Чорноморський флот: неоголошена війна 1994 року
За матеріалами: Дело
Двічі протягом 1994 року боротьба Росії й України за Чорноморський флот переростала в силовий конфлікт. Автомати знімалися із запобіжників, у повітря піднімалися СУ-15.
У серпні 1991 року, одержавши в спадщину від колишнього СРСР Чорноморський флот і Чорноморське пароплавство (ЧМП), на Банковій швидко визначилися тільки з ЧМП. Вступати в командування флотом Київ не поспішав. У Кремлі скористалися моментом, і вже з початку 1992 року в Криму була закладена політична база для того, щоб повернути Росії якщо не весь півострів, то хоча б флот. З’явилися політичні партії й рухи, які розгорнули потужну антиукраїнську кампанію. Офіцери й мічмани флоту, бачачи байдужість Києва, стали робити вибір на користь Москви. Скрізь звучали гасла, що ЧФ і територія Криму належать Росії. Скорочуючи статті витрат на своє утримання в Україні, Росія стала закріплюватися в кращих військових містечках, а з непотрібних для Росії об’єктів вивозилося усе найцінніше. Інше розкрадалося або знищувалося. Гнали в Росію кораблі й літаки.
Сутичка за житловий будинок.
Перше серйозне зіткнення українців і росіян відбулося в березні 1994 року. Недалеко від центру Севастополя 60 морських піхотинців, озброєних холодною зброєю, ішли брати штурмом житловий будинок. Наказ про захоплення віддав командуючий україно-російського Чорноморського флоту Едуард Балтін, що на той час зайняв повністю проросійську позицію.
ЧФ тоді тільки починав ділитися на ВМФ Росії й українські ВМС. У ці роки доля багатьох об’єктів і частин флоту часто вирішувалася не по директивах урядів, а рішенням самих моряків.
Житловий будинок за адресою вулиця Генерала Хрюкіна, 20-б був побудований Міністерством оборони України для моряків ВМС України й ЧФ Росії. Однак російський штаб виписав своїм офіцерам ордера на всі квартири нового будинку. “Едуарда Балтіна я знав ще по Північному флотові. Зроблений ним неофіцерський, вульгарний вчинок мене не здивував. Тому я наказав штабу ВМС терміново видати 55 ордерів українським офіцерам і негайно заселити всі наші квартири”, - згадує Владимир Безкоровайний, що з 1993 року командував ВМС України. До цього часу із квартир, які повинні були одержати українці, частково винесли сантехніку, зірвали лінолеум. Щоб зупинити грабіж, Безкоровайний виставив охорону навколо будинку із чотирьох матросів і восьми офіцерів, які одержали там житло.
У відповідь Балтін віддав наказ захопити житловий будинок. Відбивати штурм 60 російських морських піхотинців довелося 12 українцям. Їм на допомогу прийшла українська морська піхота. ВМС зуміли відстояти будинок, а Балтін був змушений відкликати своїх підлеглих.
Новий виток конфлікту переріс у відкрите протистояння. У російських ЗМІ з’явилися статті про “захоплення будинку націоналістами із ВМС України”. МЗС Росії направило ноту протесту, а потім Росія відключила Україні газ. За словами капітана I рангу Військово-Морських сил України Мирослава Мамчака, у цей час із гарнізонів силами російських військових “розпродавалося все, що можна було, інше - знищувалося”. Безкоровайний наводить слова начальника гідрографічної служби Росії, що пояснив логіку поводження свого відомства: створити неможливі умови для забезпечення судноплавства уздовж українського узбережжя.
За словами віце-адмірала Безкоровайного, російські військові прагнули закріпитися по всьому півдню України - від Керчі до Ізмаїла. “В Ізмаїлові стояла бригада катерів, в Одесі - 318-й дивізіон і відділ тилу ЧФ, у Миколаєві - бригада споруджуваних кораблів, навчальний загін, гідрографічний район, госпіталь і багато військових частин”, - говорить екс-командуючий ВМС.
До кінця 1993 року слабка позиція українського керівництва повністю розв’язала руки російським військовим і політикам. Вони ігнорували українські закони й дозволяли собі заяви, що ображають. “Пане президент України! Податки не платив і платити не буду, навіть якщо мене покарають із Москви”, - заявив в 1993 році в інтерв’ю “ГРТ” командуючий ЧФ Едуард Балтін. При тому, що все грошове утримання, що одержували чорноморці, виділялося з української скарбниці, житлове будівництво для моряків фінансувалося Україною на 75%.
Чекаючи першого пострілу.
Однак самий небезпечний конфлікт, і в той же час той, що визначив подальшу долю українського флоту, відбувся в першій половині квітня 1994 року в Одесі. У ці дні місто готувалося до святкування дня звільнення від німецьких загарбників.
Увечері 8 квітня оперативному черговому ВМС надійшов тривожний дзвінок з Одеси: із Практичної гавані готувалося до відплиття гідрографічне судно ЧФ “Челекен”. Без дозволу уряду України в Одесі було самовільно демонтоване й завантажено на корабель радіонавігаційне устаткування. Тим самим зруйнована система навігації в районі. Із Севастополя негайно пішла доповідь міністрові оборони в Київ.
Глава оборонного відомства наказав не дати судну вийти в море. У гавань прибули українські прикордонники й морські піхотинці. Щоб затримати судно, у швартових кінців виставили охорону. Але коли на борт “Челекена” піднялися прикордонники, митники й старший морський начальник Одеси, члени екіпажу взяли їх на приціли автоматів і спробували заарештувати.
Бунт на кораблі обурив офіційний Київ, і в Одесу надійшов наказ провести огляд “Челекена” на наступний ранок. Командуючий ВМС Володимир Безкоровайний відзначає, що твердість дій української сторони була невипадкова. У штабі ВМС відслідковували комерційну діяльність окремих начальників ЧФ і встановили, що їхні російські колеги заробляють на контрабанді, використовуючи гідрографічні й допоміжні судна. Зокрема начальник штабу ЧФ Петро Святашов разом з керівництвом гідрографічної служби й тилу флоту організували “комерційні” круїзи. На судах возили контрабанду. Вийшовши з порту, кораблі міняли прапор неіснуючого ВМФ СРСР на прапор ВМФ Росії. Вони знаходили статус екстериторіальності, завдяки чому безперешкодно ходили по Чорному морю й не підлягали огляду. Часто їхній курс пролягав у Болгарію. Саме із цієї країни “Челекен” прибув в Одесу. За оперативною інформацією, у трюмах судна, крім краденого гідрографічного устаткування, перебував контрабандний товар - цукор.
Прагнення сховати цей факт змусило російського адмірала піти на радикальні міри. Пізно ввечері із Севастополя в штаб 318-го дивізіону, розташованого в Одесі, надійшов наказ: “Вивести судно в море за всяку ціну”. В 23:40 командир 318-го дивізіону вивів до борта “Челекена” взвод моряків з автоматами, яким наказав “зарядити зброю й стріляти при спробі затримати судно”. Українська охорона, що виставили у швартових “Челекена”, була без зброї й вплинути на ситуацію не могла. Російські матроси на палубі обрубали швартові сокирами. Судно вийшло з порту й взяло курс на Севастополь. Застосовувати зброю з інших кораблів, щоб зупинити судно в порту, не стали.
День звільнення Одеси
В 6:00 ранку 9 квітня за “Чекеленом” відправили українські прикордонні катери. У повітря були підняті чотири штурмовики Су-15. У відповідь із Севастополя вийшла корабельна ударна група ЧФ. Конфлікт ставав небезпечним, і щоб уникнути кровопролиття, у Києві вирішили догледіти судно в Севастополі.
Коли “Чекелен” ошвартувався в Севастополі, штаб ЧФ із застосуванням морської піхоти не допустив огляду судна. Представники СБУ й прокуратури були допущені на судно лише після того, як усе, що перебувало на судні, було перевантажено на інші плавзасоби. Природно, ніяких доказів знайдено не було.
Спускати з рук витівку “Чекелена” і непокора 318-го дивізіону в Києві не збиралися. “Дивізіон застосував зброю й виступив проти української влади, тому його дні були пораховані”, - говорить Безкоровайний. По факту інциденту із втечею корабля була порушена кримінальна справа, а 9 квітня ухвалене рішення розформувати 318-й дивізіон. Операцію доручили роті повітряних десантників у ніч на 10 квітня.
Десантники по сигналу ізолювали всю охорону дивізіону, захопили склад зброї, командний пункт і вузол зв’язку. Усе відбулося за лічені хвилини. Близько 80 військовослужбовців дивізіону навіть не встигли усвідомити, що відбувається, як були арештовані. Їх вивезли на полігон під Одесою, де вони були допитані військовою прокуратурою. Потім росіян - матросів і офіцерів - разом з родинами посадили в поїзд і відправили в Росію. Матросів, громадян України, розподілили по наших військових частинах. До 8 ранку 10 квітня все було закінчено, а на місці 318-го дивізіону вже був сформований Західний морський район ВМС України.
У суперечці навколо ЧФ це був єдиний випадок, коли Україна без узгодження з Росією й зокрема, із президентом РФ Борисом Єльциним, провела подібну операцію й структурні зміни на ЧФ.
За словами Володимира Безкоровайного, цей крок став “моментом істини”. “Психологічна ситуація в частинах ЧФ від Миколаєва до Ізмаїла, де офіцери й мічмани не могли зважитися перейти служити у ВР України, різко змінилася. Вплив Росії на західний регіон ослабнув, і протягом трьох-чотирьох місяців всі військові частини на півдні перейшли самостійно або були передані нам”, - розповідає віце-адмірал. Більша заслуга належить керівництву військових частин ЧФ в Очакові, Одесі, Миколаєві й Ізмаїлові. Саме завдяки цим людям, упевнений Безкоровайний, в Україні є ВМС і всі західні містечка, де раніше базувалися російські частини.
При цьому жоден з тих, хто, по суті, завоював Військово-Морські сили для країни, не був нагороджений і не дочекався подяки від держави. Серед них: командир бригади капітан I рангу Анатолій Карпенко, що перевів бригаду спецназу ЧФ під прапор України, капітан I рангу Олександр Родькін у Миколаєві, що по особистій ініціативі перевів навчальний загін під прапор України, і багато хто інший.