Стратегічні завдання націоналізму

Олег БАГАН Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова

СТРАТЕГІЧНІ ЗАВДАННЯ НАЦІОНАЛІЗМУ

Друга світова війна кардинально змінила не тільки політичний порядок на планеті, а й докорінно переструктурувала ідеологічний, ціннісний розвиток народів. Внаслідок колосального військового зіткнення та ідейних поляризацій у параметрах «демократія – тоталітаризм, «капіталізм – соціалізм», «Атлантика – Євразія», були дискредитовані та розтрощені такі вічні ідейні вартощі, як християнський ідеалізм, традиціоналізм, елітаризм, етика героїзму та культурного аристократизму. Після війни світ отримав гігантську тенденцію, передусім у рамках західної цивілізації і вестернізованих країн, до охлократизму як концепції життя, до реального домінування фінансово-олігархічних груп, масової культури, матеріалістичної свідомості. Дискредитованими виявилися духовні, релігійні принципи буття, національні принципи і доктрини націоналізму як нібито призвідники конфесійної та етнічної нетерпимості. Запанувала майже тотальна концепція лібералізму (часто приховувана ідеологічно й пропагандивно) з її домінантними засадами плутократії, соціального егоїзму, космополітизму, мультикультуралізму, ціннісного релятивізму. Попри значний економічний поступ, якісний соціальний і технологічний розвиток, західна цивілізація при цьому втрачала ті сутнісні, живодайні характеристики, які завжди гарантують кожному суспільству гармонійний, етично сформований, духовно наповнений та національно визначений розвиток. Такими характеристиками є відчуття органічності національного буття, патріотичної відповідальності, вічне плекання героїзму і шляхетності в моральній свідомості соціуму, вірність духовним традиціям, що стабілізують психологію етносу, почуття історичного оптимізму і культурної визначеності як пріоритету.

У післявоєнний період, перехідний період до цивілізації телекомунікацій, поступово оформилася перевага капіталістичного світу над світом соціалізму. Фактичний розгром більшості тоталітарних держав на чолі з совєтською Росією дав у руки західного демократичного світу великі козирі: високі темпи цивілізаційного розвитку, військові переваги, інформаційне домінування, загальну суспільно-політичну мобільність, вищі стандарти життя. Усе це настільки загіпнотизувало політичні еліти постсоціалістичних країн, передусім країн Середньо-Східної Європи і в їх колі України, що їхня орієнтація на західні моделі стала однозначною. Про що б не йшлося – про політично-інституційний устрій держави, політичні ідеології, інтелектуальні теорії, соціальні стандарти, моду, культуру –

в усьому постсоціалістичні еліти прагнуть наслідувати Захід. При чому це наслідування часто має зміст зачарування, майже фанатичної переконаності.

З одного боку, в Україні така тотальна орієнтація на все західне несе в собі дві великі позитивні складові: запозичення справді динамічних моделей історичного розвитку і вивільнення з-під кількасотлітнього ментального домінування Росії над усім українським. Ми отримали від Заходу позитивний імпульс громадянської свободолюбності, ідейного плюралізму, ментальної розкутості, відчуття єдності з Атлантичною цивілізацією. Загалом суспільна й етнічна свідомість українства в контексті усіх народів Середньо-Східної Європи розпочала повільний тектонічний рух цього субконтиненту у напрямку відмежування від російського імперського простору, який з метою маскування його справжніх геополітичних інтенцій тепер ще прийнято називати євразійським. З іншого боку, віддане, а інколи й сліпе, копіювання усього західного призвело до кількох негативних тенденцій. Насамперед проявилося нерозуміння ідеологічної структури західних суспільств, а саме того, що усі вони побудовані за одним типологічним принципом: у середині кожної національної спільноти міцно закорінена виразна національна ідентичність, принципи національних інтересів і національно-екзистенціальних дій у всіх сферах життєдіяльності, і лише назовні західні суспільства сформовані як ліберальні та лібералістичні. Про це можна детально прочитати навіть у перекладеній українською мовою книжці відомого британського політолога Ентоні Сміта «Націоналізм. Теорія, ідеологія, історія» (К.: К.І.С., 2004). Зокрема там подибуємо ось такі висновкові думки: «Процеси глобалізації, особливо засоби масової інформації, роблять значний внесок у міжнародний культурний плюралізм. Вони значно полегшують впровадження країнами національної культури через державну систему освіти та надають змогу кожному представникові суспільства брати участь у політичному процесі, а також роблять випуклішими і видимішими різниці між національними культурами. Отже, процеси глобалізації аж ніяк не приводять до зменшення впливу націоналізму чи розмивання структури націй, а навпаки сприяють поширенню того впливу і заохочують нації до більшої активності й самобутності» [с.127]. І ще: «Якщо світський матеріалізм та індивідуалізм не підірвуть віру в спільність історії та долі, то духовні підвалини націоналізму існуватимуть доти, доки націоналізм існує як політична ідеологія, - як суспільна культура і як політична релігія, – приречена на розквіт, і доти національна ідентичність зоставатиметься одним із наріжних каменів сучасного світового порядку» [с.133].

Власне на цьому, на оманливому сприйнятті моделей західних суспільно-національних структур, ґрунтується наш парадокс наслідування: ми не можемо зрозуміти, що лібералізм був так широко засвоєний на Заході тому, що це найбільш динамічна форма соціально-економічного розвитку цивілізації, вона не має стосунку до духовно-національного поступу суспільств (у цьому й криється причина, чому лібералізм часто ховається, мімікрує зі своєю ідеологічною парадигмою, інколи навіть не називає себе таким, бо його носії усвідомлюють, що своїми інтенціями ця політична ідеологія руйнує або деформує основи духовно-національного буття народів). Про це може свідчити хоч би фундаментальне дослідження сучасного знаного американського політолога Самуела Хантинґтона «Хто ми?» (російський переклад: М.: 000 «Издательство АСТ», 2004). Уся концепція книжки, написаної вже після 11 вересня 2001 року, веде до ствердження того, що національні і релігійні переконання американців залишаються надважливими для майбутнього цієї країни, що вірність своїм традиціям, своєму способові мислення, своїм світоуявленням – це запорука виживання і зростання навіть такої сильної нації і країни, як американська. Таким чином, історичні процеси дивовижно, на перший погляд, потвердили тези визначних теоретиків націоналізму минулого, – Ф. Ґізо, Ґ.Лебона, В.Зомбарта, Ш.Морра, М.Барре та ін., - що національне духовне ядро кожного народу було і залишиться визначальним морально-містичним чинником вічного саморозвитку соціуму. США, ця, здавалося б, найбільш космополітизована, лібералізована і мультикультурна країна, стала сьогодні зразковим феноменом ствердження націоналізму. Її політична еліта, попри увесь зовнішній полиск лібералізму, залишається сутнісно консервативною за парадигмою ідеологічних постулатів.

Отже, сьогодні, моделюючи варіант національного розвитку України, нашому політикумові вартує взяти до уваги подвійність західної суспільно-ідеологічної структури: залишаючись вельми лібералізованою у формах, вона зберігає свої сутнісні національно-консервативні характеристики в змісті. Тобто Захід зараз, після епохи частково переможного, частково вимушеного лібералізму в післявоєнну добу, переходить до фази пошуків нових моделей націоналізму в еру глобалізації та телекомунікацій. Це виявляється і в посиленні право-ліберальних, народних партій у Франції, Італії, Швейцарії, Бельгії, Польщі, і в послідовних перемогах консерваторів на президентських виборах у США і т.ін.

Що ж робити Східній Європі? Тут ситуація складніша, оскільки її еліти вимушені пристосовуватися до зовнішніх норм Заходу, запобігаючи перед його політичною згуртованістю в НАТО та ЕС, економічною та технологічною перевагами, і тому вони заповзято прагнуть довести свою супердемократичність і ліберальність. Звідси – такий бурхливий розвиток зовні демократичних і ліберальних партій в цьому регіоні, зокрема й в Україні, які апелюють тільки до пріоритетів ліберальницького соціального прогресизму, підприємницької свободи, економічного розвитку. Окрім того, дається взнаки і той тиск, який здійснюють західні політики на Східну Європу зі знаменитою формулою 1990-их рр., коли розпався соціалістичний блок: мовляв, Європі загрожує «великий націоналізм малих народів». Ця формула несе в собі такі підтексти: 1) у Європі вже сформована головна співваженість геополітичних сил, і тому континентові не потрібні нові сильні геополітичні гравці, які, зрозуміло, можуть постати тільки на ідеологічній основі традиціоналізму і націоналізму; 2) Захід не хоче нового розбурхування «національних пристрастей» в регіоні і якогось «неясного змішування карт»; 3) Захід і надалі вважає світовою потугою Російську імперію і тому небажаним є дратування її надто активною національною політикою в Східній Європі. Підтвердженням цих стратегічних настанов є хоч би недавні обережно-догоджальні щодо інтересів Росії заяви Ангели Меркель і Ніколя Саркозі про небажаність в НАТО України і Грузії, загальна газова підтримка Росії чи слова французького міністра закордонних справ Б.Кутнера, що Франція не хоче, щоб Україна якось дратувала своєю незалежницькою політикою Росію (газета «День»).

Отже, знову зринає парадоксальність: вступаючи в злібералізовану еру, українці повинні пристосовуватися до її космополітичних норм і водночас з усвідомленням, що глобалізація об’єктивно викликатиме у них загострене почуття націоналізму. Тут ще раз процитуємо Е.Сміта: «… націоналізм потрібно розглядати не як політичну ідеологію, а як політизовану форму культури – таку, що є громадською, народною й «автентичною» [с.129]. Тож можна передбачити, що в нову еру націоналізм насамперед виражатиметься на рівні культурного змагання між народами, у формах інтелектуальних, мистецьких, релігійно-культурних змагань, через інформаційно-пропагандивні протистояння і то не тільки між націями, а й між цілими парацивілізаційними, регіональними конгломераціями народів, наприклад на рівні середземноморської, слов’янської, північноамериканської конгломерацій чи балканського, кавказького, скандинавського надрегіонів.

Вартує зауважити, що однозначне сприйняття ліберальних політичних норм при реальному покаліченому стані української нації неодмінно обернеться консервацією такого стану чи, принаймні, суттєвим загальмовуванням якісного національного резистажу українства. Тому від того, наскільки швидше український вищий політикум і громадянство переорієнтуються на ідеї та принципи консерватизму – націоналізму, залежатиме швидкість одужання української нації і її зростання в моральному, етнічному, культурному, політичному напрямках.

Однак наразі складною і маловирішуваною залишається проблема залежності в Україні політикуму від фінансово-олігархічних груп, які діють вкрай цинічно в силу своєї ментальності та інтересів. Тому на якесь переродження українського суспільства і його структурний розвиток можна сподіватися тільки в разі етичних, духовних, ментальних змін в ньому. Допоки в свідомості суспільства вищим критерієм і метою буде багатство і розкіш, які так нав’язливо рекламують усі наші ЗМІ, доти воно загрузатиме у повільному розкладі і загальній стагнації.

Власне, така суспільна й ментальна ситуація сучасного українського суспільства показує і пояснює, чому не зовсім вдалими виявилися спроби створити масову націоналістичну партію (КУН, НСПУ) чи парамілітарно-спортивну організацію молодіжно-волюнтаристського типу (УСНО, «Тризуб» ім. С.Бандери). Якщо відсіємо суб’єктивні моменти (прорахунки лідерів, деструктивні дії з боку системи влади), то виразно виявиться головна причина звуженого успіху націоналістичного руху: він не в змозі захопити глибоко зденаціоналізований, космополітизований та морально розкладений соціум. Націоналізм як дія можливий лише в суспільстві, де, принаймні, є на 10% ідейно націленого, динамічно налаштованого, вольовитого, жертовного стратуму. У сьогоднішній Україні такого стратуму нема, але його треба створити.

Ще однією хибою, об яку спіткнувся український націоналізм 1990-их рр., стала просвітянщина, давня хвороба усього українського руху, тобто наївне намагання поширювати в суспільстві елементарні знання з українознавства, агітувати на рівні елементарного патріотизму, просити і переконувати прилучитися до української культури. Зрозуміло, що просвітянщина, як і в усі часи раніше, може викликати лише співчуття, але не повагу, й її впливовий ефект є завжди мінімалістичний. Націоналізм сьогодні має прийти як неуникненна цивілізаційна сила, як містика історії і майбутнього, як геополітично-цівілізаційна доля України.

Тож і націоналістичні організації сьогодні мали б постати передусім як об’єднання морально-світоглядного ґатунку, об’єднання, ґрунтовані на зусиллі, винятковості, духовній перевазі. Це можуть бути різні об’єднання – орденського типу, клуби інтелектуалів, спортивно-військові організації, культурницькі ініціативи, - але обов’язково це мають бути носії нової моралі, люди героїчного світогляду, об’єднання з містико-релігійними атрибуціями, з програмними засадами ідейно-пропагандивної, ціннісної переміни світу. Світові матеріалістичного гедонізму треба протиставити світ духовної гармонії і морального зусилля.

Однак, щоб таке протистояння заради виходу на вищий рівень політико-цивілізаційної трансформації було ефективним, треба здійснити наступні практичні кроки. Передусім на ідейному рівні зараз нагально потрібним є синтез право-консервативних та націоналістичних ідеологій. Тобто треба уважно вивчити, осучаснити та прагматично розпрацювати той досвід боротьби національно-традиціоналістських сил Європи, якій вони здобули в післявоєнний період буття в лібералізованому світі. У кожній європейській країні виробилися свої відмінні форми, ідеологеми, методи збереження національної ідентичності і духовності, свої концепти соціально-правового та морального змагання за вартощі.

Великим простором для розростання націоналістичного думання і світотлумачення залишається світ інформації. Власне, ера глобалізації й готує такі умови, за яких вирішальними чинниками в певних політичних і суспільних ситуаціях можуть ставати не так громадянські і правові ініціативи, тобто принципи демократичного розвитку, а продумана інформаційна політика і пропаганда. Створення кількох інформаційних ефективних центрів може при відповідному стратегічному спрямуванні буквально перевернути будь-яку країну, її громадянські і моральні вартощі, політичні і соціальні тенденції. Змагання за своєрідність своєї національної культури в умовах тотальної глобалізаційної інформаційної конкуренції об’єктивно веде до посилення націоцентричних постулатів у масовому мисленні.