Львівський Дон Карлєоне
Пропонуємо увазі користувачів українського Інтернету статті, прислані на скриньку редакції сайту, що торкаються злободенної теми – цинічного панування чужинців на українській землі. Дивує абсолютна ігнорація цієї проблеми громадсько-політичними силами Львівщини та представниками правоохоронних органів і спецслужб України. Це ще один приклад беззаперечної істинності тези славної пам’яті Провідника Василя Іванишина про встановлений в державі Україна “режим внутрішньої окупації”.
Факти, викладені у статті, перевірені відповідними структурними підрозділами “Тризуба” ім. С.Бандери та знайшли повне підтвердження.
Олекса ДОВБУШ
“Немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається, і не вийде наяв” (Лк. 8,17). Ці слова нашого Спасителя цілком можна застосувати і до одного з сучасних “господарів життя” та його родини. Мова йде про нинішнього власника Львівського хімічного заводу - “гаспадіна” Бобришова.
Очоливши цей стратегічний об’єкт, котрий за часів СССР виробляв одну з складових ракетного палива, у середині 90-х років він за стандартною тоді схемою довів його до банкрутства, а тоді за безцінь скупив 49,5% акцій заводу ставши його власником. А потім, застосовуючи залякування, підкуп та й просто фізичний вплив, почав у Західному регіоні нищити або продавати за кордон аналогічне промислове обладнання, що призвело до встановлення монополії у цій галузі в цілому регіоні.
Не менш цікавою виявилась схема отримання так званого “чорного налу”. Для цього цей старий “Лис Нікітіч”, як справжній нащадок “доблєсной гвардії лєніна-сталіна”, (член кпсс, присланий з Росії для скріплення партійної роботи у Львові; закінчив вищу партійну школу; був парторгом на Львівському ізоляційному заводі; відповідальним за промисловий сектор при Ленінському райкомі КПСС у Львові) розробив стратегію збагачення своєї “сім’ї”.
Етап перший. Знаходяться дрібні підприємці в регіоні, що займаються киснем і технічними газами і мають для цього певне обладнання. Їм пропонується створити спільне підприємство (СП) з Львівським хімзаводом. Контрольний пакет акцій віддають господарю СП. Після цього встановлюється для СП режим найбільшого сприяння (закупівля рідкого кисню за собівартістю, кредити на закупівлю обладнання, напрацювання мережі клієнтів тощо). Прибуток у вигляді “чорного налу” ділиться навпіл. “Вирощування кабанчика” - за висловом Анатолія Нікітіча Бобришова.
Етап другий. “Кабанчик дозрів” - робить висновок Бобришов (в “сімейній” термінології “Дєд”). Тепер СП треба зробити боржником. На цьому етапі директору СП виставляється борг за кредити і ту допомогу, яка надавалась і пропонується “порєшать вопроси”, бо інакше, у кращому випадку, погроза звернутися в суд з перспективою втрати СП. “Вопрос рєшался просто” - більша половина акцій СП переходила в розпорядження “сім’ї”.
Етап третій. “Кабанчик опріходован” - сміявся “Дєд”. Колишній господар ставав звичайним виконавчим директором на ставці, який вже нічого не міг вирішувати, а весь прибуток від СП йшов нашому “герою”. В залежності від потужності СП “чорний” прибуток складає від 2 до 15 тисяч американських доларів у місяць, а таких СП нараховується більше трьох десятків. От і порахуйте скільки грошей втрачає держава і ми - громадяни.
То хто ж такий наш “герой”? Хто є господарем тих матеріальних благ, які створювались нашими батьками і нами? На початку статті ми заторкнули деякі етапи його біографії. Прийшов час висвітлити і решту його “доблесного” життєвого шляху.
“Прєдсєдатєль Конгрєса Рускіх Общін і Організаций Западних областєй Украіни”, особистий друг Пєті Сімонєнка, з яким випито немало горілки і якому передано немало коштів на розвиток КПУ на Львівщині, староста “Руской общіни Львовской області” - цієї “п’ятої колони” на Галичині, котра тут функціонує завдяки фінансовій підтримці “Дєда” і під прямим керівництвом “гаспадіна” Чєрномирдіна і російського консульства у Львові.
Змінилися часи, змінилися і друзі. КПУ разом з Пєтєю Сімонєнком стали не актуальними. І над ЛХЗ замайорів прапор партії регіонів, а фінансові потоки перейшли до “регіоналів”.
А який наш “герой” в особистому житті? Може він живе згідно “Морального кодекса строітєля комунізма”? Якби не так! Проживши майже пів свого віку з законною дружиною та набувши з нею двох дочок і сина (до якого ми ще повернемося), з ним на старості років відбулося те, що російський народ називає “сєдіна в бороду, а бєс в рєбро”. Він відбиває шістнадцятирічну школярку Юлю у власного сина (який використовував її для розваг) і одружується з нею, маючи на той час 60 років(!). Поставивши “на вуха” всю школу, в якій вона навчалася, він зробив все для того, щоб вона отримала атестат про середню освіту.
Сімейна ідилія тривала недовго. Пройдоха Юля “вскрила” “сімейний” сейф і “грабонувши” всю “налічку”, втекла за кордон. Але не на того нарвалась! Бритоголові хлопці повернули “дєдову” любов. Нікітіч проявив великодушність і пробачив їй. На знак вдячності вона народила йому доцю. Та великодушності “дєда” немає меж - він не забув і про свою першу дружину, пристроївши її у своєму домі гувернанткою і нянькою своєї найменшої новонародженої. Ось справжні “сімейні цінності”, які й не снилися нам - українцям.
В народі кажуть: “Яблуко від яблуньки далеко не падає”. Добре знаючи цю мудрість, “Дєд” до свого бізнесу підтягнув власного сина - Бобришова В’ячеслава, котрому в “сімейному” бізнесі на даний час відведена роль “смотрящєго” за СП і “собіратєля” “чорного налу”, з якою він добре справляється на радість “папіку”. Улюблені фрази Славіка, так його кличуть в “сім’ї”, до своїх підлеглих: “Ти рилом нє вишел” та “Ти і твоя сємья живьот і работаєт благодаря мнє”.
Теж “великодушний”, як і його батя.
Дорогі земляки, як нам пощастило з великодушністю наших “господарів”!!!
Придивимось ближче до нового покоління Бобришових.
Вихований у кращих комуністичних традиціях, Славік вступив до Суворовського училища (він завжди мріяв стати танкістом!), але проявивши “недюженні” здібності, невдовзі вилетів з нього.
І понеслось… Хлопчина, промінявши пролетарську революцію на сексуальну з її гаслом: “секс, наркотики, рок-н-рол!”, попав у самий її вир. Не знаємо як стояли справи з рок-н-ролом, але з наркотиками і сексом все було добре. Вживав їх сам і продавав іншим. Але скільки “клубочку не витися”…
Врешті Славік попав у тюрму. І тут любитель блатної романтики злякався. Бо одна справа слухати “шансон” і “ботать по фєнє” на волі і з грошима, а інша справа, будучи “наркобаригою” за “блатними поняттями”, попасти на нари. Там таких, м’яко кажучи, недолюблюють… Батько кинувся рятувати “непутьове дитя”, задіявши владні ресурси (на той час на Львівщині це були представники одіозної СДПУ(о). І через деякий час Славуня вдихнув повітря волі.
Тепер він був майже “блатной”, що й зафіксував на своєму засмаглому в соляріях тілі, тотальними татуюваннями (“мастя” по-блатному). Але й цього йому здалося мало. Щоб укріпитися в статусі “реального пацана”, він одружується на дружині одного з кримінальних авторитетів, який на той час відбував термін ув’язнення. Але, будь-які терміни рано чи пізно закінчуються… Для Славона прийшов час “отвєчать по понятіях”, які він так любить. Після жорсткої чоловічої розмови з пристрастю, довелося продавати мамину квартиру.
Щоби поправити підірване “розмовою” здоров’я, “Дєд” подарував синку фітнес-клуб “Атлантида”, що на Сихові, який “шалапутний синуля” перепрофілював у бордель зі спортивним ухилом, добавивши туди сауну.
Це стало ще однією його пристрастю, як і автомобіль - скромний джип “Volkswagen Touareg” (але і в цій галузі синок підвів Старика - збив дівчину). “Что ж ти сдєлаєш? Іздєржки взрослєнія лічності” - зітхнув “Дєд” і викупив черговий раз “нєдоросля”.
З дружиною життя не склалося. Залишивши їй сина, помахав рукою. Все в найкращих бобришовських традиціях. Зараз живе з новою пасією, що не заважає йому полюбляти гарненьких дівчаток (на щастя, у фітнес-клубі їх вдосталь).
А “блатная романтіка” не дає спокою. Він намагається “склєпать” свою “бригаду”, адже лаври Саші Бєлого і невизнання у реальному кримінальному світі не дають спокійно спати. Тим більше, що ризик мінімальний - татуньо врятує у випадку “зальота”.
Час іде. З роками хочеться ще й якогось соціального статусу. “Дєд” влаштовує синулю на підприємство заступником начальника цеху. Синок відразу показав свій норов: грубість, хамство, матюччя, зверхнє ставлення до простих робітників, рукоприкладство з будь-якої причини. Одним словом не вжився в колективі та змушений був піти з посади.
Минуло ще трохи часу. Бажання бути “кимось” перебороло вроджену лінь. І тому “підсидівши” одного з батіних соратників, Сява спокійно зайняв його тепле місце…
“Нова мітла по-новому мете”… Рухнула стара добра схема “м’якого” викачування “чорного налу”. Директори СП “взвили”. Славік виявився “рєзкім” не тільки в житті, але й в роботі. Тато не може нарадуватися сином, який став справжнім керівником, бо він у свої 30 років і його “бригадні пацани” (середній вік 25-30 років) вимагають від літніх людей, щоб ті звертались до них на “ви” і по імені по батькові. А якщо щось не так, то можна і “в рило” дати звичайному трудязі.
Ось такий “сімейний” бізнес. Прямо таки по Маріо П’юзо - львівський Дон Карлєоне з “сім’єю”. Та вони забули, що ми живемо не на Сицилії, а в Західній Україні, де неабияк збереглися великі та багатогранні традиції Українського Наступу. І зайдам тут довго в рот не заглядають!..
Хочемо нагадати слова одного з ідолів тієї ідеології і практики, прихильниками якої є “сім’я” бобришових і іже з ними - Фєлікса Дзержинського: “Те, що ви не сидите в тюрмі - не ваша заслуга, а наша недопрацьовка”. То ж давайте попрацюємо, дорогі земляки!