Диктатор чи національний рятівник

Про минуле з позицій сучасного Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, ВО „Тризуб” ім. С. Бандери

ДИКТАТОР ЧИ НАЦІОНАЛЬНИЙ РЯТІВНИК

У грудні торік виповнилося 115 років від дня народження генерала Франсиско Франко — військового і політичного діяча Іспанії першої половини XX ст. Чому пишу про нього? Бо маю підстави. Можливо, хтось здивується: яке відношення цей Франко має до України, до українських націоналістів? Відповідаю. По-перше, якщо б Ф. Франко та Іспанія його часів не мали істотного історичного значення, радянська історіографія не акцентувала б на цій темі уваги, вбиваючи в голови жителів Союзу (в тому числі й українців) тези про „поганого фашиста” Франко, про „відважних захисників республіки” та „героїв” із інтербригад. По-друге, Ф. Франко в часи панування ліберально-демократичних, націонал-соціалістичних та комуністичних доктрин зумів повести свою країну шляхом націоналізму, християнства, традиціоналізму. Тому дуже важливо зруйнувати імперські стереотипи та дізнатися правду про іспанського каудильйо.

Франсиско Франко-Баамонде народився 4 грудня 1892 р. у Ель-Ферролі, Галісія. Крім Франсиска, в сім’ї було ще четверо дітей: Ніколас, Пасіта (померла у п’ятирічному віці), Пілар, Рамон. Франко походив із давнього роду іспанських ідальго, для чоловіків якого військова справа була традиційним заняттям. Його батько Ніколас, наприклад, пішов у відставку у чині віце- адмірала. Мати Франсиско — Пілар Баамонде-і-Андроде — була дуже побожною жінкою й зуміла прищепити високу релігійність своєму синові.

Своє дитинство майбутній каудильйо провів у Ель-Ферролі. Згодом, щоб продовжити сімейну традицію, Франко вступив до військового училища в Толедо, де готували офіцерів сухопутної армії. Через кілька років після його закінчення Франко потрапляє в Марокко. З марокканської війни у званні генерала він виходить національним героєм, вже тоді його називають каудильйо. На той час ситуація в Іспанії була непростою. Один за одним змінювалися уряди, державна влада слабла. Вийти зі скрутного становища спробував Прімо де Рівера, проте, не відчуваючи за собою підтримки, він пішов у відставку. Франко на той час, хоч і цікавився політичним життям, але і далі залишався просто військовиком, виконуючи при цьому обов’язки керівника військової академії в Сарагосі.

У квітні 1931 року ліві сили здійснили переворот і встановили в Іспанії республіку. Генерал Франко був сповнений рішучости стати на захист монархії, проте король Альфонсо XIII сам зрікся влади. В роки республіки Франко не приховував своїх поглядів, виголошуючи промонархічні промови.

Прийшовши до влади, ліві почали запроваджувати свої „реформи”, зокрема Іспанію було проголошено атеїстичною державою. Церква відокремлювалась від держави, скасовувалися релігійні святкові дні, церкву було позбавлено права опікуватися освітою, заборонено орден єзуїтів. Незабаром ліві екстремісти розпочали масовий антирелігійний терор: палали церкви й монастирі, насильницькою смертю гинули священнослужителі. Набирали сили крайні ліві, зокрема комуністи. З кожним днем ситуація погіршувалася. Країну поглинули розруха і анархія. Незабаром Іспанія могла б перетворитися на безбожницьке комуністичне пекло на зразок СССР.

З перемогою на сфальсифікованих виборах так званого народного фронту терпець військовиків урвався. Генерал, Франко відмовився очолити повстання, але антиреспубліканський виступ підтримав.

Повстання розпочалося 17 липня 1936 року. Військовиків підтримали церква та праві політичні сили (фалангісти й монархісти). Рух декларувався як „іспанський”, „національний”, „католицький”. Громадянська війна тривала з 1936 до 1939 року. За цей період Франко став іспанським національним лідером, закріпивши за собою титул каудильйо. З 1939 до 1975 р. він одноосібно керував Іспанською державою.

Генерал не раз наголошував, що в Іспанії йде не просто громадянська війна: в Іспанії розпочався новий Хрестовий похід, спрямований на захист християнства, на захист європейської цивілізації від „червоного ісламу” — комунізму. Певною мірою у громадянській війні було відлуння Реконкісти. Як колись від маврів, звільняли день за днем простори Іспанії її рідні сини, звільняли від звироднілих зрадників-дегенератів, просякнутих лівацькими ідеями, та відрізних заброд із „інтернаціональних бригад”. Боротьба тривала і після 1939 року… Мабуть, недаремно вороги називали Франко „Великим інквізитором”.

За роки громадянської війни Іспанія зазнала величезних людських втрат. Багато, хто дорікав і далі дорікає за це франкістам: мовляв, навіщо стільки людських жертв… боротьба могла б призвести до фізичного знищення нації…

Але боротьба була необхідною, треба було вирізати пухлину, поки вона не пустила метастази на весь організм. Свого часу зараза соціалізму, лібералізму інфікувала українську інтелігенцію. Як наслідок — програні національно-визвольні змагання, репресії, голодомори, а в кінцевому підсумку — десятки мільйонів наших мертвих співвітчизників. При цьому люди помирали не як герої-борці, а гинули від голоду, будучи безправними на своїй землі.

Франко закидають активну співпрацю з нацистською Німеччиною та фашистською Італією. Справді, підчас громадянської війни франкісти отримували військову допомогу від цих держав. Генералові були потрібні зброя і техніка. До участи у війні італійських і німецьких солдатів він ставився досить скептично. У цей самий час „Республіканська зона” отримувала величезну допомогу від СССР та Комінтерну, фактично ними ж і керувалась.

Дуже поширене визначення франкістського режиму як фашистського. У союзі з Франко були фалангісти, ідеологічну платформу яких можна певною мірою визначити як іспанський фашизм. Проте ортодоксальні фалангісти ніколи не мали великого впливу на політичне життя в країні. Генералові не подобався антиклерикальний характер ідеології фалангістів. Щоправда, деякі пункти їхньої програми втілювались у життя. Приміром, у соціально-економічній сфері впроваджувались елементи корпоративного устрою. До речі, не будучи фаховим економістом, каудильйо зумів вдало керувати економічним життям країни. Іспанія змогла відновити зруйноване громадянською війною господарство, пережити міжнародну ізоляцію, а потім інтегруватися у світову економіку. Іспанія змогла подолати труднощі і перешкоди, що постали перед нею, бо Франсиско Франко вірив — вірив у себе, у свій народ, вірив і покладався на Бога.

Щоправда, не можна замовчати і негативні аспекти режиму Франко. По-перше, протягом століть Іспанія розвивалась як колоніальна імперія. Франко не хотів розпаду цієї імперії і виступав за збереження іспанського панування в Марокко. По-друге, власне, сама Іспанія була поліетнічною державою. Крім титульної нації — кастильців, тут також проживали галісійці, каталонці, баски. Усвідомлюючи свою національну ідентичність, каталонці і баски вели боротьбу за відокремлення від Іспанії і створення самостійних національних держав. Режим генерала Франко не хотів поділу держави, придушував прояви сепаратизму, здійснював асиміляторську політику.