Тарас Шевченко – його Україна і його націоналізм
Політична референтура ВО „Тризуб” ім. С.Бандери
ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ЙОГО УКРАЇНА
І ЙОГО НАЦІОНАЛІЗМ
У березні кожного року ми з вами відзначаємо роковини з дня народження Пророка і духовного батька українського народу, основоположника українського націоналізму – Тараса Шевченка. Уся його творчість присвячена свободі і розвитку українського народу, які можливі лише у „своїй хаті” – власній національній державі, де – „своя правда і сила, і воля”.
Нинішні Шевченківські дні, як і усі попередні, проходять у часи бездержавності українського народу, у відповідальний історичний момент, коли українці одночасно висять над проваллям втрати незалежності та стоять на порозі власної національної держави. Україна існує як держава, є суб’єктом міжнародного права, але корінна українська нація і надалі перебуває у бездержавному стані, залишається упослідженою „на нашій – не своїй землі”.
Ті, хто насправді керують Україною, добре знають, що край їхнього безкарного паразитування в Україні може покласти тільки її законний господар – сам український народ, згуртований під прапором українського націоналізму. Щоб законсервувати нинішній підневільний стан української нації, їм необхідно відібрати в неї її національну ідею і усунути з політичної арени її носіїв. Для цього необхідно викреслити з пам’яті народу, його знаних і незнаних героїв, мучеників, державних мужів, духовних провідників, геніїв, пророків. Особливо того, кого український народ вважає своїм духовним батьком – Великого Кобзаря – Тараса Шевченка. А їхнє місце в душі української людини, в народній пам’яті, в родинному і громадському житті заполонити новими „сучасними” кумирами та чужими, ворожими ідеями, через які змінити українську людину, українську родину і перетворити українську націю на безідейну, безнаціональну отару, на слухняне знаряддя в своїх далекосяжних імперських планах.
В наш час, у боротьбі проти націоналізму ворог застосовує методику, яку вже давно винайдено і впроваджено у численних неоколоніях – „бананових республіках”, в яку неухильно перетворює Україну кожна влада протягом років її незалежності. Головним інструментом в руках міжнародної мафії для новітнього поневолення народів є – лібералізм. За допомогою цієї винайденої ворогами Бога і людей сатанинської зброї „сильні світу цього” розкладають нації зсередини, як окремішні, неповторні, витворені протягом історичного спільного буття етнічні суспільно-політичні формації. Цей, внутрішній занепад відбувається на духовному, релігійному, національному, світоглядному, моральному, суспільно-політичному, родинному, сімейному та ін. рівнях.
Зараз, цей імперський проект глобалістів-колонізаторів, завдяки місцевим „дядькам отечества чужого”, послідовно втілюється в Україні. Про таких Т.Шевченко писав: „Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого”.
Будучи органічно вписаною в антиукраїнську систему внутрішньої окупації України(без права керувати державою), ці “чорнилом политі, московською блекотою в німецьких петлицях” хохли-яничари є головним знаряддям у боротьбі проти націоналізму та носіїв національної ідеї..
Останніми „досягненнями” світового імперіалізму та його керівного ядра – міжнародної космополітичної мафії, є підміна понять у визначенні нації і держави. В даному випадку: етнічної чи політичної нації; і національної держави – чи космополітичного громадянського суспільства.
У першому випадку із створенням національної держави українська нація здобуває свою державність, з допомогою якої розвиває всі свої творчі сили, стає в коло вільних народів, і виконує свою історичну місію. В другому – в разі перетворення її на політичну націю, наступає смерть української етнічної нації, чого так невтомно добиваються всі її вороги. При такому сумному фіналі ми зникнемо з лиця землі як українці, та станемо перегноєм, живильним субстратом для інших народів. Першої мети – побудови української національної держави, цілеспрямовано й послідовно домагаються українські націоналісти, живильною силою яких є християнство і націоналізм. Другу мету – перетворення України в космополітичну неоколонію, переслідують відверті й приховані вороги, ідейною базою яких є антихристиянський матеріалізм та хвороблива маячня панування над світом. Перші – націоналісти, хочуть бачити Україну – для українців; інші – імперіалісти: Україну – без українців.
Та марно стараються вони – “оперені а злозачаті”, бо українська нація це – органічна кровна і духовна спорідненість „і мертвих, і живих, і ненарожденних” українців є вічною і незнищенною!
Тому, не треба падати у відчай! Зло не може бути абсолютним!
Молодий вчений, доктор філологічних наук П.Іванишин нещодавно написав: ”Чим більше нам втовкмачують те, що ми жили чи живемо в епохи „розвинутого соціалізму”, „толерантного” постмодернізму, пострадянської „економічної кризи” тощо, тим чіткіше усвідомлюємо щось абсолютно інше. Ми, якщо звичайно споріднюємо себе з українською нацією, вже довший час жили і живемо в епоху Тараса Шевченка. Але часто не помічаємо цього. Принагідно до дат згадуємо його ім’я та долю, з більшим чи меншим успіхом читаємо поезію, і дбайливо витираємо порох із поставлених на полицю „Кобзарів” та повішених на стіну портретів. І переважно на цьому все. Духовне спілкування із генієм закінчується і починається одвічна людська спроба жити, розуміти себе і світ, вирішувати особисті, загальнонародні та міжнародні проблеми… Але чомусь уже без Шевченка. Наче ці величини існують окремо в національному бутті: Кобзар і теорія та практика нашого існування.
Не так дивляться на Тараса Шевченка ті, що не мислять щастя своїх панів без України. Поневоленої України. України-колонії. України без українців. Не випадково товчуться в останній час на поруйнованих російсько-комуністичним окупантом теренах української культури цілі орди новітніх „десакралізаторів”(Л.Костенко). Внутрішні і зовнішні україножери та їхні „свободолюбиві” раби-манкурти, – усі ці патріоти-іскаріоти бузини, бойченки, грабовичі, бродські, забужки тощо, – добре розуміють, що новітній імперіалізм, імперіалізм демоліберального, західного типу зможе утвердитися на нашій землі, тільки переступивши через духовний труп Кобзаря. От і з’являються на зміну старим радянським нові постмодерні політичні міфи про Шевченка, якого ми, начебто, „не знаємо” – „шамана”, „міфотворця”, „відьмака”, „вурдалака”, безнаціонального „панетиста”, космополіта-„загальнолюда” тощо.
В поемі „Тризна” Шевченко чітко показав деструктивну суть безнаціонального міркування інтернаціоналістичного чи космополітичного зразка, бо воно приводить, у кінцевому підсумку, до руйнування людини і нації(наша історія – цьому надійне підтвердження!):
И тот, кто мыслит без конца О мыслях Канта, Галилея, Космополита-мудреца, И судит люди не жалея Родного брата и отца; Тот лжепророк! Его сужденья Полуидеи, полувздор!…
Ці україновбивчі стереотипи поки що засуджуються свідомою українською громадою, річ ясна, звинуваченою за це сатанізованими адвокатами духовних ренегатів в „недемократизмі”. Однак при цьому не зажди усвідомлюється: а з якої речі так активізувалася ця псевдоінтелектуальна українофобська потолоч?
Тому боротьба з Т.Шевченком(та іншими українськими класиками), не випадкова. Вона виростає з усвідомлення того, що він – духовний батько новітньої української нації. Він – основний елемент новітньої української культури. Він – найголовніший критерій українськості кожного, хто претендує називатися українцем. Як же ж його за це не знищувати тим, для кого поневолення інших народів стало основною ідеєю існування? Як не обпльовувати тим, для кого „права людини” є насправді правами колонізатора на політичне, економічне, духовне визискування свого ближнього? Як не фальсифікувати тим, для кого природна наявність на Земній кулі незалежних націй, їх культур та держав є кровною образою їхньої універсалістсько-глобалістичної збоченості „євро-атлантичного” чи „російського” зразка? І не важливо, йдеться тут про імперіаліста царського, комуністичного, націонал-соціалістичного чи ліберально-демократичного типу, – Великий Кобзар пропонує нам духовний імунітет проти будь-яких їхніх лжеістин. За це його заслужено ненавидять вороги нашого незалежного національного буття, але чи не саме за це він заслуговує на нашу любов, повагу, розуміння і захист?
Тарас Шевченко, як ніхто інший з українських письменників, підходить під окреслення поет-предтеча. Він справді “надходить” з нашого українського майбутнього, увібравши у собі теперішнє та минуле українського народу. Він приходить до нас, як приходив перед тим до інших поколінь українців, як, сподіваюсь, приходитиме і до нащадків, із “здобутою істотно” істиною про наше національне буття. Істиною новою про те, що робить нас українцями, а значить, людьми. Істиною давньою про Того, хто є нашим небесним вічним Отцем”(„Український Предтеча – Т.Шевченко…”, 2005).
Животворність цього духовного зв’язку між українцями та їхнім генієм помічено давно. І найсуттєвішою рисою цього зв’язку, безумовно, є його націотворчий характер. Бо подобається це декому чи ні, але сучасний українець духовно походить саме від Тараса Шевченка. Ось як про це пише український етнопсихолог Микола Шлемкевич: “…сучасна українська людина народилася… не із втечі в ситу вигоду, не із пристосуванства до чужих світів і не із втечі у власну душевну шляхетність. Вона народилася з пориву створити свій власний новий світ із власних джерел і власних сил. На прапорах тієї нової української людини виписане… гасло: „Борітеся – поборете!”. Сучасна українська людина – це шевченківська людина”. І саме ця шевченківська людина ввібрала у своїй ідентичності попередні українські історико-культурні типи – людину арійську, києво-руську, козацьку, сковородинівську тощо.
Т.Шевченко створив у художній формі цілісну філософію національного буття українського народу, тобто на рівні поетичного узагальнення відтворив ту повністю відповідну, адекватну українській дійсності систему сутностей, цінностей та закономірностей, які за цілі тисячоліття витворені українським народом, якими зумовлене і на яких тримається віками буття української нації, її суспільна свідомість і свідомість українського патріота – борця за інтереси нації.
В основі цієї системи – три абсолютні константи: Бог, Україна, Свобода. І кожне намагання усунути їх із життя або зігнорувати при моделюванні шляху нації до свободи, кожне відхилення від котрогось із них, кожна спроба їх роз’єднання в життєвій практиці(моральній, соціальній, політичній, міжнаціональній, церковній, тощо) неминуче обертається бідою, а то й трагедією – окремої людини чи цілої нації.
У творчості Шевченка закодована і потребує лише логічного перекодування, довершена національно-екзистенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи й утвердження.
Ефективність застосування цієї методології у справі служіння своїй нації та повноти самореалізації особистості підтверджена найпереконливіше самим Шевченком: усе життя і ціла його творчість мають безумовний національно-захисний, національно-творчий і національно-жертовний характер. Будь-яка українська політична програма, що ігнорує цю методологію або, тим більше, суперечить їй, – ідейно неспроможна і шкідлива для української нації, для України. Саме тому народ більше вірить Шевченкові, ніж нашим політикам.
Відомий публіцист та політолог Провідник ВО „Тризуб” ім. С.Бандери В.Іванишин писав: „Водночас творчість Шевченка визначила також ідеологію національно-визвольної боротьби українського народу того часу. Шевченко чітко визначає мету, пріоритети, рушійні сили та якості проводу. Діапазон можливих форм і методів боротьби за свободу бачиться йому, до речі, гранично широким: від легальних до нелегальних, від культурно-просвітницьких до, за термінологією сучасних демократів, ультрарадикальних – залежно від умов та обставин. Згадаймо, що, наприклад, його „Буквар” і „Я не нездужаю нівроку…”(із закликом „громадою обух сталить”) писалися практично водночас: нація мусить бути готова до різних способів боротьби за свободу і вільна у їх виборі…
Згадати б ще один урок Шевченка наступним поколінням. Він почав з ідейного озброєння народу – із пробудження національної свідомості і гідності: спочатку дав народові національну ідею, а вже потім вкладав йому до рук повстанську сокиру. Бо знав: озброєний сокирою, шаблею чи гвинтівкою але не озброєний ідеєю національної свободи народ дуже легко може стати жертвою політичної демагогії і бути перенаціленим із чужинецьких тронів на сусідову комору…”(„Нація, державність, націоналізм”, 1992).
Геній Шевченка називають наскрізь народним, національним. Крізь зуби, сторожко оглядаючись на кислу міну „старшобратських” ідеологічних церберів, видушувало це із себе і продажне радянське шевченкознавство, кожного разу поквапливо додаючи: „…і водночас інтернаціональний!”. Не збираємося заперечувати ці тези. Навпаки! Але треба бути невігласом чи шахраєм від літературознавства, щоб сприйняти і їхнє фальсифікаторське обґрунтування. Бо шевченківський інтернаціоналізм не має нічого спільного з імперсько-шовіністичним „пролетарським інтернаціоналізмом” КПРС: він наповнений у „Кобзарі” не шовіністичним, а християнським змістом. А поет він наскрізь народний і національний далеко не тому, що „змальовував тяжке життя трудящих”, „творчо наслідував народні пісні” і „широко використовував фольклорні елементи – образи, прислів’я, приказки тощо”. Справа в іншому.
Шевченко у природний для себе як поета спосіб і в найдоступніший для цілого народу художній формі сформулював, розвинув та обґрунтував національну ідею українського народу: законність і необхідність, можливість і реальність національної державності і незалежності. Він пробудив народ, дав йому вчення боротьби за свободу і вдихнув у нього віру в перемогу. Шевченко не запозичував і не видумував свого вчення. Його геній скристалізував те, що було сутнісним в історії, сучасності і мріях народу. „Державна незалежність здобувається революційним способом думання, яке приготовляється цілими поколіннями”, – писав перший чеський президент Т.Масарик. Шевченко й дав нації отой „революційний спосіб думання” – якісно відмінний від рабського і підготовлений цілими поколіннями українського народу. Тому й сприйняв народ „Кобзар” як щось своє, власне, рідне. І вже відтоді він став для народу джерелом, орієнтиром і критерієм національної свідомості, духовності і поведінки.
В.Іванишину належать такі слова: „Українцям можна відібрати все, але допоки вони пам’ятають Святе Письмо і “Кобзар” – українська нація незнищенна, бо незнищенний наш націоналізм, в основі якого – ці дві святі книги” Добре було б, якби це усвідомили ті українські етнографічно – географічні патріоти, яких спокусили демократизмом і штовхають (зі Сходу і Заходу) на боротьбу з націоналізмом. Боротися треба не з українським націоналізмом, а за український націоналізм, – якщо справді дорожимо свободою України, а не панською ласкою.
Шевченко зафіксував найважливіші сутнісні, конститутивні характеристики українського націоналізму: його волелюбність, глибинну і всеосяжну народність, державницьку суть, національну честь і гідність, християнську релігійність, жертовний патріотизм, творчу заданість, віру у свій народ, опору на власні сили, толерантність до інших, солідарність із поневоленими, антиімперську та антишовіністичну спрямованість, які випливають з неімперського і нешовіністичного характеру нації та її історичного досвіду. Шевченків націоналізм, тобто націоналізм українського народу, випливає з Любові, а тому він в основі своїй людяний і добрий: до своїх і чужих – до всіх, хто визнає за українцями право на вільне і державне існування. Усіх інших він або переконує у своїй правоті, або ж бореться з ними – незалежно від того, хто саме виступає ворогом: окрема людина чи політична група, держава чи армія, якийсь із нацькованих на нас народів чи й міжнародне об’єднання…
В.Іванишин писав: „Вчення Шевченка з часу своєї появи виступає як ідеологічний інваріант – неодмінне джерело і критерій усіх модифікацій українського націоналізму, пристосованих до конкретних умов та актуальних завдань національно-визвольних змагань українського народу. І кожна з історичних трансформ українського націоналізму ідейним ядром мала, має і мусить мати в майбутньому націоналізм Шевченка. А все те в програмах українських політичних об’єднань, що не стикується з Шевченковим або суперечить йому, – уже не націоналізм.
Не треба доводити противникам націоналізму, що батьком українського націоналізму був Тарас Шевченко: вони прекрасно це знають. Але виступати проти націоналізму Шевченка – це виступати і проти самого Шевченка, що означало б політичне самогубство в очах народу. Тому робиться вигляд, що, мовляв, націоналізм – взагалі породження часів пізніших, аж XX ст., а батьками українського націоналізму є – М.Міхновський, Д.Донцов, В.Липинський, Є.Коновалець, С.Бандера, П.Полтава, С.Ленкавський, Я.Стецько та інші. З ними воювати легше, бо Шевченка знає весь народ, а його духовних спадкоємців – поки що, лише його невелика частина. Але виникає два запитання. Як це так, що націоналізму до XX ст. не було, а майже всі українські письменники та інші діячі другої половини XIX – початку XX ст., за рідким винятком, цілком справедливо були після революції оголошені українськими націоналістами і на цій підставі – уже явно несправедливо – заборонені тими, хто приніс українському народові „свободу, рівність і братерство” та пекельний комуністичний рай? І друге: куди діватимуть очі нинішні „заперечувальники” Донцова та інших ідеологів націоналізму, коли народ таки прочитає і зрозуміє їхні твори, дізнається про їх роль у боротьбі за українську свободу і державність?
Заперечувати націоналізм – це значить виступати в першу чергу проти ідейної спрямованості, самого духу цієї святині української нації, а лише в другу чергу – проти вчення провідних українських націоналістів, політиків та ідеологів, які свої високі ідеї черпали з Шевченкового „Кобзаря”.
Український націоналізм живучий, як ієрихонська троянда. І наша нація, так цілеспрямовано й наполегливо нищена різними зайдами впродовж століть, усе ж періодично здобувалася на масштабні, колосальні постаті в царстві духа, засвідчуючи невичерпні потенції народу. Ці особистості з’являються завжди несподівано, завжди – усупереч обставинам і завжди – із чітко вираженою народорятівною місією. Змінювалися епохи, змінювалися пріоритети і домінанти у проблематиці боротьби за виживання нації, а тому змінювалися ідеї та концепції, дороговкази і гасла, із якими являлися вони народові, „що був запертий в льох”. Але незмінним і невід’ємним у творчості духовних провідників українського народу були і є три з’єднані Шевченком в одне ціле, фундаментальні поняття: Бог, Україна, Свобода – як три світоглядні презумпції та ціннісні орієнтири української духовності і боротьби, як основа основ українського націоналізму” …”(„Нація, державність, націоналізм”, 1992).
Живі люді, породження свого часу, вони далеко не завжди просто і легко приходили до усвідомлення активізуючої сили і життєвої необхідності морального максималізму Христового вчення, цієї: „абсолютної інтерпретації, абсолютного вчення, абсолютним авторитетом”, їм не завжди відразу відкривалася Україна як сутність їхнього єства, як знак, символ і матриця відтворення і продовження в часі чисельного, доброго, позбавленого імперської захланності і ницої злобності народу – носія цілого комплексу чогось потенційно важливого й суттєвого не тільки для власного існування, але й у вселенський світобудові.
Та раз відкривши для себе справжнього Христа і рідну Україну, вони ставали на найнадійніший для досягнення істинної об’єктивності фундамент національно-екзистенціального світогляду, з позицій якого все життя, творчість, діяння особистості набирають справді народозахисного характеру, стають необхідними народові, бо спрямовані на порятунок, виживання і розвиток своєї нації.
Усі великі мужі України після шевченківської доби сходилися на одному – беззаперечно визнавали своїм духовним батьком, наставником і дороговказом Великого Кобзаря. Хоча кожен мав різний ступінь досягнутої внутрішньої свободи і розкованості волі до життя і боротьби. А тому – різне бачення шляхів і способів досягнення свободи нації. І тому – одні говорили про бажане, інші – про необхідне, а значить – можливе і допустиме. Одні сподівалися зробити ницих духом героями боротьби за Україну, інші – рішуче поривали з рабським духом провансальства і своїм словом насталювали волю лицарів Ідеї і Чину в ім’я самоутвердження нації. Як писав В. Іванишин: „Їм не просто було абстрагуватися від трубних голосів фальшивих лжепророків, щоб почути в собі голос духа України і прийти до усвідомлення примату національної ідеї пригнобленого чужинцями народу над соціальними інтересами, як не відразу вдавалося наповнити привабливе, але оманливе слово „воля” високим змістом Свободи. Бо перше, воля – мрія слуг і рабів (аби завтра було дозволено – кимось! – більше, ніж можна сьогодні), тоді як Свобода – мета поневолених, але не скорених: тих, що не зреклися свого святого права бути повновладними господарями на рідній землі”.
Академік Степан Смаль-Стоцький писав: “У світових питаннях етики, політики, релігії, філософії, в питаннях про основи нового життя, нового ладу, які займали в його часах найперших людей… цілого світу, Шевченко серед найрізніших філософських течій і напрямків умів зберегти свою самостійність, не дав себе ніяким великим авторитетом збити з пантелику, не йшов насліпо за „современними огнями”, не ніс „з чужого поля великих слів велику силу”. …усе те вмів він пропустити крізь призму свого Духа, умів він у горнилі своєї душі перетопити рідним, наскрізь українським світоглядом у свою рідну, питому українську систему”. Тому націоналісти всіх поколінь вважають Великого Кобзаря, творцем нового типу українського світогляду та нової української філософської системи – націоналізму; своїм духовним батьком та дороговказом.
Звичайно, не тільки нас – українців переконують новітні імперіалісти усіх мастей у тому, що націоналізм та усе коло пов’язаних із ним питань слід засудити, спаплюжити і давно здати в історичний архів. Подекуди це їм уже вдалося. І смердючі плоди їхньої, основаної на лібералізмі солодкоустої брехні, вже починають дозрівати, отруюючи навколишнє середовище по всій планеті. Гляньмо, у який аморальний, бездуховний, атеїстичний смітник, перетворили глобалісти-космополіти колись високодуховну, християнську Європу підмінивши християнство і націоналізм на лібералізм та космополітизм. В противагу носіям ідеї світового панування, шириться усе зростаюча повага розумних людей до нації, національної культури, національної ідентичності, націоналізму. Але чомусь тільки наша так звана „еліта”(політична, культурна, економічна) у своїй абсолютній більшості, забувши про те, що українці – це люди Шевченка, що українське мислення – сформоване національним імперативом Шевченка, що, зрештою, український націоналізм – це націоналізм Шевченка, так запопадливо квапляться сподобатись новітнім колонізаторам і нищать, „тлять”, мов „шашелі” „старого дуба”, єдине, що рятує народ від будь-якої колонізації – націоналізм.
Отже, ми стоїмо перед вибором: або Шевченків націоналізм і омріяна Свобода, або будь-який інший ідейний чортополох і рабство та неволя.
У подальшій боротьбі за державність української нації нам треба розглядати Тараса Шевченка, як духовного батька сучасної української людини, як предтечу нашого українського майбутнього, як автора національного імперативу – основної ідеї, що формує український спосіб мислення, зрештою, як творця питомо української ідеологічної системи – українського націоналізму. Тож дбаймо, щоб ми і діти наші сприймали його саме таким, інакше не сподіваймося на кращу долю. У кращому випадку чекає нас сумна слава „славних прадідів великих правнуків поганих” під правлінням чергового бандитського „королика” чи непомильної „принцеси”. У гіршому – заслужена кара Божа, як кожному з тих, “хто матір забуває”…
Вибір робити нам вже тепер! В епоху Тараса Шевченка!
Слава великому сину України – Тарасу Шевченку!
Слава Україні!