Підйом українських прапорів Чорноморським флотом не був випадковим

Націоналізм – явище всесвітнє і всеохопне. Його переможна хода країнами світу є виконанням Божої волі та справедливості.

Пропонуємо Вашій увазі одну із статей відомого італійського націоналіста-революціонера Джузеппе Мацціні, яка присвячена побудові Італійської Національної Держави.

Джузеппе МАЦЦІНІ

ОБОВ’ЯЗКИ ПЕРЕД КРАЇНОЮ

[А]

Гарібальді

Ваші першочергові обов’язки – першочергові за значенням – стосуються, як я вже казав, Людства. Насамперед ви люди, а потім вже громадяни або батьки. Якщо ви не обіймаєте своєю любов’ю усю людську родину, якщо всім серцем не вірите у її єдність, – яка є наслідком з’єдиненого єства Бога, - а також у братерство Народів, що їм призначено зробити це фактом, – якщо хоч де-небудь один з ваших побратимів стогне від болю, якщо хоч де-небудь людська гідність спаплюжена брехнею чи тиранією, а ви, – либонь, і в змозі, – та не кидаєтеся мерщій цьому нещасному на поміч або не почуваєтеся покликаним до борні, – хоч і в силі, – за мету звільнення усіх скривджених та гноблених, – тоді ви порушуєте закон життя або не розумієте релігії, яка зробить майбуття щасливим.

Та що може кожен із вас, сам-один у своїх спромогах, зробити задля морального вдосконалення, задля поступу людства? Ви, либонь, можете час від часу оповити марнослів’ям ваші переконання; ви можете, з якоїсь рідкісної нагоди, вчинити акт милосердя до брата, який родом не з вашої батьківщини, та не більше. Що ж, милосердя не є гаслом майбутньої віри. Гаслом майбутньої віри є об’єднання, братерська співпраця задля спільної мети; і це такою ж мірою переважає милосердя, як праця багатьох, об’єднаних єдиним злагодженим зусиллям звести будівлю для проживання всього загалу, переважатиме ту, яка здійснюється під час зведення окремої халупи кожним для самого себе, й коли допомога одне одному полягає лише в обміні камінням, цеглою та розчином вапна. Але розмежовані, як це має місце, мовою, прагненнями, звичаями й можливостями, ви не можете зважитися на цю спільну працю. Індивід надто слабкий, а Людство надміру всеосяжне. «Боже мій, — благає бретонський моряк, коли виходить у море, – оборони мене, мій корабель такий малий, а Твій океан такий великий!». І ця молитва відбиває, зрештою, становище кожного з вас, якщо не забезпечуються засоби необмеженого примноження ваших сил та спромоги діяти.

Але ж Бог дав вам ці засоби, коли він дав вам Країну, коли як мудрий наглядач, що розподіляє різні ділянки праці відповідно до здібностей трудівників, він поділив Людність нашої планети на різні групи й таким чином посіяв зерна націй. Лиходійні уряди спотворили Божий задум, що ви його у змозі розгледіти чітко означеним, – принаймні, це стосується Європи, – річищами великих рік, пасмами високих гір та іншими географічними умовами; вони спотворили його завоюваннями, жадобою і заздрістю до справедливого самоврядування інших; спотворили його настільки, що сьогодні, мабуть, немає жодної нації, за винятком Англії і Франції, чиї обриси відповідали б цьому задумові. Вони не визнавали й не визнають ніякої країни, а лишень свої родини, династії чи кастовий егоїзм. Та священний задум неминуче збудеться. Природні розмежування, внутрішні самопливні прагнення народів заступлять довільні поділи, санкціоновані лиходійними урядами. Мапа Європи буде перероблена. На руїнах Країн Королів і привілейованих класів постануть Країни Народів, визначені волевиявленням вільних людей. Між цими Країнами існуватиме гармонія й братерство. І тоді праця людства для загального поступу, задля відкриття й впровадження справжнього закону життя, праця, яка здійснюється в асоціації і розподіляється відповідно до місцевих можливостей, досягне щаблю мирного й прогресивного розвитку; тоді кожний із вас, — сильний через прихильні почуття й допомогу багатьох мільйонів людей, які говорять однією мовою, обдаровані однаковими прагненнями та виховані на однакових історичних традиціях, – може сподіватися принести користь усьому людству завдяки особистим зусиллям.

Вас, хто народився в Італії, Бог наділив, ніби на відзнаку особливої прихильності, країною, найліпше окресленою у Європі. На інших землях, кордони яких позначені більш невиразно або пунктирно, можуть постати проблеми, вирішувані бодай одного дня мирним голосуванням, та які коштували й, можливо, іще коштуватимуть сліз і крові; на вашій же – ні. Навколо вас Бог протягнув величні кордони, що не викликають сумнівів; з одного боку, це найвищі в Європі гори, Альпи; з другого – це море, безмежне море. Візьміть мапу Європи й увіткніть вістря циркуля на півночі Італії, де Парма; інший кінець – до гирла Вару, і проведіть півколо у напрямку до Альп; коли це півколо дійде кінця, то опиниться у гирлі Ізонцо й позначить кордон, який Бог відвів вам. Наскільки сягає цей кордон, говорять вашою мовою та її розуміють; поза ним у вас немає ніяких прав. Сицилія, Сардинія, Корсика та поміж ними менші острови, а також материкова Італія незаперечно належать вам. Груба сила спроможна на короткий час вибороти у вас ці кордони, але ж вони визнані з правіків, за мовчазною згодою народів; і той день, коли, піднімаючись в єдиному пориві на це останнє випробування, ви увіткнете на кордонах ваш триколірний прапор, то вся Європа поспіль вітатиме новопосталу Італію і прийме її у спільноту націй. На це останнє випробування мають бути спрямовані усі ваші зусилля.

Без Країни у вас немає ні імені, ні прикмет, ні голосу, ані прав чи доступу як братів до товариства народів. Ви байстрюки Людства. Солдати без знамена, ізраїльтяни серед націй, ви не здибаєте ані довіри, ані захисту; ніхто не стане вашим вірником. Не тіштеся надією на звільнення від несправедливих соціальних умов, якщо спочатку не завоюєте Країну для себе; де немає Країни, там немає і загальної згоди, на яку ви можете покластися; усім заправляє егоїзм власного інтересу, і той, хто при владі, його береже, оскільки не існує спільної гарантії для інтересів загалу. Не відволікайтеся ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, поки спершу не вирішите національного питання. Ви на це не спроможні. Ваші промислові асоціації та товариства взаємодопомоги корисні як засоби виховання та самодисципліни; та як економічний чинник вони залишатимуться марними, допоки Італія не буде вашою. Економічна проблема вимагає, першочергово і найбільше, зростання капіталу й виробництва; і поки ваша Країна розчленована на окремі фрагменти, – адже розмежовані бар’єрами звичок і всіляких надуманих труднощів, ви маєте доступ лише до обмежених ринків, — у вас немає надій на це збільшення. Не обманюйте себе, сьогодні ви – не робітничий клас Італії; ви лише скалки цього класу; безсилі, не варті великого завдання, що ви його на себе берете. Ваша емансипація не матиме практичного започаткування, доки Національний Уряд, свідомий ознак часу, не сформулює, посівши у Римі, Декларацію Принципів як путівника італійського прогресу та не введе туди такі слова – «Праця священна і є джерелом добробуту Італії».

Отож, не збивайтеся з пуття сподіваннями на матеріальний прогрес, які у вашому теперішньому становищі можуть бути лише ілюзіями. Тільки ваша Країна, розлога й багата Країна Італія, що простягається від Альп до найвіддаленіших меж Сицилії, може справдити ці сподівання. Ви не спроможні здобутися на свої права інакше, як схиляючись перед веліннями Обов’язку. Будьте гідними їх, і ви їх матимете! Браття мої, любіть вашу Країну. Наша Країна – це наш дім, дім, що його дав нам Бог, оселивши у ньому численну родину, яку ми любимо і яка любить нас та з якою у нас склався ближчий і безпосередніший зв’язок через почуття й думки, аніж з будь-ким іншим; родину, яка завдяки зосередженості у даній місцевості та гомогенній природі своїх складників, приречена на особливий різновид діяльності. Наша Країна - це поле застосування нашої праці; продукти нашої діяльності повинні перетинати її межі заради блага усіх на землі; але засоби нашої праці, якими ми можемо скористатися якнайкраще й найефективніше, знаходяться всередині її, і ми не можемо їх відкинути, не виказуючи недовіри Божій меті і не применшуючи нашої власної сили. Докладаючи праці згідно зі справжніми принципами заради нашої Країни, ми працюємо й на Людство; наша Країна є точкою опори важеля, яким ми маємо оволодіти для загального добра. Якщо ми від цього важеля відмовимося, то ризикуємо перетворитися на непотріб для нашої Країни й для Людства. Перед приєднанням до Націй, які складають Людство, ми повинні, далебі, існувати як Нація. Ніякого об’єднання не може бути, окрім як серед рівних; у вас же немає визнаного колективного буття.

Людство — це велика армія, що рухається на завоювання невідомих земель, супроти могутніх і обережних ворогів. Народи — різноманітні полки й дивізії цієї армії. Кожному довірено свій пост; кожний має здійснити спеціальну операцію; і спільна перемога залежить від ретельності, з якою провадяться різні оперативні дії. Не порушуйте хід битви. Не кидайте знамено, яке дав вам Бог. Хоч би де ви перебували, хоч до якого народу закинули вас обставини, боріться за свободу цього народу, якщо момент того вимагає; але боріться як італійці, щоб кров, яку ви проллєте, удостоїлася честі й любові не тільки до вас, а й до вашої Країни. І нехай постійна думка у вашій душі буде про Італію, нехай усі вчинки у вашому житті будуть гідними її і нехай прапор, під яким ви шикуватиметеся на працю задля Людства, належатиме Італії. Не кажіть «Я», а кажіть «Ми». Нехай кожен із вас буде уособленням вашої Країни і почувається відповідальним – спонукає себе до цього – за своїх побратимів-співвітчизників; нехай кожен із вас навчається діяти таким чином, що в його особі люди поважатимуть і любитимуть його Країну.

Ваша Країна єдина і неподільна. Подібно до того, як члени родини не можуть радіти за спільним столом, якщо хтось один із їхнього числа перебуває десь далеко, вирваний з атмосфери прихильності своїх побратимів, так і ви не матимете радості й спокою, допоки дещиця території, на якій говорять вашою мовою, відокремлена від Нації.

Ваша Країна є знаком місії, яку дав вам Бог, аби ви її здійснили у складі людства. Для виконання цієї місії слід поєднати обдаровання й сили усіх її синів. Певна частка спільних обов’язків і прав належить кожному, хто на питання людей «Хто ти такий?» відповідає «Я італієць». Ті обов’язки і ті права не можуть оприявнитися інакше, як завдяки одній-єдиній владі, що є наслідком вашого голосування. Отож, Країна повинна мати єдиний уряд. Політики, які називають себе федералістами і які силкуються перетворити Італію на братерство різних держав, розчленовують Країну, не розуміючи ідеї Єдності. Держави, на які Італія поділена сьогодні, не є витвором нашого власного народу; вони є вислідом амбіцій і розрахунків володарів чи іноземних завойовників і не слугують іншій меті, як улещати славолюбство місцевих аристократів, яким необхідне вужче поле діяльності, аніж велика Країна. Місто і Громада, а не Провінція або Держава – ось що ви – народ – створили, наділили красою й освятили своїми відданими почуттями, своїми радощами й печалями та своєю кров’ю. У Місті, у Громаді, де на вічному спочинку ваші батьки і де житимуть ваші діти, де ви виявляєте ваші здібності й реалізуєте ваші особисті права, ви проживаєте ваші життя як індивіди. Це ваше Місто, про яке кожен із вас може сказати те, що про своє кажуть венеціанці: «Венеція належить нам: це ми її створили». У вашому Місті ви потребуєте свободи, як у вашій Країні ви потребуєте об’єднання. Свобода Громади і Єдність Країни – отож нехай це буде вашою вірою. Не промовляйте – Рим і Тоскана, Рим і Ломбардія, Рим і Сицилія; кажіть – Рим і Флоренція, Рим і Сієна, Рим і Легорн, і в такий спосіб щодо усіх Громад Італії. Рим для всього, що репрезентує італійське життя; ваша Громада – для всього, що репрезентує життя індивіда. Усі інші поділи неприродні і не потверджені нашою національною традицією.

Країна є спільнотою вільних і рівних людей, зв’язаних поміж собою братерською злагодженістю праці заради єдиної мети. Ви повинні її створити і такою, бодай, підтримувати. Країна не є сукупністю, це об’єднання. Немає справжньої Країни без однакового для всіх права. Немає справжньої Країни, де уніфікованість цього права порушується існуванням каст, привілеїв і нерівності – де сили й здібності великої кількості індивідів притлумлені й бездіяльні – де немає спільного принципу, прийнятного, визнаного й розробленого усіма поспіль. За такого стану речей не може бути ні Нації, ні Народу, а лише натовп, випадкове згромадження людей, яких одні обставини звели докупи, а інші розведуть.

В ім’я любові до своєї Країни ви повинні без упину вести бій з існуванням будь-якого привілею, будь-якої нерівності на землі, яка вас породила. Законним є тільки один привілей – привілей Генія, коли Геній виявляє себе у братерському зв’язку із Доброчестям; але це привілей, утверджений Богом, а не людьми, і коли ви його визнаєте й наслідуєте його поривання, то визнаєте вільно, за велінням свого розуму та згідно із власним вибором. Хоч би який привілей вимагав вашої підтримки, — зумовлений силою, спадковістю або ж правом, яке не розповсюджується на всю громаду, – ви повинні з ним воювати й врешті-решт знищити. Ваша Країна – це ваша фортеця. На вершині її Бог, а Народ рівноправних – в основі. Не приймайте іншої формули або іншого морального закону, якщо не хочете знеславити свою Країну й самих себе. Нехай другорядні закони для поступового впорядкування вашого пробуття будуть прогресивним застосуванням цього верховного закону.

Та для того, аби вони стали такими, необхідно, щоб усі поспіль зробили свій внесок у їхнє опрацювання. Закони, вироблені лише однією частиною громадян, ніколи не здатні — за самою природою речей — бути чимось іншим, аніж відбиттям думок, прагнень і бажань саме цієї частини; вони представляють не всю країну, а третю, четверту частку, клас, певний регіон країни. Закон же повинен виражати спільне прагнення, опікуватися добром усіх, відлунювати биття серця нації. Отже, прямо чи опосередковано, нація доконче має бути законодавцем. Віддаючи цю місію невеликій групі людей, ви підмінюєте егоїзмом одного класу усю Країну, яка є поєднанням усіх класів.

Країна — це не просто територія; окрема територія утворює лише її фундамент. Країна – це ідея, яка здіймається на цьому фундаменті; це почуття любові, відчуття побратимства, яке гуртує докупи усіх синів цієї території. Допоки хоч один-однісінький із ваших братів залишиться не представленим своїм правом голосу у розбудові національного життя — допоки хтось сам-один нидіє, ненавчений серед усіх навчених, – допоки хтось один-єдиний, що здатний і бажає працювати, животіє в злиднях за браком роботи, – ви не маєте Країни, якою вона повинна бути, Країною усіх і для всіх. Право голосу, освіта, праця — ось три головні підпори нації; не спочивайте, доки ваші руки їх не звели надійно.

Завдяки вашим зусиллям, урядування країни базуватиметься на шануванні принципів, а не ідолопоклонстві перед інтересами й можливостями. У Європі є країни, де Свобода священна у внутрішніх стосунках, але систематично порушується у зовнішніх; є народи, які кажуть – Істина – це одне, вигода інше: теорія — одне, практика інше. Ці країни неминуче спокутуватимуть свою провину у тривалій ізоляції, стані пригноблення й анархії. Але ж ви знаєте місію своєї Країни й підете іншим шляхом. Завдяки вам Італія матиме, – визнаючи лише єдиного Бога на небесах, – тільки одну істину, тільки одну віру, тільки одне правило політичного життя у світі. На будівлі, величнішій ніж Капітолій чи Ватикан, ви поставите прапор Свободи й Об’єднання, що майорітиме на очах усіх націй, і ви ніколи його не спустите через терор деспотів або пожадливість до сьогоденних зваб. У вас буде хоробрість, доки є віра. На повний голос ви висловите світові, – а також тим, хто називає себе повелителями світу, – задум, що бринить глибоко у серці Італії. Ви ніколи не відштовхнете сестер-націй. Завдячуючи вам, життя Країни зростатиме у красі й силі, звільнене від рабських страхів та вагань і сумнівів; за фундамент тут правитиме народ, правилом стануть логічно виведені й дієво застосовані наслідки із принципів, силою буде сила загалу, наслідком — поліпшення становища для всіх, метою – виконання місії, яку поклав Бог. І тому, що ви будете готові померти за Людство, життя вашої Країни стане безсмертним.

[В]

Перше число нашого видання виходить дев’ятого лютого*. На його обкладинці заголовок «Lа Rоmа del Ророlо»; внизу подані прізвища людей, які – хоч би яким був їхній інтелектуальний внесок — ніколи не зраджували ідеалів свого серця, попри ілюзії й спокуси земного успіху, попри усі страждання, вигнання та ув’язнення. Тому ж бо й нема необхідності розгортати перед нашими читачами програму. Кожен знає, хто ми такі. Наша програма – Республіканська Єдність Італії – бере свої початки понад третину сторіччя назад.

Ми не замовчували її упродовж часів, коли народ збився зі шляху істинного у протилежний бік і потребував досвіду та звільнення від омани, аби утвердити істину; ми ніколи її не зрікалися. І сьогодні, більш ніж будь-коли у ній переконані завдяки досвідові останнього десятиріччя, ми знову піднімаємо у Римі прапор, який тут встановили сорок років тому. Наше видання — це волання італійської совісті, аби підтримати таку формулу національного життя, яку вказали нам наша історична традиція й інстинкти нашого народу, та засудити увесь той дух пристосуванства й фальші, що зраджує її поцілунком або ж навмисно відкидає. Заголовок, який ми обрали, провіщає місію Риму у світі та історичну еволюцію, що кличе його поширити втретє серед націй євангеліє цивілізації, євангеліє тієї моральної єдності, яка на сьогодні зникла під час повільної смертельної агонії прадавньої віри. «Ця Єдність, якої усі благають, – писав я давно, у 1844 році, – може постати, італійці, — нехай там хто що робить, — лише із вашої країни, і тільки ви можете її написати на прапорі, якому призначено високо майоріти над тими двома міліарними стовпами, що позначають плин понад тридцяти сторіч світового буття — над Капітолієм і Ватиканом. Рим Цезарів приніс Єдність цивілізації, яка силою була нав’язана Європі. Рим Пап приніс Єдність цивілізації, яку священний Авторитет нав’язав більшій частині людського роду. Рим Народу принесе, — якщо ви, італійці, станете шляхетнішими, ніж зараз, – Єдність цивілізації Людства, прийняту за вільною згодою націй». І ця віра, що підтримувала наше життя під час найлютіших випробувань, усе ще з нами. Матеріалісти, які збивають нас з пуття, вбачають у Римі не більше як частинку італійської землі, населену певним числом мешканців, придатних на те, аби сплачувати податки й постачати озброєні ополчення. Ми ж дивимося на Рим, як на сповиток Нації, Священне Місто Італії, Історичний Центр, звідкіля, завдяки наперед визначеній місії, прийшло до Людей послання Італії, послання, яке спонукає до єдності і нашого почину у світі. Кілька місяців тому вони сумнівалися щодо необхідності мати Рим за столицю і опублікували у газетах дурну й злостиву фразу, що Рим належить римлянам. Для нас-бо – Рим належав і належить Італії, як Італія Риму. Країна і столиця, подібно як людський організм і розум, утворюють одне ціле, неподільну єдність. Із Риму повинно вийти, повинно пройняти Людство послання, яке виформувала спільна думка усієї Італії, послання, охрещене й освячене двома попередніми світами. Без спільної віри, без розуміння ідеалу, який згуртує нації і кожній з них розкриє її особливу функцію заради загального добра, без єдиного взірця для усього морального, політичного й економічного життя сьогоденний світ потрапляє під владу примх, династичних і популістських амбіцій та егоїзму. Почин, що його втратила Франція після 1815 року, вже не живе, – явно зримий і прийнятний, – серед жодного народу. Англія навмисно від нього відмовилася, коли під назвою невтручання ввела політику локальних інтересів. Німеччина погрожує знепліднити усю неосяжну потугу свого мислення, підпорядковуючи ворожій щодо свободи озброєній монархії діяльність, яка має бути колективною, й сукупно — формування своєї єдності. Слов’янські народи, – яким належить, далебі, велика роль у зарезервованому для них майбутньому, — перебуваючи у стані розчленування та без центру національного життя, усе ще вагаються між згубним для всіх правлінням царя та задавненими труднощами місцевих антагонізмів. Отож, зіткнувшись віч-на-віч із такою прогалиною, ми, — хто готовий вітати почин та аплодувати йому, хоч би звідкіля він з’явився, — плекаємо, як ідеал свого серця, святу надію, що може постати на руїні Папства або подібного до нього лігвища, із надр третього Риму, Риму Народу. Новонароджені у колисці Доби, Італія і Рим покликані здійснити його інавгурацію, якщо тільки вони пізнають своє призначення і моральну міць, яка за ним стоїть.

Єдність у своїй оселі та новий поступ цивілізації на зовнішніх теренах – ці дві умови вміщують цілу програму нашого видання.

Та усі великі питання зводяться до проблеми методу; до проблеми, яким чином можливо перейти зі сфери ідей у сферу фактів. Чи маємо ми надію вибороти й перевести у площину діяльності подвійну мету, про яку щойно йшлося, за допомогою інституцій, які нами керують?

Свідомо й рішуче, із твердим переконанням, ми відповідаємо: ні!

Коли народ, із плином століть, визначився зі своєю власною місією і відкрив, опанував, втілив у собі принцип, який утворює суть його життя; якщо він керується формою врядування, що домінувала упродовж тривалого історичного розвитку цього принципу – тоді той народ має перед собою таку перспективу реформ, яка збільшує практичне застосування цього суттєвого принципу або ж поступово елімінує недоліки, невіддільні від кожної системи соціальної політики. Ця форма врядування спроможна – за умови, що вона залишає неушкодженою свободу думки та індивіда, – спрямовувати, нехай недовго, повільний рух вторинних явищ. Та коли доконечність подій і часу потребує появи нового принципу; коли постає питання визначення нової місії, яка, – разом із новопосталим або відродженим народом, – присвячується європейській проблемі; коли все вказує на появу нового розуміння національного або інтернаціонального життя – тоді невідворотно наступає період революції. Реформи, навіювані теоріями минулого, стають небезпечними. Форма врядування, яка досі домінувала й представляла, добре чи погано, старий лад життя і настанови старої системи, неспроможна кермувати раптовим, спонтанним рухом і перетворюється на перешкоду в досягненні ідеалу. Жодна форма врядування досі не репрезентувала й не може ніде у світі репрезентувати два різних принципи. Нові події — нові форми врядування: нові форми врядування — нові люди.

Європа теперішніх часів, уся поспіль, – ми в це віримо, – на цьому другому етапі шукає, подібно до ізраїльтян у пустелі, досі не знану обітовану землю, шукає нового принципу, нового ладу, оскільки старий лад себе вичерпав. Той, хто стежить за подіями в Європі у світлі великої історичної традиції, одразу повертається у спогадах до тих часів, які вісімнадцять століть тому оповістили про поступовий занепад поганства та неминуче виникнення християнства. Брак у світі почину загальної і гармонійної цивілізації, внаслідок цього – моральний безлад, – війни, спонукувані династичними інтересами або й кількома індивідами, – нейтральність, що спирається на байдужість егоїзму, – мирні угоди, які ґрунтуються на недолугих теоріях рівноваги, що, далебі, неможлива, оскільки бере до уваги лише матеріальні чинники, – проблема національності, яка сьогодні домінує над усіма іншими і, на кшталт вісімнадцятистолітньої давнини, вказує на нові європейські пологи, – звільнення трудящих класів, яке стає, подібно до звільнення за тих часів рабів, універсальним чинником потужної агітації, – пробудження слов’янських народів, як і колись тевтонських, до життя, що тепер їм гарантоване, – матеріалізм – надто сильне заперечення прадавніх вірувань – й жадання нових вірувань, які повсюдно виникають, – безглузді спроби неможливого примирення старого та нового – усе це вказує на близький прихід ладу, який ґрунтується на принципах, радикально відмінних від тих, що визначали поступ теперішнього, вочевидь вже занепалого віку. Нове розуміння Життя й святого Закону, що ним керує, бринить у кожному вияві обох властивостей — мислення і дії, — що робить людську природу єдиною. Монархія не в змозі його ні задушити, ні перетворити на послугача.

Монархія мала свою добу та місію. Вона постала, аби збороти і зруйнувати феодалізм, систему територіального розчленування, яка перешкоджала усім об’єднавчим можливостям у країнах, приречених сформувати нації. Наразившись на принцип привілею, що спирався на брутальну силу й завоювання, король, який сам очолював феодальну аристократію, заповзявся виснажувати й стримувати її владу в ім’я іншого принципу привілею, який був аналогічним до першого, але спирався на божественний авторитет та був освячений милістю визнаного пізніше провідника живої віри. Ця місія є виправданням Монархії в історії.

Щодо наших часів, то феодальна організація назавжди зникла і разом з нею функція, яка життєтворила монархічну ідею. Нове розуміння, яке ґрунтується на Божественному Законі Прогресу, заступає розуміння, що мало опертя у доктринах Первородного Гріха й Спокутування, і потому воно призводить до загибелі Папства – авторитету, який освячував монарха на виконання його функцій.

Світ шукає не матеріальної солідарності, яка нині гарантована й утворює лише зовнішню оболонку націй, а животворного духу, що спрямовуватиме їхнє життя до мети; він шукає моральної єдності, яка може базуватися лише на асоціації рівних і вільних людей та націй. Монархія, оперта на доктрину нерівності, на привілей індивіда або сім’ї, ніколи не в змозі забезпечити цю єдність. Прапор, що веде до цього невідпорного майбутнього, означає Прогрес, династичні ж інтереси означають стагнацію. Тепер, коли її мета досягнута й доктрина спростована, монархії, як і Папству, бракує певного підмурівка і життєвої снаги. Повсюдно у Європі монархія або наслідує, або протистоїть імпульсові, який зароджується деінде; та ніде вона не дає почину і не веде перед. Конституційний компроміс, угоди, які несуть у собі свій власний вирок, намагаються витворити нездійсненну рівновагу поміж двома силами de facto, які тягнуть назад, і третьою силою de jure, яка рухається до майбутнього нездоланними й швидкими кроками. Це може завершитися лише запереченням прогресу та доконечністю насильницьких і періодичних революцій.

Ми будемо змушені часто говорити про цей стан речей у Європі. Та коли ми озираємося на Італію, наша позиція увиразнюється й набагато посилюється у світлі історії минулого й сучасного.

Монархія не має традицій в Італії. Вона ніколи не була джерелом національного життя.

… Монархія у Римі сьогодні не на часі. Ні, ми повторюємо, Італія не заборгувала своїм володарям ані подяки, ані чого іншого.

Урядування — і це дивно, що ми, кого охрестили «утопістами», повинні нагадувати про це «практичним» людям, – не є організаційним утворенням, яке винайшли або запровадили арrіоrі, запозичили в Англії чи якій іншій країні й довільно накинули нації, безвідносно до її традицій, внутрішніх тенденцій та спільних вірувань, – одним словом, до її колективного сумління. Урядування, аби бути законним та ефективним, повинно виростати із цілісності цих умов, подібно до того, як виростає на дереві гілка або, якщо точніше, плід.

Щоб не бути шкідливою або ні до чого не здатною, форма врядування повинна являти собою загальну підсумкову суму суттєво невід’ємних для країни складників, повинна представляти думку, що є її душею, усвідомлення ідеалу, до якого інстинктивно тягнуться мільйони людей, згуртованих всередині певних природних кордонів. Функція врядування полягає у тому, аби очистити цю думку від будь-якого чужоземного елемента, продемонструвати метод, якнайліпше розрахований на досягнення цього ідеалу, започаткувати прогресивні етапи, які до цього ведуть. За цих умов – і тільки за цих умов – ми є друзями врядування і відмежовуємось від теорій протидії й систематичної недовіри, які нині панують над великою частиною нашого табору. Ці теорії є природним вислідом нікчемних урядів, які майже повсюдно покладаються на кастові або сімейні інтереси – на противагу інтересам народу; вони є легітимними органами захисту проти щораз повторюваних небезпек. Втім, якщо вони стають доктриною, застосовною у майбутньому до кожної сукупності обставин, то вони спотворюватимуть поспіль кожне розуміння врядування, й антагонізм, який вони викликають між урядом і підлеглими, перетворюється на джерело нескінченної війни, руйнівної для прогресу в цілому.

Згідно з тим ідеалом, який шукає Європа і, певно, здійснить, уряд буде розумом Нації, народ його органом, а освічений і вільний індивід – провісником майбутнього прогресу. Перший вкаже на шлях, що веде до ідеалу, який за сучасних умов є єдиним чинником, що витворює Націю. Другий спрямовуватиме до нього всі сили країни. Третій – в ім’я нового й наступного за цим ідеалу — протестуватиме проти нетерпимості та кожного ухилу в бік заперечення можливості необмеженого прогресу.

Тим часом Монархія, якій національна ідея чужа, не маючи історичного минулого та коренів, пов’язаних із деревом італійського життя, доконче перекручує значення подій і потреби часу. У новій події європейської ваги, якій призначено започаткувати Добу, вона не вбачає нічого більшого за династичне питання, вислід поступового довготривалого руху збирання земель навколо території королівського дому. Як нові ланки до старого ланцюга, вона насильно приєднала народи, які повстали й обнялися у пророчому битті серця третього життя, повторюючи – «настав час бути нацією». Ця Нація, яка несе людству незмірну потенційну силу, кожна частка якої вписала блискучу сторінку у світову історію, це живе Буття, продукт тридцяти сторіч праці – не припускає навіть сумніву у своїй інтелектуальній спромозі визначити закон свого власного життя. Вона була ув’язнена, так би мовити, роялістським тлумаченням форми врядування, яке відбивало пройдене життя малого заселення, справді італійського й нам дорогого, але відірваного від нас, коли воно перебувало під владою тієї форми. І зараз ми є єдиним народом, хто постав за єдність колективного існування без Національного Договору, над яким міркували кращі представники нації, а згода більшості зробила повноважним.

У події, яка засвідчує, що політична доктрина Національності й нові європейські пологи становлять сенс всезагальної агітації, вона (Монархія) вбачає лише долучення нового члена до старої Європи й старої дипломатії, до доктрин про стародавні угоди. Вона завжди пов’язувала Італію з деспотичними врядуваннями, з усіма компромісами, що намагаються підтримати вже неможливе status quo. У дуалізмі між нами й Папством, з якого — після падіння останнього — має започаткуватися наша світова релігійна місія, вона вбачала лише засіб оволодіння клаптиком території і звужувала вирішення надто значущої і доленосної проблеми до надуманого компромісу між душею і тілом, моральним і матеріальним, між Істиною і Брехнею. Для вироблення й спрямування італійської концепції Єдності вона обирала, і зараз обирає, людей, які в неї ніколи не вірили, – адвокатів федералізму, які колись переслідували її апостолів.

Відчуття того, що його з Нацією не пов’язують ні узи розуму ані любові, змушує уряд боятися народного поступу і вдаватися до прийняття політики опору. Він бере за правило ніколи не давати виходу громадській думці, за винятком ситуації, коли вона утворює загрозу невідворотно започаткувати відкритий конфлікт.

Це і є основний пункт нашої атаки. Усе інше – відвернення армії від виконання її основного та єдиного призначення —захисту національної землі і честі — й перетворення її на інструмент репресій всередині країни; створення маси ні на що не здатного чиновництва, аби досягти неправомірного впливу у провінціях; заперечення локальних свобод; відсутність міжнародної політики; фінансова руїна; система несправедливого й надмірного оподаткування – все це, далебі, випливає з першої заціпенілої системи обставин.

Ті, хто всупереч Історії та найостаннішим подіям, це відкидають, самі себе вводять в оману. Хто у палаті Парламенту чи за її межами прагне скермувати Італію до її ідеалу без першочергового усунення цього джерела всіх наших негараздів, обманює і себе і країну. Він власноручно готує собі – і ми з цього приводу шкодуємо – ганьбу й ізоляцію. Ці люди готують для країни ще триваліші й жорстокіші кризи, жорстокіші тим більше, чим довше Італія перебуватиме у незвичайному становищі, – становищі Нації у процесі формування, для якої, подібно як для дитини, будь-яке відхилення від взірця, що навчає високим і шляхетним речам, може призвести до незвичайного й фатального наслідку.

Для нас це питання є цілковито моральним. Форма врядування веде або до добра, або ж розбещує. Форма врядування, яка спирається на брехню чи нежиттєздатна й тому сама не в змозі це життя вдихнути, прирікає країну – свідомо чи несвідомо – це неістотно – на те, аби бути носієм помилок і злочинів; а то й ще, – розколюючи моральну єдність Нації, прирікаючи на ворожнечу поміж собою її власних членів, що накладає пута на їхні руки, ця форма врядування, зрештою, призводить до того, що робить націю скептичною й егоїстичною та навіває сон. Сон для народу стародавнього походження, зміцнілого у випробуваннях упродовж сторіч та визнаного іншими народами за такого, що багато у чому виконав свою місію, – отож, сон для такого народу є більшою чи меншою мірою явищем ганебним, та не смертельним. Але сон або тривалий спочинок є водночас ганебним і смертельним для такого народу як наш, який спинається на ноги, аби стати нацією, й тому доконче повинен, – хоч і не в змозі спрямувати свою потугу до єдиної мети, – перетворитись на народ, який задумується над шляхом, що він ним має прямувати, над шляхом, який спричинить прийняття у братерське коло націй або ж відмову в цьому.

Для того, хто вбачає в Нації щось більше, ніж сукупність індивідів, народжених, аби вирощувати й споживати збіжжя, підвалини її існування полягають у побратимстві через віру, усвідомленні спільного ідеалу, поєднанні усіх спромог працювати у злагоді й успішно задля цього ідеалу. Неможливо примусити Націю повірити в те, що життя й зростання можливі за умов нескінченного роздвоєння між урядом та нею; що храмом її пошанування може бути привілей, накреслений на куполі, та рівність – на підмурівку; або що вона спроможна жити як незугарний член європейської родини, відмовляючися від будь-якого обов’язку, будь-якої функції і місії задля добра інших, зосереджуючи усю свою активність на дріб’язкових інтересах індивідів, що входять до її складу – і при цьому не применшити своєї моральної гідності, свого інтелекту, можливості вправляння здібностей; чи йдучи до самознищення через втрату впевненості, апатію та сумніви. І ми бачимо надто виразні симптоми саме цього перетворення. Італія сьогодні вже більше не Італія 1860 року. Маси, ошукані у своїх далекосяжних сподіваннях на вигоду від Єдності, якими вони на початку тішилися, швидко втрачають національне патріотичне чуття й жадібно прислухаються до фатальних нашіптувань федералістичної школи, яка десять років тому ще мовчала. Середній клас щодалі, то стає збайдужілішим до використання своїх політичних прав, про що свідчить його неучасть у виборах. Палата, — частина якої сліпо вислужується перед впливовими урядовцями, частина ж пов’язана вузькою за змістом формулою, якій депутати заприсягайся, хоч і знають, що вона хибна й шкідлива, – покінчила з ініціативою і щоденно втрачає значущість, яка має бути їй притаманна. Почуття заціпеніння, почуття людини, котра не бачить ніяких ліків від повсякчас повторюваних небезпек, заражає людську свідомість скептицизмом і спокушає її геть відвернутися від громадських справ у бік виключно приватних зацікавлень. Що ж стосується розриву між високими взірцями та логічними наслідками поширення матеріалізму, що почасти є результатом хибної тактики уряду, націленої на вимирання релігії, то можна стверджувати, що мораль втрачає свій вплив на громадську свідомість. Ось так Нації помирають, а не народжуються.

Саме зараз на часі покласти край політиці крутійства, опортунізму, плутанини та обхідних шляхів, парламентського лицемірства, замовчувань і примиренства – політиці, яка характеризує мляве життя знесилених націй, і повернутися до чистої, лояльної, простої і логічної політики, що безпосередньо випливає з морального взірця, тобто є наслідком керівного принципу, який завжди провадив до інавгурації юне життя народів, покликаних до високої долі.

Першою умовою цього життя є урочиста декларація, вироблена за одностайною і вільною згодою наших найвидатніших мудреців та достойників, про те, що Італія, відчуваючи нагальну потребу часу, піднімається за єдиним спонтанним покликом в ім’я притаманного народові Обов’язку і Права витворити себе як Націю вільних і рівних братів та домагатися того щаблю, який по праву їй належить серед уже сформованих націй. Наступна умова – це декларація про корпус релігійних, моральних і політичних принципів, у які за наших днів вірить італійський народ, про спільний ідеал, до якого він прагне, про особливу місію, яка відрізняє його від інших народів та якій він наміряється себе присвятити заради власного добра та добра Людства. Й остання умова полягає в тому, щоб визначити методи, які слід використати, та людей, яким країна має делегувати функцію розробки національної концепції буття, а також застосування практичних висновків до різноманітних галузей суспільної діяльності.

Без цього країна якось може існувати, шкандибаючи від заколоту до заколоту, від революції до революції; але Нація існувати не може.

Усі ці три умови можуть бути виконані лише шляхом Національного Договору, продиктованого у Римі Конституційною асамблеєю, обраною завдяки прямому чи непрямому виборчому праву та усіма поспіль громадянами Італії.

Національний Договір – це інавгурація, хрещення нації. Це той почин, що визначає нормальне життя, успішний і мирний розвиток сил та спроможностей країни. Без цього почину, який надає життєвого поштовху застосуванню права голосу й спрямовує його до спільного ідеалу під орудою принципу і моральної доктрини, – навіть всенародне виборче право перебуває під владою довільних впливів, сьогоденних пристрастей або оманливих вказівок честолюбних агітаторів. Плебісцит, здійснений за подібних обставин, — цей перекручений і невігласький самовислів простої, грубої чисельної маси, — за короткий проміжок часу призводив і призведе, далебі, знову, до республіки, обмеженої Монархії і деспотизму Бонапарта. Доки люди не навчаться одностайності і побратимству, то якраз почин і визначає — відповідно до місця і часу — характер засадничо важливих дій, до яких закликають маси.

Кожному відомо, якою є форма врядування, що, згідно з нашим переконанням, має бути логічним висновком водночас із принципів, у які ми віримо, та з національної італійської традиції; ми визначаємо її як розвій і втілення ідеалу Нації, у слушну годину довіреного обраною верствою Країни людям визнаних здібностей і доведеного доброчестя. Ми сподіваємося показати у нашому виданні, що тільки через прийняття цієї формули врядування Італія може уникнути низки більшою чи меншою мірою фатальних криз і здобутися на своє доленосне майбуття – величне, заможне, навчене доброчесністю. Якраз нещодавно прихильники чинного врядування нам сказали: «Пишіть і дискутуйте з нами. Вам доступний кожний засіб публічної пропаганди. Хіба цього не досить? Ми маємо право боротися проти змов та підбурювань до заколоту; але ж ми усі поважаємо мирний і філософський виклад ідей». Отож ми знову відгукуємось на запрошення і тому знову пишемо. Ми часто вдавалися до цієї спроби, та уряд не дійшов порозуміння зі своїми тлумачами і відповідав на наші заяви – навіть якщо вони переказували сторінки історії – конфіскацією нашої власності, судовими переслідуваннями, і що ж - ніхто не протестував проти його дій.

Незважаючи на це, ми робимо ще одну спробу, аби тільки побачити, що уряд набереться-таки колись розуму, або що люди, які висловили це запрошення, до нас приєднаються, щоб захистити свободу думки. Наше видання є відверто республіканським, але воно не закликатиме до зброї, не напучуватиме людей повставати і не провокуватиме до бунту.

Коли італійці одного разу у чомусь переконалися, то вони діятимуть послідовно. Ми, хто завжди готовий слідувати за ними будь-що або яким завгодно шляхом, що веде до ідеалу, — окрім злочинного, - використаємо теперішній момент, щоб дати гідну відсіч помилкам та упередженням, які постійно відвертають свідомість багатьох від ідеї, засадничої для нашої місії. Коли ми беремося обговорювати на теоретичному рівні сучасні й майбутні умови життя Італії, то італійці бодай матимуть змогу оцінити, виходячи із ставлення до нас уряду, міру його сумлінності і моральної моці.

Та понад усе ми дамо гідну відсіч помилкам, які виходять із нашого власного табору і розкладають, перекручують та применшують чистоту нашого Ідеалу. Багато звинувачень, які йдуть із протилежного табору, не заслуговують на багатослівні спростування. Тих, хто навіть зараз говорить про анархію і слабкість як невід’ємні риси республіканських інституцій, ми можемо задовольнити дивовижністю прогресу й могутності, досягнутих Сполученими Штатами, а також усталеним миром, який панує пліч-о-пліч зі свободою у долинах Швейцарії. Тим, кому не сором докучати нам дитячими підозрами щодо народної тиранії, тероризму або грабіжництва, ми можемо відповісти, покликаючись на Венецію і Рим та все те, що ми зробили і написали протягом останніх сорока років. Але матеріалізм, який вщент руйнує єдність людської природи і, забезпечуючи нас метою, тлумить усі шляхетні імпульси, усі святі переконання, що спонукають на її досягнення; — хибні філософії, що свідомо чи несвідомо ведуть до культового схиляння перед доконаними фактами, успіхом і Силою; — школи політики й економіки, які вихоплюють якийсь окремий випадок з-посеред різноманітних суттєвих складників соціальної проблеми і виводять з нього вирішення усіх похідних проблем; — сліпе, запопадливе наслідування застарілої Французької революції, що надто глибоко вкорінене у більшості наших сердець та сковує нас путами теоретичних формул про індивідуальні права, які є лишень сумарним відбиттям мертвого сторіччя, покинутого нами задля сторіччя прийдешнього; – надзвичайна схильність відміряти ті самі докори, підозри, часом несправедливі, на адресу тих, хто, як і ми, любить Батьківщину, але на інтелектуальному рівні помиляється щодо методу, як і на адресу кількох егоїстичних інтриганів, які через жадання прибутків і влади свідомо обливають брудом і зраджують Національну Італійську Революцію; — розумова недолугість тих, які піддають анафемі величне і рясноплідне минуле через ненависть до жалюгідного і слабосильного сучасного, що призводить до фальсифікації історії, позбавляє нас нашої слави та заперечує традицію, достеменне життя Людства, — все це заслуговує на уважне і всебічне дослідження, що ми надалі й зробимо. Саме ці та інші помилки, занесені до нашої Демократії із чужоземних шкіл мислення, змусили італійський інтелект відхилитися від правильного шляху.

Настав час закликати його до вороття від беззмістовного критицизму до Національної школи із властивими їй конструктивними методами, тенденцією співвідносити й гармонізувати; від матеріалізму, який вдається до різних припущень, аби зрозуміти, пояснити й визначити рух, і в той же час руйнує мотиваційну здатність, до старого споконвічного вчення про Дух, яке гармонійно поєднує рух і промотор. Наскільки дозволятимуть наші сили, ми намагатимемось довести цю справу до кінця.

Тільки за цієї умови може здійснитися наша Національна Революція. Сліпі бунти можуть привести лише до перемог-одноденок. Грубий негативізм здатний повалити зношену будівлю, та ніколи не закладе підмурівку нової, ніколи не переконає людей у необхідності організованих та ефективних дій і не зведе Храму Нації.

Наша партія віддана ідеалові Традицій нашої країни, але готова їх узгодити із Традиціями Людства та веліннями совісті; вона толерантна й моральна і тому повинна зараз вдаватись до спростувань, не керуючись нападницькими або нещирими мотивами. Нам не потрібно боятися, що ми куємо зброю для ворога, адже ми декларуємо, що світові релігії мають бути послідовними самовиявленнями шереги віків, які просвітили людський рід; ми визнаємо релігійний дар вічним у людській душі, отож вічним є зв’язок між небесами і землею. Ми можемо захоплюватися велетенською силою волі Григорія VII, його величною моральною потугою, що не могла реалізуватися засобами, наданими християнством, і в той же час — в ім’я досягнутого нами прогресу — ми заявляємо, що інститут Папства слід назавжди умертвити. Ми можемо визнавати Місію, що її Аристократія й Монархія здійснили для деяких народів у минулому, й усе ж проголошувати — заради всіх нас — своїм обов’язком та правом остаточно відкинути ці застарілі форми. Ми можемо, не заперечуючи належно шанобливого ставлення до Авторитету, – бо ж це є реальна ціль усіх наших зусиль, – оголосити метою наступальних заходів кожний Авторитет, який не спирається на дві умови – вільну й усвідомлену згоду підлеглих та спроможність кермувати національним життям й робити його плідним.

Ми віримо у Бога.

У провіденційний Закон, даний Ним життю.

У Закон Прогресу, безмежного Прогресу, опертям і мірою якого є наша праця.

У Єдність життя, не осягнуту, як ми вважаємо, філософією останніх двох сторіч.

У Єдність Закону шляхом виявлення обох форм життя – колективної та індивідуальної.

У безсмертя Еgо, яке є нічим іншим, як застосуванням Закону Прогресу, що розкривається — поза сумнівом і на віки вічні – історичною традицією, наукою та пориваннями душі до життя, оприявненого в індивіді.

У Свободу, завдяки якій тільки й існує відповідальність, усвідомлення й поцінування прогресу.

У послідовне і щораз більше об’єднання усіх людських здібностей і спромог як єдино нормальний засіб прогресу, водночас колективного й індивідуального.

У Єдність людського роду, у духовну рівність усіх Божих дітей – поза відмінностями статі, кольору шкіри або становища, – позбавити чого рівнозначне злочину.

І, виходячи з цього, ми віримо у святу, невблаганну, панівну ідею Обов’язку, єдине мірило життя. Це Обов’язок, який обіймає у кожному – відповідно до заторкуваної сфери та принагідних засобів – Родину, Батьківщину, Людство. Родина – це олтар Батьківщини; Батьківщина – святилище людства; Людство є частиною Всесвіту, а також храмом, зведеним Богові, який створив Всесвіт, храмом, що має наближати до Нього. Обов’язок велить нам сприяти прогресу інших, який може вплинути і на наш прогрес, а також нашому власному прогресові, що може бути корисним для інших. Це Обов’язок, без якого не існує жодного права, що витворює чесноту самопожертви, справді єдино бездоганну чесноту, святу й могутню за міццю, найблагороднішу коштовність, яка увінчує й освячує людську душу.

І насамкінець, ми віримо не у сьогочасні доктрини, а у грандіозне релігійне оприявнення, оперте на ці принципи, яке рано чи пізно постане внаслідок почину народу вільних людей і вірників – ймовірно, з Риму, якщо Рим пізнає свою місію; та яке, включаючи главу про Істину, на яку здобулися попередні релігії, розкриє ще одну главу і прокладе шлях майбутньому прогресові, знищуючи у зародку всі привілеї та кастову нетерпимість.

Ми хотіли стисло викласти наші принципи, аби всі, хто бажає нам допомогти, знали про умови співпраці, на яких ми із вдячністю приймемо їхню допомогу й раду. З цього випливають цілковито всі правила, які попередньо стосуються проблем інтелектуального життя, політики й економіки. Ми вважаємо, що зробити політичні переконання мистецтвом й відмежувати їх від моралі, як того хочуть королівські чинники й дипломати, є гріхом перед Богом та завдає людям лиха. Мета політики – це застосування морального Закону до громадянського витворення Нації, одночасно у внутрішній і зовнішній діяльності. Мета економіки – застосування того самого Закону до організації праці у двох аспектах – виробництва й розподілу. Все, що сприяє цій меті, є Добром і має підтримуватися; всьому, що їй суперечить або не надає ніякої допомоги, слід протистояти до скону. Народ і Уряд повинні прямувати разом – подібно як думка і дія в окремому індивідові – до завершення цієї місії. І те, що правдиве для однієї Нації, правдиве й для усіх Націй. Нації – це індивіди Людства. Внутрішня національна організація є інструментом, за допомогою якого Нація виконує у світі свою місію. Національності священні і провіденційно створені, аби представляти, на теренах Людства, поділ чи розподіл праці на користь усіх народів на кшталт того, як поділ чи розподіл праці у межах держави мають бути здійснені заради найбільшої вигоди усіх громадян. Якщо вони про цю мету не дбають, то стають ні на що не здатні й занепадають. Якщо неухильні у злі, що є егоїзмом, то передчасно гинуть і не відроджуються знову, доки не відбудуть Покуту й не повернуться до Добра.

Авторитет і Свобода, як ми їх тут розуміємо, однаково для нас священні й повинні бути узгоджені у кожному питанні, яке очікує на вирішення. Усе завдяки Свободі та для Об’єднання; це – республіканська формула. Свобода й Об’єднання, Совість і Традиція, Індивід і Нація, «Я» і «Ми» становлять невід’ємні елементи людської природи й усі вони суттєві для її поступального розвитку. Та для того, щоб їх скоординувати і спрямувати до мети, потрібна певна точка поєднання, яка перевищує їх усі. Отож практична необхідність неминуче повертає нас назад, до високих принципів, які ми теоретично проголосили у попередній частині нашої праці.

Суверенітет перебуває ні в «Я», ні в «Ми»; він перебуває в Богові, який є джерелом Життя; у Прогресі, який життя визначає; у Моральному Законі, який визначає Обов’язок.

Іншими словами, Суверенітет перебуває в Ідеалі.

Ми всі покликані на нього працювати.

Знання ідеалу нам дане – тією мірою, якою його зрозуміло сторіччя, в якому ми живемо, – нашим розумом, якщо його надихає любов до Добра і він виходить із Традиції Людства запитувати свою власну совість й узгоджує ці два єдино правдивих критерії Істини.

Але знання ідеалу потребує тлумача, який може одразу ж вказати на найбільш слушні засоби його досягнення та спрямувати до їхнього застосування у різних галузях діяльності. І якщо цей тлумач повинен у собі обіймати «Я» і «Ми», Авторитет і Свободу, Державу та Індивіда; більше того, якщо він має бути прогресивним, то він, далебі, не може бути людиною або якоюсь групою людей, дібраних завдяки випадкові, прерогативі непрогресивного за своєю природою привілею, походженню, багатству або іще чомусь. Якщо виходити з того, що втіленням принципів є союз віри й братерства, то таким тлумачем може бути тільки народ, Нація.

Бог і Народ: лише ці два слова наповнюють життям аналіз елементів, що їх подають різні школи як основу соціального єднання. Рим знає, на яких шляхах саможертовності, громадянського доброчестя й слави прапор, на якому були накреслені ці два урочистих слова, пробудив до нього любов Італії 1849 року.

І тут наразі ми можемо зупинитися. Італійська Місія, отже, є такою:

Єдність Нації у матеріальному аспекті – шляхом відвоювання Трентино, Істрії і Ніцци; у моральному аспекті – засобами національної освіти у спілці з вільною, захисного характеру інструкцією щодо кожної неортодоксальної доктрини.

Єдність оборони, або Національна армія.

Єдність Договору й кожного Інституту, що репрезентує громадянський, політичний та економічний прогрес усіх італійців.

Стабільна діяльність законодавчої влади й таке управління інституціями, згідно з яким справа національного прогресу довіряється не виконавчій владі, а комісіям, утвореним через делегування від законодавчого органу.

Місцева свобода, яка регулюється декретами тією мірою, якою це стосується спеціального прогресу різних локальних одиниць.

Закриття усіх установ, які за теперішніх часів орієнтовані на здійснення неправомірного впливу уряду на різні локальні округи.

Розподіл влади таким чином, аби це було не наслідком алогічного розподілення суверенітету, а різними функціями врядування.

Зменшення числа державних службовців і рівніша оплата за їхні послуги.

Скасування політичних присяг.

Загальне виборче право як започаткування політичної освіти. Законодавство, спрямоване на те, щоб нарощувати інтелектуальний та економічний прогрес тих класів, які цього найбільше потребують; заохочувати у національних масштабах промислові, сільськогосподарські й трудові асоціації, засновані на певних загальних умовах та які довели свою моральність і спроможність.

Особливу увагу слід приділити необробленим землям Італії, численним ушкодженим зонам, недоглянутій комунальній власності та утворенню на них численного класу дрібних власників.

Загальна система оподаткування з тим, щоб звільнити життя, – точніше, усе необхідне для життя, – від усіх обтяжливих затрат, а також пропорційно охопити податками зайвину й уникнути надмірного витрачання нагромаджених коштів.

Усунення всіх перешкод вільному обігові продукції всередині країни та поза нею.

Економічна система, яка базується на убезпеченні від усіх марних витрат та на прогресивному зростанні виробництва.

Визнання кожного боргу Нації відповідно до укладеної у минулому угоди.

Спрощення акту передання землі.

Скасування монополій.

Відповідальність кожного, хто на громадській службі.

Міжнародна політика має регулюватися моральним принципом, який керує Нацією.

Союзи мають базуватися на однаковості спрямувань і цілей.

Особливу прихильність слід виказувати кожному рухові, який може по-братерськи поєднати Італію з елементами майбутніх або щойно утворюваних Національностей, з греками, румунами, слов’янськими народами, яким долею призначено вирішувати проблему Східної Європи.

*[У «Зверненні до італійців» (1871) йдеться про пам’ятну дату 9 лютого 1849 року. Після втечі папи Пія IX (1792-1878) прихильники Мацціні в Римі домагалися проголошення республіки. Таку ж позицію зайняв і Джузеппе Гарібальді (1807-1882). 21 січня 1849 року відбулися вибори до Установчих зборів. 5 лютого Установчі збори зібралися в Palazzo della Cancellecia. 9 лютого о 2 годині дня триколірний прапор був піднятий над Капітолієм і 101 гарматний постріл повідомив про народження Римської республіки]. В квадратних дужках коментар упорядників.