Русь-Україна – Покликання на грані двох світів

Русь-Україна – Покликання на грані двох світів

“Історія України… Стоїть вона перед нами, мов велетенська книга самопізнання народу, з усіма своїми ясними, темними й ненаписаними ще сторінками. Кожної хвилини можемо проглянутися в ній, мов у дзеркалі й побачити не тільки обличчя, але й душу українського народу. Не тільки давнє минуле, але й далеке-далеке майбутнє.”

І.Крип’якевич

“Я, Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…”

З Декалогу українського націоналіста

“Кожне покоління повинно написати свою історію. Нові події набирають ваги, і давні події треба розуміти по-новому”

J.B.S.Haldane (Халдейн) Професор Лондонського та Кембріджського університетів

“Європеїзм, західність як метод шукання свого “Я”, але ставання собою – як мета”. “Душа сильної людини мусить бути суцільною і душа нації в історії – єдиною. Це є закон Провидіння.”

Ю.Липа

Розпочинаючи чергову зустріч з Тобою, дорогий побратиме, я вже чую ті запитання, які висловлені з Твого боку і з боку тих читачів, котрі зовсім недавно приєдналися до нас. Запитання стосовно скіфів, сарматів, антів, кіммерійців… Безумовно, декотрі з учасників нашої подорожі навіть спрямують на нас свої питання-обвинувачення: “При чому тут кельти, готи?! Ми – слов’яни! Так, ми зазнали впливу еллінської культури, але ми належимо до індоєвропейської групи народів, вектор нашої цивілізації прямує на схід, Візантія для нас – як “мать родная”, традиції нашої державності закладені виключно у Візантійській імперії, варяги – це було наймане військо Київських князів і нічого більшого, а назва “Русь” пішла від русяво-блондинистих зачісок наших предків!..” Шановні, дорогі мої опоненти і друзі! Давайте переведемо подих і спробуємо повернутися в минуле з допомогою наших вчених мужів, літописців, істориків, аналітиків, публіцистів, мистецтвознавців, при цьому аналізуючи, порівнюючи та оцінюючи фактичний матеріал з метою докопатися Правди. Бо Правда, розсіяна по цих усіх літописах, статтях, працях, нарисах, а нам потрібно по крупинках її зібрати – і тоді нам знову відкриється ще одна Велика Таємниця нашої Історії.

Перш ніж вести Вас за собою, хочу зазначити, що у цій мандрівці ми торкнемося декількох тем у часовому вимірі від найдавніших часів до 14 століття: зокрема, це:

Наші землі до утворення Київської держави; Виникнення, розвиток і найпомітніші віхи Київської України-Русі; Українська Церква і утвердження її в нашій державі та на наших землях; Традиції державності (зокрема королівської влади) в Україні; Галицько-Волинська держава – спадкоємниця української державності після занепаду Києва.

Будучи головним винуватцем (читай – ініціатором) цієї подорожі, буду брати на себе сміливість робити деякі висновки і висувати деякі узагальнення. Якщо заперечень немає, тоді з Богом! Думаю, мій Побратиме, і ви – друзі мої, наші супутники в цих мандруваннях, ще не забули попередньої подорожі. Якщо ні, тоді відразу ж спробую зробити деякі висновки із пройдених доріг: на наших українських землях з найдавніших часів існує нерозривно і незнищенно один етносубстрат – це Трипільська цивілізація. Та цивілізація, яка виникла у 12 тисячолітті до Різдва Христового, та цивілізація, котра була колискою світової цивілізації (і з якої вже набагато пізніше сформувалася так звана індоєвропейська група народів), і прямими нащадками якої є ми з вами, шановні українці. На нашій землі пройшла ціла низка державних утворень, але наш український етнос, наша нація була на цій землі ЗАВЖДИ! Ми переживали часи розквіту, блиску, слави, величі… Також ми бачили скрутні часи занепаду, упокорення і чужоземного панування. Були на нашій землі держави тих народів, які дали певний поштовх і напрям у розвитку нації, вносили в наш розвиток якісь свої специфічні риси, котрі змогли позитивно вплинути на ходу нації по її історичному шляху. Але повторюю іще раз: вся наша історія, наш Шлях яким ми з вами спробуємо зараз пройти – це шлях змужніння, гарту і кристалізації нащадків Трипілля в нашу могутню безсмертну українську націю.

А повернемося ми в перше тисячоліття до Христа на Боспор Кіммерійський, як називалась тоді Керченська протока з Чорного до Азовського моря, де була тоді держава кіммерійців – найдавнішого з відомих народів, котрі заселяли чорноморський степ. Геродот каже, що це було тракійське плем’я і залишає нам героїчний переказ про овіяну легендами “могилу кіммерійських королів” яка знаходилася над Дністром.

У сьомому столітті до Христа, вигнавши кіммерійців, на зміну їм приходить велике й войовниче іранське плем’я скіфів. Вони заволоділи землями від Дону по Дніпро, де утворили свою державу.

У третьому столітті до Христа, коли скіфи ослабли, зі сходу вдарило на них споріднене з ними іранське плем’я сарматів. До 1-2 століття по Христі вони завоювали всі українські землі. Але як зазначає І.Крип’якевич “як скіфи не виперли цілком із своїх земель місцевого населення, так і сармати тільки приборкали і підчинили своїй владі всі племена, що жили тоді здовж чорноморського побережжя і накинули їм свою назву”. Власне ця цитата відомого українського історика і підтверджує те наше твердження, що корінний народ, цивілізація, яка була “сіллю цієї землі” була тут завжди, не дивлячись, яка держава існувала на той момент, і яку назву вона давала підвладним народам та землям. Хочу привести приклад з “Історії Геродота Галікарнаського”, де автор розміщував на українських землях таврів, агафірсів, неврів, андрофагів (по-нашому - людожерів), меланхленів, алазонів, калліпідів, гелонів, вудінів, савроматів, скіфів тощо. Про гелонів писали Скілак із Каріанду, Скімн Хіоський, Діоніс (у 2 столітті), Євстафій (у 12 столітті). Євстафій писав, що “Гелони – вічні хлібороби”. І далі “Гелони – Сарматська держава”. Чи багато для нас з Тобою, Друже, тут знайомих назв? Думаю не дуже. Скіфи, савромати, ну ще – гелони. А Геродот ще й якихось людожерів поселив на наших землях… Мені здається, що до цього переліку треба відноситись просто з долею здорової критики, взявши до уваги, що це погляд жителя стародавньої Еллади на дикі, на його думку, землі. Ось, що з цього приводу пише французький історик Ж.Дюмезіль: “Назва “скіфи”, подібно до “кельтів” або “ефіопів” за давніх часів вживалася для визначення будь-якої невиразно окресленої людської маси – всіх отих кочових чи то осілих народів, що жили на північний схід від країв, знаних греками”. Хочу уточнити: греки не робили різниці (вірніше, не могли її побачити) між корінним народом і завойовниками чи зайдами, які на той час володіли землею і створювали свої держави. Із всього цього, скоріше можна подумати про гелонів, як про наших предків, але не про скіфів чи про сарматів (савроматів).

На зміну сарматам в 1 столітті по Христі в Україну прийшли алани (роксолани). Це було також іранське кочове плем’я, яке із часом розпалося на кілька частин, одна з яких дала початок осетинам. До речі, той же Жорж Дюмезіль стверджує, що “скіфи не зникли без сліду: їхніми останніми нащадками стали через аланів кавказці-осетини”.

Підсумовуючи, хочу привести слова Плінія про Скіфію: “Про жодну частину світу немає таких розбіжностей між авторами..” М.Грушевський пише: “…поруч іранців під загальною назвою скіфів, сарматів, аланів могли критись ще інші народи, тільки їх не можна ближче вказати”. І далі: “У Страбона терміни “скіфи” і “сармати” не мають докладного значення, так що і до нього можна приложити в певній мірі пізніші слова Плінія: “ім’я скіфів все переходить на сарматів і германців і ця стара назва прикладається все до найдальших народів, що живуть майже невідомо для інших людей”.

Отже, ми з певністю зараз не можемо сказати, яку державу мали на увазі Геродот і його сучасники, коли описували Скіфію. А може це й не була вже держава іранських кочових народів, хоча і носила їх назву? Зрештою, нашу землю називали Скіфією або Сарматією ще дуже й дуже довгий час. Про ті часи зараз може бути набагато більше запитань аніж відповідей, а ще більше – найрізноманітніших теорій і пояснень, пристосованих до тої чи іншої історичної концепції або школи.

Тому, дорогі мої Друзі, ознайомившись з тими часами і залишивши можливість історикам ламати списи з приводу гіпотез, теорій та дат – ми рушимо далі…

Цю частину мандрівки я хочу почати, навівши слова І. Крип’якевича з його “Великої історії України”: “В 4 столітті готи прийняли християнство і як один з перших “варварських народів” переклали Біблію і започаткували бурхливий розвиток скіфо-гото-слов’янської культури”. А почалася ця історія в 3 столітті по Христі, коли германські племена готів вийшли зі своїх прибалтійських селищ і пішли на південний схід. Тоді ж вони з’явилися на українському півдні і зайняли велетенські простори від Дніпра по нижній Дунай і східні відноги Карпат. У середині 4 століття готи володіли майже всіма племенами між Балтійським і Чорним морями, прокладаючи крізь їх землі шлях “з Варягів у Греки”. Ми не будемо знову зупинятися на значення Готської держави в українській історії (див. “Прадавня історія як джерело…”), а дещо доповнимо цю тему в різних напрямках. Зокрема, нас особливо цікавить тема виникнення і еволюції християнства в українських землях. І згадуючи стародавні свідчення, для початку приведемо слова Євзебія Кесарійського (265-340), котрий у своїй “Історії Церкви” писав: “Андрій проповідував у Скіфії”. Він же свідчив, що “на Нікейському Соборі 325 року був єпископ із Скіфії, серед 250 соборних Отців імперії”. Необхідно зазначити, що в той час, на початку 4 століття, готи, які жили в південній Русі, уже мали церкви. Їх єпископ Ульфілла (Ульфіл) у 341 році був на Соборі в Антіохії, де потрапив під вплив Євзебія Нікомидійського і став аріанином (один з єретичних напрямків у християнстві). Він переклав Святе Письмо готською мовою (“Кодекс Аргентеус”) і дав до нього пояснення. Цей переклад до нашого часу зберігається у стародавній столиці Швеції Упсалі. До речі, деякі серйозні вчені вважають, що ця Біблія написана староукраїнською мовою, але щось більш конкретне про цей факт ми, на жаль, стверджувати не можемо. Але все одно, на мою думку, дуже цікавий прецедент…

Враховуючи, що аріанство широко розповсюдилось серед готів, Святий Іван Золотоустий вислав до них місіонерів, і вони досягли великих успіхів над Боспором Кімерійським та Середнім Дунаєм, зокрема серед остроготів.

Ми перервемо нашу мандрівку, бо тут необхідно згадати ще один історико-етнічний суб’єкт нашого далекого минулого. Це – анти. І з цим народом також зв’язано декілька загадок, відповіді на які ми можемо тільки припускати.

Отже анти – це народ, який жив в Україні приблизно від 3 століття після Різдва Христового. Це були одноплемінники пізніших слов’ян і прийшли на нашу землю з Середнього Подунав’я. У 551 році готський письменник Йордан писав, що анти, венети, слов’яни походять з одного племені. Але в той же час слов’яни періодично воювали з антами, зокрема побили їх у 6 столітті, а в свою чергу анти, окремо від слов’ян, творили договори з Римом. Ми знаємо, що остроготський князь Вінітар (наступник Германаріха) напав на антів і розбив їх, а їхнього князя Боза, його синів і 70 старшин повісив. Від 7 століття анти цілком зливаються з українськими слов’янами. Ось тут зявляються деякі питання, на які нам знову потрібні відповіді. Що я маю на увазі? Почнемо з того, що академік Ф. Корш пише, що анти – це кельтська назва, а французький антрополог Фуйє називає українців справжніми кельто-словянами. Археологічні дослідження свідчать, що кельти були на українських етнічних землях вже до Різдва Христового. С. Шелухин пише, що князь Боз, повішений Вінітаром – це кельтське ім’я. І далі він приводить той факт, що в 9 столітті герцог Прованський мав ім’я Боз, потім він став королем Бургундії. Хочу від себе навести ліричний аргумент, дорогий Друже. Будеш мати вільний час і натхнення, зрівняй будь-ласка плетені візерунки і орнаменти Київської Русі та дуже подібні – у кельтів. Що це означає? Це означає, що король кельтів, Rex Ruthenorum Одоакр, який 14 років правив Римом, був нашим з Тобою співвітчизником. Той король, про якого літописці писали, що козацькі предки отримали перемогу над “Великим Римом”, а сам Одоакр, підкоривши Рим, відіслав імператорські відзнаки до Константинополя, до імператора Сходу, а себе проголосив королем Італії. Так, він був поганин, але він не був варваром, бо це – вчинок зрілого політика і правителя.

Ми можемо припустити, що навряд чи Готська держава – це була германська держава. Готи були засновниками цієї держави, а її субстратом були наші предки, які розчинили і асимілювали в собі і готів, і кельтів, і ще багато інших народів, які приходили і перебували на нашій землі з миром, не знищуючи і не плюндруючи її. Можна думати, що на просторі від Балтійського до Чорного морів тоді існувало одне державотворче об’єднання, конгломерат частиною якого була і наша Батьківщина. І недаремно варяги не завойовували нашу землю, як Британію, Нормандію чи Південну Італію. Вони знали, куди вони йшли! І йшли вони на запрошення наших же предків! Ми можемо впевнено і з гордістю сказати, що наша нація, наша земля є колискою, одним з невід’ємних факторів формування Європейської Християнської Цивілізації. Думаю, дорогий Побратиме, що ми є надією і майбутнім цієї Цивілізації, але про це ми поговоримо далі.

А зараз, перш ніж піти далі і, згадуючи цитату І.Крип’якевича про розвиток “скіфо-гото-слов’янської культури”, хочу навести тут думку М. Грушевського, який вважав, що українська культура є “західноєвропейською і стоїть у тісному зв’язку з кельтською культурою Подунав’я і з культурою держави Мітрідатів”. Отже, синтезуючи все це, ми робимо висновок, що давньоукраїнська культура, будучи на вищому рівні розвитку, просто увібрала в себе всі ці культурні пласти, засвоївши все конструктивне, стала ще більш життєздатною і незнищенною, що дало можливість дійти через всі лихоліття до наших днів і зберегти ту тисячолітню традицію і неповторну життєдайну енергетику землі та нації.

Але нас чекають шляхи Історії, тому треба продовжувати пошуки Істини… Наступна наша зустріч – з гунами. Ми не будемо тут зупинятися, розглядаючи теорії про наше походження від гунів і про те, що їх ватажок Атілла – це праукраїнець Богдан Гатило… Спираючись на загальновідомі історичні факти, можна стверджувати, що гуни – це була орда урало-алтайського походження, котра прийшла з глибин Монголії і прокочувавши деякий час над Волгою, рушила на наші землі. Вони розбили остроготського правителя Вінітара, наступника Германаріха, дійшли до Азовського моря і лівого берега Дону. Остроготи пішли із чорноморського узбережжя, а візіготам Римська імперія дозволила оселитися в Тракії. Усе це відбувалося в другій половині 4 століття. Ті готи, які залишилися на наших землях, визнали гунську владу і якийсь час мали власне самоуправління. У 8 столітті певна кількість готів жила в Криму та біля Керченської протоки, де вони заснували свою провінцію Таматарху, яка пізніше стала українською колонією Тмуторакань. І в цьому місці знову нам з Тобою, Друже, приходить на думку: чи не було серед тих готів у Криму та Тмуторакані дуже великої частини наших предків, які врешті-решт і зробили Таматарху – українською Тмутороканню?

На превеликий жаль, на сьогоднішній день історична наука не дає нам відповіді на це питання. Або нам, дилетантам, про це нічого невідомо?.. Але продовжимо…

Далі, великі сили гунів пішли за Дунай, де Атілла зорганізував велику гунську державу, яка після його смерті у 453 році розпалася. А остроготи в той час під проводом Аларіха, в 410 році захопили і зруйнували Рим, пощадивши церкви. В 416 році вони вже стали союзниками Риму. У 467 році Рим зайняв згадуваний нами Rex Ruthenorum Одоакр, “козацький предок”, як його називає літописець. Вождь остроготів Теодоріх Великий, у 493 році переміг його… У свою чергу, Теодоріха в 553 році прогнав полководець військ Юстиніана – Нарсет. А що ж робилося в наших землях?

Докладно відповісти на це питання досить не просто. Можна припускати, що влада гунів зберігалася на українських землях до кінця 7-го, початку 8-го століття. На зміну їм приходить тюрксько-семітське плем’я хозарів. Вперше вони з’являються на тлі історії у сьомому столітті, будучи союзниками Візантії у війні з персами. Наприкінці 7-го століття хозари підбили болгар над Доном, опанували узбережжя Каспію і розпочали боротьбу з арабами за Закавказзя. Вже на початку 8-го століття є відомості про те, що хозари панують в Криму і далі на північ, включно з Придніпров’ям і самим Києвом. Столиця Хазарії Ітиль знаходилася в усті Волги.

Як твердять історики, хозари не втручалися у внутрішні справи підкорених народів, а тільки брали з них данину. Рівночасно, Хозарська держава була своєрідним захистом від натиску азіатських орд, і за 8-9 сторіччя українці, використовуючи цей фактор змогли розбудувати свою державність. Але з другого боку не треба забувати, що Хозарський Каганат перекривав українцям шлях до Таврії, Дону та на Кавказ, що утруднювало як торгівлю, так і політичний розвиток нашої нації.

У той же час на тлі Історії з’являються слов’янські племена, які, як стверджують вже одностайно історики, дають безпосередньо початок українській нації. Але знову хочу наголосити, що на мою думку вони не з’явилися “раптом” і не прийшли на нашу землю “звідкись” – наша предківська цивілізація в тій чи іншій формі, в тій чи іншій державі, існувала на нашій землі ЗАВЖДИ. Історики кажуть, що слов’яни первісно займали землі поміж рікою Одрою на заході, Дніпром на сході, Карпатами й Судетами на півдні й прибережною над балтійською смугою на півночі. З розпадом Гунської держави, з’являються відомості про розселення слов’ян у Подністров’ї, Подунав’ї, на верхньому та середньому Дністрі, Бугові та Дніпрі. Отримуємо ми також звістку і про полян, котрі вже в той час володіли Києвом, розташовуючись над “Великим шляхом із Варяг у Греки” – Дніпром, у місці впадіння в нього Прип’яті та Десни. Ми бачимо в українських землях і систему городищ в лісовій смузі України, Київщині, Чернігівщині, Волині та Галичині, що повертає нас думками і спогадами в третє тисячоліття до Різдва Христового, до трипільських городів-держав, і знову ми, дорогий Побратиме, відчуваємо з Тобою ту нерозривну, надміцну нитку, котра зв’язує нас з нашим прадавнім могутнім минулим та веде в славне майбутнє – нитку Покликання України. Тримаючись міцно цієї нитки, продовжуємо рухатись по заплутаним стежкам Історії “на грані двох світів”, шукаючи – та знаходячи наш, Український Шлях у світовій ході народів та держав…

Отже VIII століття – Київ під владою хозар, слов’яни не мають єдиної держави, у них існує родово-племінний устрій. Хозарський Каганат – це була багатонаціональна імперія з правлячою семітською верхівкою, яка, як твердять арабські історики, зокрема Аль-Масуді, сповідувала юдаїзм. В свою чергу, Ібн-Рустех писав на початку Х століття, що решта хозар сповідують релігію, подібну до релігії тюрків. Але Ад-Мукаддасі говорить, що в Семендері, давній столиці Хозарії, більшість жителів християни. Крім цього, Аль-Масуді відзначав, що в Хозарії знайшла притулок велика кількість юдеїв, які повтікали туди з різних мусульманських міст та з Візантійської імперії.

А тепер, дорогий Побратиме, давай собі уявимо хоч на хвилинку ті часи: наше Святе Місто – Вічний Київ знаходився під пануванням чужої азійсько-семітської цивілізації. І якщо, вийшовши з Аратти, наша праукраїнська трипільська цивілізація вбирала в себе щось потрібне, необхідне для свого розвитку із Боспорської та Готської держав, із кельтської культури, формуючи унікальну кельто-гото-слов’янську культуру, яка врешті-решт після варязько-норманського державотворчого поштовху явила всьому світу феномен незнищенності української нації та нездоланності потягу до власного самобутнього розвитку і державобудування, ця цивілізація, котра в своїх глибинах накопичила достатній потенціал для внутрішньої розбудови та зовнішньої експансії, хоча й перебувала у VIII-IX століттях в родово-племінній формі самоорганізації – вже тоді не могла змиритися з домінуванням над собою абсолютно чужого по духу та ментальності державного утворення. Час настав!..

І на нашому історичному шляху з’являються вікінги… Вікінги, варяги, нормани, варангой-рос, росу, русь – войовничі мандрівні північно-германські народи з балтійського узбережжя “іще бо звахуть ся ті Варяги Русь, яко се друзії зовут ся Свеє (Шведи), друзії же Урмани (Нормани), Англяне, інії Готе (Готлянд) – тако і сі”. В VII столітті нормани почали напади на Англію, Ірландію, Бельгію, Францію та Італію. Вони заклали фундамент Британської імперії, підбиваючи Британію мечем і вогнем; залишили ім’я у Франції, закріпачивши селян, заснували окреме князівство Нормандію після угоди з королем Карлом Простаком у 911 році; створили свою державу на Сицилії. Відомо, що варяги під проводом своїх конунгів, допливали до Іспанії, перепливали Середземне море аж до Малої Азії, першими перепливли Атлантичний океан і дісталися до Гренландії і Лабрадору, були першовідкривачами Америки.

У цьому місці не можна не згадати початку Несторової “Повісті минулих літ”: “Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани (гали-французи), волохи-римляни, німці-корляги (німці-каролінги), венедиці-фрягове та інші. Вони сидять одні коло одних од заходу до півдня”. Вже в XVII “Синопсис” приписує походження людей, що дали початок “преславному, верховному і всього народу главному граду Києву” синові Ноя – Яфетові! Що це означає? Київський історіософ (імовірніше за все І. Гізель) розшифровує: “Достояніє царсько, храбрость воінственна і розширеніє племені єго. Яфет бо толкується розширеніє”. Як кажуть, коментарі не потрібні…

Ім’я русів носили тоді варязькі воїни, що прийшли на східно-слов’янські землі. До речі, західні фіни дотепер називають Швецію Руссю (Ruotsi). Симон Логофет в Х столітті, оповідаючи про напад Русі на Царгород в 941 році, казав, що вона “з роду франків”, тобто взагалі західно-європейців. Іван Диякон з Венеції, оповідаючи про облогу Царгороду у 860 році Руссю, називає її норманськими племенами (Normanorum gentes). Цілий ряд арабських мандрівників і письменників, називаючи Русь норманами, відрізняє їх від слов’ян і руські звичаї змальовує окремо від слов’янських (Фергані, Ібн-Рустех, Гардізі, Ібрагім-бен Якуб, Аль-Масуді та інші). Не можу не привести тут ще деяких цікавих історичних аналогій:

зображення Тризубу ми знаходимо в Данії; наші національні барви спільні з шведськими; в Х столітті візантійський імператор Костянтин Порфірородний подає назви дніпрових порогів у двох мовах “руській та словянській”: Ессупі (Не спи), Ульворсі (Острівний), Геляндрі (Дзвонецький), Неясит (Ненаситець), Варуфорос (Вільний), Лєанті (Кипляча Вода), Струкун (Малий Поріг), далі Крарійський Брід, острів Святого Григорія (Хортиця) та острів Святого Етерія (Березань).

Наприкінці VIII - на початку ІХ століття, варяги під проводом свого конунга Рюрика, заснували в області новгородських слов’ян політичний осередок, з якого вони могли поширювати своє панування на фінські та східно-слов’янські племена. Найпершим таким осередком було містечко Стара Руса (проф. О. Шахматов та проф. С. Платонов). Потім засновується осередок в Новгороді при активній співдії та участі слов’ян на рівні з варягами. І тоді приходить черга Києва…

Євген Маланюк писав: “… варягізація нашого народу не була епізодом, але історичним процесом, що тривав віки, процесом, зв’язаним з існуванням Дніпрового шляху – “путь із Варяг у Греки”. Саме цим шляхом з Новгороду Великого приходить норманська династія Рюриковичів до Києва”. Приходить на запрошення киян, які у той час перебували під владою тюрксько-семітського Хозарського Каганату і платили хозарам данину. Приходить … – і засновує одну з найблискучіших правлячих князівсько-королівських династій Європи. Приходить з мечем, але мечем не руйнівника і загарбника, а мечем володаря, господаря і захисника. Врешті-решт, як вже було сказано, нормани знали куди вони йдуть і для чого… Це було не завоювання і не підбій, як у Франції чи Британії! Цей прихід можна розцінювати як державотворчий акт історично споріднених народів…

Михайло Грушевський з цього приводу пише: “… київсько-варязька династія могла би заступити місцеву”. А проф. Дмитро Дорошенко деталізує і уточнює: “… деякі, а може й всі східно-слов’янські племена мали свою власну державну організацію зі своїми місцевими династіями на чолі. Але це була слабка організація, і вона не могла охоронити деякі племена від залежності од хозарів. І ось з’являються серед цих племен варяги, скидають місцевих князьків, силою підбивають окремі племена під владу своїх конунгів і формують одну велику державу, на чолі якої стає варязька династія Рюрика”. І при цьому, дорогий Друже, зверни увагу, що ні літописи, ні вчені-історики не фіксують закріпачення селян, руйнування і пограбування міст і сіл, як це було в Західній Європі. Бо наші землі (я сюди відношу і Новгородщину) не були чужими для варягів і не потребували підбиття та завоювання. До-речі, не можу не зупинитися ненадовго і не сказати тут декілька слів про Великий Новгород – унікальний державний утвір тої епохи з його Вічем та народовладними традиціями, які наші угрофінські “старші” брати- москвини чомусь називають “нашім русскім городом”. Таж приєднав його до Московії тільки Іван IІІ, спаливши та затопивши в крові, винищивши тисячі волелюбних новгородців, а Великий вічевий дзвін звелів привезти до Москви і … жорстоко відшмагати при “всьом народє православном” за “нєпослушаніє його царскому вєлічєству”. Та власне подібну історію можна розповісти і про Смоленськ, і ще про багато-багато міст, але нас чекає наш шлях…

І на цьому шляху, крізь імлу багатьох віків, проступають ряди війська Аскольда і Дира – варязьких воїнів з дружини Рюрика, які зі своїм родом прийшли до Києва. Зараз важко сказати, як сталося, що прості дружинники не княжого роду, взяли під свою руку Київ, звільнили його від хозарського панування і почали там княжити.

В історичних джерелах ми зустрічаємо переказ про те, як 18 червня 860 року двісті кораблів київського флоту (правдоподібно під проводом Аскольда і Дира) напали на Царгород і штурмували його. У хроніках Х сторіччя згадується, що Русь раптово перервала облогу і повернулась назад. Причиною відвороту Киян візантійські хроністи подають переказ про Покров Божої Матері (в море окунули Покрову Божої Матері, піднялась буря, яка і змусила руські кораблі повернути додому). Тоді ж константинопольський літописець пише: “Як це могло статися, що народ зовсім не славний, народ яким Візантія погорджувала, народ, що не мав навіть імені – зробив те, що ми трясемося як миші?” І ще: “… переляк і темрява опанували розум, і вухо прислухалося до однієї звістки: варвари вже перелізли через мур! Вороги опанували місто! Чи пригадуєте той переляк, ті сльози і лемент…”

Після походу наших предків, який нагнав стільки страху на могутню Візантію, біографи декількох константинопольських імператорів згадують про візантійське посольство, переговори з Руссю і вислання грецького єпископа в Київ. “Імператор прихилив до згоди нарід руський необорний і поганський, роздаючи йому одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ним згоду і приязнь, намовив прийняти хрещення”. Грецький Патріарх Фотій з цього приводу у своїх Великопостних гоміліях (проповідях) писав: “Руси, які дотепер були нашими ворогами, грабіжниками, які наводили пострах на наші землі своїм розбоєм, стали тепер нашими рабами, бо прийняли від нас – греків – Христову науку й хрещення”.

Мені, як і Тобі, дорогий Побратиме, здається малоімовірним щоб наші предки бажали рабського воз’єднання з Візантійською імперією через грецьку віру. Деякі дослідники вважають, що саме цей факт викликав незадоволення киян, вони звернулися до князя Олега, який у 882 році захопив Київ, убив Аскольда і Дира, а грецьке архієпископство перестало існувати. На шляху до Києва Олег, будучи опікуном Рюрикового сина Ігоря (Рюрик помер у 879 році), здобув Смоленськ і Любеч, а здобувши Київ, убивши Аскольда і Дира почав там княжити. Олег приєднав племена кривичів, сіверян, радимичів, деревлян, уличів, а також білих хорватів і Перемишль до Київської держави. Його володіння сягали Балтійського моря і Новгороду до середнього Дніпра. Олег переніс столицю держави з Новгорода до Києва сказавши: “Це буде мати городів Руських”. В структурі держави почала вимальовуватися чітка владна вертикаль: князь – намісники (“світлі й великі князі”) – княжі залоги. Пануюча варязька верства принесла на українські землі також тисяцьку організацію, яка зустрічалась і в остроготів, і в інших індоєвропейських народів. Тисяцькі були в Києві і на Київщині – Білгороді і Вишгороді. Землі поділялись на сотні та десятки на чолі з сотниками та десятниками, які об’єднувалися у тисячі. Вікінги-варяги, злившись зі слов’янами-праукраїнцями, створили на нашій землі державну організацію під назвою Київська Русь, що дало можливість об’єднати праукраїнську націю і вивести її сильним і значним чинником на міжнародну арену. Київ стає фактором європейської та світової політики, одночасно виростаючи до найбільш значимих і першорядних міст Старої Європи. Безумовно, дуже цікавим фактом є те, що початок правління норманської династії в Києві слово в слово однаково описаний в Нестора-літописця і в англійській хроніці Відукінда.

Вважаю своїм обов’язком, особливо в наш час і в нашій геополітичній ситуації, розглянути ще одну величезну і архіважливу для нашої нації проблему. Це співвідношення Вічного Міста Києва і поняття “праслов’янщини” або “старослов’янщини”. Тут новим, більш глибоким змістом наповнюється гасло “Київ проти Мокви!” – гасло, про яке чомусь забули більшість наших політиків різних “крил, відламів та напрямків” і, всі тотально, державні діячі.

Київ, Київська Держава – перед цими назвами занепадає поняття “старослов’янщини”, зі спільною для всіх “братів-слов’ян” і подібною мовою, як повною нісенітницею було би твердити про спільний “італо-франко-іспано-румунський народ”. Беручи за основу праці славіста І. Огієнка, археолога В. Щербаківського, музикознавця О. Кошиця та багатьох-багатьох інших, ми можемо стверджувати, що так звана “старослов’янська” мова та музика – це мова і музика Вічного Міста Києва. Те, що чужинці (зокрема росіяни) називають “старослов’янськими” або “церковнослов’янськими” Літургією, наспівами, книгами, які вони прийняли зі змінами – це не мова й музика, нав’язані нам болгарами чи греками – це створене нашою нацією власне багатство. А якщо там і є чужі елементи чи впливи, то вони адаптовані до потреб української духовності. Так званий слов’янський алфавіт, що його взяли собі болгари, серби й росіяни – це прадавній витвір духу нашої нації. Згадаймо, дорогий Побратиме, що Святі Кирило і Мефодій, у час їхньої місійної праці, поширювали цей алфавіт і книги Києва, писані ним та складені ще до них. І. Огієнко у своїй праці “Повстання азбуки й літературної мови у слов’ян” ще в далекому 1938 році писав: “Як знаємо, життя Костянтинове твердить, що Костянтин, бувши в 860-861 роках у Херсонесі знайшов там Євангелію та Псалтир “руськими письменами” писані, а Костянтин Костенецький у своїй “Книзі о письменах” кінця XIV віку подає, що Костянтин-Кирило в основу мови своїх перекладів поклав був “тончайший і краснійший український (руський) язик.” Сербський учений XIV століття Костянтин Граматик пише: “Все разом, скажу, всі божеські писання українською мовою писані, всі українською мовою прикрашені. В рукописі тих же часів “Про смерть Святого Кирила, учителя слов’янської мови” ми читаємо, що книги для Моравії написані українською мовою, що книги ті писані ще перед Святим Кирилом і врешті, слова захопленого автора-чужинця: “Грамота українська явлена тільки самим Богом.”

Підсумовуючи все вищесказане, на думку спадає тільки один висновок, який може з’явитися в людини розумної (homo sapiens) і тверезомислячої: ніхто, ніколи не бачив ніяких “праслов’ян” і ніколи не чув про них. Вони не залишили ніяких “праслов’янських” чи “старослов’янських” історичних, культурних чи етнографічних пам’яток. На українських землях жили не “праслов’яни”, а праукраїнці, історичний шлях яких, дорогий Друже, ми стараємося від слідкувати. А тому – знову в путь…

У 907 році Олег на двохстах кораблях по 40 чоловік іде у похід на Константинополь. В його війську перебували і варяги, і всі підбиті та союзні племена. Греки, побачивши київський флот, перелякалися і запросили переговорів. Від Олега було посольство, в якому, як свідчить літописець були: Карл, Фарлоф, Вельмуд, Рулав і Стамід. Було складено договір з греками, за яким вони заплатили по дванадцять гривен срібла за кожного вояка і мали дати дарунки для “великих князів” у Києві, Переяславі, Любечі та інших великих містах.

Через чотири роки, 2 вересня 911 року Київська держава укладає договір з Візантією: “Ми, з руського роду, Карло, Інегельд, Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руал, Активу, Труан, Лідулфост, Стемид вислані від Олега, великого князя руського і від всіх, що є під його рукою світлих і великих князів і його великих бояр, до Вас – Льва, Олександра, великих в Бозі самодержців, царів грецьких…” За цими словами йшов текст угоди, яка на довгі часи встановила мир між Києвом та Константинополем. Близько двадцяти років на Чорному морі не було походів. Багато підданих київських князів, як варягів, так і слов’ян, служили у грецькому війську. В 911 році, у візантійському поході на арабів, брав участь “руський полк”, чисельністю сімсот чоловік. Близько 920 року, Русь допомагала Візантії у війні проти Болгарії.

Вже наприкінці свого життя Олег відбув два невдалих походи на Каспій – з 910 по 913 роки.

Після смерті Олега на Київський престол сходить Ігор, син Рюрика. За часів Ігоря відбулася повна консолідація Київської держави. У всіх найзначніших містах правили Рюриковичі, або наближені до них “світлі й великі князі”. У Києві княжив Ігор, у Вишгороді – його жінка Ольга, у Новгороді – їх син Святослав. Між правлячою династією були племінники Ігоря – Якун (руський варіант варязького імені Хакон) та Ігор, князі Представ, Турд, Арфіст, Сфирк, Тудко, Тудор, Евлиск, Воїк, Яминд, Гунар, Берн, Алдан, Клек, Етон, Гуд, Тульб, Ут. Серед князів, крім Ольги, була ще одна княгиня Сфандрь, жінка Уліба. З розвитком дружинної організації у Київській державі, тисячна організація тратить свій чисто військовий характер. Зокрема, в Новгороді, тисяцькі та соцькі набувають судових та адміністративних компетенцій, а пізніше, в ХІІ столітті, на Волині сотня стає адміністративним і фінансовим округом. Цей порядок зберігся до часів Козацької держави, де, як ми пам’ятаємо, Україна ділилася на полки, курені та сотні. Тут, роблячи маленьку зупинку, зазначаємо собі, дорогий Друже, що цей, практично перший, достеменно відомий нам принцип побудови Русько-Української держави свідчить про сформування української нації, як нації-воїна, де войовничість і лицарство були присутні, починаючи з побутового рівня і до правлячої еліти. Дозволю собі висловити думку, що лицарство у ті часи було архетипом української нації, присутнім і на підсвідомому рівні.

Як твердить М. Грушевський, варязькі дружини мали велике значення у Київській державі і в сфері “внутрішньої управи”. В Х-ХІ століттях київський князь і його дружина взяли в свої руки і суд, і адміністрацію, і фінанси. Таким чином, ці найважливіші державні інститути перейшли від громадських репрезентантів до рук князів та їх посадників: тивунів та інших представників центральної влади. Тисяцькі та соцькі стають княжими урядниками – князь їх призначає зі своєї дружини. Відбувається формування чіткої і жорсткої вертикалі влади, яка уможливлювала існування централізованої держави і підтримання в ній ладу.

Своє княжіння Ігор почав з підкорення деревлян та уличів і боротьби з печенігами. У 941 році відбувся невдалий похід князя Ігоря на Константинополь. Тоді проти українського війська був застосований порох, що багато в чому й зумовило поразку. У 944 році – новий похід на столицю Візантії. Греки перелякалися, і над Дунаєм наше військо зустріли візантійські посли. Як наслідок переговорів, у 944 році, в Константинополі укладено мир. Християни заприсяглися в церкві, а нехрещена Русь “має покласти щити свої і мечі нагі й обручі (оздоби) і іншу зброю і клястися на все, що написано у грамоті, що буде її берегти Ігор і всі бояри, і всі люди руської землі на дальші літа і на все. А як хто з князів або людей руських, християнин чи нехрещений, переступить те, що записано у цій грамоті, нехай умре від своєї зброї і нехай буде проклятий від Бога і Перуна, зате, що переступив цю клятву”…

Практично відразу ж після візантійського походу, в 944-945 роках відбувся похід князя Ігоря на Каспій та Закавказзя. Українське військо пішло вздовж Кавказу, де до нього приєдналися алани та лезгіни. Від Дербенту, на човнах, військо дісталося Каспійським морем до устя ріки Кури, де після облоги було взяте місто Бердаа. Після цієї вдалої військової операції та успішних боїв з військом намісника Азербайджану, українські воїни з великою здобиччю повернулися додому.

Це була остання військова кампанія другого Великого Князя України-Русі, котрий в черговий раз явив світові велич і міць нашої Держави та Нації… Під час війни з деревлянами (в 945 або 948 році) Ігор загинув. Після його загибелі владу в Київській державі взяла його дружина Ольга. Свята Ольга – одна з найбільших і найсвітліших постатей в історії Української Держави. Вона перша з володарів України- Русі прийняла Тайну Хрещення і принесла Світло Віри Христової на українські землі, бажаючи охрестити своїх підданих, проголосити віру в єдиного Бога і створити сильну централізовану державу. “Повість минулих літ” пише: “Вона предтеча християнської землі, як рання зірниця перед сонцем і як зоря перед світанком… Вона перша від Русі ввійшла в царство небесне, тому руські сини хвалять її як начальницю, бо й після смерті вона молить Бога за Русь”.

Перше, що зробила Ольга, ставши володаркою Київської держави – це закінчила справу свого чоловіка і підкорила деревлян. Як свідчать історичні джерела, у 957 році Ольга відбула до Константинополя на чолі свого посольства, в якому перебувало двадцять два посли, дванадцять жінок княжого роду, вісімнадцять жінок, приналежних до князівського двору, сорок два купці, дванадцять перекладачів та капелан княгині священик Григорій. Переговори з імператором Костянтином Порфірородним відбувалися з приводу допомоги Візантії в християнізації України. Окрім даного питання, щоб добитися рівності у цьому процесі, княгиня Ольга хотіла одружити сина Святослава з грецькою принцесою. Але результат цього посольства був негативним. Обурена київська княгиня посилає посольство до німецького імператора Оттона І з проханням допомогти у поширенні християнства в Україні. Ось що з цього приводу каже німецька хроніка: “959 року посли Олени (ім’я Ольги, дане їй при хрещенні), королеви русів, що охрестилася в Константинополі за імператора Романа, прибули до короля (Оттона І) й просили щоби вислати тому народові єпископів і священиків… ” Перший єпископ Києва Лібуцій був висвячений у Майнці, у 960 році. Але він, не встигнувши навіть виїхати до Києва, помер. Другий єпископ Адальберт (пізніше проголошений святим) був висвячений і прибув до Києва у 961 році на чолі німецько-латинської місії. Їх місія, яка звелася до проголошення Євангелії латинською мовою та руйнування божків та капищ, була невдалою, і Адальберт змушений був виїхати з Києва.

Свята Ольга прославилася в українській історії своїми ділами благочестя і милосердя, і праведним християнським життям.

Померла княгиня Ольга у 969 році і похована була християнським священиком.

А на арені стародавньої української історії з’являється велична постать Останнього Українського Вікінга, “чистого запорожця на київськім столі”, як його називав М. Грушевський, овіяного легендами Святослава Хороброго, Святослава Завойовника – великого воїна, лицаря без страху та докору, вірного товариша своїх побратимів-воїнів, котрий залишив нам, потомкам-українцям, безсмертне гасло: “Поляжемо, але не осоромимо землі нашої!” Його перебування на Київському престолі – це героїчна епопея лицарської та геополітичної експансії української нації, яка дала критерії розвитку і розквіту нашої землі та нашого народу, критерії українського лицарства та військової доблесті. Думаю, що назавжди…

Варязьким мечем Святослава Київська Українська держава була створена як держава двох морів, котра мала етнічно майже однорідне населення, об’єднане згодом єдністю релігії та церковного центру. З 960 по 972 рік були закладені підвалини слави та величі української зброї і Української Держави!

Святослав почав свої походи проти племен, які знаходилися під хозарською владою: в’ятичів і камських болгар (зі столицею Болгар біля Казані). Підбивши болгар, Святослав взяв у свої руки всю волзьку торгівлю. Далі на черзі була Хозарія. До цього часу, практично всі історики вважають, що він зробив велику помилку, зруйнувавши Хозарську державу, бо цим відкрив шлях степовим азійським ордам (зокрема печенігам). Можливо… Але дозволю собі припущення, що Святослав Хоробрий, правитель Київської Держави, не був дурнішим від нас із вами та від сучасних істориків. Думаю, що підставами для прийняття ним такого рішення був менталітет Лицаря та абсолютно відмінні від сучасних, критерії оцінки геополітичних реалій. Так, Святослав був скоріше благородним Воїном, аніж політиком чи дипломатом. Але чи про багатьох політиків і дипломатів ми зараз пам’ятаємо? А слава і доблесть Великого Князя і досі з нами!

Отже, Святослав здобув Саркел (Білу Вежу), а затим – завоював столицю Хозарії Ітиль в усті Волги (околиці сучасної Астрахані). На зворотній дорозі українське військо ішло вздовж Каспійського моря та Кавказу. Над морем українці здобули Семендер, а на кавказькому підгір’ї зустрілися із хоробрими племенами ясів та касогів і перемогли їх.

Святослав визволив під час цього походу 964-968 років споконвічні українські Таврію, Азовщину та Кубань, відкрив шлях на Схід до Мідії, Сирії, Месопотамії та Егейського узбережжя.

Приходить друга черга другої серії походів – на Дунай, в глиб Балкан. Розпочинаючи свій похід на Болгарію, Святослав уже мав у своїх руках стратегічні Дніпро та Дон, але планував собі підкорити і Дунай. Тоді вплив України-Русі в Чорноморському регіоні ставав беззаперечним. І скажи мені, дорогий Побратиме, чи можна запідозрити Святослава Завойовника у вузькості геополітичного мислення? На мою скромну думку – мабуть, що ні…

У Святослава було шестидесятитисячне військо, у болгар – тридцять тисяч воїнів. Під Доростолом (сучасна Сілістрія) болгари були вщент розбиті, а цар Петро захворів і помер. Наше військо тоді завоювало вісімдесят болгарських міст. На південь від Дунаю, у Переяславці (Предслава) Святослав зробив свою столицю. Але він терміново був змушений повертатися до Києва, який облягли печеніги (історики вважають, що цьому посприяла Візантія), і тільки військо воєводи Претича змогло врятувати столицю. Повернувшись додому Святослав впорядкував державні справи, поділив землі між синами і знову почав готуватися в Болгарію. Після смерті матері, княгині Ольги, він сказав: “Нелюбо мені в Києві. Хочу жити в Переяславці над Дунаєм”.

Коли київська дружина підійшла до Переяславця, ворота його були зачинені. Святослав підняв свого меча і сказав: “Прийдеться нам тут полягти, але поляжемо мужньо, браття й дружино!” І цим мечем здобув місто! Опісля, Святослав Хоробрий вирушив на південь і, подолавши Балканські гори, почав здобувати болгарські міста. Треба відзначити, що робив він це твердою рукою, без милосердя і жалю.

Закінчивши болгарську компанію, Святослав планує війну проти Візантії. Він посилає грекам виклик: “Іду на Ви!” Київський володар зайняв Тракію і рушив на Константинополь. У битві під Аркадіополем українське військо зазнало поразки. Святославу доводиться відступити за Балкани, до Болгарії. Візантійський імператор Іоан Цимісхій, у спілці з болгарами, бере Предславу, але воєвода Свенельд, котрий обороняв місто, зі своїм відділом пробився до свого князя. Святослав укріпився в Доростолі і чекав на вороже військо. Після приходу імператорської армії разом з болгарами, відбулась жорстока битва не на життя, а на смерть. Українські лицарі билися як леви… В бою під Доростолом полягли найближчі Святославові побратими-воєводи. Сам князь був поранений і мало не помер. Після довгих і важких боїв розпочалися переговори. 27 липня 971 року був підписаний договір, згідно з яким Святослав присягався не воювати проти Візантії та її земель і надавати їй допомогу проти її ворогів. У цій останній і трагічній для нас війні, український володар загубив половину війська. Святославові полки човнами допливли Дунаєм до його гирла, а далі – Чорним морем, понад берегами до Дніпрового лиману. Але Дніпрове побережжя зайняли печеніги. Після зимівлі та перепочинку Святослав рушив по Дніпру, але печеніги терпляче чекали на Дніпрових порогах (є небезпідставна думка, що знову на прохання Візантії…). В жорстокій січі наклав своєю головою славний український лицар, “останній вікінг” – Святослав Завойовник. Його найближчий соратник – воєвода Свенельд, і тут пробився, і з боєм, з частиною війська дійшов до Києва. Згадуючи князя Святослава і схиляючи голову перед його пам’яттю, хочу сказати, що цей великий образ буде з українцями вічно – доки житиме наша нація, а Лицар-Воїн його доби – це приклад для наслідування українських вояків на всі часи.

Дорогий Побратиме! Українська Нація – безсмертна, як безсмертна її Історія! Навіть із відходом у кращий світ найкращих Лицарів Нації, наша історія ніколи не зупинялася і не обривалася. Так сталося і після смерті Святослава Завойовника… Наступала епоха Християнської України! Епоха поєднання Віри і Мудрості, епоха розбудови і посилення Нації, епоха великих Воїнів та Державників!

Володимир Великий – Хреститель України-Русі, канонізований Вселенською Церквою…

Ярослав Мудрий – Велет Духу, Просвітитель України, Володар, котрий поріднив нашу Державу з найвизначнішими європейськими королівськими дворами, Великий Будівничий землі української…

Данило Галицький – Володар Галицько-Волинських земель, котрі стали оплотом Української Державності після упадку Києва, Лицар Христа і України, котрий до останнього свого подиху боровся проти азіатського світу, світогляду та менталітету, котрі принесли з собою монголо-татарські орди і котрі з такою легкістю прищепилися в наших північних московсько-суздальських “братів”…

Ми обов’язково розглянемо історію Української Церкви та християнства на Українських Землях, а також традиції королівської влади в Україні. Перед нами ще дуже неблизька дорога і наступна зупинка – Українська Держава за часів Володимира Великого…

Після загибелі Святослава Завойовника, в Київській Державі розпочалася усобиця. Внаслідок війни між Ярополком і Олегом – синами Святослава, гине Олег. В той час Володимир княжив у Новгороді. Ярополк , зібравши військо, подався на Новгород. Володимир, не маючи достатньо сильної дружини, виїхав до Скандинавії, де зі своїм приятелем, норвезьким королем Олафом Тригвассоном, брав участь у походах вікінгів на Німеччину та Італію. Згодом, Володимир з варязькою дружиною повертається в Новгород, виганяє посадників Ярополка і перебирає під свою владу саме місто і всі північні землі.

За Новгородом прийшла черга Києва… Ярополк без бою вийшов з Києва і Володимир зі своєю дружиною зайняв столицю. У подальшій боротьбі за престол Ярополк був убитий і Володимир став Володарем України-Русі.

Володимир Великий правив нашою Державою з 980 до 1015 року. У 981 році відбувся похід Володимира на Галичину і взяття під свою владу Перемишля, Червена (на Холмщині), Белза та інших городів. В 981-982 роках – два походи на в’ятичів, у 983 – похід на ятвягів. 984 року Володимир послав воєводу Вуєфаста проти білоруських радимичів. Вуєфаст переміг на річці Піщаній.

Як пише арабський історик Яхія, після смерті Святослава Хороброго між Києвом та Константинополем зберігалися дуже напружені стосунки. Візантійська дипломатія продовжувала ініціювати напади печенігів на Україну, що створювало дуже напружену ситуацію на границях Держави. Щоб стримати натиск степовиків, Володимир Великий по обидва боки Дніпра ставив городи й укріплення, тим самим створюючи заслон проти печенігів.

В 988 році у Візантії вибухнуло повстання Варда Фоки. Наступники імператора Цимісхія Василь і Костянтин просять князя Володимира про військову допомогу. Володимир погодився, але зажадав, щоб імператори віддали йому за дружину свою сестру Анну. Отримавши їх згоду, Володимир у 988 році вирушає з військом у Візантію. Протягом 988 і 989 років українське військо розбиває повстанців. І тут правителі Візантії “забувають” про свою обіцянку… При цьому вони посилаються на їх діда. Імператора Константина Порфірородного, котрий писав: “Коли хозари, або турки, або Русь, або який інший північний чи скіфський народ, як часто буває, почне просити і домагатися, щоби прислано йому царські шати, корону чи ризи за яку прислугу або поміч, то треба відповідати, що таки шати і корони не людьми зроблені, а прислані від Бога ангелом імператорові Константину (що перший прийняв християнство).” І ще: “Коли який з цих невірних і нікчемних народів почне домагатися, щоби посвоячитися з імператором ромеїв (візантійців), взяти у нього доньку за себе, або свою доньку віддати за імператора або його сина – треба відповісти на таке ганебне жадання, що й на це є заборона, страшна й непорушна постанова святого і великого Константина”. Але Володимир Великий вирішує радикально полікувати цю “амнезію”. Він з військом іде на Крим і облягає Корсунь (Херсонес). Деякі документи згадують, що під час облоги Корсуня до Володимира прийшли посли з Риму, від Папи Івана XV і “принесли мощі святих”. “Одужавши від амнезії”, Василь і Костянтин присилають Анну до Корсуня, де відбулося весілля.

З того часу Володимир Великий всі свої зусилля спрямовує на внутрішню розбудову Держави. І беззаперечним пріоритетом тут виступає Хрещення і Християнізація України. У цьому місці ми змушені повернутися на багато століть назад, до джерел християнства на нашій землі…

Ще у І –му столітті від Різдва Христового, третій після Святого Петра Папа Римський Святий Климент перебував у 88-97 роках на засланні в Криму, де загинув мученицькою смертю. Саме в українській Таврії відбувались його чуда, а після смерті – на українських землях зберігся глибокий його культ. У 861 році мощі Святого Климента Папи віднайшов Святий Кирило під час так званої хозарської місії, і разом зі Святим Мефодієм перевіз їх до Риму 867 року, де вони дотепер зберігаються в базиліці Святого Климента.

Пригадаймо іще раз, що Євзебій Кесарійський згадує про єпископа із Скіфії (Русі) на Нікейському Соборі у 325 році. І він же підкреслює як доконаний факт, що Андрій проповідував у Скіфії. Оріген та Доротей Тірський згадують, що Апостол Андрій проповідував Слово Боже на чорноморських берегах – на скіфських землях. А київські літописи від XII до ХІХ століття вже деталізують цю подію, оповідаючи, що в дорозі з півдня на північ Апостол Андрій зупинився на київських горах і сказав своїм учням, показуючи Дніпро і пагорби: “На цих горах возсіяє Благодать Божа”. Ти тільки усвідом собі, мій Побратиме – на нашій рідній українській землі лежить Апостольське Благословення. Первозданний Учень Христа назавжди, до кінця віків, залишив благодать Господню на Русі-Україні, благословив її на наслідування Христа та захист Християнської Віри та Церкви Господньої, і залишив своїх учнів, котрим зоставив Апостольське Передання.

Згадаймо, що в 654 році в Крим був засланий і Папа Мартин І, котрий помер у 655 році. Є свідчення двох братів-монахів, Феодосія і Теодора, які жили в Херсонесі, про чуда, які чинив Папа Мартин, наприклад зцілення сліпого. Похований він був у церкві Пресвятої Богородиці (Влахернської). Частину його Святих мощей перенесено до церкви Святого Мартина в Римі.

Мандруючи шляхами історії, ми знову і знову приходимо до переконання, що від самих початків християнства українці виказували в однаковій мірі пошану як для християнського Риму, так і для християнського Єрусалиму чи Константинополя. Нашими ворогами ставали ті чужі сили, які прикриваючись східними чи західними церковними гаслами йшли на українську землю підкоряти, загарбувати, руйнувати. Безоглядною боротьбою зустрічала ці сили еліта української нації…

У 860 році хозарський каган звернувся до візантійського імператора Михаїла ІІІ з проханням вислати до Хозарії здібного місіонера. 862 року моравський князь Радислав також попросив у Константинополя місіонера зі знанням слов’янських мов. Імператор, за порадою Патріарха Фотія, вислав із Солуня двох братів – Костянтина (в чернецтві Кирила) та Мефодія. Солунські брати на початку своєї подорожі затрималися в Криму, у Херсонесі, де, як вже було сказано, віднайшли мощі Святого Климента Папи, а також знайшли Євангеліє та Псалтир, написані “руськими буквами”. За тим вони подалися до Хозарії, де проповідували слов’янам по слов’янськи. В Моравії Кирило створив глаголицю і написав нею переклад літургійних книг. Завдяки проповіді Євангелія слов’янською мовою мешканці Моравії масово почали приймати хрещення. Кирило і Мефодій охрестили більшість Моравської держави, організували церковні громади та єпархії в самій Моравії, Хорватії, Чехії, Словаччині, Польщі та в Україні – в Перемиській землі. Деякі історики твердять, що на той час в південно-східній провінції Київської Русі – в Тмуторокані, вже існувало архієпископство.

У 863 році Кирило і Мефодій приїхали до Риму і привезли з собою мощі Святого Климента. Папа Адріан ІІ прийняв їх дуже тепло і підтвердив уживання церковно-слов’янської мови в Літургії (це й було створенням нашого українського обряду). Папа дозволив їм відправляти Літургію за нашим обрядом у базиліці Святого Петра. Костянтин став монахом, прийнявши ім’я Кирило і 4 лютого 869 року помер у Римі. Був похований у базиліці Святого Климента.

Хочу зазначити, що Папа Іван VIII, котрий у 875 році переміг сарацинів біля Террачіно за 40 кілометрів від Риму і захопив вісімнадцять кораблів та звільнив шістсот християн (Господи, які прекрасні і величні часи Середньовіччя!), у 880 році, в листі до моравського князя Сватоплука хвалить православ’я Святого Мефодія, підтверджуючи його архієпископом Паннонським, і хвалить листи Святого Кирила, писані по слов’янськи та дозволяє відправу Літургії в тій же мові.

У 973 році, на з’їзді німецького королівства в Кведлінбурзі, що відбувався в присутності Оттона І, перебували посли київського князя Ярополка. На тому з’їзді був і імператорський місіонер на Русі за часів княгині Ольги – Адальберт. За великого його сприяння, в 977 році посли Папи Римського Бенедикта VII прибули до Києва, до князя Ярополка. Очолював місію єпископ Бруно-Боніфатій (згодом проголошений Святим). Римо-католицька місія мала успіх серед бояр та княжої прислуги, і в Києві була заснована латинська єпархія. Після приходу на Київський престол Володимира Великого, місіонери єпископа Бруно покинули Київ, продовжуючи свою місійну діяльність серед печенігів. В цей час своїм осідком вони зробили Київ, а історики відзначають, що єпископ Бруно дуже опирався на допомогу князя Володимира.

Щодо хрещення самого Володимира Великого, існує декілька історичних припущень. Розуміючи не тільки історичне, а й ідеологічне значення цієї події, спробуємо об’єктивно розглянути відомі нам факти.

Найбільш розповсюдженими твердженнями є припущення, що Володимир Великий був охрещений у 987 році священиком слов’янського обряду. Як місце хрещення називають Київ, Корсунь (Херсонес), Василів під Києвом. Юрій Липа, цитуючи Г. Вернадського, стверджує, що Володар України-Русі “прийняв хрещення своє в Києві, в 987 році з рук англійського священика”. А Ю. Левицький, досліджуючи походження первісного ієрархічного устрою Київської Церкви, приводить так звану Римську теорію, згідно з якою князя Володимира навернув на християнство його приятель, норвезький король Олаф Тригвассон, а охрестив його Павло. Тобто Володимир мав би бути охрещений у латинському обряді. Підтвердженням цієї теорії звучить той факт, що Декретом Папи Урбана VIII, Святий Рівноапостольний князь Володимир у 1634 році канонізований також і Римо-католицькою Церквою, як “хрещений у латинському обряді”.

Ці надзвичайно цікаві моменти історії українського християнства дають нам розуміння рівновекторності історичного унапрямлення України як на Схід, так і на Захід. Рівночасно, ми отримуємо внутрішнє, дуже глибоке відчуття вселенськості Української Церкви. Михайло Грушевський твердить, що українці-християни не вважали західних християн іновірцями, що нав’язували нам довго і уперто греки, а згодом ревнителі “московського благочестія”. Тому давай, Друже мій, більш уважно поглянемо на релігійну ситуацію тих часів і спробуємо розібратися: як же відбулося хрещення України-Русі?

У ті часи, в світі існувала одна світова релігія – християнство. Існували різні обряди у Вселенській Церкві: на Заході – латинський, на Сході – візантійський, вірменський, коптській та сірійський. Обряд – це форма поклоніння Богові. Спосіб, котрим християни визначають свою віру та віддають шану Господу. Володимир знав про невдачі грецьких та латинських місіонерів у їхній діяльності в Україні, але йому було відомо й про успіхи місіонерів слов’янського обряду в Галичині і на Волині. Наш, слов’янський обряд, був створений Кирилом і Мефодієм уявляв собою поєднання Грецького та Латинського обрядів із староукраїнською мовою. Від Візантії Володимиру була потрібна матеріальна допомога (велика кількість риз, хрестів, ікон) і допомога в організації єпархії. Про створення в Українській Державі Грецької Церкви мова йти просто не могла, бо таким чином Русь, за грецькими законами, потрапляла в повну політичну і релігійну залежність від Візантії та ставала її складовою частиною. Безумовно, що такого бажання ні в самого Володимира Великого, ні в наших предків не могло бути.

Саме грецьке духовенство, котре не знало староукраїнської мови, не могло надавати допомоги в підготовці до хрещення України-Русі. Хрещення всієї України у 988 році підтверджує те, що учні та послідовники Кирила і Мефодія в той час вже підготували достатню кількість богослужебних книг, які разом з написаними староукраїнською мовою в Криму, забезпечили потребу церков Київської метрополії відразу після хрещення.

За часів хрещення України-Русі, в нашій Церкві витворився власний український обряд: до слов’янського обряду були введені місцеві звичаї. Внаслідок цього, між князем Володимиром і грецьким архієпископом дійшло до конфлікту – розгніваний архієпископ Мисаїл покинув Київ.

Отже, наші предки хрестилися у християнській вірі, в українському обряді, в основу якого був покладений східний, грецький обряд, з деяким елементами латинського, з використанням староукраїнської мови і місцевих звичаїв, а Українська Церква стала частиною Вселенської Церкви (для зрівняння: Русь-Україна хрестилася у 988 році, а схизма Керулярія і, як наслідок – трагедія розколу Вселенської Церкви на Католицьку Православну – у 1054 році). До речі, у Галицько-Волинському літописі “православ’ям” називається східна форма одного неподільного християнства під апостольським проводом Папи Римського. Принагідно, не можна не згадати, що на Халкедонському Соборі у 451 році, після прочитання послання Папи Лева про Божу й людську натуру в Ісусі Христі, Собор встав і сказав: “Це віра православних. Всі так віруємо, православні так вірують… Петро говорив через Лева”.

Хрещення України-Русі зробило українців хрестоносною нацією, одним із завдань котрої стало поширення християнства на величезних просторах (зокрема, серед диких московсько-фінських племен). Згадаймо тих святих Києва, котрих замучили прамосковити, та імена котрих донесла до нас історія: Святий Киріяк у Суздалі, Святий Леонтій в Ростові. Але вони були не єдиними… Цитуючи Юрія Липу можна констатувати: “Сила християнської доби Києва саме в його апостольстві”. Кияни несуть хрест найдикішим племенам над Окою і над Онегою, будують церкви і закладають міста над Білим морем (наприклад Олонецьк у ХІІ столітті). Вслід за місіонерами приходить лицарство – українці ставлять залоги, християнізують дикунів, долаючи жорстокий опір з їх боку, впроваджують свою мову і встановлюють владу великого Києва. Це був Перший Хрестовий Похід Української Нації – похід проти північного варварства і темряви, похід, який мав значний вплив у формуванні ментальності та сили духу Українського Лицарства, у створенні феномену безсмертя та непереможності українського Христового Воїна. Тут чітко простежується історична аналогія до впливів Хрестоносного руху на становлення та формування національної духовності в Англії та Франції.

Ми не повинні забувати, що після здобуття Єрусалиму християнами, з України відбулися паломництва до Святої Землі у 1106 і 1108 роках під проводом ігумена Данила. Українських прочан з великими почестями зустрів Єрусалимський латинський король Болдуін І. Наші паломники передали йому вітання від Української Церкви та з його дозволу поставили лампаду над Гробом Господнім за українських князів і всіх християн України.

Від часу свого заснування та становлення Українська Церква була невід’ємною частиною Вселенської Церкви. Як свідчення про це – посольства Володимира до Риму і з Риму, від Папи – до Києва. В римських джерелах зафіксовано дванадцять таких посольств. Вони їхали до української столиці з мощами святих: Климентія, Віта, Вікентія, Аполлінарія, Венедикта та інших, імена котрих увійшли в календар Української Церкви. До речі, в Грецькій Церкві їх не було й не має. Про незалежність Української Церкви від Візантійського Патріарха свідчать і грецькі документи: в щорічних списках своїх митрополій, котрі видавали Грецькі Патріархи, Київська митрополія не згадується. Це свідчить про те, що Київська митрополія була частиною Вселенської Церкви з усіма правами Патріархату. Про це говорить також і той факт, що Патріархи Сходу запечатували свої листи до Київських митрополитів олов’яними печатками, як до рівних собі. В той же час, до підлеглих митрополитів листи запечатувались восковими печатками.

Після хрещення України-Русі, ще за князя Володимира, були прийняті “Церковний устав”, “Закон судний людем”, “Закон о десятинах”. Згідно з “Церковним уставом”, який був прийнятий у 996 році, в Українській Церкві було утворено церковний суд. “Закон судний людем” – це процесуально-карний кодекс, котрий створено на основі опрацювання різних джерел: візантійського права, старозавітного законодавства, творів Святих Отців, римського права та місцевих звичаїв. Цей кодекс забороняв кару смерті, якої, до речі, не було і в дохристиянській історії України.

“Закон о десятинах” зобов’язував усіх громадян давати десяту частину своїх прибутків на Церкву. В той же час у Візантії, де не було такого закону, Церква існувала на щедрі пожертви імператорів та вельмож, що і обумовлювало практично повну залежність Церкви від світської влади (цезаропапізм).

Володимир Великий заснував у Києві та інших містах України-Русі перші школи. У Києві було зведено багато церков, найбільшою серед яких була церква Пресвятої Богородиці (Десятинна церква).

Помер Володимир Великий у 1015 році, призначивши своїм наступником сина Бориса. Він відійшов у Вічність, як Великий Син української землі, котрий розпочав християнську історію України-Русі, як Святий Української Церкви, канонізований Вселенською Церквою, як Володар, котрий започаткував традицію королівської влади в Україні. Ту традицію, яка ще раз підтвердила, що Україна – це невід’ємна частина Європейської Християнської Цивілізації, як би цього не заперечували деякі наші “доброзичливці” та “симпатики”. Ми не можемо продовжувати нашу мандрівку, не зупинившись докладніше також і на цьому аспекті Історії України.

Отже, повернемося в V століття від Різдва Христового. Після розпаду Римської імперії на Східну і Західну, Східна імперія, яка тепер носить назву Візантійська – процвітає. Візантія не була продовженням старого Риму – це була нова цивілізація, котра поєднавши автократичний, майже тоталітарний уряд і державну структуру з надзвичайно ефективною системою зовнішніх укріплень, змогла проіснувати майже тисячу років. Починаючи від Костянтина Великого (IV століття), Церква і держава стала тут одним цілим. Імператори втручалися у вибори патріархів та єпископів, усували їх, пересували церковні провінції, займалися внутрішнім життям Церкви, змінювали літургійний календар, встановлювали обряди та правила для монахів та священиків… Витворюється таке історичне явище як цезаропапізм.

В той же час, імператорська влада на Заході занепадала, і паралельно зростав авторитет Вселенського Архієрея. Перші франкські королі (Хлодвей у 496 році) приймають поучення з рук католицьких єпископів, що вирішує долю католицького Заходу. Святий Авіт сказав Хлодвею після перемоги над алеманами, які сповідували аріанство: “Твоя віра – це наша перемога!” Це був доленосний момент у становленні Європейської Християнської Цивілізації. В час занепаду Західної імперії, Церква звернулася до варварів-поган і постійною євангелізацією та емісійною діяльністю підкорила їх Христові. Тоді з давніх і нових народів було створено нове суспільство, засноване на одній вірі в Христа, суспільство воююче, котрому приходилося постійно оборонятися від нападів арабів та інших поганських племен.

У 732 році Карл Мартел (Молот), засновник династії Каролінгів, переміг арабів під Пуатьє. Його синові Пепінові Короткому, Святий Боніфатій уділив королівське помазання в 751 році, в місті Суассон. Це була печать Церкви над королівством… У 754 році Папа Степан ІІ у церкві Святого Діонісія ще раз уділив королівське помазання Пепінові та його двом синам: Карлові та Карломанові. “Нехай буде виклятий кожен, хто не підкориться їм та їхнім наступникам” – ці слова Вселенського Архієрея завершили обряд, котрий наслідував святі обряди помазання Старозавітних королів і робив франкського короля помазаником і вибранцем Господнім та монархом з ласки Божої. Папа іменував Пепіна патрицієм Риму, що накладало обов’язок боронити Святе Місто.

У 774 році, в Соборі Святого Петра, Папа Адріан підтвердив титул патриція Риму синові Пепіна – Карлові, в майбутньому – імператорові Священної Римської імперії Карлові Великому. Коронування короля франків Карла імператорською короною відбулося у Надвечір’я Різдва 800 року. Коронував його Папа Лев ІІІ. При цьому Папа зберігав духовне батьківство над імператором і право судження про кандидата на імператорський престол. Не можу тут не згадати, що навіть каліф Багдаду, славетний Гарун – аль – Рашид, князь мусульман, переслав Карлові ключі від Гробу Господнього та прапор Єрусалиму!

Ці події зумовили розрив політики між папством та Візантією. Імперія на Заході протиставилась імперії на Сході, котра до цього часу вважалась імперією всього християнства. Церква під проводом Папи протиставилась імперіальній Церкві. Папа Римський ставав найвищим головою всього Християнського Світу, він міг розпоряджатися імператорською короною. Він був Намісником Христа на Землі!

Візантія довго не визнавала Західної імперії… Лише у 812 році базилевс Михайло вислав посольство до Аахена, тодішньої столиці Західної імперії, щоб передати поздоровлення для свого брата, базилевса Карла.

Так відбувалося становлення королівської влади в державах Європи. Ми повинні собі усвідомити, що в державних утвореннях, які тоді зароджувались та в подальшому трансформувались, християнські ідеї були вирішальними, базовими, державотворчими. Земний, дочасний володар отримував атрибути влади з рук Духовного Батька і з його благословення, що накладало на королів та імператорів великі духовні та моральні обов’язки. Безумовно, в історії було всяке, але це тема зовсім іншої мандрівки…

А наш шлях знову повертається у Київську Державу, в 1000 рік від Різдва Христового… До Києва прибули посли від Папи Римського в супроводі послів володарів угорського та польського (за іншими історичними джерелами - чеського). Незадовго перед тим, папське посольство принесло королівську корону для угорського короля Степана. Якщо взяти до уваги тодішнє міжнародне та геополітичне становище нашої Батьківщини і конкретне посольство Папи Сильвестра ІІ до Володимира Великого, можна зробити впевнений висновок, що тоді, в 1000 році, вони привезли королівську корону і для Володаря України-Русі. Наступного, 1001 року, Володимир відправляє українське посольство до Папи, щоби подякувати за корону. На монетах свого карбування Володимир зображений на престолі в королівській діадемі і зі скіпетром. А в той час, як ми вже знаємо, коронувати міг тільки найвищий ієрарх Християнського Світу – Папа Римський (це було до розколу Церков у 1054 році). Сам себе Володимир Великий коронувати не міг, а Візантія вважала Україну-Русь за підлеглу територію (вірніше, дуже хотіла, щоб так було). Отже, ми знову й знову приходимо до висновку, що Україна вже тоді була рівноправною і достойною державою Християнського Світу, а першого короля ми мали вже в 1000 році від Різдва Христового.

Далі традиція української королівської влади веде нас через Рим, де в 1075 році Святий Папа Григорій VII коронував сина Ярослава Мудрого Ізяслава І Дмитра та його дружину Ірину на київський королівський престол, до 1253 року – коронування Папою Інокентієм IV Данила Галицького та його королівського роду. Галицько-Волинське королівство отримало у свій фундамент традицію Києва в будівництві та утвердженні Української Держави і в боротьбі проти розростання і експансії азійського московсько-татарського Сходу.

Історичні джерела свідчать, що князь Ізяслав, котрий у 1073 році змушений був із-за міжусобиці покинути Київ, вислав свого двадцятип’ятирічного сина Ярополка до Папи Григорія VII з метою передати Київську Державу, як власність (ленно) Святого Петра, дістаючи її назад у володіння вже як королівство, під опікою Святого Петра. Необхідно пояснити, що Апостольський Престол наділяв ленників Святого Петра королівськими коронами, що в Середньовіччі означало повну незалежність його держави від будь-якого світського володаря, в тому числі і від західно-римського імператора. Ленник Святого Петра та його держава ставали інтегральною частиною католицького світу та виходили із сфери візантійських церковних та імперіальних посягань.

Зберігся лист папи Григорія VII до короля Ізяслава І Дмитра від 17 квітня 1075 року – перший документ Апостольського Престолу до України. Цей лист Папа адресує до короля Русинів і до королеви Ірини, його дружини. В ті часи боротьби Католицької Церкви за свої права по відношенню до світської влади, Апостольський Престол був дуже стислим у вживанні титулу “король”. Королем був тільки той, хто отримав корону з рук Папи. Недаремно тогочасного володаря Польщі Болеслава Хороброго той самий Папа титулував тільки “вождем” – dux (дукс).

У 1077 році Ізяслав І Дмитро сідає на Київському престолі як король України-Русі під опікою Святого Петра. Його сина Ярополка-Петра Українська Церква визнала Святим.

1199 рік… Волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галичину і Волинь в одну державу. Він розгромив коаліцію половців і тих князів, які їх підтримували та приєднав Київ до Галицько-Волинської Держави. Західні джерела тих часів титулують Романа “Рекс” – король.

1231 рік… Лист Папи Григорія ІХ “До світлого короля Русі”, котрим тоді був Данило Галицький, сим короля Романа. У 1253 році Данило, з рук папського легата Опізо, прийняв корону в Дорогочині. Галицько-Волинський літопис так говорить про цю подію: “Він отож прийняв вінець від Бога, від Церкви Святих Апостолів, від Престолу Святого Петра і отця свого Папи Інокентія, від усіх єпископів своїх”. Тоді ж була підписана угода про непорушність українського обряду. А літопис зазначає: “Папа Інокентій кинув клятву на хулителів православ’я”. Від того часу Папа називав короля Данила “улюбленим сином у Христі” (carisimum in Hristo filium nostrum – 14 травня 1253 року).

Інокентій IV визначив Данила (прямого нащадка Рюриковичів), а не Олександра Суздальського, правним наслідником влади і величі древнього Києва, а Галицько-Волинське Королівство – державою-спадкоємницею княжо-королівської традиції Русі-України.

Королівська традиція України-Русі, яку уділив Апостольський Престол, і котра була визнана усіма європейськими королівськими дворами, починаючи від Володимира Хрестителя аж до останніх нащадків Данила Галицького, була символом єдності і могутності Української Держави.

Дуже промовистим є той факт, що під час московської окупації Галичини у 1915 році, москалі оскаженіло полювали за короною Данила. Ця корона, яку Київська Держава занепадаючи, передала Галичині, для нас була і залишається одним із символів Християнського Європейського Покликання України, символом зрілості Української Нації, тої ваги і значення, якої вона досягла у Світлих Часах Середньовіччя!

Нестримне бажання пізнати Істину та Віра в Призначення України, повертає нас з Тобою, дорогий Побратиме, знову на той шлях, де невблаганний Хронос веде свій відлік часу…

Після смерті Володимира Великого 15 липня 1015 року, його племінник Святополк, якого пізніше прозвали Окаянним, жорстоко і підступно вбиває синів Володимира Бориса і Гліба, котрі згодом були проголошені Українською Церквою Святими, а також їхнього брата Святослава.

Весною 1016 року, четвертий син Володимира Ярослав, разом з новгородцями та варягами розігнав під Любечем військо Святополка та печенізьку орду, що була його союзником, і зайняв Київ. Але Святополк не заспокоївся… Влітку 1018 року, він зі своїм тестем Болеславом, печенігами, німцями та мадярами переміг Ярослава під містом Волинь над Бугом. Ярослав відступив до Новгороду, а Болеслав із Святополком захоплюють Київ. Зібравшись із силами, взимку з 1018 на 1019 рік Ярослав з тими ж таки новгородцями та варягами йде на Святополка, котрий втік до печенігів. Весною 1019 року, на річці Альті Ярославове військо вщент розбиває Святополка та його союзників.

Наступним суперником Ярослава виявився тмутороканський князь Мстислав.

1024 рік… Поразка Ярослава з Хаконом і варязьким військом від Мстислава і сіверян під Листвином біля Чернігова. І знову відступ до Новгорода… Але Мстислав не пішов на Київ. Біля Городка брати поділилися – Ярослав узяв Правобережжя, Мстислав – Лівобережжя. Від того часу вони жили в мирі і братній любові до самої смерті Мстислава…

В 1031 році Ярослав відвоював Червенські городи, а в 1034, під час походу печенігів на Київ, князь вщент розбив їх на тому місці, де згодом був зведений храм Святої Софії.

У 1036 році помирає князь Мстислав і Ярослав стає Володарем усієї України-Русі. Згодом, у 1040 році, він іде на Литву, воює в Польщі, заключає союз з великим князем Казимиром і своячиться з ним. В той час у Польщі панувало повне політичне і моральне безладдя, бунти проти державного устрою і християнства, різанина всіх проти всіх. У 1049 році, при допомозі Ярослава Мудрого та німецького імператора Генріха ІІІ, Казимир стабілізував і взяв під контроль ситуацію в країні. Окрім цих походів, Ярослав підкорив чудь і на захід від Чудського озера заснував місто Юріїв (Дерпт).

Володар України сформував Велику Державу: своїми кордонами вона сягала від Фінської затоки до Кавказу; від Середньої Волги до Карпат і під самий Краків.

Київський двір став пристановищем, де шукають притулку і захисту члени різних європейських королівських династій.

Норвезький король Олаф Святий, втративши престол, віднятий у нього данським королем Канутом Великим, у Києві знаходить притулок разом із своїм сином Магнусом. Згодом Магнус повертає собі батьківський престол за допомогою Володаря України-Русі.

Угорські королевичі Андрій та Левента тікають до Києва, аж доки магнати не покликали Андрія на престол. В Угорщину Андрій повернувся одружений з донькою Ярослава Мудрого Анастасією.

У 1016 році, коли Канут Великий завоював Англію, англійські королевичі Едвард та Етельред, сини вбитого короля Етельреда, тікають в Україну. Згодом Едвард йде на батьківщину і стає королем.

В пам’яті українського народу цей останній Великий Київський Правитель зберігся як Ярослав Мудрий… Великий Будівничий Церкви, Нації та Держави, він засновував монастирі, відкривав при церквах школи, в Києві побудував церкву Святої Софії, а при ній була перша в Україні бібліотека, де писалися літописи та перекладалися книги з інших мов. За його наказом у Києві та Новгороді були відкриті вищі школи, в яких наука стояла на рівні тогочасних європейських університетів. При монастирях існували школи, сирітські притулки, лікарні. При Ярославі Мудрому існувала чітка ієрархія в Українській Церкві. Київському митрополитові підпорядковувалися всі єпископи Київської Держави. В Київській митрополії на той час існували єпископства: Чернігівське, Ростовське, Новгородське, Турівське, Переяславське (від 1147 року - Галицьке), Перемиське, Володимир-Волинське та київське Архієпископство.

Князь Ярослав упорядкував цивільні закони та зібрав їх у кодекс, так звану “Руську Правду”, яка служила в Україні основою судочинства до XVI століття. В “Номоканоні Ярослава” були зібрані церковні закони Київської Держави. В цьому кодексі ми знаходимо статті, котрі свідчать, що Українська Церква визначала себе невід’ємною частиною Вселенської Церкви.

“Треба знати, що 281-ї статті Халкедонського Собору (451 року), якою проголошено Константинопольський Патріархат, не прийняв Блаженний (Папа Лев), що керував престолом старого Риму, ані не дав згоди Святому Халкедонському Соборові й постанову Собору уневажнив”. Тут необхідно пояснити, що греки, підтасувавши факти, подали неправдиві історичні дані, ніби першу церкву у Візантії заснував Святий Андрій. Папа Лев, будучи досконало обізнаним в історії, відкинув це твердження, і Апостольський Престол не визнавав Візантійського Патріархату до другої половини ІХ століття. Першим Візантійським Патріархом, затвердженим Папою став Святий Ігнатій, коли повернувся із заслання. Принагідно згадаємо, що на ІІ Ватиканському Соборі Папа Іван ХХІІІ постановив, що кожній Східній Церкві досить мати закінчений устрій, щоб проголосити свій Патріархат. Після цього, українські єпископи УГКЦ проголосили Верховного Архієпископа Йосипа Сліпого Патріархом.

Але повернемося до “Номоканону Ярослава”: “Не тому, що старий Рим був столицею держави, Святі Отці визнавали за ним привілей, але завжди, з перших часів, з Божої благодаті, задля степені віри, за словом верховному Апостолові Петрові – паси мої вівці – він (Папа) одержав привілей зверхності між святителями та першість катедри. Святительські привілеї і зверхність Риму не від світської ласки, а він уповноважений від Божого обрання та апостольської влади. Непорушні до кінця віку привілеї старого Риму. Як начальник усіх Церков, його святитель задля своїх привілеїв не змушується приходити на Вселенські Собори, але без його згоди, висловленої через підлеглих його столиці посланців, Вселенський Собор ніколи не відбувався і через своїх підлеглих він (Папа) сам виконував своє головування на Соборі”.

“Номоканон Ярослава” був в Україні офіційним кодексом церковного права і ним керувалися у своїх діях митрополити, єпископи й монастирі Української Церкви в усіх часах до кінця XVIстоліття.

У 1051 році українські єпископи вибрали митрополитом Іларіона, священика із села Берестова під Києвом. Він відзначався аскетичним життям, був глибоким знавцем богослів’я і знаменитим проповідником. Іларіон викопав першу печеру над Дніпром на місці пізнішої Печерської Лаври, де й написав свої найвідоміші твори – “Слово о законі й благодаті” та “Ісповідь віри”. В них він доказує вищість євангельського закону над Мойсеєвим, висловлює похвалу Святому Володимирові і звертається до Бога з вдячною молитвою від імені всієї Української Церкви.

У 1048 році до Києва прибули посли короля Франції Генріха І Капетинга, а в 1051 році, в Реймському кафедральному соборі відбулося вінчання Генріха І з Анною, дочкою Ярослава Мудрого. Князівна привезла до Франції Євангеліє, написане староукраїнською мовою. Воно було в церкві під час шлюбу. На цьому Євангелії всі французькі королі від Генріха І до Людовіка XVI та Карла Х складали присягу при вступі на королівський престол.

Ярослав Мудрий вважався “батьком” багатьох королівських династій християнської Європи. Бо крім Анни, котра була дружиною французького короля:

Анастасія, його дочка, була дружиною короля Угорщини Андрія; Єлизавета – дружиною Гаральда, короля Норвегії, а після його смерті – дружиною Свена, короля Данії; син Ізяслав мав за дружину Гертруду, дочку польського короля; Всеволод І був жонатий з візантійською царівною Анною Мономах; Згідно з німецькою хронікою Ламберта, Святослав ІІ Семен був одружений з сестрою трірського єпископа Бурхарта. Саксонський літописець каже, що rex Ruzorum мав доньку саксонського маркграфа Отона, а ще один із синів Ярослава (rex Ruziae) оженився з Одою, донькою Леопольда, графа штатського.

Ти бачиш, дорогий Побратиме, як тісно переплелися гілки генеалогічних дерев України-Русі та багатьох інших країн християнської Європи. Наша держава стоїть біля джерел формування правлячих європейських династій. Українська князівсько-королівська еліта брала безпосередню участь у формуванні Європи у Світлі Часи Середньовіччя! І саме цей факт з тих давніх часів накладає на нас сьогодні великий обов’язок і, в свою чергу, дає нам широкі повноваження. Бо все, що відбувається зараз на історичному та геополітичному тлі бере початок у ранньому Середньовіччі. Власне в тих часах треба шукати причини багатьох процесів і тенденцій нашого часу, не дивлячись на те, що дуже багато “науковців”, “політологів” та іже з ними переконують нас у зворотньому, і для них давні часи – це предмет тільки виключно історичних досліджень.

Наступив 1054 рік… Рік трагічного розколу Церков на Православну та Католицьку, коли з Єдиної Христової Церкви під духовним проводом Апостольського Престолу утворилося дві Церкви, котрі до наших часів йдуть тернистою дорогою до об’єднання… Не можу не зазначити, що папський легат Гумберт після анафеми на Візантійську Церкву і Патріарха Керулярія, виїхав до Києва, як до столиці держави, дружньої Апостольському Престолу…

20 лютого 1054 року помирає Ярослав Мудрий… Після смерті він залишив “Статут наслідництва”, за яким встановлювалась важливість князівств (Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське, Смоленське) і порядок князювання синів по старшинству. Цей документ став причиною постійних міжусобиць в Київській Державі. Не допомогли й зміни, які були внесені князями через сорок років у Любечі.

Почався поступовий занепад Києва…

Боротьба за владу привела до втрати Києвом значення древньої столиці України. Вектор української державності зміщується на Захід, на Галицько-Волинські землі… На цьому шляху ми згадуємо другого українського короля Ізяслава І Дмитра, котрий геройські загинув 3 жовтня 1078 року у битві з Олегом Святославовичем та половцями за свого брата Всеволода. Військо Всеволода отримало перемогу, а короля Ізяслава було поховано в мармуровій гробниці у Десятинній церкві.

1113 рік – Великим Київським князем стає онук Ярослава Мудрого та син грецької принцеси Мономахівни – Володимир Мономах, котрий успішно боровся з ворогами Київської Держави, особливо з половцями.

1147 рік – правління Ізяслава ІІ Мстиславовича – внука Володимира Мономаха. Українські єпископи, на основі старого українського права, долаючи супротив Візантійської Церкви, висвячують головою Святого Климента останнього визначного Київського митрополита – Клима Смолятича. Цього висвячення не признають єпископи північних територій: Смоленський, Суздальський, Полоцький і Новгородський.

Після смерті князя Ізяслава ІІ у 1154 році, Суздальський князь Юрій Долгорукий захоплює Київ, а у 1169 році новий Суздальський князь Андрій Боголюбський вщент руйнує давню столицю Української Держави, немилосердно вирізаючи до ноги киян і плюндруючи київські храми та церкви…

Історії відомо, як багато цивілізацій та народів зійшли з історичної арени і припинили своє існування, коли були зруйновані їхні столиці та святі місця. Багато, дуже багато – але не Україна! Упадок Київської Держави не потягнув за собою упадку та зникнення Української Нації… Бо вже набирала сили та міцніла Галицько-Волинська Держава – витвір сили та величі нашої землі, свідчення Великого Покликання Української Нації. Тому давай перегорнемо цю сторінку Нашої Історії, дорогий Побратиме, і завітаємо у ХІІ століття на славетну Галицьку землю…

Ми потрапляємо у другу половину ХІІ століття, коли набирала могутності Галицька Держава під сильною рукою великого Ярослава Осьмомисла. Він приєднав до своєї держави Київ, перемігши Ізяслава ІІІ, а згодом розбив військо Івана Берладника, який разом з половцями вдерся у південну Галичину. Князь Осьмомисл підтримував дипломатичні зв’язки з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбаросою. Держава Ярослава поширилась до Чорного моря, а галицькі кораблі Дністром виходили в Руське море. В Галичі Ярослав заснував єпископську катедру.

Історичні хроніки, зокрема “Історія Танкреда” та “Французька Історія Єрусалиму та Антіохії” твердять, що галицькі лицарі, принаймі ті, котрі належали до лицарського Ордену “Братство Святого Юрія”, вже після смерті князя Осьмомисла, брали участь у Третьому Христовому Поході, який відбувався у 1189 – 1192 роках.

Цей великий князь помер у 1187 році, і галицькі бояри запрошують на князівство Романа Мстиславовича з Волині, внука Ізяслава ІІ Київського, з роду Мономаховичів, батька Данила Галицького.

Як ми вже зазначали у розповіді про традиції королівської влади в Україні, Роман за короткий час об’єднав у своїх руках Галичину і Волинь та створив нову Українську Державу, котра обійняла українські землі від Карпат до Дніпра. Він приборкав бунтівних бояр, переміг свого тестя, київського князя Рюрика, та посадив у Києві свого намісника Інгвара Луцького, розгромив половців. Роман Мстиславович підтримував стосунки з Візантією, Угорщиною, з Папою Інокентієм ІІІ. Під кінець свого життя він хотів допомогти королю Філіпу Швабському і пішов з військом на польського короля Лєшка, але в бою під Завихвостом у 1205 році загинув. Наступив сорокарічний період усобиць, який був прозваний “Великим мятежом”.

І ось, у 1215 році ми зустрічаємо згадку, що у Галичі вибухнуло повстання проти мадяр і поляків. Галичани, при допомозі новгородського князя Мстислава Удалого проганяють ненависних зайд. Мстислав почав княжити у Галичі, а у Володимирі-Волинському – Данило Романович. Після смерті у 1228 році Мстислава, Данило об’єднує Галичину і Волинь в одну державу.

Це сталося після першої битви українського та монголо-татарського військ на річці Калці 31 травня 1223 року. Трагічною та страшною була тоді поразка союзного війська українських князів… Неузгодженість в діях і особисті амбіції привели до розгрому війська та загибелі багатьох князів та славетних лицарів…

Але Данило і Мстислав врятувалися… Минуло сімнадцять років від цих подій і ось у 1240 році, орда хана Батия знову вдерлась на українські землі та підійшла до Києва. Про героїчну оборону киян під проводом Данилового воєводи Дмитра складено багато поем та пісень. Завоювавши Київ, Батий не зламав Духу Нації! Кияни відчайдушно оборонялися, на валах билися навіть жінки та діти. Увійшовши до зруйнованої столиці, Батий був вражений і засмучений побаченим. Засмучений тому, що зрозумів – йому не вдасться підкорити цей народ, який свою свободу і звичаї відстоюватиме до самої смерті або до повної перемоги!

Пройшовши з боями Галичину, татари вдерлися в Європу. І тільки на Шлеську під Лігніцем, орду зупинили заковані в броню чеські та німецькі лицарі…

У 1241 році татари повернулися в степи, і над Волгою, у Сараї, заснували Золоту Орду. Вони вимагали, щоб князі, які поверталися на свої землі, прибували до татарської столиці й отримували від них підтвердження на князівство. Таким чином загарбники здійснювали контроль над завойованими і підлеглими землями. Змушений був поїхати й Данило Галицький…

Але після перебування в Орді у 1245-1246 роках, Володар Галицько-Волинської Держави твердо вирішив, що місце його та всієї України на боці Християнської Європи, у протитатарському таборі. До останнього свого подиху цей український Володар-Хрестоносець боровся проти той темряви, яку несла азійсько-татарська навала. Українська Нація зробила тоді свій вибір – єдність з Християнським Світом та протиставлення себе всякій варварській силі з Азіатського Сходу!

Напередодні цих подій, у 1242 році, Київський митрополит Петро Акерович бере участь на Вселенському Соборі у Ліоні, де він був основним доповідачем про татар. Собор закликав усіх християн не допустити подальших татарських нападів. А практично одночасно з поїздкою Данила в Золоту Орду, відбулося посольство Апостольського Престолу в серце азійської імперії. Очолював це посольство монах-францисканець Іван Плано де Карпіні, котрий у 1241 році стояв на чолі Хрестоносного походу проти татар (!!!), а з 1243 року був сповідником на Папському дворі.

За дорученням Папи Інокентія IV, Плано де Карпіні вирушив з Ліону 16 квітня 1245 року. На шляху через Україну він зустрівся з Васильком Романовичем, а потім мав розмови з українськими єпископами. З травня 1246 року від Папи було шість листів до українського духовенства з пропозиціями церковної унії для Галицько-Волинської Держави. У цих листах-булах Святійший Отець пише до “Руського короля” Данила, що приймає його самого і його Державу під протекцію Святого Петра і загрожує Гнівом Господнім всякому, хто мав би ворожі наміри до України. У половині січня 1246 року посольство рушило далі на Схід.

На зворотній дорозі, в червні 1247 року, в Києві папський посол зустрівся з князями Данилом та Васильком і обговорив з ними справу церковного з’єднання та Хрестоносного походу проти татар. На початку листопада 1247 року, посольство повернулося до Ліону.

Історичні джерела вказують, що незабаром після повернення Данила з Орди, єпископ Адальберт був призначений Апостольським Престолом як папський легат на Русі.

У той час, в силу своїх складних відносин з імператором Фрідріхом ІІ Гогенштауфеном, Папа, при всьому своєму бажанні, навряд чи міг надати яку-небудь реальну допомогу проти татарської навали. Безумовно, якщо би в той момент Християнська Європа змогла об’єднатися проти азійської навали на заклик Апостольської Столиці, а Папі не прийшлося би боротися з маніакальними пожаданнями абсолютної і неподільної влади у Фрідріха ІІ – Історія пішла би іншим шляхом, і ця подія могла би стати зародком формування нової могутньої Християнської Європи. Але сталося – як сталося…

Орієнтовно під кінець червня – на початку липня 1247 року, Володар Галицько-Волинської Держави вислав до Інокентія IV посольство під проводом Григорія – ігумена монастиря Святого Данила з Угровська. Данило підтверджував готовність Української Держави прийняти релігійну Унію з Римом, але із збереженням у нашій Церкві Східного обряду, прав та звичаїв.

Історія знає шість бул Папи Римського з серпня 1247 року до початку 1248 року – до короля України. В них Папа вдруге приймає нашу Державу під опіку Святого Петра і доручає апостольському легатові Адальбертові формально привести Галицько-Волинське Королівство у склад Католицької Церкви. Папа забороняє насильне запровадження на Русі латинського обряду, забороняє хрестоносцям забирати землі, приналежні до Української Держави (Дорогочинська земля), а також закріплює окремою грамотою за Романовичами посілості, які їм належали, як спадщинне добро.

У січні 1248 року Папа пише до Данила і до Великого Магістра Тевтонського Ордену у Прусії про їхню співдію під час татарських нападів. Король Данило зрозумів, що він може розраховувати тільки на допомогу хрестоносців, що було явно недостатнім…

Він заявляє про готовність нашої Держави приєднатися до антитатарської ліги, але при умові конкретної допомоги Заходу – Хрестового Походу.

І ось, у травні 1253 року, архімандрит з Меццано Опізо, за дорученням Папи, проповідує Хрестовий Похід проти татар на Чехії, Моравії, серед надлабських слов’ян, на Помор’ї та в Польщі. Учасникам цього Хрестового походу Папа обіцяв такі ж відпусти, як і хрестоносцям, що йшли у Святу Землю задля звільнення Гробу Господнього. Це була вже друга спроба Апостольського Престолу допомогти Україні і зрушити європейське лицарство на бій з татарською навалою.

Ще під кінець 1247 року Папа вислав звернення до всіх християнських держав щодо організації Хрестового Походу проти татар. Тогочасний заклик не мав наслідків, а легат Адальберт, з яким Данило був у дружніх стосунках, посварився з цього приводу із хрестоносцями.

Але все-таки 1253 рік… Рік коронування Данила… Рік складання королем Данилом і найвищими ієрархами Української Церкви присяги на вірність Верховному Архієреєві і підписання угоди про непорушність Українського обряду. Після переконування своєї матері Анни, Данило прийняв корону з рук легата Опізо в Дорогочині… Український Король-Хрестоносець, втілюючи Призначення Нації, з волі Господа нашого Ісуса Христа, вивів Україну в наш безперервний, необмежений у часі і просторі, Хрестовий Похід! Король Данило явив світові не хрестоносну армію, а Націю-Хрестоносця! Ту Націю, яка не зважаючи на сприятливі чи несприятливі історичні та політичні умови, ступила на тернистий шлях Христового Воїна. Націю, яка глибоко у своєму серці, через сторіччя, через буревії та завірюхи Історії, завжди несла і зберігала Віру і Вірність Заповідям Христовим. Саме Віра і Вірність давали нам Силу та Незнищеність! І якщо Ти, мій Побратиме, читаєш ці рядки, а серце Твоє відкликається на них – жива ще Україна, жива ще Українська Нація – Нація Воїнів Христа, Лицарів Духу та Переможців! І через сім з половиною століть ми відчуваємо енергетику тих подій, які дають нам переконання, що ми йдемо тим шляхом, який призначив нам Господь…

Татарська відповідь не забарилася… Але Україна вистояла проти полчищ хана Куремси і примусила покинути їх нашу землю.

В зударі з азійською навалою Данило вдарив і по так званим “татарським людям”. Що нам про них відомо? Відомо – що це були зрадники свого народу, відступники, котрі вийшли з-під княжої влади і перейшли під безпосередню татарську зверхність. Провідну роль серед тих “татарофілів” відігравали так звані болоховці – українське плем’я (!) з домішками татарської і чорноклобуцької крові. Жили вони у верхньому басейні Случі, Горині й Бугу на східному пограниччі Волині. Болоховці постійно бунтувалися проти українських князів, підтримували ті сили, котрі були в опозиції до влади, а як тільки в Україні з’явилися татари – повністю перейшли на їхній бік. В літописі зазначено, що вони “сіяли для татар просо і пшеницю”, і не визнавали Данила за свого правителя. Під вплив болоховців потрапили деякі громади на Київщині та Поділлі. Вони вважали за краще платити данину татарським загарбникам і відмовлялися боронити свій край перед ворогом та визнавати законну владу.

Король України нещадно розправився з відступниками… Він пішов кількома походами проти болоховців та інших “татарських людей”. Данило руйнував їх села, “розкопував їхні греблі”, забирав у неволю людей, розганяв громади – вони отримали те, на що заслуговували, як зрадники і вороги своєї землі та свого народу.

Хан Куремса, щоб захистити своїх підопічних, пішов походом на Волинь та Поділля, але не зміг їм практично нічим допомогти…

Наступник Куремси – хан Бурундай, виявися набагато підступнішим і хитрішим… Він змусив Романовичів надати допомогу в походах на Литву та Польщу, а згодом присилував їх знищити укріплення Крем’янця, Луцька, Данилова, Стожка і Львова. Сам Бурундай зі своїми полчищами зруйнував укріплення Володимира-Волинського і дійшов до Холму. Але столиця вистояла…

Ця нерівна боротьба один на один з Ордою підкосила здоров’я короля…

У 1264 році помер Данило Галицький – Король України, великий український Лицар-Хрестоносець, котрий усім своїм життям і боротьбою залишив нам гасло-заповіт: Христос і Україна!

Запам’ятай собі, мій дорогий Побратиме – це наша мета, ідеал і зброя нашої Перемоги! І тільки так ми переможемо!

Держава Романовичів проіснувала до 1340 року… Нащадки Данила та його синів, українські королі, провадили незалежну державну політику на тлі європейської історії, як достойні державники та правителі. Зокрема хочу відзначити союз Юрія Львовича з хрестоносцями проти Литви, який з 1316 року був обновлений Юрієвичами, котрі обіцяли боронити їх від татар та від “всякого ворожого напасника” (малася на увазі Литва). А Болеслав-Юрій Тройденович своїми чотирма грамотами-договорами зробив відносини з пруськими хрестоносцями ще тіснішими.

Зокрема, у перших трьох, за 1325-1327 та 1334 роки, згадується давня україно-німецька приязнь “непорушна з часів Романа Мстиславовича”. Болеслав-Юрій оновлює цю приязнь “аби замкнути роти тим, що виють і брешуть на наш союз та намагаються його розірвати”. У четвертій грамоті, через півтора роки, з нагоди зміни Великого Магістра Ордену, Болеслав-Юрій ще раз підкреслює значення і тривалість союзу.

З 1340 року влада на Українських землях переходить до литовської династії, а у 1387 році Україна ввійшла до складу Польщі…

Ми пройшли з Тобою, дорогий Побратиме, величезний шмат історичного шляху нашої Нації. Попереду ще далека дорога… Але ми йдемо не для того, щоби вивчити історію. Це вже робило багато людей і до нас… Ми йдемо, щоб відчути і збагнути Покликання України, повірити в нього – і разом стати на цей тернистий і нелегкий шлях. Встати – щоб звершилася мрія усіх “мертвих, живих і ненароджених”, щоб зви тяжити в боротьбі і побудувати Державу Української Нації!

А завершити нашу з Тобою зустріч у цій точці Історичного Шляху я хочу висловом Юрія Липи: “Служіння Нації, як моральний обов’язок! Моральний обов’язок одиниці – визволити, згармонізувати свою душу і вільними устами хвалити Бога. Її моральним обов’язком є дбати про визволення і гармонію своєї Нації, бо таке визволення і гармонія наблизять Націю до її Покликання. Сила є аргументом, але змістом України є Справедливість”

Підполковник Ростислав Винар м. Кам’янське Січеславського краю