Вийміть серце з кишені!

Віктор СЕРДУЛЕЦЬ

ВИЙМІТЬ СЕРЦЕ З КИШЕНІ!

У мене вдома є радіоприймач, ще радянський, “Рязань” називається. У народі такі лагідно називають “брехунцями”. І чого тільки не переслухав з нього за багато років. Колись він починав свій день гімном (наголос самі як хочете так і ставте) Радянського Союзу. Це тепер із нього лунає Славень “Ще не вмерла Україна”, а в далекі часи панування Кремля, саме гімном наповнювався радіопростір із самого ранку. Повідомлялося, що Ленін завжди живий, що “країна рад” крокує правильним шляхом, який їй вказує Ленін… Що партія Леніна - те, партія Леніна - се…

А оце слухаю якось “брехунця” перед достроковими виборами до Верховної Ради і не вірю своїм вухам: “Голосуйте за Комуністичну партію Симоненка!” – закликає виборців політична агітація комуністів, ти ба!? А колись, пригадується, до “торжества комунізму” вела: “партія Леніна – сила народна…”, тепер “партія Симоненка”, ну, що скажете на це. Здохло щось у лісі, здохло, думаю… І метикую собі заодно: Комуністична партія Радянського Союзу (партія однієї шостої світу) – відчуваєте масштаб? Після розпаду тієї імперії поділилася на шматки і вона; ще донедавна її відламок в Україні називався Комуністична партія України (партія найбільшої за територією європейської держави) – суттєво менший масштаб, та все ж; і нарешті, суцільна деградація – Комуністична партія Симоненка, що це за територіальна одиниця, – невідомо. Звернемося із запитом до класиків: “Ми говоримо – партія, маємо на увазі Леніна, ми говоримо – Ленін, маємо на увазі партію” – стверджував трибун більшовизму В. Маяковський. Як бачимо, про Симоненка жодного слова… Це Симоненко сам набрався нахабства назвати ленінську партію своєю. Оце вже ознаки манії величі. Може ще й мавзолею на Майдані захоче? Але досить про Симоненка та йому подібних.

Очевидно, що ідея класової, а не національної єдності потроху втрачає свої позиції в Україні. Мізерна кількість голосів “за КПУ”, проти попередніх років, виліт СПУ з парламенту – свідчать про зменшення в Україні кількості виборців геронтофілів. Але ті, котрі мають зиск саме у силовому полі наголошування соціальних вартостей, добре розуміють, що скомпрометовані форми діяльності презентовані деградованими симоненками і морозами не здатні більше бути рупором ліберальних (соціальних) цінностей. Тому випробовуються і відповідно фінансуються інші, більш привабливі форми, краще підлаштовані до нових умов дійсності.

Тож, нехай українці не тішать себе ілюзіями, що та гідра зникла і можна вже згортати бойові прапори та чохлити зброю. Ні, вона продовжує існувати, трансформуючись і перелицьовуючись. Але для того, щоб втриматись на плаву їм необхідно будь-що вибити ґрунт з-під українського націоналізму, бо після утвердження системи національних цінностей у формі національної держави, їхнім безкарним махінаціям прийде неминучий кінець.

І ось вони вже приміряють маску “націоналізму”. Але їх “націоналізм“, це “не націоналізм етнічної нації”, – проголошує такий собі Юрій Романенко – директор Центру політичного аналізу “Стратегма”, а “націоналізм політичної нації, скріплений загальними цінностями, у даному випадку цінностями середнього класу на противагу жадібному нечисленному прошарку олігархів, котрі прибрали все до своїх рук”.

При цьому, він слушно зауважує, що “великий національний капітал не може сформулювати могутню національну ідеологію”. Очевидно, що не може, бо представники великого капіталу, кожен осібно, як окрема складова нації, не можуть замінити собою цілу націю – продуцента національної ідеї. Але й середній і будь-який інший клас не здатні на це, з тієї ж причини.

Виразниками національної ідеології, рушійним чинником її втілення здатен виступати не окремий клас чи прошарок суспільства, а тільки національна еліта за підтримки перейнятого національною ідеєю всього суспільства. Національна еліта – поняття аж ніяк не класове. Її представники можуть належати до зовсім різних соціальних груп населення: науковців, вчителів, лікарів, підприємців, робітників, міщуків, селян, письменників, журналістів, чиновників, домогосподарок, митців, студентів, школярів і т.д. Тут формотворчу роль відіграє інший чинник, а саме: усвідомлення своєї місії та жертовність заради нації.

Небачено, щоб національна еліта була представлена якимось одним класом, як намагається переконати нас автор статті, стверджуючи, що подолати політичну кризу в країні здатен виключно “провідний соціальний прошарок – середній клас” Абсурд несусвітній.

Далі він пише, що модель державності з опертям на етнічну ідентичність корінної нації “неминуче потерпить крах у полікультурній Україні”. Схаменіться, чоловіче! Не видавайте бажане за дійсне. Україна попри усі старання колонізаторів, досі залишається монокультурною (з більшими і меншими вкрапленнями інших культур). Етнічні українці складають понад сімдесят відсотків населення України, а решта, лише двадцять з хвостиком відсотків, розпорошені між сотнями національних груп громадян України. А те, що демонструє і пропагує окупований чужинцями телепростір, не відповідає справжньому кількісному співвідношенню національних культур в нашій країні.

Ганьба політичному аналітикові, який не тямить, що таке полікультурність. Це вам, добродію, не США – такий собі вінегрет з різних культур, де жодна не має чисельної переваги. Одягніть окуляри, не дуріть людей, і не виставляйте себе перед ними посміховиськом. Тим більше, що ви позиціонуєте себе, з ваших же слів, людиною думаючою. Ось і думайте власною головою, не озвучуйте політичне дурисвітство, тих, кому українська нація стоїть поперек горла, як завада на шляху до опанування територією і багатствами України.

За умов патологічної відчуженості від свого національного, такі романенки, завжди шукають відповідей на українські питання у чужинців. Наш опонент не виняток. Його стаття перенасичена цитатами іноземних мудрагелів (Маркс, Ленін, Белл, Бродель, Слоан). Достоту за Шевченком: “І сонця-правди дозрівать в німецькі землі, не чужії, претеся знову!..”

Слід додати, що українська національна ідея не є витвором окремої групи націоналістів, а квінтесенція прагнень усієї української нації, “усіх мертвих, живих і ненароджених українців, в Україні і не в Україні сущих”. Вона може утвердитись як державна нація лише на власних етнічних землях. Тому національна ідея ширша і багатогранніша за ідею громадянського суспільства. Втілення української національної ідеї – здобуття власної державності, – це прагнення створити системний механізм захисту, збереження і розвитку української ідентичності у часі і просторі. Утвердження ж “політичної нації” – пряме заперечення права етнічних українців на власне буття як цілісного організму, об’єднаного спільною історичною місією – БУТИ!

От цікаво мені, якби ця людина поїхала проповідувати свої полікультурні цінності, як єдино правильний державотворчий чинник, скажімо, до Ізраїлю, де б наголошувала, що поняття єврейської етнічної нації не повинно існувати, а для успішності держави Ізраїль потрібно утвердити політичну націю, щоб приналежність до єврейської нації визначалася не за етнічним походженням, а тільки за громадянством.

Та його б там каменували, щонайменше. І він, безумовно, ніколи не поїде туди говорити таких речей. Це тут в Україні, таким, як він можна писати все, що заманеться. Але і це до часу.

Враховуючи те, що українська нація, саме як етнічна цілісність Є, то будь-які спроби базувати державну політику на позанаціональних і безнаціональних принципах були, є і будуть справжньою причиною внутрішньої і зовнішньої неспроможності цієї держави. Це добре розуміють замовники таких писак. Тому підміною понять (назвати національною – мішанину різних національностей, а українцями лише громадян України незалежно від національної приналежності) намагаються створити наперед законодавчу базу для того, щоб процес витіснення етнічних українців з України пройшов непоміченим.

“Погодьтеся, – пише далі пан директор, – ні мовна проблема, ні проблема ОУН-УПА і маса інших т.зв. “головних проблем” не є такими за своєю суттю, від вирішення яких залежить життя українців”.

Погоджуємося! Мовне питання, ситуація з визнанням ОУН і УПА не є головними питаннями, це – наслідки головної проблеми – бездержавності української нації і невизнання за українською нацією права на існування та політичне самоствердження, а звідти й заперечення права на існування її мови, історії, церкви і т.д. А вирішити їх можна лише усунувши першопричину.

Далі читаємо: “страхи перед “жахливим Іншим (бандерівським, російським і т.д.)” будуть інструментом, за допомогою якого Захід і Схід, селян і середній клас уміло розводять пено-еліти, щоб приховати дивовижну соціальну несправедливість, нерівність, що перетворила українців на зграю “соціальних тварин”, що кидаються один на одного після чергового “НАТО-фас”. Саме середній клас, в основі якого знаходиться дрібна і середня буржуазія, “офісний планктон” великих і середніх міст, є носієм націоналізму в позитивному змісті цього слова”.

Шановний пане, селяни, робітники, службовці, підприємці Сходу і Заходу України, окрім професійної приналежності, яка усіх різнить, мають, щоб ви це знали, і приналежність національну, що єднає. Більшість із них, як уже було зазначено, українці за походженням.

І роз’єднує їх не націоналізм “Бандери”, а якраз заходи спрямовані на позбавлення українців їх національної єдності у минулому і сьогоденні. Поділ на класи, підкласи, особи, позбавлення відчуття єдиного національного організму, ось що робить свою чорну справу. Якщо родинні стосунки, а вони якраз і є фундаментом нації, то класові – більш роз’єднуючий, особливо при зіткненні фінансових інтересів. Чи можна об’єднати українське суспільство за соціальним, а не національним принципом? Очевидно, що це утопія. Любов і повага до предків, братів і сестер, дітей і онуків, навіть якщо у родині є окремі представники інших національностей, екстраполюється на любов до співгромадян, Батьківщини і її цінностей – породжує патріотизм. А уявіть собі проекцію внутрішньокласових стосунків на державний устрій. “Любов” підлеглих до начальства, а начальства до підлеглих? Це модель внутрішніх стосунків у рамках політичної нації? Чи може “любов” покупця до продавця слугуватиме моделлю для виходу держави із затяжної кризи? Які ще “цінності середнього класу” (маю на увазі не окремих його представників, які, звісно, можуть бути носіями національної ідеї, а суспільну одиницю) можуть повністю замінити цінності цілої нації, щоб на їх базі творити державну систему? Що йтиме за створенням політичної нації (суспільства без національної ідентичності)? Політична родина (без родинних зв’язків), політична сім’я (без сімейних цінностей), політична людина (без людських якостей)?

Звісно, можна побудувати успішну державу на полікультурній базі. Свідчення тому Сполучені Штати Америки. Але для цього конче необхідно позбутися переважної частки корінного етносу, який де-юре є власником території. Бо тільки за таких умов можна усунути такий вагомий фактор, як наявність етнічних українців в Україні. За інших обставин цей фактор, навіть за умов видимої бездіяльності, самим фактом свого існування, зводитиме нанівець усі спроби “стабілізувати” стан у такій державі, де нехтуються права національної більшості. Навіть Радянський Союз, з його каральною системою через це не міг повністю контролювати ситуації, і саме національний фактор доконав врешті того монстра.

Стаття Юрія Романенка називається “Точка відліку, або якою буде майбутня революція?” Ще декілька питань ставить він у самій статті: “Для кого існує ця держава і чиї інтереси вона захищає? Як забрати з нашого життя цю оранжево-блакитну зграю, чия гра з нульовим результатом упевнено заводить Україну в прірву?”

Відповіді на ці та інші болючі питання можна знайти у теоретиків і практиків українського націоналізму, а не у Леніна та Маркса, де їх шукає пан Юрій.

“Тільки в національній революції може цілий український народ розгорнути визвольну боротьбу за власні цілі, за своїм власним планом, класти в неї всю свою енергію та будувати свій власний лад на місці побореної системи національного і соціального поневолення”, – писав С. Бандера.

“Одним із способів зміни влади на користь нації є національна революція через демократичний механізм, коли об’єднаний національною ідеєю народ шляхом виборів змінює відповідно до завдань національного державотворення законодавчо-представницьку гілку влади, яка своєю чергою, опираючись на постійну підтримку озброєного й організованого національною ідеєю народу, докорінно змінює законодавчими актами саму суть держави і відповідно до цього реформує інші гілки влади». (В. Іванишин)

“Люди, що вийшли в 2004-му році на Майдан, плекали ілюзії, що невідкладні проблеми, з якими зіштовхнулася Україна – геополітична неспроможність, прогресуюча соціальна нерівність, нереалізованість середнього класу в політиці й інші – можна було вирішити за допомогою “законних” парламентських засобів”, – шпетить українців Юрій Романенко, називаючи нас лагідно “наївними”. Але попереднє твердження В. Іванишина, виросло не на голому місці. Такі національні революції через демократичний механізм були реалізовані практично у всіх європейських країнах колишнього “соціалістичного табору” і деяких колишніх “республіках”- колоніях СРСР. Значить можливо! Цього не вдалося зробити в Україні тільки через те, що політичний провід у момент розпаду імперії переорієнтував український народ з боротьби за національну державність на боротьбу за космополітичну демократію та інші демоліберальні вартості. І така переорієнтація продовжує мати місце, отруюючи і відвертаючи увагу нових поколінь українців від головних питань їхнього буття, зокрема, й за активним посередництвом пана Романенка.

“Помаранчеві події” не були ніякою революцією, бо не вимагали системних революційних змін, а тільки заміщення одних посадовців іншими. Але для українців, то була хороша практика впливу на прийняття рішень у державі. Народ переконався, що справжня влада – це здатність впливати на хід подій і для цього не обов’язково сидіти у чиновницьких кріслах. Такий досвід, поряд із досвідом попередників національно-визвольної боротьби, ще послужить українцям, коли надійде час завершити українську національну революцію.

Першим етапом новітньої національної революції було відновлення у 1917 році Української Народної Республіки та подальша збройна і політична боротьба українців за її ідеали аж до 1 грудня 1991 року. Референдум ознаменував перехід до другого етапу, який триває і нині. Третім і завершальним етапом, буде постання Української Соборної Самостійної Держави – держави української етнічної нації (живих представників якої в Україні і світі налічується приблизно шістдесят мільйонів) шляхом повного знищення системи національного гніту і утвердження системи українського національного народовладдя в ній. Бо поки існують українці, “без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави, нікому не вдасться вирішити будь-які (у тому числі й соціально-економічні) проблеми на користь українського народу.” (В. Іванишин).