Тут і тепер: місія інтелігента

Петро ІВАНИШИН, доктор філологічних наук, Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

ТУТ І ТЕПЕР: МІСІЯ ІНТЕЛІГЕНТА

Той, хто відродив Могилянку: Зб. до 60-ліття В’ячеслава Брюховецького / Упоряд.: В.Моренець, В.Панченко, Т.Ярошенко. – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2007. – 704с., [64] арк. іл.

Приємно відзначити, що інформаційний простір сучасної України поповнився непересічним виданням, присвяченим непересічній людині. Йдеться про збірник на пошану відомого українського вченого, педагога та громадського діяча, довголітнього президента Києво-Могилянської академії В’ячеслава Брюховецького. Загалом ця праця не лише панорамно окреслює яскраву творчу особистість, а й артикулює постімперській українській людині низку концептуальних питань, найважливішим з яких, як видається, стає фундаментальне питання про місію національного інтелігента. Спробуємо в загальних рисах і збагнути запропоноване збірником окреслення „того, хто відродив Могилянку”, і з’ясувати це герменевтично значуще питання.

Текстуалізована постать В.Брюховецького стає тим збільшувальним склом, яке дозволяє побачити і яскраві грані окремої феноменальної людини, й приховані за політико-економічною невпорядкованістю незалежної України завжди актуальні константи національного буття. Вдається побачити це далеко не в останню чергу завдяки добротності самого збірника, продуманості його структури та оформлення (тут, безумовно, слід належне віддати насамперед редакторам-упорядникам: Володимиру Моренцю, Володимиру Панченку, Тетяні Ярошенко). Працю утворюють декілька різновеликих частин: стисла, але інформаційно достатня передмова „Від упорядників”, великі розділи, утворені працями про ювіляра, гуманітарними розвідками могилянців та їхніх зарубіжних колег, виступами В.Брюховецького перед студентами, матеріалами до біографії. Не зайвими видаються вміщені наприкінці вибрана бібліографія вченого, відомості про авторів збірника та наскрізна „фотобіографія з автокоментарем”, відібрані світлини котрої ненав’язливо ілюструють цікаве, динамічне життя людини, сім’ї, роду, громади.

Добре уявлення про різноманітні грані особистості В.Брюховецького, про нього як людину культури – передусім ученого-філолога, педагога, президента національного університету, політика, менеджера-організатора тощо – дають ювілейні статті дружини, друзів, колег, однодумців та ін.: Л.Брюховецької, М.Жулинського, К.Мотрич, Т.Кириченко, О.Кобець, В.Кобзаря, І.Дзюби, Р.Гром’яка, В.Дончика, М.Слабошпицького, Л.Таран, Я.Яцкова, о. Б.Ґудзяка, І.Вакарчука, М.Зубрицької, Є.Онищенко, Б.Бердиховської, К.Зайнінґера. Усі автори по-своєму окреслюють персоналію ювіляра, однак у сукупності перед нами постає цілеспрямована й активна постать, якій притаманна і „відчайдушна одержимість неофіта”, й „романтичність”, і „креативність”, і „глибинний патріотизм”, і „впертість”, і „справжня елітарність”, і багато іншого, такого, що робить людину протагоністом постколоніальної української культури. Особливо ж промовистим, на нашу думку, є судження академіка Віталія Дончика, котре узагальнює та конкретизує чималу частину сказаного іншими: „Суто українська основа поглядів і діянь та українськість В.Брюховецького… були, як у справжнього інтелігента, письменника, глибинними і природними… …як критик, учений, письменник, громадянин, людина, українець – він виступав за національні цінності та пріоритети” (с.133). Одними із показових прикладів цієї українськості, національної самобутності є відзначені авторами й участь в антикомуністичних та державотворчих процесах з кінця 80-х, і відродження Києво-Могилянської академії як модерного українського університету, і, здавалося б, другорядна, але така насправді промовиста в контексті традиційної української культури, потреба закоріненості – спрага контакту із землею – майстерне господарювання на хуторі Дивосил.

Суттєво доповнюють сильветку ювіляра короткі, але цікаві міркування й спогади випускників Національного університету „Києво-Могилянська академія” різних років, в яких пізнаємо внутрішній світ людини-творця через створену ним річ – відроджену Академію. Й одним із ключових слів тут, поруч із окресленими зсередини професіоналізмом, новаторством, знаннями, патріотизмом тощо, стає інша репродуктивна грань президента НаУКМА як людини української культури – гуманність. „Академія для студентів” (с.214), – одне з гасел керівника закладу, – виражає, окрім іншого, й людяну позицію стосовно новітніх спудеїв, не перекреслюючи при цьому системотворчого значення для будь-якого вузу викладачів.

Розділ збірника – „Роздуми й дослідження” – утворений передусім гуманітарними студіями, котрі переважно, за влучним визначенням упорядників, „так чи так об’єднані ідеєю державотворення. Бо хіба ж не вона – за великим рахунком – була і залишається провідною зорею В’ячеслава Брюховецького?” (с.6). Авторами розділу стали в основному відомі в Україні та поза її межами літературознавці, філософи, мовознавці, історики, економісти та ін.: М.Богачевська-Хом’як, Б.Гаврилишин, С.Кримський, В.Горський, К.Сігов, Л.Клименко, О.Мещанінов, І.Пасічник, Л.Масенко, О.Пахльовська, Л.Залізняк, владика Ігор (Ісіченко), С.Козак, І.Фізер, В.Моренець, В.Панченко, Д.Наливайко, Ю.Барабаш, Г.Сивокінь, М.Ільницький, Я.Розумний, С.Квіт, Т.Пастух, М.Антонович, Л.Пиріг, Л.Фінберг. При цьому важко не помітити академічної ґрунтовності (хоч і без претензій на бездискусійність) розвідок В.Горського („Києво-Могилянська академія в українській традиції вищої освіти”), І.Фізера („Місця невизначеності у сюжетних конструкціях наративних текстів”), В.Моренця („Український літературний канон: міфи і реальність”), В.Панченка („Випадок Мазепи”), Д.Наливайка („Сучасне порівняльне літературознавство як третій етап наукової компаративістики”), Ю.Барабаша („Франкові причинки до української гоголіяни”), Г.Сивоконя („Давні українські поетики як етап літературного усвідомлення”), М.Ільницького („Поєдинок із собою: проблема двійництва в „Поєдинку” І.Франка і „Двійнику” Ф.Достоєвського”), С.Квіта („Філософська герменевтика і соціальні науки з погляду однієї дискусії”), Т.Пастуха („Проблеми мімезису в модерному мистецтві”) та ін. Дослідницьку добротність із промовистою, експліцитною актуальністю в контексті національного державотворення поєднують чимало представлених студій, однак найбільш вагомими, як видається, у цьому зв’язку постають передусім праці О.Пахльовської („Мова влади і влада мови в пострадянському Задзеркаллі”), Л.Масенко („Форпост модерної українськості”), М.Антонович („Співвідношення понять „народ” і „нація” в національному та міжнародному праві (в контексті українського націєтворення)”) та ін.

Доповнюють цей духовний портрет В.Брюховецького його власні висловлювання: присяга на інавгурації ректора Університету 23 серпня 1992 року, щорічні настановні „слова” до могилянців, біографічні починки, окремі інтерв’ю, статті тощо, а також журналістські сильветки про ювіляра. У світоглядно-ідеологічному сенсі, що підкреслюється не один раз, перманентно, цей духовний образ структурують різні (інколи протилежні) концепти, однак аксіальний вектор розвитку науково-громадянської свідомості, як видається, міцно базований на українській національній ідеї. Свідченням цьому може бути і побажання, „щоб спудеї НаУКМА… ставали справжніми патріотами України і провідниками нації” (с.534), і переконання в тому, що у могилянців „одне залишалось… незмінним точно – любов до України” (с.535), і формулювання місії університету як, серед іншого, й творення „високоосвіченої, національно свідомої особистості” (с.542), й „послідовне утвердження державницького підходу у всіх сферах діяльності”, а також утвердження „інтелекту, моралі, патріотизму і відкритості до світу” (с.544), і, зрештою, декларування того, що для викладачів академії „українська ідея – рідна ідея” (с.613).

Деякий ідейний дисбаланс, щоправда, виникає, коли водночас утверджуються не зовсім однозначні цінності, ідеали, пріоритети, однак у більшості випадків представлені у збірнику матеріали дозволяють їх верифікувати відповідно до фундаментального націоцентричного концепту. Так, наприклад, часта апеляція до „ідеалів просвітництва” чи „гуманістичних начал” може бути пояснена як еклектичним характером самої просвітницької теорії (де, наприклад, у Руссо чи Монтеск’є виразно поєднувались ліберальна та національна ідеї), так і вживанням терміну „гуманізм” передусім у значенні „гуманності” (людяності), а не секуляризованого чи навіть антихристиянського нігілістично-антропоцентричного світогляду. Схоже розуміє гуманізм, наприклад, Василь Пахаренко: „Гуманізм… – людинолюбство, утвердження духовного здоров’я і краси людини, гармонійності стосунків між людьми та між людиною і довкіллям, діяльністю в ім’я свободи і щастя людини”1. Подібна ситуація і з іншим абстрактним поняттям ідеології демолібералізму – „загальнолюдськими цінностями”, – які, слушно конкретизує сам ювіляр, „досягаються через реалізацію національної ідеї” (с.542), тобто „у високорозвиненій національній культурі” (с.580).

Органічне використання мислення на основі національної ідеї, в національних категоріях, дозволяє В.Брюховецькому уникнути більшості денаціоналізуючих пасток глобалістичної „мультикультури”. Звідси аргументовано й виважено критикуються ті „деякі закордонні професори, тим більше українського походження”, які „твердять, буцімто Україна мертва і тільки вони можуть принести нам освіту” (с.562), в дусі позиції І.Дзюби, Г.Сивоконя, В.Дончика та ін. провідних українських учених заперечується захоплення усім західним („…світ ми не здивуємо своєю позиченою мудрістю”) й утверджується необхідність випрацювання власних „оригінальних концепцій”, базованих на власному „історичному досвіді” (с.574), ведеться апологія українського народництва (с.577), обґрунтовується історична детермінованість не-лише-естетичності української літератури, притаманна їй політична функція (с.582), скептично оцінюється запозичена феміністична методологія як „феміністична ідеологія” (с.581), без зайвої глорифікації розглядається неоднозначна позиція дисидентів в часи перебудови й незалежності (с.600) та ін.

Саме така очищена, без малоросійських чи малозахідних комплексів, національна свідомість дозволяє В.Брюховецькому чітко, в дусі „культурного націоналізму” (Е.Сміт) постулювати: „Ніякі схиляння перед Америкою, перед Росією чи перед Польщею (це не має значення) нас не врятують” (с.616), і тим самим опонувати явним і прихованим глобалізаторам, для яких, наприклад, освіта чи наука втрачають культурне підґрунтя, бо начебто не мають кордонів. Ця ж свідомість допомагає йому помітити й основну політичну проблему, пов’язану із відсутністю в українців повноцінної національної держави, чого часто не помічають „патентовані патріоти” (І.Франко) від політики: „…протягом попереднього періоду Незалежності, на превеликий жаль, було дуже мало зроблено для того, щоб Україна стала по-справжньому незалежною державою” (с.622). Що ж, вбачаючи певну корелятивність між п’ятнадцятилітнім президентом Могиляки (natura naturans) і самим університетом (natura naturata), можемо стверджувати правоту Ігоря Ґрінволда (Greenwald): „…Kiev-Mohyla Academy mixes Ukrainian nationalism with Western-style teaching” („…Києво-Могилянська академія поєднує український націоналізм із викладанням у західному стилі”) (с.587), тобто реалізує в українській освіті суто націоналістичний, вельми продуктивний культурно-політичний проект „модернізації без вестернізації” (за С.Гантінґтоном).

Ювілейний збірник загалом досить вичерпно дозволяє подивитися на В’ячеслава Брюховецького з позицій важливої для будь-якого герменевтичного осмислення перспективи „тут і тепер”. Де, уточнює Мартін Гайдеґґер, тут означає – на цьому клаптику рідної землі, тепер – у теперішній час світової історії2. Так крізь призму індивідуального буття знакової особистості ми можемо збагнути й більш загальні та приховані речі, наприклад, місію сучасного українського інтелігента. Звісно, якщо розумітимемо під інтелігентом не будь-яку освічену одиницю, тим більше, безсилу, порожньо-мрійливу, недієздатну, позбавлену загальнонаціональних інтенцій, а, в дусі раніше апробованої концепції3, людину розумової праці, яка за покликом власної совісті активно служить ідеї, культивує духовність, ушляхетнює середовище, в якому екзистує, утверджуючи сутнісне в житті індивіда, суспільства, нації.

Що ж є тим найсуттєвішим, що забезпечує розвиток і окремої людини, і цілого народу/нації? Дуже точно про це свого часу сказав російський філософ Іван Ільїн, коли розмірковував над призначенням „освіченого прошарку”: „…завдання інтелігенції полягає саме в тому, щоб провадити свій народ за національною ідеєю і до державної мети…”4. Ця ідея і є, мабуть, тим найважливішим, що дозволяє культивувати духовність, повноцінно розвиватися національним індивіду та колективу. Якщо узагальнити український історичний досвід, передусім літературний, то побачимо, що для більшості наших класиків (особливо провідної шевченківської традиції) це завдання чи місія були саме такими. Згадаємо хоча б рядки із „Тризни” Кобзаря:

И тот, кто мыслит без конца О мыслях Канта, Галилея, Космополита-мудреца, И судит люди, не жалея Родного брата и отца; Тот лжепророк! Его сужденья – Полуидеи, полувздор!…

Звідси й перманентна цінність духовного провідництва – служіння національній ідеї, зокрема, як формулював І.Франко, „національному ідеалові” власної державності.

У межах освіти та науки ця місія лише національно-екзистенціально конкретизується, якщо, звичайно ж, не відмовляти в рації тим мислителям, які розглядають науку як породження національної культури, як орган духовно-національного самопізнання, а освіту (передусім Університет і Академію) означають як „багаття національної думки і вівтар національного розуму”, як „школу національної інтелігентності”5. Особливо це актуально для бездержавного чи напівдержавного народу, яким віддавна були (чи перестали бути?) українці. Тому й постколоніальне відродження української освіти мало б десь перегукуватися із тими завданнями, котрі свого часу ставив перед власним бездержавним народом єврейський націоналістичний публіцист і мислитель Володимир Жаботинський: „…тепер центром усієї системи виховання єврейської молоді повинен стати національний елемент, бо слід викоренити дух самопрезирства і відродити дух самосвідомості”6. Він же ж додавав: „…для того, щоб із підростаючих поколінь виходили робітники для єврейства, слід відданість єврейству покласти в центр і основу їх виховання. (…) Заглиблення в національні цінності єврейства повинно стати головним, основним, домінуючим елементом єврейського виховання”7. Завдання важливі для українців подосі.

Як видається можливим помітити, з матеріалів ювілейного збірника достатньо чітко проступають обриси інтелігента, його сутності та провідних завдань. Президент В.Брюховецький та його університет, якщо й не реалізували в усіх аспектах свого призначення в загальному контексті місії національного інтелігента (за п’ятнадцять років це зробити доволі складно), то, принаймні, і це заперечити буде важко, цілеспрямовано просуваються шляхом її здійснення, формуючи певні зразки для інших. А це, дозволимо собі ствердити, вкрай важливо для українського тут і тепер. У наш час, час неорадянського та ліберального „неоцинізму” (Л.Костенко), коли навіть література, за точним пророцтвом Шарля Морра, стала „синонімом підлості”8 під пером багатьох щоякнайрозхваленіших авторів, усе насущнішим для збереження національного буття стає наявність шкіл національних розуму та інтелігентності, наявність учителів новітніх духовних провідників до надакутальних завдань: національного відродження, національного державотворення, національної соборності. Сподіваємось, що кожен наступний президент Києво-Могилянської академії зуміє збагнути та продовжити цю у принципі нескінченну місію, місію справжнього українського інтелігента, якщо вірити „тому, хто відродив Могилянку” – життєвій позиції В’ячеслава Брюховецького.

1 Пахаренко В.І. Основи теорії літератури. – К.: Ґенеза, 2007. – С.271. 2 Хайдеггер М. Отрешенность // Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Сборник: Пер. с нем. / Под ред. А.Л.Доброхотова. – М.: Высш. шк., 1991. – С.105. 3 Іванишин П.В. За інтелігентність інтелігенції // Іванишин П.В. Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя). – Дрогобич: ВФ „Відродження”, 2003. – С.291-295. 4 Ильин И. О русской интеллигенции // http://www.hrono.info/statii/2001/ilin_orusi.html 5 Ильин И. Идея национальной науки // http://www.hrono.info/statii/2001/ilin_nauka.html 6 Жаботинский В.(З.) О национальном воспитании // Жаботинский В.(З.) Избранное. – Иерусалим: Гешарим,5752, Санкт-Петербург: Роспринт,1992. – С.27. 7 Там само. – С.40. 8 Моррас Ш. Будуще интелигенции / Пер. С франц. и послесл. А.М.Руткевича. – М.: Праксин, 2003. – С.72.