Відродимо Україну!

Політичний референт ВО „Тризуб” ім. С. Бандери підполковник Іван СУТА

ВІДРОДИМО УКРАЇНУ!

Держава не твориться в будуччині, держава будується нині.

Олег Ольжич

Раз Ти українець, скоріше чи пізніше попадеш у конфлікт з Москвою.

Олена Теліга

Нерозумно було б шукати української ідеї серед ідей, що йдуть за чужою модою з Заходу.

Юрій Липа

Україна вступила в чергову виборчу кампанію. Тут, як і під час усіх попередніх виборів, є все: влада й опозиція, демократи і тоталітаристи, патріоти і реваншисти… Є явно „прохідні“ та безумовні аутсайдери. Є ті, від котрих чекають платні, й ті, які чекають на Юдині срібляки. Усе, як і було раніше, як і планувалося: і ніби є держава, і ніби в ній є демократія, і ніби є вибір, але є основне – тверда гарантія, що ця показна метушня і шарпання владного корита ні на йоту не змінять систему. Бо ж мета – не допустити того, щоб українці, нарешті, здобули свою Богом дану землю.

Отже, знову вибори. Вибори за чужими для українців сценаріями і за чужими правилами гри .На жаль, вибори – без вибору!

У виборчий процес вступило понад два десятки різношерстих організацій.

Два табори з різним ставленням до державності і суверенітету України – державники і антидержавники.

У державницькому таборі серед претендентів теж є суттєві відмінності, насамперед в програмах. Одні виступають з національних позицій, зокрема В О «Свобода», інші з космополітичних і демоліберальних – „Наша Україна – Народна Самооборона”, „Блок Юлії Тимошенко”.

Боротьба за українську Україну, без сумніву, триватиме і після виборів, тільки в інших умовах. А які вони будуть – залежить від нас із вами. Бо не маємо права допустити до влади тих, хто відкрито чи замасковано представляє імперські, тобто московські інтереси в Україні – «реґіоналів», комуністів, соціалістів та іншу наволоч.

Тому не варто гаяти час. Не слід чекати, поки „московський ведмідь” залиже рани, набере сили і в черговий раз вирушить у похід за „щасливе майбутнє“ інших народів. Не забуваймо: ніхто й ніколи в Москві не заявляв про відмову від втілення в життя імперських заповітів Петра І та його нинішніх послідовників про світове панування Росії.

Про ворогів все зрозуміло: з ворогами не дискутують –їх знищують!

Але, окрім явних ворогів, є й інші суб’єкти політичного життя України. Що ж пропонують нам державницькі політичні партії та блоки?

Державницька патріотична партія ВО «Свобода», після неспроможності КУНу йти на вибори самостійно, перша із нині діючих державницьких партій пішла на виборчий марафон із націозахисною програмою і задекларувала себе націоналістичною, притому наголошуючи, що вона єдина сила українців, що йде на вибори до ВРУ.

Для нас – націоналістів-бандерівців – головне Українська справа. І виходячи з цього, ми не робимо з написаного вище жодних проблем, бо вважаємо, що це добре, коли українці беруть на озброєння такі гасла, де йдеться про їх силу. Вважаємо, що не лише ми, а й інші мають і право, і обов’язок захищати своє право бути Українцем.

Подивіться які гасла українцям пропонують інші, наприклад, таке: „Країні потрібен Литвин”. Питається, а якій країні? Якщо „банановій” республіці, то може й потрібен, адже такі республіки і тримають новітні імперіалісти-глобалісти в узді завдяки таким, як Литвин. А якщо Україні, то кому і для чого він потрібен, що доброго він зробив для українців, перебуваючи на високих державних посадах?

Єдиним дієвим механізмом захисту, українських національних інтересів є українська національна держава – держава української нації на українській землі. Єдиною запорукою для здобуття української держави є українська національна ідея, яка повинна бути втілена в потужний організований націоналістичний рух під єдиним революційним політичним Проводом, де знайдеться місце для всіх націоналістичних організації, в тому числі і для ВО «Свободи».

Після зустрічі керівників ВО «Тризуб» ім. С.Бандери і ВО «Свободи» 13 вересня 2007 року, яка була ініційована Олегом Тягнибоком, уточнення позицій і звернення про підтримку його партії на цих виборах, «Тризуб» визначився і оприлюднив відповідну заяву.

Серед усіх учасників нинішнього виборчого процесу в ідейному і програмному аспектах ВО «Свобода» є найближчою до нашої «Програми реалізації української національної ідеї в процесі державотворення». Більше того, декілька пунктів «Програми захисту українців» взято із згаданих «тризубівських» матеріалів.

А тепер про державницькі (якої і чиєї держави?) блоки: ліберальний „Наша Україна – Народна Самооборона” та лівоцентристський – „Блок Юлії Тимошенко”. На відміну від ВО «Свободи» жоден з них не ставить собі за завдання захищати українців. Тим більше, стоячи на державницькій позицій, невідомо, яку саме державу вони планують розбудовувати: Україну для українців, чи Україну без українців?

Почнемо з тих, хто при владі, з блоку „Наша Україна – Народна Самооборона”.

Що нового вони пропонують, вкотре намагаючись одержати довіру виборців, яких у їхньому середовищі прийнято називати «електоратом»? А нічого нового. Так ніби мають справу не з людьми, а з худобою. Нічого духовного, національного, обнадійливого. Знову чергові соціальні обіцянки: стипендії, пенсії, допомоги; запевнення в намірах боротися проти корупції; розвінчування у зраді тих, з ким ще недавно браталися; звинувачення когось без визнання власної вини; ті ж самі помаранчеві прапори, щоправда рожевий стяг СПУ замінив темно-червоний прапор лідера „Народної Самооборони”, колишнього сина високопоставленого комуністичного функціонера Ю.Луценка із зображеним на ньому затиснутим кулаком. Бракує тільки портрета Че Ґевари, або напису: „No pasaran!”.

Хоча в перспективі, при створенні на основі „Народної Самооборони” (у Тернополі під час зустрічі з виборцями Луценко обіцяв, що заново перечитає історію національно-визвольної боротьби і можливо змінить своє негативне ставлення до ОУН і УПА) справжньої державницької партії з лівою ідеологією Україна не програє, а тільки виграє.

Отже в ідейній площині, тут, на жаль, нічого нового. Щоправда, із уст речників правої частини НУ-НС іноді звучать актуальні і корисні пропозиції щодо необхідності хоч би якоїсь державницької ідейної бази та поради взяти за основу національну ідею. Але поки що, ці пропозиції не стали офіційними матеріалами у програмній платформі блоку. А жаль. Бо потенційні шанси при розумному підході, враховуючи все наростаючу національну свідомість суспільства, вони є доволі великими. Хоча репутація, рейтинг та довіра людей до блоку вже далеко не ті, що були раніше.

Єдина, опора і засіб втриматися на плаву в НУ-НС, – це обраний народом Президент України Віктор Ющенко. (Щоправда Президент, будучи флагманом помаранчевих належить не лише їм – „любим друзям” & К, а всьому українському народу). І не тільки тому, що президентська вертикаль, це їхня козирна карта – адмінресурс. Президент України і президентська вертикаль це – єдина легітимна в Україні і законна влада, що стоїть на засадах захисту державності, суверенітету і територіальної цілісності України. І в разі прямої загрози втрати або територіального розчленування держави, єдина державна структура, що має можливості, обов’язки і права захищати її, об’єднавши навколо себе весь український народ. Я добре розумію, яка категорія людей „засіла” нині на Банковій, і як вони „палко” переживають за народні біди, тим більше за українські національні інтереси. Але що поробиш, від правди ніде дітись – нема більше інших державних гілок влади, на яких би трималася нинішня державність. І те, що залишилося від Верховної Ради, і Кабінет Міністрів – захопили яскраво виражені проросійські імперські сили, і чим скоріше ми їх звідти виженемо, тим буде краще.

Для перемоги на виборах строкатій команді Президента, в якій поряд з олігархами та лівими, також „отаборилися”, чи їх „отаборили”, сучасні „таборити” – залишки колись потужного національно-патріотичного табору, необхідно врахувати помилки минулого і внести чітку ясність щодо мети державотворення. Досить мавпувати чуже, а кон’юнктурно-злодійські обіцянки видавати за народорятівні політичні програми.

В.Іванишин писав: „Нема іншого, крім української національної ідеї, способу об’єднання всіх здорових сил в Україні і чисельної та патріотичної української діаспори для якісного ривка України із замкнутого кола невирішених у нинішній системі проблем.

Національна ідея надзвичайно ефективно спрацювала у країнах Прибалтики, у Польщі, Словаччині, Угорщині, в інших країнах колишнього „соціалістичного табору”. Спрацює вона і в нас, тим більше, якщо її речником стане відомий і впливовий політик”.

А в тих умовах, що склалися, у В.Ющенка, як в нікого іншого, є такий унікальний шанс. У нього тепер як ніколи розв’язані руки. Хто зараз без нього різношерста публіка в його блоці, особливо з табору олігархів, до речі найбільш „популярна” в очах громади складова частина блоку? Що вони без нього можуть? Це вони, а не хто інший довели до зниження рейтингу Президента в цей відповідальний для України час. І чи не вони і є тим головним гальмом для В.Ющенком щодо підняття ним прапора української національної ідеї. Вони навіть у виборчих списках йдуть не під першими номерами, щоб не дратувати виборців. Лідерам правої, національно-патріотичної частини цього меґаблоку треба перестати плазувати перед олігархами, бути „тяглом у поїздах їх бистроїздних”(І.Франко), а діяти більш рішуче (було би кому) і максимально вирвати Президента з-під їхнього впливу.

Пропонуючи В.Ющенкові підняти прапор національної ідеї, ми розуміємо, що виходимо з позиції бажаного, а він може діяти лише з позиції можливого. Але, що зробиш, колись треба починати і що відрадно перший, хоч і обережний крок в цьому напрямку вже зроблено: „Одна мова, один народ, одна помісна українська церква”. Чекаємо наступних і більш рішучих.

І навпаки, як писав В.Іванишин: „Настанова тільки на особу – безвідносно до цієї ідеї – це продовження ідеологічної, політичної та економічної вакханалії та злодіянь, підштовхування України до прірви чужих інтересів”.

А що пропонує нам БЮТ? Ті ж соціальні побрехеньки, що й НУ-НС, тільки в більших і до смішного не реальних масштабах Але… На відміну від помаранчевих у БЮТ є суттєва відмінність – ідеологічна.

Ідеологічна новизна від БЮТ була озвучена її лідером ще на Майдані під час помаранчевої революції. Штаб Ю.Тимошенко мабуть починає розуміти, що безідейна позиція на нинішніх виборах є малоперспективною (у реґіоналів, комуністів, соціалістів теж є, щоправда яскраво виражена антиукраїнська ідеологічна платформа), а тому БЮТ, поряд з соціальною демагогією, вперше виступив зі своєю ідеологічною платформою, заявляючи що це нова національна ідея. Але тут STOP!

Ось як трактуємо національну ідею ми – націоналісти-бандерівці:

„Національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну, визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його збереження і буття в часі.

Українська національна ідея – основний і визначальний екзистенціал буття української нації. Народ, позбавлений національної ідеї, перетворюється в дезорієнтовану масу – легку здобич політичних шахраїв і хижаків, громада – у розділену в собі й озлоблену на все і всіх юрбу, а держава – у вируючий пристрастями вибухонебезпечний котел індивідуальних і групових інтересів.

І навпаки. Народ, об’єднаний національною ідеєю, стає політично монолітною нацією і долає будь-які перешкоди і труднощі на своєму шляху в майбутнє. “Якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці” (Л.Костенко)”. (В. Іванишин. „Національна громада”).

Що ж являє собою національна ідея в трактуванні Ю.Тимошенко? Вона полягає в наступному – на основі космополітичної та демоліберальної доктрин створити для українців нову «національну ідею». Враховуючи той факт, що в нинішній державі українці усунуті від влади, це свідчить про наміри законсервувати такий стан і цілковито усунути їх від будь яких державотворчих процесів у майбутньому.

Наступний крок – перетворити українську, історично сформовану, титульну етнічну націю у штучний безідейний, відірваний від історичного коріння, національної духовності і культури конгломерат, нову «політичну» націю – космополітичне, збаранізоване стадо в новій неукраїнській державі-неоколонії, де обов’язково буде збережений антинаціональний, антиукраїнський режим внутрішньої окупації, і де при владі обов’язково залишаться привілейовані представники національних меншин.

А підстави для таких тверджень є. Згадаймо скільки українців було запропоновано в новий помаранчевий уряд Ю.Тимошенко і знакову фразу сказану при цьому, українським поетом Б.Олійником: „Юліє Володимирівно, але в Україні є ще й українці!”.

Виникає питання, чи багато знайдеться українців, які, осмисливши написане вище, погоджуватимуться жити у такій Україні, з такою «національною» ідеєю?

Юлія Володимирівна має вибір: або відмовитися від своєї антинаціональної, антиукраїнської затії і справді підняти прапор української національної ідеї – ідеї державності корінної української етнічної нації на своїй Богом даній землі, і стати загальнонаціональним лідером (в політиці і не таке буває), або уподібнитися до ворогів і в перспективі втратити все, що так довго вибудовувала.

Може виникнути закономірне питання: „Чому ви, бандерівці, підтримуючи ВО «СВОБОДА», пропонуєте взяти прапор української національної ідеї одночасно усім іншим учасникам виборів 2007 року. Невже ви вірите, що це можливо? І чи будуть вони дотримуватися цієї ідеї після того, як стануть депутатами?

Ми пропонували, пропонуємо і будемо пропонувати взяти за основу національну ідею не тільки їм, а всім політичним сегментам держави, – владі, політикуму й громаді. Бо лише в ній порятунок України. І той, хто її візьме започаткує нову політичну систему, в якій домінуючою буде таки національна ідея. Найближче до національної ідеї з усіх партій, що беруть участь у нинішніх виборах, стоїть сьогодні партія ВО «СВОБОДА».

Ми знаємо, що таке витворена суспільством націозахисна державотворча система, як вона твориться і як функціонує. Як знаємо і те, скільки користі для Української справи зробили наші попередники з ОУН, створивши у 30-40х роках минулого століття саме таку систему.

Бачили ми, і це в недалекому минулому, як сам того не бажаючи, М.Горбачов, маючи на меті зробити необхідні реформи, щоб втримати від розпаду Радянський Союз, започаткував творення системи, яка його таки розвалила. Він почав з обережних і, на його думку, нейтральних гасел:„Перебудова”, „Гласність”, „Плюралізм” і т.д. А що з того вийшло? Як тільки ослабла імперська рука, що стискала за горло поневолені народи, як відразу створилися національно-визвольні рухи, і вже ніщо не змогло врятувати найбільшу і найстрашнішу в історії людства імперію.

Проблема творення такої державотворчої системи була висвітлена у книжці Провідника ВО „Тризуб” ім. С.Бандери полковника В.Іванишина „На розпутті велелюднім”, написаної напередодні президентських виборів – 2004 року.

Василь Іванишин зокрема писав: „Так, митрополит Андрей Шептицький в умовах австрійської окупації роками розбудовував систему українського державотворення. У 1914 році нові – російські окупанти його заарештували, вивезли вглиб Росії й ув’язнили в монастирі. За підказкою москвофілів були заарештовані й вивезені сотні священиків і тисячі політично активних українських патріотів. І все ж у 1918 році галичани зуміли створити свою державу (ЗУНР): не було лідера – творця системи, але з’явилися інші – спрацювала витворена ним система державотворення.

Інший яскравий приклад – історія українських визвольних змагань 20-50 років. Організаційний геній лідерів УВО, ОУН, УПА та їх побратимів проявився найбільшою мірою в тому, що вони розбудовували національно-визвольний рух не “під себе”, а надавали йому строго ідейного і системного характеру. І ця система ефективно діяла і навіть удосконалювалася, незважаючи на вбивство Є.Коновальця, на ув’язнення в німецькому концтаборі С.Бандери, потім – А.Мельника, на героїчну смерть Р.Шухевича, на арешти та загибель тих, що приходили їм на зміну. Провідники гинули, але боротьба продовжувалася – спрацьовувала витворена ними система реалізації ідеї.

Зараз характер української політики визначає цілком інший тип людей. У більшості випадків це політики, яким ідею замінює інтерес, світогляд – якась дика суміш марксизму і демолібералізму, політичну програму - еклектична січка з чужих доктрин і власної брехні, національну гідність – рафіноване холуйство, самовідданість і жертовність – ненаситна захланність… За ставленням до національної ідеї їх можна поділити на три групи: 1) ті, що бачать прапор української національної ідеї на смітнику; 2) ті, що раді б віддати цей прапор у музей; 3) ті, що цим прапором намагаються сяк-так прикрити свою особистісну і політичну мізерність. А які лідери, такі й “системи”, які вони творять…

Є й інші. Але не вони поки що визначають характер української політики. І тільки в надзвичайно потужному силовому полі національної Ідеї та Чину ці люди зможуть піднятися над собою – нинішніми, вирватися з нікчемного і безперспективного безідейного політиканства і стати історичними людьми – такими, що реалізовують національну ідею і цим творять історію свого народу.

Щоб спинилася політична деградація національного активу, щоб нація прогресувала в усіх сферах життя, необхідно витворити власну, національну політичну систему. А всяка політична система – це органічна єдність ідеї, світогляду та організації. Тому національну політичну систему неможливо витворити без української національної ідеї, без культивування національного світогляду в суспільній свідомості, без продуманої системи національного об’єднання на ідейних засадах. І ніяка особа не замінить цих складників – формантів правди, волі і сили нації.

Так, політика здійснюється людьми. Особистість політика суттєво впливає на характер і результативність політики. Але ніякий політик не замінить своїми якостями сили ідеї і сили політичної системи. Крім того, політик – це завжди елемент політичної системи: системоутворений чи системотворчий. І якщо він хоче перемогти, то мусить або вписатися в готову систему, або витворити нову, бо системі можна ефективно протиставити тільки іншу систему. І якщо він після перемоги спробує протиставитися власній системі, вона відкине і замінить його. Бо система завжди сильніша за кожен свій елемент – навіть системотворчий.

Тому немає підстав боятися, що той, хто переможе під прапором української національної ідеї, може обманути і потім зрадити цю ідею. Щоб перемогти, він мусить зробити цю ідею провідною для мільйонів і на її основі об’єднати цю національно свідому масу в стійку і могутню політичну систему реалізації української національної ідеї – систему національного самоутвердження.

Саме це – ідейна й організована єдність нації, а не тільки посада президента – уже стане нашою перемогою: великою, епохальною і визначальною. А ідейно озброєний, національно свідомий і політично організований народ зуміє здолати наслідки можливого відступництва лідера – зуміє і витворити надійну систему національного народовладдя, і відстояти свої національні інтереси перед будь-ким, і поставити на місце будь-яку посадову особу в державі… »

Степан Бандера вчив: “Наша перемога – це перемога нашої ідеї, повне її здійснення. Другорядною справою є те, яку частину реалізуємо ми самі, яку – інші, а яку – спільно. Наш обов’язок – зробити самим найбільше, скільки стане наших сил, одночасно докласти старань, щоб інші робили якнайбільше”. І ще: “Наш шлях до визволення – це власна революційна боротьба і спрямування до неї всіх сил, які тільки можливо в ній активізувати. Ніколи не виграє той, хто не бореться, тому що боїться програти…”

Якщо б сьогодні хоч одна із державницьких партій чи блоків підняла прапор української національної ідеї, це був би зроблений історичної ваги крок. А якби такими були попередні – президентські вибори – 2004 та парламентські вибори-2006, (а вони могли такими бути!), ми мали б зараз проукраїнську більшість в уряді, парламенті та ідейно об’єднану більшість у суспільстві. І в цьому силовому полі уже кілька років відбувалося б інтенсивне реформування держави на користь народу. Але верх тоді взяла настанова на особу, а не на ідею. І маємо, те, що маємо.

Навіть якщо здобути мандати не вдасться, зате в ході виборів можна досягти іншого, набагато важливішого: створити національно-патріотичний табір – ідейно озброєний, системно організований і очолений єдиним проводом ідейно-політичних однодумців. А це якраз те, що дає можливість протиставлятися антинародній та антиукраїнській політиці режиму внутрішньої окупації.

Вибори під прапором української національної ідеї відкривають перед Україною один із шляхів у гідне і достойне великої нації майбутнє.

Отже, виборчий процес пішов. Не нами запланований і не нами керований, процес з не передбачуваним фіналом. Тож на цьому короткому і відповідальному відтинку нашої історії зробімо головне – збережімо державність України, максимально усуньмо від влади ворогів державності та започаткуймо новий етап нашої боротьби! Бо збережена державність – це запорука нашого подальшого майбутнього, фундамент для подальшої боротьби за наше право бути господарями своєї долі в своїй українській національній державі.

Захист державності та початок наступу українських сил – ось наші головні пріоритети!

Наявність нинішньої, хоча й «нічийної»(В.Іванишин) держави – найбільший здобуток української нації після того, як вона втратила власну державу. Це найбільший форпост українців для продовження подальшої поетапної боротьби – перетворення її шляхом революційних змін на воістину національну державу і подальших змагань за повну соборність українських земель.

Тому за нинішню державу, яка нам, українцям, ще нічого, крім перспективи продовжувати боротьбу, не дала, ми, наслідуючи приклад Героїв Крутів, повинні боротися до кінця, якщо потрібно – ціною власного життя. За 16 років державності антиукраїнська система влади, яку створили і якою керували вороги нації, зробила все для того, щоби ми навіть перестали бути українцями. Але рівень національної свідомості людей неухильно зростає. Як виявилося, в державі (навіть при внутрішньому окупаційному режимі) народ сильніший за систему, приростання національної свідомості сформованого у націю народу потужніше, ніж спрямований проти нього одночасними, скоординованими зусиллями двох імперій етноцид та геноцид.

Ще жоден народ без боротьби за національну державу не ставав нацією. Ще жодна поневолена нація без власної держави не зуміла розв’язати своїх життєвих проблем. Ще ніяка інша боротьба, крім боротьби на основі власного націоналізму, не зуміли привести до утворення такої держави. Українці – не виняток з цього правила, тому висновок – на поверхні: необхідно продовжувати національно-визвольну боротьбу за своє законне право бути господарями власної долі на своїй землі – рішуче і безкомпромісно. До цього закликаємо всі складові українського суспільства: владу, політикум, громаду.

Ми хочемо перемогти! Ми можемо перемогти! І ми переможемо!

І хай у цьому допоможе нам Бог!

м. Тернопіль, 12 вересня 2007 р.