Етнополітична карта світу ХХІ століття: Російська Федерація

Редакція сайту “Бандерівець” пропонує Вашій увазі главу з праці українських науковців Петра Жука, Назара Мазура, Романа Соломонька, Романа Турчака “Етнополітична карта світу ХХІ століття”, що стала переможцем конкурсу “Розділи Росію”. Хай же ці прогнози набудуть реальних рис якнайскоріше!

Смерть імперіям!

Російська Федерація

Враховуючи євразійське розташування, велику територію, багатонаціональність, переплетення різних культур та специфічність процесів, що відбуваються в Російській Федерації, є сенс розглянути цю країну окремо від частин світу, на території яких вона розташована. Хоча в майбутньому можна передбачити не лише територіальну належність, але й політичну й культурну інтеграцію етнодержавних утворень, що прогнозуються на теперішній території її європейської та азійської частин, в Європу та Азію.

Після розпаду Радянського Союзу Росія вийшла зі свого стабільного стану, який формувався протягом віків. Основною ознакою цього стану було те, що Росія була метрополією великої євразійської імперії. Номінально російський народ був імперським, хоча фактично він використовувався переважно в ролі колонізуючої маси, а важливу роль у забезпеченні стійкості імперії відігравали тюркські народи та українці, які, збалансовуючи та стримуючи одні одних, зміцнювали імперію. Після відокремлення України й Середньої Азії та Казахстану баланс в імперії порушився. За відсутності механізму самозбереження дезінтеграційні процеси наростають і нема значних етнічних сил, які б стримали їх. В інтереси тюркських народів теперішньої Російської Федерації та євреїв не входить існування стійкої Росії.

Тюрки (насамперед татари) бачать потребу та можливість утворення власних етнічних держав, а євреї, розуміючи нереальність достатньо стабільної імперії в нових межах, прагнуть максимально використати теперішню ситуацію в своїх переважно економічних інтересах. Російський же народ в сучасних умовах здатний хіба що на безоглядну ксенофобію. Це лише прискорює розвал держави, в якій становище цього народу на етнічних землях гірше від становища національних меншин, а на колонізованих землях – досить нестійке. Катастрофічною є для етнічних росіян і демографічна ситуація. За чисельністю населення в Російській Федерації росіяни стають національною меншістю, причому їх частка знижується дуже різко. Так що у власній сепарації об’єктивно зацікавлені й самі росіяни (московити).

Особливо прискорюють дезінтеграційні процеси в Російській Федерації економічні проблеми. Кланізація призвела до фактичної відсутності єдиної системи управління. У суб’єктів державної влади кланові інтереси та впливи явно переважають загальнодержавні. Причому замість кланових інтересів все більше домінуючими стають регіональні, які значно стійкіші й мають широку соціальну базу. Інтенсивній регіоналізації Росії сприяє економічна, політична й етнічна ситуація. Неефективність централізованості в економіці очевидна, а замінника економічному адмініструванню, який міг би утримати в рамках єдиного економічного комплексу величезну, переважно слабо розвинуту територію, нема, і в найближчі десятиліття він з’явитися, очевидно, не зможе. Особливе значення для політичної децентралізації Росії має проблема суверенітету над ресурсами. Адже за її позитивного для регіонів розв’язання в гіршому випадку – владні групи, а в ліпшому – населення регіону стали б володіти величезними багатствами. Це більш ніж достатній стимул для боротьби за суверенітет, тим більше, що йому вже не протидіє жодна об’єднавча ідеологія. Зростають різнопланові суперечності між центром та регіонами, а в європейській частині – між двома центрами: Москвою та Санкт-Петербургом. Ці суперечності стають дедалі принциповішими й непримиреннішими. Зокрема, в основі суперечностей між Москвою та Санкт-Петербургом протиріччя між різними ментальностями, між імперією та демократією, між азійським і європейським вибором. В Росії фактично вже немає значних сил, які об’єктивно зацікавлені в централізації, а та централізація, в якій зацікавлена Москва – привілейоване супермісто, на яке працює вся імперія, – в майбутньому нереальна, позаяк немає вже тих ідей, сил і структур, які б забезпечили це.

Особливе місце в процесі розвалу Російської Федерації відіграє Північний Кавказ. Раніше цей традиційно антиросійський багатонаціональний регіон утримувався в Росії завдяки підтримці народів Закавказзя, для яких далека Росія була добрим союзником проти близьких і агресивних Туреччини й Ірану. Проте посилення в недалекому минулому Росії та ослаблення Туреччини й, частково, Ірану змінило ситуацію. Для цих народів небезпечнішою стала вже Росія, що й спричинило їхню боротьбу за повну незалежність, яка, як відомо, виявилася досить кривавою (події кінця 80-х – початку 90-х років XX століття в Баку, Тбілісі, Сумгаїті; спровоковані не без участі Москви війни в Карабаху, Абхазії, Південній Осетії). Тому Грузія, Вірменія, Азербайджан вже перестали бути російськими союзниками, а без їхньої зацікавленості та підтримки володіння Росії над Північним Кавказом просто не має сенсу. Тому з цієї найслабшої ланки Російської Федерації й почався її розвал. Стримування ж Північного Кавказу лише призводить до збільшення його дезінтегруючого впливу на інші регіони.

Виходячи з аналізу ситуації в Росії, можна дійти висновку про те, що відбудеться сепарація не лише її національних частин, але й компактних економічно зв’язаних територій з певними сформованими власними інтересами, культурними особливостями та ментальністю. Прецедентами цього є відокремлення від Британії населених переважно вихідцями з неї Сполучених Штатів Америки, Канади, Австралії, Нової Зеландії, а від Іспанії – її колишніх колоній в Америці.

Отже, прогнозуємо розділення цієї країни (чи навіть вже тепер напівкраїни, оскільки уряд у Москві має далеко не повний суверенітет над її територією) на кілька десятків етнодержавних утворень, більшість з яких має національну основу (хоча перевага титульної національності зовсім не обов’язкова), а етнічною основою інших є колонізуюче населення з переважно російським та частково українським корінням, яке за кілька поколінь прижилося в регіонах, і сприйняло певну частину культури й історії корінних мешканців і в якого сформувалися певні регіонально-субетнічні поведінка й інтереси. Досить сильно пов’язані з Москвою області європейської частини залишаться в Росії, а північноросійські землі з найменшим впливом тюркського етнічного елементу об’єднаються навколо Санкт-Петербурга.

Розглянемо детальніше кожну з територій Російської Федерації.

Відповідно до наведеної в методичному коментарі класифікації, в сучасній Росії є всі три типи територій.

Тип 1 – вся європейська та азійська частина, крім Південного Сибіру, Далекого Сходу і Дагестану. Особливе місце в цьому типі територій Росії займає Північно-Західний регіон (без автономної республіки Комі) та Кубань.

Тип 2 — території, в основному населені малочисельними етносами. Географічно це – Дагестан, частини Північного Сибіру й Далекого Сходу.

Тип 3 — колонізовані території, в яких корінне населення поглинуте, витіснене чи знищене. Географічно це – Південний Сибір (за винятком Бурятії, Туви та Хакасії) та південь Далекого Сходу.

Території типу 1.

На етнічних територіях прогнозується виникнення нових державних утворень на основі корінних народів, що на сьогодні не мають власної держави і виявляють чи виявляли прагнення до незалежності чи автономії, є достатньо чисельними (в різних регіонах ця достатність має свою числову межу) чи територіально відокремленими для створення незалежної держави. Кордони нових етнодержавних утворень формуються відповідно до варіантів А, Б, В цього типу.

1. Прикавказькі та кавказькі етнічні території.. Цей регіон Російської Федерації від часу приєднання його до теперішньої метрополії не переставав боротися проти центральної влади, відстоюючи свої мови, культури, прагнення до свободи і незалежності. Це прагнення не змогли придушити ні царські багнети, ні радянські табори, ні виселення народів зі своєї історичної батьківщини, ні танки і гармати вже “демократичної” Росії.

Держава калмиків (Калмикія). Народ республіки належить до монгольської групи, за етнічними ознаками зовсім відрізняється від кавказьких і, тим паче, слов’янських етносів південної частини Росії. Хоча калмики й колонізували цю територію, але багатовікове проживання на ній і відсутність там автохтонного населення дає підстави назвати калмиків корінним народом на своїй історичній землі. На сучасному етапі територіальна компактність, чисельність і соціальна структура корінної нації (калмиків) цілком достатні для державності. До того ж виокремлення калмиків в автономну республіку ще більше сприяє сепарації. З подальшим посиленням відцентрових тенденцій у Росії Калмикія, як держава самобутнього етносу, набере чималої ваги на південно-західних теренах колишньої метрополії (вихід до Каспійського моря, порівняно велика територія).

Держава черкесів (Черкесія). Народ майбутньої держави дуже давній - принаймні 2000 років він проживає на цій території. Територіальна компактність і соціальна структура населення повністю достатні для державності. Невелика його чисельність і розмір території, можливо, й суперечили б цьому, але приклад вже існуючих де-факто кавказьких держав – Ічкерії, Абхазії – свідчить, що така кількість населення і мала територія не є перешкодами для державності на Кавказі.

В етнічному плані черкеси близькі до двох інших кавказьких народів: кабардинців і адигейців. Для об’єднання цих народів використовується спільна назва – адиги. Проте все ж вони різняться як за мовою, так і за культурою. До того ж три народи виділені в різні адміністративні одиниці, які навіть не мають спільних меж. Отже, етнічна близькість, ймовірно, не спричинить об’єднання цих народів у одне етнодержавне утворення, а лише сприятиме мирному співіснуванню, взаємній допомозі.

Причиною ускладнення формування однонаціональної Черкесії може бути теперішнє виокремлення черкесів в одну адміністративну одиницю з тюркським народом карачаєвцями (на відміну від них, черкеси входять до кавказької мовної сім’ї). Але прагнення народів до утворення однонаціональних держав і приклад розпаду Чечено-Інгушетії за етнічним принципом дають підстави на утворення незалежної Черкесії.

Держава адигейців (Адигея). Адигейці, як вже йшлося вище, близькі до черкесів і кабардинців, але відділені від них кубанськими землями. І в самій Адигеї існує значний вплив Кубані через кубанців, які там проживають; до того ж Адигея розташована майже в центрі сучасного Краснодарського краю. Відповідно до цього можна прогнозувати певну ворожість до нового утворення з боку кубанців. Але в майбутньому прагнення самих кубанців до державності змусить підтримувати нові кавказькі держави, зокрема й Адигею. А теперішнє виокремлення адигейців в адміністративну одиницю дає їм ще більші підстави на утворення своєї держави і унеможливлює анексію її з боку Кубані. Адже це викличе, крім опору самих адигейців, протести і навіть протидію з боку інших кавказьких народів, особливо черкесів і кабардинців, що для Кубані зовсім не вигідно. Отже, всередині Кубані утвориться нова кавказька держава.

Держава кабардинців (Кабарда). Кабардинці – найбільш національно розвинений серед усіх адигів народ з давньою і самобутньою історією. В сучасних умовах чисельність і соціальна структура населення цілком достатні для державності. Близькість усіх адигів (до яких належать і кабардинці) не повинна призвести до якогось спільного утворення. Щодо теперішньої спільної адміністративної одиниці з балкарцями, то вона повинна бути поділена за етнічним чинником. Конфлікти щодо поділу можуть виникнути лише на локальному рівні (в окремих селах), тому що народи розселені компактно. Отже, й для третього адигського народу прогнозується незалежність.

Держава карачаївців (Карачай). Один з тюркських народів Кавказу в етнічному плані близький до сусіднього з ним балкарського (проте ця близькість значно менша, ніж у розглянутих вище адизьких народів). Після тривалого роз’єднання цих народів на різні адміністративні одиниці можна припустити, що це вже зовсім різні народи, культурний і мовний розвиток кожного з яких пішов своїм самобутнім шляхом. Щодо спільної адміністративної одиниці карачаєвців і черкесів, то її розпад буде одним із вирішальних кроків народів до незалежності, оскільки такий спосіб адміністративного устрою був спрямований виключно на придушення сепарації на Кавказі. Отже; територіальна компактність і соціальна структура карачаєвців є достатніми для державності.

Держава балкарців (Балкарія). Доля народу складалася подібно до карачаєвців. На сьогодні проживають в спільній адміністративній одиниці з кабардинцями. Проте, як вже відзначено, це зупиняє прагнення народів Кавказу до незалежності, водночас і близькість балкарців з карачаєвцями не призведе до спільної держави. Отже, територіальна компактність і соціальна структура народу цілком достатні для державності, а відносно невелика чисельність населення (балкарці – один з найменш чисельних народів Кавказу, не враховуючи народів Дагестану), то в цьому регіоні невелика чисельність відіграє значно меншу роль, ніж у решті Європи чи Азії.

Держава осетинів (Аланія). Народ іранської групи, який значно відрізняється від сусідніх тюркських та кавказьких народів. Чисельність, соціальна структура та територіальна компактність осетинів є достатніми умовами для повноцінної державності. А вже сформована потужна національна еліта надасть цьому процесу швидших обертів. Хоча осетини й не вимагають офіційної незалежності, де-юре визнаючи російську зверхність, підтримуючи з Москвою непогані стосунки, але причиною цьому, швидше за все, є союз осетинів і росіян проти чеченців та інгушів (останні претендують на частину осетинської території). Отже, процес здобуття незалежності осетинами, як і всіма народами Кавказу, – об’єктивний історичний процес.

Проте територіальні межі Осетії, сформовані без урахування думки корінних народів, в наш час спричинюють багато проблем, оскільки сучасна Аланія включає в себе землі, заселені іншими народами, передусім інгушами. Повна етнічна відмінність осетинів від сусідніх кавказьких народів і сучасні події (відкриті зіткнення між осетинами та інгушами, обопільні захоплення заручників) не дають змоги сподіватися на спокійне вирішення питання про межі Осетії зі збереженням статусу-кво. Можна прогнозувати, що вже розпочатий процес повернення інгушами заселених ними земель, які входять до сучасної Республіки Аланія, буде з часом набирати все гостріших форм. Ці території – етнічні землі інгушів, втрачені ними під час примусового виселення в Казахстан. Тому Інгушетія активно виступатиме за їх повернення. Хоча Осетія й буде противитися процесу возз’єднання інгуських земель, але він невідворотний внаслідок прагнення народів Кавказу до державності на своїх історичних землях. До того ж сама Аланія сприятиме цьому процесу, прагнучи до об’єднання з грузинськими осетинами (Південна Осетія). Відтак республіка Аланія, усвідомивши неможливість зупинити цей процес, буде змушена визнати відхід до Інгушетії частини своєї теперішньої території.

Сучасна Республіка Аланія охоплює лише частину території осетинського етносу. Південна Осетія після розпаду СРСР намагалася вийти зі складу Грузії збройним шляхом, возз’єднавшись з Північною Осетією. Хоча цей конфлікт стався за великої підтримки і сприяння Росії, проте й без бажання самих “грузинських” осетинів він був би неможливим. Отже, прагнення осетинів до об’єднання в одну державу на історичній території цілковитої збігається з усекавказькими процесами і, швидше за все, вони досягнуть своєї мети. Можливо, від’єднання Південної Осетії від Грузії після втрати Москвою свого впливу на Кавказі відбудеться спокійніше, ніж аналогічний процес в Абхазії і в самому північнокавказькому регіоні на початку 90-х років. До того ж, сепараційним процесам в Південній Осетії буде сприяти й осетинська еліта в Цхінвалі, яка набирає все більшої потуги.

Отже, Аланія зі значними змінами території (як від’єднаннями, так і приєднаннями), найімовірніше, стане справжньою однонаціональною державою.

Держава інгушів (Інгушетія). Кавказький народ, який зберіг свою національну самосвідомість та ідентичність під час депортації за тисячі кілометрів від батьківщини і остаточно довів свою зрілість вже після повернення на Кавказ. Не розчинившись в численніших близьких до них чеченцях, незважаючи на об’єднання їх в одну адміністративну одиницю, інгуші досить мирно виділилися в окрему республіку.

На сьогодні Інгушетія за всіма параметрами готова до незалежності. В країні сформувалася потужна національна еліта, структура влади, навіть власні збройні сили (“інгуська міліція”). Сусідство з Чечнею і близькість цих народів вже тепер сприяє активній сепарації Інгушетії від Москви. Отже, на сьогоднішній день Інгушетія – одна з кавказьких республік, де найбільше проявляються самостійницькі тенденції, що й повинно призвести до офіційного розриву з Москвою.

Прагнення народів Кавказу до створення національних держав на історичній території в Інгушетії виявилося дуже сильно. Адже значна частина етнічної території інгушів тепер перебуває у складі Аланії. Ця проблема вже стала дуже гострою (див. вище) й найімовірніше її вирішення - приєднання до Інгушетії етнічних інгуських територій.

Держава чеченців (Ічкерія). Народ, який найактивніше виборює незалежність у тяжкій збройній боротьбі з метрополією. Власне ця війна свідчить про неминучість розпаду Росії. Утворення Ічкерії, хоча й невизнаної, але вже де-факто незалежної держави ставить крапку на можливості існування Російської Федерації. Щодо самої Ічкерії, то внутрішня післявоєнна боротьба в країні має лише характер боротьби за владу різних угруповань, що не може призвести до втрати незалежності чи розпаду країни, а навпаки, поширює сепараційні процеси на сусідні з Ічкерією республіки, передусім на Дагестан.

Незалежно від результату другої чеченської війни, цей народ, що відчув свободу, вже ні за яких обставин не захоче повернутися в метрополію, тим більше, що ця метрополія слабне дедалі більше. І чим швидше Росія визнає незалежність Ічкерії, тим менш руйнівними будуть дезінтеграційні процеси в самій Росії.

Отже, Чеченська Республіка Ічкерія – перша з територій Російської Федерації, яка здобула незалежність, а її офіційне визнання світом і Росією – лише справа часу.

Дагестан у зв’язку з його класифікацією за типом 2 буде розглянуто нижче.

Межі.

Калмикія – сучасна Республіка Калмикія. Столиця – місто Еліста.

Черкесія — північна частина сучасної Карачаєво-Черкесії. Столиця — місто Черкеськ.

Адигея – сучасна Республіка Адигея. Столиця – місто Майкоп.

Кабарда – північна частина сучасної Кабардино-Балкарії. Столиця – місто Нальчик.

Кара чай — південна частина сучасної Карачаєво-Черкесії. Столиця – місто Карачаєвськ.

Балкарія — південна частина сучасної Кабардино-Балкарії. Столиця — місто Тирниауз.

Аланія — сучасна Республіка Аланія у складі Російської Федерації без північного району з центром в місті Моздок і східних територій республіки на схід від міста Владикавказ (Приміський район), Південна Осетія, яка тепер у складі Грузії. Столиця - місто Владикавказ. Можливість перенесення столиці в центральні райони республіки через прогнозоване прикордонне розташування її малоймовірна, оскільки Владикавказ – велике місто і виконує роль консолідуючого центру осетинської нації. З тієї ж причини не може претендувати на столицю центр сучасної Південної Осетії – Цхінвалі. В ньому значний грузинський вплив, хоча на локальному рівні він є частково консолідаційним центром “грузинських” осетинів. Проте з утворенням об’єднаної Аланії його роль значно зменшиться.

Інгушетія – сучасна Республіка Інгушетія, а також етнічні інгуські землі, що сьогодні перебувають у складі сучасної Республіки Аланія. Столиця – місто Магас.

Чеченська Республіка Ічкерія – в теперішніх межах. Столиця – місто Джохаргала (колишній Грозний).

2. Поволзькі етнічні території.

Корінні народи цього регіону належить до фінно-угорської групи уральської сім’ї народів та тюркської групи алтайської сім’ї. Специфіка цих народів полягає в тому, що вони відіграли чималу роль у процесі формування власне російського (московського) етносу. Сучасні великі території, заселені росіянами, були етнічною батьківщиною цих народів, переважно фінно-угорської групи. Але, незважаючи на довготривале перебування у складі Росії і генетичну спорідненість з російським населенням, вони зберегли свою національну самосвідомість і залишилися досить чисельними, що й сприяло виділенню території проживання народів цього регіону в автономні республіки. В сучасних умовах у національних республіках йде активний процес відродження культури, мови, зміцніння власної політичної та економічної еліти, що вже призводить до конфліктів з Москвою щодо розподілу влади, коштів від оподаткування тощо. А відносне розпорошення народів (так, татари проживають у всіх республіках регіону в значній кількості) також згуртовуватиме народи у боротьбі з центром шляхом взаємної підтримки між республіками. До того ж навіть російська частина еліт цих республік і більша частина їхнього російського населення не тільки не перешкоджає економічній та політичній сепарації республік, а навпаки, досить вороже ставиться до центральної російської влади. Це все дає підстави прогнозувати ще більше піднесення сепарації, збільшення самоврядування в республіках аж до проголошення їх незалежними.

Держава татар (Татарстан). Найчисельніший народ регіону (після росіян), який розселений по всіх республіках і сусідніх областях. Проте більшість татар проживає у своїй етнічній республіці на території, що залишилася за ними від татарських ханств, які втратили незалежність у боротьбі з Московським царством.

На сучасному етапі Татарстан – економічно і політично найрозвиненіша республіка регіону, що виступає справжнім лідером цієї території. Користуючись значним самоуправлінням, Татарстан перетворився на центр поволзької і навіть уральської сепарації народів. Тому він розглядається як перший претендент на офіційний розрив з Москвою із сформуванням зовсім незалежного етнодержавного утворення.

Певною проблемою для регіону є претензії радикально налаштованих політичних сил Татарстану на етнічні татарські території, що входять до сусіднього Башкортостану (правий берег річки Ік). Проте, найімовірніше, задля консолідації в боротьбі за незалежність народів регіону та для утвердження Татарстану в ролі авторитетного регіонального лідера управні центристські сили Татарстану не будуть наполягати на цих претензіях, і територія республіки залишиться незмінною. А татарське населення Башкортостану сприятиме посиленню політичної орієнтації на Татарстан.

Держава башкирів (Башкортостан). Другий за чисельністю тюркський народ регіону. Сучасний Башкортостан – одна з найбільших за потенціалом національна республіка регіону. Проте значний відсоток російського і татарського населення та проблеми з вирішенням міжетнічних суперечностей дещо сповільнюють її розвиток, хоча аж ніяк не зможуть зупинити тенденції сепарації від Москви. А сусідство з такою відцентровою потугою як Татарстан сприятиме руху Башкортостану до незалежності.

Держава чувашів (Чувашія). Третій тюркський народ Поволзького регіону. Тепер переважна більшість чувашів проживає у своїй автономній республіці, де становить абсолютну більшість і де йдуть активні процеси їх національної консолідації. Можна прогнозувати, що під впливом відцентрових тенденцій по всій Росії і особливо сепарації Татарстану як регіонального лідера Чувашія з уже сформованою національною елітою буде реально претендувати на відокремлення від Москви і створення власної національної держави. Крім того, сепарацію чувашів також активно підтримують неросійські меншини, а також російська національна меншина Чувашії, яка вже ототожнює себе з населенням власне Республіки Чувашія, а не просто адміністративної одиниці Російської Федерації.

Держава марійців (Марі-Ел). Один з найбільш розвинених народів уральської сім’ї в Росії. Уральські народи Поволжя ще більше, ніж тюркські, взяли участь у формуванні росіян як етносу і, відповідно, більше змішалися з ними. Щодо марійців, то тепер спостерігається справжній вибух національного відродження народу, передовсім, починаючи з культури та мови. Крім того, марійську культуру сприймає і російське населення республіки, відсоток якого в Марі-Ел значний. Тому відбувається консолідація населення республіки навколо марійців. Отже, можна прогнозувати, що значних конфліктів між росіянами та марійцями не буде. Навпаки, ростиме спільне прагнення до незалежності під впливом інших народів регіону.

Держава удмуртів (Удмуртія). Другий за значенням народ уральської сім’ї в Російській Федерації, дещо менш чисельний і розвинений, ніж марійці.

До того ж тут проживає багато слов’ян, насамперед росіян, що трохи ускладнить консолідацію усього населення республіки навколо корінного етносу. Проте, на відміну від тієї ж Марі-Ел, Удмуртія розташована значно далі від Москви і має кордон з таким центром сепарації, як Татарстан. Це, а також наявність найбільшої, після Башкортостану, татарської діаспори (третій за чисельністю етнос республіки після удмуртів та росіян) значно прискорить консолідацію населення Удмуртії і, відповідно, значно підсилить її сепарацію.

Держава мордви (Мордовія). Давній народ Поволжя, який найбільше змішався із слов’янським населенням, втративши при цьому більшість своєї історичної території. В наш час мордва проживає по всіх національних автономіях Поволзького регіону та в багатьох областях Росії, але найбільший їх відсоток все ж у Мордовській республіці. Близькість до Москви спричинила активну міграцію російського населення в республіку, що відбилося на етнічному складі населення. На сучасному етапі тут найбільший російський вплив серед усіх національних республік Поволжя. Але цей вплив не зможе завадити Мордовії приєднатися до сепараційних і від’єднавчих процесів у регіоні, оскільки виділення її в автономну республіку сприяє зростанню національної самосвідомості населення. Навіть росіяни вже вважають себе населенням Мордви, а мордовська еліта, як національна, так і російська, активно виступає за збільшення самостійності республіки. Отже, можна прогнозувати відділення Мордви і швидку консолідацію народу республіки навколо мордовського етносу, його культури.

Межі.

Татарстан – сучасна Республіка Татарстан. Існує імовірність приєднання територій інших національних республік та областей, оскільки татари розселені по всьому регіону. Але здебільшого вони не становлять там значного відсотка населення або ж розселені по всій республіці чи області – і тому не можуть розраховувати на приєднання будь-яких територій. Винятком є Башкортостан, де татари на заході республіки (переважно район від кордону з Татарстаном по річці Ік до річки Бєлая в центрі Башкортостану) проживають компактно і становлять абсолютну більшість населення. Хоча на місцевому рівні завжди спостерігалися суперечки між татарами та башкирами за цю територію, офіційній Казані навряд чи вигідно відкрито ставити питання. Швидше за все — ні, оскільки Татарстан, який намагається бути економічним і політичним лідером в регіоні, поставить під сумнів свій авторитет в інших національних республіках, які також будуть боятися сепарації місцевих татар. До того ж він, крім своїх лідерських функцій в регіоні, намагається бути ще й центром пантюркізму в Росії (чи в майбутньому на постросійському просторі), а конфлікт з сусідньою тюркською республікою зіпсує його наміри. Крім того, Татарстану значною мірою вигідний неподільний Башкортостан, оскільки він також претендує на роль лідера (своя територія і ресурси), а значний відсоток татарського населення в республіці зробить з неї не конкурента, а союзника Татарстану і частково дозволить йому контролювати ситуацію в республіці за рахунок етнічних татар. Отже, найімовірніше, згадані території залишаться у складі Башкортостану. Столиця Татарстану – місто Казань (центр консолідації татарської нації).

Башкортостан – сучасна Республіка Башкортостан. Столиця – місто Уфа. Чувашія – сучасна Республіка Чувашія. Столиця – місто Чебоксари. Марі-Ел – сучасна Республіка Марі-Ел. Столиця – місто Йошкар-Ола. Удмуртія – сучасна Республіка Удмуртія. Столиця – місто Іжевськ. Мордовія – сучасна Республіка Мордовія. Столиця – місто Саранськ.

3. Північні етнічні території (європейська частина). Корінні етноси цих територій, що належать до уральської сім’ї народів (карели, саамі, комі, ненці, нганасани), проживали тут з давніх часів. Специфікою цього регіону є те, що він переважно розташований в зоні тайги і тундри, де на великих за площею територіях живе відносно незначна кількість населення. Найпристосованішими до цього середовища є корінні етноси, які охоплюють основну площу регіону, адже більшість їх мешкає в сільській місцевості, а за невеликої кількості міст це досить важливо. Заселення Півночі слов’янським населенням було здебільшого малоактивним аж до розвитку там видобувної промисловості, що спричинило масову міграцію в основні її центри. Проте на сьогодні спостерігається деякий занепад цієї галузі (особливо видобутку вугілля), що вже призводить до певного відтоку переселенців-слов’ян з цього регіону. Некорінне населення живе там здебільшого задля роботи та заробітку й не полишає надії повернутися на історичну батьківщину.

Також треба зазначити, що, крім етнічного чинника, сепарацію цих етнічних територій буде стимулювати боротьба за ресурси, яка значно посилиться в XXI столітті. Неконтрольований видобуток вугілля, нафти, газу й інших корисних копалин зумовлюватиме дедалі більший опір з боку корінних народів і тих слов’ян, що все-таки осядуть на Півночі. Отже, боротьба за ресурси між центром і адміністративними національними одиницями, прагнення корінних народів до суверенітету над своїми історичними землями, специфіка природно-географічних умов – основні чинники, які додадуться до загальноросійських проблем й спричинять сепарацію північних національних територій.

Проте корінні народи північного заходу (карели та саамі) треба розглядати окремо від решти народів російської Півночі. Адже вони першими зазнали слов’янського впливу – як політичного, так і культурного – ще з часів Київської Русі. Інші ж потрапили під цей вплив значно пізніше, що й сприяло збереженню ними національної ідентичності.

Розглянемо детальніше кожну з цих етнічних територій. Території, заселені карелами і саамі. Хоча карели й проживають в автономній республіці і прогнозується утворення держави саамі на півночі Скандинавії, проте утворення незалежної Карелії чи приєднання російських саамі до країни саамі Лапландії малоймовірне. Ці народи практично скрізь на своїй етнічній території становлять абсолютну меншість, особливо в містах. Карели в Республіці Карелія перебувають під впливом північних росіян. Еліта республіки, переважно російська, хоча й вважає себе представником етнічно й географічно відмінної від інших території Російської Федерації — Карелії, проте зазнає великого впливу Санкт-Петербурга. Отже, прогнозується, що карели не будуть виявляти власної сепарації, а підтримуватимуть сепарацію цілої Північної Росії. Щодо саамі, то більша їх частина проживає в малодоступних районах Кольського півострова. Вони територіально відрізані від основної гілки свого народу на півночі скандинавських країн. Невиділення їх в окрему національну адміністративну одиницю робить ще менш імовірним варіант приєднання “російських” саамі до Лапландії. Крім того, і карели, і саамі зацікавлені в якнайтіснішому зближенні між Північною Росією і країнами Скандинавії, східним форпостом яких є етнічно споріднена з ними Фінляндія. Таке зближення практично неможливе, поки Санкт-Петербург буде підпорядковуватися Москві. Тому задля сепарації Північної Русі від Москви й карели, й саамі, й російська еліта Карельської Республіки, найімовірніше, не висуватимуть значних претензій на власне етнодержавне утворення.

Країна комі (Комі). Народ, який з давніх часів живе на своїй історичній землі, займаючи велику площу. На сучасному етапі комі виділені в окрему національну республіку, хоча там і проживає багато слов’ян. Проте комі заселяють майже всю республіку, лише в районах видобутку корисних копалин повністю переважає слов’янське населення. Вже тепер спостерігається занепад видобутку, особливо вугілля (Воркута, Інта, Печора), що призведе до неспроможності прогодувати усе населення цих промислових районів, і відповідно – до міграції слов’янського населення в південніші райони. Отже, можна прогнозувати, що комі у своїй республіці все більше займатимуть провідні позиції, а ті слов’яни, які залишаться, будуть змушені пристосовуватися до місцевого способу життя і виживати не тільки за рахунок видобутку корисних копалин, тим самим зближуючись з корінним народом. Крім того, спостерігається прагнення республіканської еліти (як комі, так і росіян) взяти під свій суверенітет надра республіки, оскільки контроль з Москви призвів до занепаду видобувної галузі. Це стає першим кроком у боротьбі за ресурси. Існування на цій території окремої республіки призводитиме до конфліктів місцевої еліти з московською. А загострення ситуації в інших регіонах Росії вестиме до відділення Республіки Комі від Москви.

Держава північних народів (Ненія). Подібно до комі, ненці та інші близькі до них північні народи – давнє населення сучасної російської Півночі. Вони охоплюють значно більшу від комі територію, проживаючи нечисленними групами по всіх її районах. Слов’янське населення почало активно колонізувати цю землю лише у XX столітті, оселяючись переважно в містах за течією рік чи біля моря. Хоча вони тепер і переважають у чисельності, але невелика територія проживання слов’ян (порівняно з корінними народами), складні природні умови та виділення земель, заселених північними народами, в окремі національні адміністративні одиниці не дають підстав прогнозувати витіснення чи асиміляцію останніх. До того ж некорінне населення, особливо поза містами, активно гуртується з корінним, щоб протидіяти природі, перей¬маючи частково їх спосіб життя та побут.

Отже, відбувається процес специфічної консолідації слов’ян з північними народами за певними чинниками: спільна територія проживання, виживання у складних природних умовах, ідея суверенітету над природними ресурсами регіону. З подальшим ускладненням ситуації в метрополії остання все менше зможе надавати допомогу цьому регіону, тим самим змушуючи всі етноси Півночі гуртуватися. У свою чергу, це зумовить прагнення населення регіону керувати власною територією без Москви, що з відділенням інших національних окраїн (і не тільки їх) автоматично приведе до незалежності.

Межі.

Карелія, Мурманська й Архангельська області увійдуть до складу нового державного утворення Північна Русь.

Комі – сучасна Республіка Комі, а також заселений комі Комі-Перм’яцький національний округ з центром у місті Кудимкар. Столиця – місто Сиктивкар.

Ненія – території, заселені ненцями та близькими до них північними народами (нганасани, селькупи й інші) та частково слов’янським населенням: Ненецький національний округ з центром у місті Нар’ян-Мар, Ямало-Ненецький національний округ з центром у місті Салехард та північна частина Таймирського (Долгано-Ненецького національного округу з центром у місті Дубінка). Найімовірніша столиця – місто Салехард (як центр найбільшої адміністративної одиниці корінних народів).

Тепер розглянемо території, заселені слов’янським населенням, які класифікуються за типом 1 (європейська частина Російської Федерації за виключенням національних адміністративних одиниць і уральських областей).

Більшість територій цього регіону входили до території розселення слов’ян на початку тисячоліття, пізніше – до складу Київської Русі. Решту земель було колонізовано дещо пізніше, проте й їх можна віднести до споконвічно етнічних територій слов’янського заселення.

На сучасному етапі навіть на територіях, де проживають росіяни, населення не однорідне. Можна виділити принаймні три гілки російського народу (без урахування колонізованих ними територій Уралу, Сибіру та Далекого Сходу): слов’янське населення Прикавказзя (яке, своєю чергою, можна розділити на населення Кубані та Ставрополля), північне слов’янське населення та власне росіяни центральних районів. Цей розподіл, окрім етнічного чинника, ґрунтується й на інших, можливо, ще важливіших, що стануть основою сепарації Північної Русі та Прикавказзя (див. далі).

Кубань. Прикавказька територія Російської Федерації, яка протягом усієї своєї історії цілковито відрізнялася від центральних районів країни. На початку нашої ери все Прикавказзя було заселене кавказькими народами. Пізніше воно досить активно, особливо після входження до складу Росії, заселялося слов’янами. Проте тут поряд з переселенцями з центральних районів Росії (власне росіян) в усі часи значний відсоток становили переселенці з України, а після виселення сюди Чорноморської Січі український елемент став домінуючим. Як наслідок, упродовж кількох століть Кубань вважалася етнічною українською територією. Підставою для цього є й те, що ще за часів Київської Русі тут був знаменитий Тмутараканський анклав – важливий торговий центр і південно-східний форпост Русі-України.

Проте довготривале відчуження – як територіальне, так і політико-адміністративне – призвело до виділення кубанців у специфічний протоетнос. Важливим іспитом для нього, що виявив його специфічність, самобутність та відрубність і від Росії, і від України, стали події після 1917 р., коли Кубань відмовилася входити до складу як України, так і Росії, проголосивши свою незалежність. Хоча вона й втратила її у збройній боротьбі з більшовиками, цей прецедент виявив етнічну зрілість та структурованість кубанців. Отже, можна говорити, що на основі українського етнічного елементу та частково російського та кавказького, у зв’язку з географічною відокремленістю як від українців (Азовське та Чорне моря), так і від росіян (донські та калмицькі землі), на Кубані утворився самобутній слов’янський етнос. Особливу роль в етнічному розвитку кубанців відіграла їх власна військово-політична козацька еліта, яка протягом усієї історії боролася за свої права, в тому числі й за політичний суверенітет над Кубанню.

Навіть радянська влада не змогла викорінити цей самостійницький дух козацтва, що призвело вже до теперішніх конфліктів між Москвою та Кубанню. Цю сучасну політичну та економічну конкуренцію доповнює активний розвиток кубанських традицій: козацьке військо, культура кубанців. Крім того, оскільки Кубань знаходиться неподалік такого центру сепарації як Кавказ, припускаємо, що самостійницький рух на Кубані буде все більше посилюватися. Отже, з дальшим загостренням етнічної, економічної та політичної кризи в Росії можна прогнозувати відділення Кубані від Москви та створення власної держави, яка, ймовірно, стане лідером усього кавказького регіону завдяки своєму географічному розташуванню, економічному розвитку та сильній політичній еліті. Крім того, це державно-політичне утворення, очевидно, стане близьким і надійним союзником України, забезпечуючи український та й взагалі європейський вплив не лише на Кавказ, але й, значною мірою, на Малу Азію та Закавказзя.

Ставрополля. Ще одна прикавказька територія Російської Федерації; де в чому подібна до Кубані, проте в етнічному плані не така специфічна, як остання. Ставрополля переважно заселене росіянами, але є значний відсоток вихідців з України. І хоча тут етнічна відмінність від Центральної Росії невелика, географічна відокремленість від Москви (Кубань та Калмикія) зумовлює окремішність Ставрополля та зближення його з Кубанню та іншими національними кавказькими територіями. Ставропольському краєві немає жодного сенсу бути форпостом занепадаючої імперії в Кавказькому регіоні, а мирне співіснування з кавказькими народами значно пріоритетніше від збройного протистояння задля чужих інтересів. Військовий досвід населення краю та політична значущість сприятимуть самодостатності Ставрополля. Отже, можна прогнозувати, що у зв’язку з від’єднанням прикавказьких і кавказьких територій, будучи територіально майже відрізаним від Центральної Росії, Ставрополь приєднається до сепараційної політики своїх кавказьких сусідів, щоб вчасно відмежуватися від гинучої імперії та не допустити конфліктів на своїй території. А з відділенням від Москви уральських, сибірських та далекосхідних територій питання про самостійне Ставрополля буде автоматично вирішене.

Отже, прогнозується виникнення нового етнодержавного утворення — Ставрополля.

Північна Росія (Північна Русь).

Сепарація цього регіону буде наслідком практично повного розпаду сучасної Російської Федерації. Відділення півночі Європейської Росії спричинено кількома важливими чинниками, які додадуться до глибокої кризи в країні.

Історично-державницький чинник. Північна Росія виступає як продовжувач традицій Новгородської землі, яку лише силою було приєднано до Московського царства. Новгородська сепарація була великою проблемою на початках творення Росії. Побудова на цих землях Санкт-Петербурга, як нової і столиці, вгамувала ці настрої, оскільки населення цього регіону вже не було далекою провінцією. Але тут на перший план вийшло протистояння двох столиць нової та старої, в яких завжди формувалися свої владні та економічні еліти, і отже, на давнє розділення Росії на Московію та Новгородську землю наклалося нове протиборство між двома центрами: Москвою та Санкт-Петербургом.

Соціально-політичний чинник. За політичною орієнтацією населення Санкт-Петербурга докорінно відрізняється від Москви та Центральної Росії. Тут значно менше популярні комуністи і зовсім не популярний шовіністичний російський націоналізм. Зате найпопулярнішою є найцивілізованіша й найдемократичніша з впливових російських політичних сил – об’єднання “Яблоко”. Більше того, на останніх виборах до міської думи у Санкт-Петербурзі перемогло суто місцеве політичне об’єднання, що відкололося від блоку “Яблоко”. На відміну від традиційно “купеческой” Москви в Санкт-Петербурзі найавторитетнішою силою є інтелігенція. За сприйняттям Європи Санкт-Петербург значно ближчий до сусідніх балтійських держав, ніж до Москви. Причому демократизм і європейська орієнтація Санкт-Петербурга не є особливістю теперішнього часу. Це було характерним для міста від самого початку його заснування. Цим відзначався й історичний попередник Санкт-Петербурга – Великий Новгород.

Економічний чинник. У наш час північно-європейська частина Росії в економічному плані розвиненіша, ніж центральна, що й проявляється в стереотипах соціальної поведінки (зокрема на Півночі меншу підтримку мають радикальні політичні сили). В умовах великої економічної кризи, яка поки що ще не досягнула апогею, на розвиненішій і працьовитішій (на відміну від Москви, яка фактично стала містом-паразитом) Півночі виникне ще й економічна сепарація (вимоги суверенітету над власними ресурсами та виробництвом, контролю над податковою системою в регіоні). Однією з перших ознак цього кілька років тому стала ідея (яку досить наполегливо відстоювало місцеве керівництво) надання Санкт-Петербургу разом з Ленінградською областю статусу республіки.

Етнічний чинник. Більша частина земель сучасної центральноєвропейської частини Росії ще на початку першого тисячоліття н. є. була заселена неслов’янським населенням й колонізована слов’янами пізніше. Прийшлі слов’яни спочатку змішалися з тамтешнім населенням фінно-угорської групи (поволзькі народи), а пізніше зазнали значного тюркського впливу. Отже, можна говорити, що населення Центральної Росії генетично є сплавом поволзьких, тюркських та слов’янських народів. А землі північної частини Росії були заселені слов’янами ще на початку нашої ери, корінні народи уральської сім’ї були нечисленними, а відсутність значних міграцій перешкоджала інтенсивному змішуванню. Контакти із Скандинавією (варязький вплив) ще більше відмежували їх від населення Центральної Росії. Для населення російської Півночі характерне розвинене регіональне самоусвідомлення (новгородці, псковичі, вологодці). Більше того, аж до минулого століття в багатьох селах Псковщини та Новгородщини розмовляли зовсім відмінною від російської північноруською мовою. Це справді був не діалект, а повноцінна писемна мова, яку російський царизм знищував усіма засобами. На жаль, на відміну від української мови, яка також зазнала подібних репресій, північноруська мова тоді не змогла вистояти – непохитних, але менш чисельних її прихильників знищили фізично.

Чинник ментальності. Населення Московії за ментальністю близьке до азійських країн. Для нього характерні значні прояви шовінізму, національної нетерпимості. В Московії завжди існував одноосібний, диктаторський спосіб управління державою. Ментальність північних слов’ян зовсім інша: несприйняття шовінізму, толерантність, зацікавлення виключно своїми проблемами. На відміну від Центру, деспотія там ніколи не мала підтримки, була у шані думка старшого і поважнішого, що й відобразилося в способі управління (наприклад, боярська республіка в Новгороді). Отже, можна говорити, що ментальність північних росіян близька до європейської, а центральних – до азійської.

Військовий чинник. Цілком можливо, що незабаром на перший план вийде проблема проходження військової служби чоловіками з півночі європейської частини Росії. Вже сучасні події показують, що розпад країни не всюди відбуватиметься мирним шляхом (війна в Чечні). Населення буде активно виступати проти загибелі військовослужбовців з півночі в нових “гарячих точках”. Це прагнення буде змушена підтримати й еліта регіону, добиваючись, щоб її громадяни служили виключно на півночі, що дозволить вже їй самій контролювати армію на своїй території. Пригадаймо, що цей чинник в Україні використовувався як один із найсильніших доказів у боротьбі за незалежність країни.

Зовнішній чинник. Майже всі європейські країни зацікавлені в розподілі європейської частини Росії, оскільки велика напівазійська держава з імперськими амбіціями завжди може бути загрозою для демократичних національних держав. Першою необхідною передумовою для унеможливлення відродження Московської імперії є незалежна Україна. Проте ця умова не є достатньою. Для встановлення стійкої рівноваги й стабільності на сході Європи не повинно бути держави, яка простягає свої володіння “від моря й до моря”. Тому достатньою умовою остаточної втрати Москвою імперських амбіції є становлення (а якщо зазирнути глибше в історію, то відновлення) незалежності Північної Русі. Ця країна стане невід’ємною частиною демократичної Європи, буде вагомою противагою як Московії, так і Німеччині. Тому природними її союзниками будуть країни Північної Європи, Балтії, Польща й особливо Україна.

Отже, ці чинники та глибока економічна, політична та етнічна криза в Росії, найімовірніше, призведуть до поділу європейської частини етнічної території росіян на Північну Русь та Московію. За останньою, напевно, й збережеться назва “Росія”.

Межі.

Кубань – сучасний Краснодарський край Російської Федерації без територій, заселених адигейцями (Республіка Адигея). Столиця – місто Краснодар.

Ставрополля – сучасний Ставропольський край Російської Федерації. Столиця – місто Ставрополь.

Північна Русь – сучасні Мурманська, Архангельська, Вологодська, Ленінградська, Новгородська, Псковська області Російської Федерації та республіка Карелія. Столиця – місто Санкт-Петербург. З огляду на географічне розташування та, частково, етнічний склад можна допустити можливість приєднання до Північної Русі Тверської, Ярославської та Костромської областей. Проте існування сильних зв’язків з Москвою робить цей варіант малоймовірним.

Росія (Московія) — сучасні Московська, Тверська, Костромська, Кіровська, Володимирська, Івановська, Нижньо-Новгородська, Ярославська, Смоленська, Калузька, Рязанська, Тульська, Брянська, Орловська, Липецька, Тамбовська, Курська, Бєлгородська, Воронезька, Волгоградська, Ростовська, Ульяновська, Саратовська, Астраханська, Пензенська та Самарська області Російської Федерації. Столиця – сучасний центр метрополії місто Москва.

Території типу 2.

У Російській Федерації до цього типу належать сучасна Республіка Дагестан та деякі малозаселені райони Північного Сибіру й Далекого Сходу.

У Республіці Дагестан, на відміну від більшості територій такого типу, основні етноси досить давні й структуровані. Проте у відносно невеликому Дагестані на своїх історичних землях проживає кілька десятків етносів. Нерідко населення якогось аулу вважає себе окремим народом.

Сучасний Дагестан являє собою досить складне поліетнічне утворення, в якому найяскравіше проявилася тактика радянської влади з’єднувати в одні адміністративні одиниці різні, навіть не споріднені етноси, ускладнюючи можливість сепарації народів. У Дагестан, наприклад, включені зовсім різні за мовою народи: тюркські (кумики, ногайці) та народи вахсько-дагестанської групи кавказької сім’ї народів (аварці, лакці, даргінці й інші). Внаслідок такої російської адміністративної політики в наш час етнічна ситуація в республіці дуже загострилася, до чого додалася ще й політична та економічна криза. Ця складна ситуація й призвела до того, що Дагестан упритул підійшов до межі розпаду. Дедалі посилюються сепараційні настрої окраїн республіки проти Махачкали та релігійне протиборство (мусульман ортодоксальних і поміркованих), загострюється протистояння тюркських та вахсько-дагестанських народів. Вирішення цих проблем, найімовірніше, можливе лише після розпаду цієї штучно створеної республіки.

Сьогодні можна сміливо стверджувати, що в межах Дагестану сформувалося декілька зрілих етнічних сукупностей, для яких вже характерні ознаки єдиного народу. Це передовсім, кумики, які проживають на прикаспійській низовині; аварці, лакці, даргинці – в середній частині Дагестану. Аварці проживають також у високогірних районах заходу республіки, як і лезгини, навколо яких консолідуються менші народи півдня Дагестану. Всі ці народи за певних умов можуть претендувати на свої окремі етнодержавні утворення. Виходячи з аналізу теперішньої ситуації в Дагестані та історичних процесів, прогнозується розділення республіки на чотири етнополітичні утворення.

Аварія (країна аварців). Країна етносу, на території якого здавна існували доволі впливові на Кавказі держави.

Кумикія (країна кумиків). Країна одного з етнічно найрозвиненіших дагестанських народів, територію якого можна вважати сучасною республіканською метрополією.

Кізляр (країна змішаного населення півночі Дагестану). Ця територія найпізніше увійшла до складу Дагестану, зберігши свою окремішність як в етнічному, так і в політичному плані.

Власне Дагестан (країна південних кавказьких народів – даргинців, лакців, лезгинів тощо).

Населення інших територій, які можна класифікувати за типом 2, настільки малочисельне, що воно не зможе суттєво повпливати на державотворчі процеси. Проте культура, історія й спосіб життя малочисельних народів цих земель можуть стати суттєвим чинником у процесі становлення нових етнодержавних утворень.

Межі.

Аварія – західна та частково центральна, в основному нагірна, частина Дагестану. Столиця – місто Тлярата, одне з найбільших аварських міст, сучасний районний центр Дагестану.

Кумиків — центральна та прибережна частина Дагестану. Столиця – місто Махачкала, теперішній республіканський центр.

Кітляр — північна частина Дагестану на північ від ріки Терек. Столиця – місто Кізляр.

Дагестан – південна частина сучасного Дагестану. Столиця – місто Дербент, найбільше місто півдня республіки, впливовий економічний та політичний центр.

Території типу 3.

У європейській частині Російської Федерації до цього типу належить Уральський регіон. Цей регіон найраніше зачепила російська колонізація (поряд з Прикавказзям та Північчю європейської Росії), що й спричинило цілковите домінування на цих територіях російського етносу. Залишки тюркських та уральських народів хоча й існують, проте не відіграють суттєвої ролі.

Після завоювання та колонізації Уралу росіянами ці території стали відправним пунктом для слов’янської колонізації Сибіру та Далекого Сходу. Населення Уралу все ж формувалося на основі перших переселенців, які перенесли сюди козацький устрій, позаяк основною складовою колонізації були козаки. Це стало причиною перших конфліктів з Москвою, яка чинила спротив розповсюдженню козацьких вольностей і намагалася перенести кріпосний устрій також і на ці нові території. З плином часу центральна влада все більше брала під свій контроль Урал і тим самим не дала у повній мірі утвердитися тут такій козацькій системі, як на Кубані чи Дону. Але навіть в умовах повної підконтрольності центральній владі тут не раз виникали селянські та козацькі повстання, які з особливою жорстокістю придушувалися царськими військами, ще більше підсилюючи антимосковські настрої населення Уралу.

Починаючи з XIX століття, а особливо після більшовицького перевороту, в цей регіон почали переселятися неросійські етноси, ускладнюючи етнічну ситуацію і ще більше відрізняючи його від центральної частини європейської Росії. Всі переселенці (українці, білоруси, поляки тощо), що були заслані на Урал чи прибули добровільно, приносили з собою негативне ставлення до Москви, яке підсилювало таке ж ставлення місцевого населення. Негативізм був спричинений тим, що одні були виселені з батьківщини насильно, а інші із зміцненням московської влади збанкрутіли чи втратили землю і були змушені шукати щастя в чужих краях. Це нетолерантне ставлення до центральної влади передається з покоління в покоління й, очевидно, стане важливим чинником, який сприятиме сепарації уральського регіону. Проте ця сепарація була б неможливою без інших не менш важливих чинників. По-перше, на сучасному етапі Урал майже відірваний від центральної частини метрополії адміністративними землями тюркських та уральських народів. З їх відокремленням значно посиляться відцентрові тенденції на Уралі. По-друге, центральна частина європейської Росії та уральський регіон суттєво відрізняються в економічному плані. На Уралі дуже розвинута видобувна промисловість, є власна економічна еліта, яка все активніше виступає проти управління ресурсами з Москви, тим більше, що таке управління зовсім не враховує потреб і особливостей регіону. По-третє, Урал відрізняють ті ж самі чинники, що й північну частину європейської Росії, – військовий чинник та чинник ментальності.

Отже, проаналізувавши вірогідні варіанти розвитку ситуації на Уралі, можемо прогнозувати виокремлення його в нове етнодержавне утворення — Урал.

Межі.

Урал – Оренбурзька, Челябінська, Свердловська, Пермська та Курганська області Російської Федерації. Найімовірніша столиця – місто Єкатеринбург, сучасний економічний та політичний центр регіону.