Чому ключі згоди відкладені на полицю?
Дмитро ДЕНИСЕНКО, Заступник голови Правління Воронезької регіональної громадської організації «Українське товариство «Перевесло».
Кілька разів збирався написати лист по ситуації навколо української бібліотеки в Москві, але щораз відкладав. Події відбуваються з якоюсь твердою швидкістю - незрозуміле обґрунтування звільнення завідуючої, а потім і найбільш кваліфікованих співробітників; пікети «Місцевих», більше схожі на ретельно сплановані акції в контексті того, що відбувається, ніж на реальне вираження думки частини громадськості з приводу знищення унікального газетного фонду…
Гірко й кривдно все це чути й знати. Ми, у Воронежі, в «Українському товаристві «Перевесло», давно намагалися обґрунтувати створення хоча б спеціалізованого відділу української літератури в одній з міських бібліотек. В управлінні культури міського округу міста Воронежу нас слухали, не заперечуючи проти ідеї, але реально нічого не робили. Завжди існують різні мотивування. Один раз навіть пропонували почати роботу, але, практично, в ультимативній формі було висунуто вимогу «комплектувати відділ літературою, випущеної в Україні в радянські часи». Чому? А «як би чого не вийшло»?!
Зізнатися, і сьогодні в провінційних чиновників існує внутрішній стрижень своєї низькосортності. «От, там, у столиці, у Москві, коли зважаться, тоді й нам би можна…». І в Воронежі ми відчули внутрішню радість і приплив ентузіазму - і це без перебільшення, - коли довідалися про те, що урядом Москви вирішено надати для української бібліотеки нове приміщення на вулиці Трифоновской, 61. От приклад і для провінції, на який можна рівнятися! От куди можна запросити й наших чиновників від культури, які усе ще живуть «стереотипами минулого»! От звідки можна буде черпати досвід роботи зі спеціальними фондами!
В «Перевеслі» ми знову вирішили енергійно узятися за діло, але чиновник з міського управління культури відклав заяву убік - мов, давайте подивимося з півроку, що в москвичів вийде. Може, тоді відправимо туди 1-2 бібліотечних працівників за досвідом… І що тепер йому говорити? Чи не трапиться так, що завтра, слідом за газетним фондом, на «макулатуру» підуть і книги неугодних авторів? От буде приклад для провінції, гідний наслідування!
Адже суть проблеми не стільки в конкретному випадку кадрових переміщень у бібліотеці за рішенням окремих московських чиновників. З політикою змішується вільний культурний розвиток національних меншин у Росії, гарантований Конституцією Російської Федерації. І як би й хто не хотів, українська мова - це наша мова, українська історія - це наша історія. Ми не дуже давно пройшли період, коли історія й культурна спадщина трактувалися винятково з погляду правлячої ідеології й тепер бачимо, до чого це привело. Чесно говорячи, після офіційної заяви Василя Думи, члена Ради Федерації РФ, голови Рад Об’єднання українців Росії й ФНКА «Українці Росії», зробленого ще в березні, де виражалася «надзвичайна стурбованість репресивним стилем і непублічними методами роботи деяких московських чиновників» (25.03.2007. www.zlagoda.ru), хотілося вірити, що ситуація нормалізується, а що відбулося - залишиться прикрим непорозумінням. Але, як бачимо, цього не відбулося.
Василь Михайлович, пам’ятається, в інтерв’ю по «бібліотечному скандалі» (16.03.2007. www.zlagoda.ru), підкреслював, що «не секрет, є в Москві чиновники, які коли чують українську мову, отримують сильний зубний біль, хапаються (вибачте за аналогію) за пістолет. Я впевнений, що це була політична провокація». Схоже, як зубний біль простіше усунути висмикуванням хворого зуба, так і в управлінні культури Центрального адміністративного округу Москви не можуть погодитися з іншими способами лікування. Але адже якщо «по понятіях» намагаються планувати роботу в центрі Москви, то що говорити про іншу Росію?
І останнє. Іноді доводить чути голосу про те, що не вартує «роздмухувати» скандал до міжнародного рівня, вмішувати президентів Росії й України. Не можу погодитися. Адже демократія - це, насамперед, чітке виконання законів. Це суспільство, у якому визнається влада більшості при збереженні прав меншості. Що ми виграємо, якщо промовчимо?! А програємо багато чого. Вірніше, уже програємо… Визнанням свого малоросійства. Російські теле- і радіоканали вільно віщають в Україні, великі газети створюють свої представництва. Жодного разу не чув ні про одне українське теле- або радіоканали, газети, які в Росії так само активно віщали б і збирали рекламу. Протиставити «російським цінностям» нема чого. У результаті - я вже не говорю про безапеляційні ярлики «фашистських прихвоснів» на героях ОУН і УПА!
Тільки над українськими президентом і прем’єр-міністром пародист Максим Галкін міг жартувати за 1 годину до настання нового 2008 року на 1-м російському телеканалі. Відеокамера широким планом показувала зірок російської естради, що заливаються реготом при чергових жартах артиста про «поранену чайку», «вічну супутницю Шрека». З екрана лився сміх, а в нашій родині мовчали й згадали чомусь про інше, зовсім недавнє минуле. Пам’ятаєте політичну сатиру з радянських журналів з підлими «американськими імперіалістами», заборону на «розкладницьку» західну культуру, наполегливі заклики до припинення спроб проникнення ідеологічних цінностей «загниваючого капіталізму». А нині що бачимо?
Маховик антиукраїнської пропаганди, що розкручує після «оранжевої революції», схоже, шукає нові рубежі залучення сил і втягує у свій оборот усе, що зв’язано зі словом «український». І фарбує у політичні тони, не гребуючи використанням всієї сили фантазії. Нажаль, деякі російські політики дотепер думають, що Україна - це щось тимчасове, і незабаром носії «южнарусскаго діалекту» повернуться в лоно Росії. Тільки плітки й вимисел ще ніколи й ні до чого гарного не приводили.
Хотілося б, щоб у ситуації з українською бібліотекою всіма зацікавленими сторонами був, нарешті, почутий голос Бібліотечної й Читацької рад і ухвалене рішення, що було б прийнятним не тільки для її московських учасників, але й для всіх тих у Росії, хто любить і цінує українське слово. А для міждержавних відносин це була би вагома ознака потепління й сигнал до посилення їх у напрямку рівноправного партнерства.