Політика і політиканство

1 серпня 2007 р.

Іван КІЛИК, лютий, 2007 р.Б.

ПОЛІТИКА І ПОЛІТИКАНСТВО

Вступ

Задум розмежувати і протиставити ці поняття виник під час чергової пусто-порожньої балаканини про новітніх вождів, рятівників і месій України, про її друзів і ворогів, про примарні, а часом і наївно-міфічні шляхи розвитку та перспективи. Істина, як відомо, народжується в діалогах, ще й, треба думати, у конструктивних, але ж глупота сліпа й уперта, а тому й чути не хоче нічого, крім голосу власної пихи. До того ж емоційні сплески цієї балаканини мали за мету не так реально оцінити сучасний стан національної політики, як беатифікувати чергового когось: кожен того, за якого проголосував. Загалом це проблема набагато ширшого засягу і охоплює усі сфери життя державного організму.

Небайдужому українцю, що пильно стежить за перебігом подій довкола становлення нашої держави, певні вчинки влади залишаються незбагненними, дивними, такими, що не вкладаються в межі здорового глузду, національних інтересів. Ми з подивом дізнаємося про все нові й нові способи модерної колонізації, практиковані нашими ж діячами. За п’ятнадцять років ми робили вже всі помилки, які лиш може робити молода держава, але, бачиться, висновків із них нема жодних. Що ж є причиною п’ятнадцятирічної стагнації: агресивний зовнішній вплив чи внутрішнє ренегатство? Цим питанням задаються державні діячі, і кожен знаходить відповідь, близьку, прийнятну і зрозумілу йому, ґрунтовану на його світобаченні, сформованому найрізноманітнішими чинниками – національністю, політичними уподобаннями, непорушними стереотипами, штампами, заанґажованістю, а інколи і відверто чужими інтересами. Україну роздирають безліч різновекторних концепцій розвитку, які, закономірно, в результаті дають лише остаточну дезорієнтацію щодо правдивих націотворчих перспектив.

Для початку спробуємо з’ясувати, що означають терміни, винесені у назву. Що ж таке політика? Навчальний посібник, орієнтований на студентів вищих навчальних закладів, дає таке визначення: „Політика – форма суспільної діяльності, спрямована на здобуття, використання, підтримку і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на різних рівнях інститутів політичної системи”.1

Політика – виважена, збалансована діяльність еліти, спрямована на досягнення поставленої мети – збереження національної ідентичності, самобутності, зміцнення позицій, впливів на міжнародній арені, забезпечення всесторонньої свободи і нейтралізацію імперіалістичних, загарбницьких, асимілятивних, глобалістичних, нівеляційних впливів усіма ефективними у кожній конкретній ситуації способами і засобами; філософія державного існування, що поєднує усі минулі, сьогоднішні і майбутні покоління нації, цементує їх вічною у часі субстанцією – духом і його похідною – ідеєю, оберігає від згубних впливів матеріалізму і безбожництва; політика – мистецтво передбачення наслідків, плодів сьогоднішніх, вчорашніх і завтрашніх подій, запобігання небажаним чи негативним, і, основне, мистецтво вміння чітко й однозначно відрізняти Добро і Зло, здебільшого старанно замасковане і гарно подане.

Політиканство – безпринципність, інтриганство в політиці, притаманні окремим політичним діячам.2 Політиканство – це процес діяльності у сфері політики, який політикани вперто плутають зі справжньою політикою. Політиканство багатолике, а тому дати йому якесь конкретне визначення важко. Та, як не дивно, найточніші означення політиканству дають самі політикани, але виключно на прикладах своїх недругів чи конкурентів. Якщо синтезувати висновки політиканів, то можна ствердити, що політиканство – це така діяльність у всіх гілках влади та сферах, що мають безпосередній або опосередкований стосунок до державотворчого процесу, яка здійснюється без чіткої мети або з метою, котра може мати катастрофічні наслідки для майбутнього держави. Політиканство – шкідливе і небезпечне явище, а його носії – внутрішній ворожий резерв, що зісередини роз’їдає країну – т.зв. „шоста колона”.3

Мета роботи – проаналізувати основні, принципово важливі кроки керівництва загалом: на рівні декларування намірів, на прикладах важливих рішень та їх наслідків, що вже є і ще будуть; знайти, вияснити причини, механізми, що спонукають до політикування, суть і корінь помилок (сягає, очевидно, християнських, духовних, ідеологічних, світоглядних та інших цінностей та орієнтирів). Розмежувати навмисне і ненавмисне політиканство, які є державним злочином (у першому випадку) та найвищою мірою непрофесійності, службовою чи чиновницькою невідповідністю та халатністю (у другому випадку), котрі, проте, мають однаково шкідливі й руйнівні впливи на державотворення. І, звичайно, на основі багатющого документального багажу давно і нещодавно минулого зорієнтуватись у перспективах українського національного державотворення.

ЧАСТИНА 1

Українці мої, дай вам, Боже, і щастя, і сил, Можна жити хохлом – і не згіркне від того хлібина, Але хто ж колись небо прихилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

Володимир Шовкошитний

Національна безпека

Безпека кожної незалежної держави починається насамперед з її здатності забезпечити всебічну цілісність і недоторканість своєї території, визначеної сухопутними та морськими кордонами, гарантування захисту від можливих територіальних зазіхань потенційного ворога. Для цього Україна успадкувала від СРСР частину військових сил, у створення й утримання яких вклала колосальні людські та матеріальні ресурси. Що зроблено для їх зміцнення, модернізації, науково-технічного прогресу, матеріального переоснащення, підвищення рівня професійності та боєздатності, можливості швидкого й ефективного реагування на загрози?

На момент розпаду СРСР на території України, за даними Міністерства Оборони, дислокувалися: ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО), Чорноморський флот. Усього угруповання військ і сил нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисяч танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічні ядерні боєголовки міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї. Стратегічні ядерні сили мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет (130 ракет СС-19 (КЗ-18) і 46 ракет СС-24 (КЗ-22) з 1280 бойовими частинами). До їх складу входили авіаційні частини стратегічних бомбардувальників 21-ТУ-95МС і 20-ТУ-160 останніх модифікацій, що мали 600-650 ядерних боєприпасів, а також тактична ядерна зброя. Увесь цей арсенал становив собою серйозну військову силу. Само собою зрозуміло, що усі нормально мислячі державницькими категоріями люди мали вагомі підстави вибудовувати свої розрахунки на тому факті, брати його за одну з непохитних підвалин гарантування незалежності та можливості самостійно вирішувати свої справи у національних інтересах, часто далеких від інтересів близьких сусідів і далеких спостерігачів та активних гравців світової політики. Ситуація була ще не найгіршою, бо ми мали і зброю, і наукові, технічні, людські та усілякі інші можливості, аби створити необхідну інфраструктуру її обслуговування. Основну увагу треба було зосередити на негайному технічному підпорядкуванню Києву систем управління ядерною зброєю. Це було би принципово важливим і далекоглядним рішенням президента, правдиво політичним кроком. Чому ж так не сталося?

З легкої руки Леоніда Кравчука, першого Президента незалежної України, 14 січня 1994 року у Москві була підписана тристороння угода, відповідно до якої ми здали свій ядерний потенціал, до речі, третій за потужністю у світі: знищили стратегічні носії і вивезли до Росії 1734 ядерні боєголовки. Можна ще погодитись, що такої величезної кількості цієї смертоносної зброї нам і справді не було потрібно. Та мова тут не про кількість, а про сам факт ядерної зброї, що стала вже і політичною зброєю, тому принципова відмова від неї – щось поза межами розумної національної політики. Зрозуміло, що цей крок активно підтримав і Схід, і Захід: аякже, нащо мати сильного, озброєного конкурента, який, диви, ще й проводитиме свою незалежну політику та претендуватиме на вагоме місце і роль у геополітиці! Та такому потенційному конкуренту, що сам напросився добровільно здати зброю, треба ще й подарунок дати! Можливо, Кравчук щось з того і отримав. А Україна? Якщо не брати до уваги тієї дрібниці, що три роки наші електростанції працювали на твелах, які за американські гроші „надала” Росія за подаровану їй ядерну зброю, Україна отримала право пишатися тим, що хоче бути нейтральною, позаблоковою і… без’ядерною! Ото й усе.

З першими двома орієнтирами зовнішньої політики розумно було б погодитись. Але як хотів захищати нейтралітет, позаблоковість і незалежність України її президент Кравчук без ядерної зброї? Домовився про усні чи письмові (що, зрештою, однаково „ефективно”) гарантії Росії та США. Але ж це уже певне блокування, певна втрата нейтралітету, адже офіційно відмежуватися, не кажучи вже про засудження імперської політики тих двох світових монстрів, ми не можемо, бо вони є… гарантами нашої безпеки! Не Україна, не наша військова потуга, що спирається на народ і його інтереси, а ті, хто проводить свою політику у своїх інтересах.

На чому ж базувалася політика Кравчука? Він каже: „І сьогодні я за нейтралітет і позаблоковість, які визначені в Декларації, проголосованій ще в 90 році парламентом. На мою думку, це єдиний шлях, як зробила свого часу Фінляндія, Австрія, інші країни – позбутися тягаря зброї, навантаження на економіку, на бюджет. Знаходитися у такій геополітичній ситуації – між Росією і Європою – треба бути країною, яка могла б використати своє географічне, політичне і історичне становище і бути багатою, цивілізованою”. І завбачливо переконує: „Я зробив висновки з тих, скажімо, помилок, які зробили Грушевський, Винниченко, вони вважали, що війська не потрібно, армії не потрібно”.4 Те, що зброя є тягарем і навантаженням на економіку, пан колишній президент таки побачив, тож дбаючи у притаманному йому соціал-демократичному дусі не так про націю і Україну, як про економіку і ковбасу, легко і елегантно, та ще й показово і добровільно з нею розпрощався. Ні, не він розпрощався – розпрощав Україну, і не так з тягарем, як з гарантією безпеки і потужним небитим козирем міжнародної політики. А от аксіому Наполеона про те, що „хто не хоче годувати свою армію – годуватиме чужу”, забув. Бо не знати, сподіваємося, не міг. То де ж ті висновки з помилок?

Зате список втрат аж надто розлогий і поповнюватиметься перманентно. Основне – Україна зійшла з арени лідерів, поставивши себе зі статусу рівноправного співрозмовника у позу вічного прохача – безпеки, захисту, допомоги. З часом такий стан неминуче впливатиме на свідомість, перетворюючи громадян у хронічних васалів, прислугу, витісняючи Богом даний дух свободи, вільного розуму. Чи пояснили це Кравчуку його радники, наразі невідомо, а сам він, бачиться, настільки був зайнятий турботами про перевантажену ядерною зброєю економіку та бюджет, що про такі незискові ідеалістичні речі розмірковувати було ніколи. Шкода, що у нашого дуже доброго і миролюбного Президента не мав нагоди повчитися Шарль де Голль, котрий казав: „Держава, котра не володіє ядерною зброєю, тоді як інші цією зброєю володіють, не володіє своєю долею”. Послідовник президента де Голля Жак Ширак також завжди був переконаний, що відстоювати французькі інтереси треба могти самостійно, без звертання за допомогою до союзників. Хоч Франція і за територією, і за кількістю населення дуже подібна до України, та способи мислення державних мужів обох країн разюче відрізняються. Тому французи мають вільну державу, що гарантує всебічний їх захист і підтримку, а ми „маємо те, що маємо”.

Крім основного, стратегічного, у цього питання був і інший аспект – суто економічний. Справа у тому, що бойова частина ракет – збройний плутоній та високозбагачений уран вельми дорогі матеріали. Так, для прикладу, ринкова ціна одного кілограма збройного плутонію сягає одного мільйона доларів (!). А згідно з домовленостями, підписаними Л.Кравчуком, ми подарували Росії понад 50 т такого урану та близько 10 т плутонію, які, за найскромнішими підрахунками, вартують понад 10 мільярдів доларів. Але навіть такого марнотратства виявилося замало. Резонно зауважує Юрій Костенко: „Тож навіщо їй, здавши боєзаряди, нищити ще й шахти, командні пункти тощо? Що це – самоїдство?”5 Таки оригінальний за своєю безпардонністю та цинічністю спосіб порятунку української економіки придумав Президент – шляхом вивезення щонайменше 10 мільярдів доларів. Стає очевидно, що ми здавали не лише „небезпечний тягар”, а цілеспрямовано знищували обороноздатність, що є державною зрадою навіть у розумінні напівдиких племен Африки.

Певно, традицію перекладати відповідальність за долю народу на іноземні держави, які, як доводить історія, й самі можуть виступити агресором (як Росія у 1918) чи просто їм буде не до України (як Антанті у 1939 до Польщі), Леонід Кравчук перейняв разом з партійним квитком соціал-демократії, що вже має певний досвід роззброєння країни зісередини і залишення її на поталу „друзям” і „братам”. Але чому він думає, що у його хитромудрих викрутасах в українських шароварах українці не зможуть розпізнати цієї ж таки кацапської „калінки-малінки”?

На можливість відновлення Україною свого ядерного статусу реакція Леоніда Кравчука була прогнозованою: „Поновлення ядерного потенціалу? Це ж просто нереально. Це треба десятки мільярдів доларів для того, щоб відновити ядерний потенціал. І яка б держава розумна взялася відновлювати ядерний потенціал?” Цікаво, а як би зреагував „дуже демократичний” Захід, „взірець демократії” США та пережиток колоніального імперіалізму Росія на таку заяву національної України, якщо свій, колишній президент дивує нас таким вищим ступенем політичної наївності? Чи не так, як Іраку на його ніби володіння зброєю масового знищення, яку так і не знайшли, чи так, як готуються відповісти Ірану на його заяви про створення бомби? Це уже зовсім інший формат розмови – із заохочень, намовлянь і безлічі обіцяних паперових гарантій до прямого, неприхованого тиску, шантажу і вже зовсім реальних погроз – як у випадку з тим же Іраком. Не треба бути віщуном, аби здогадатися, що реакція буде однозначно різко негативною і на диво одностайною, бо коли йдеться про інтереси України, то усі вороги мають феноменальну здатність об’єднуватися проти нас навіть у момент, коли гризуть один одному горло. І ніяке белькотіння про демократію та право на самовизначення у цьому випадку не пройде: у момент істини приховати справжнє обличчя і наміри важко.

Побачивши свій перший грандіозний успіх у справі роззброєння України, його автори й виконавці в особах Кремля та українських державних політиканів взялися і далі творити в їх розумінні благо для країни. Тепер їм треба було здійснити ще один план, писаний у московських кабінетах для виконання у Києві. Кодові назви цієї широкомасштабної афери – „Угода про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України”; „Угода про параметри поділу ЧФ”; „Угода про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом ЧФ та перебуванням ЧФ РФ на території України”, укладені 28 травня 1997 року і ратифіковані Верховною Радою України 24 березня 1999 року. Мета – закріплення військової присутності Росії на українській території, а саме – в Криму.

Позиція Росії у цьому питанні ясна, як Божий день. Вони вважають Крим, як, зрештою, і ледь не всю Україну „исконно русской землей” – принаймні так в озвученні прес-служби фактичного Кремля устами господіна Жириновського звучить російська неофіційна, але реальна політика. Нам великодушно залишають лише західні території за Збручем – очевидно, таки добре далися взнаки бандерівці, з якими вони воліють краще вже не мати справи. Такий стан не є ані новим, ані навіть наново видуманим – так було завжди, за усіх керівників і політично-агрегатних станів цієї країни. Отже, знати про це зобов’язані були насамперед українські керманичі, і вести державні справи так, аби максимально протидіяти таким тенденціям сусідньої держави, звести до мінімуму її військовий, політичний, економічний, інформаційний та всілякий інший тиск. Звичайно, що наші керівники це розуміли, але… зробили з точністю до навпаки. Чому?

Військова присутність Росії у Криму має декілька стратегічних цілей для цієї держави. Суто військова є вагома, але водночас і обмежена у засягу дії – варто лише Туреччині закрити Босфор, і ЧФ опиняється у великому озері без можливості виходу в океан. Але залишається ще чимала зона досяжності, як от причорноморські країни Східної Європи, Кавказ, та ж Туреччина, що є членом НАТО. І, звичайно, Україна, яка від російської присутності на своїй території програє, без сумніву, найбільше. Стає очевидно, що ця мета – втримати бодай Крим, якщо не всю Україну, у зоні свого впливу, підпорядкувати частину її території своїм національним інтересам, що, м’яко кажучи, небезпечно межують з імперськими амбіціями (а у Москві час від часу лунають заяви про наміри створення ліберальної імперії на території СНД), і є провідною у філософії кремлівського мислення по-кримськи. І Чорноморський флот колишнього СРСР став чудовим приводом для закріплення на наших берегах.

Після „братського” розподілу ЧФ колишнього СРСР Україна отримала 28 бойових кораблів, катерів та суден: фрегат „Гетьман Сагайдачний”, побудований у 1993 р.; підводний човен „Запоріжжя” (1970 р.); шість корветів, найстаріший – 1976 р., найновіший, „Луцьк”, (1994 р.); три десантні кораблі: „Костянтин Ольшанський” (1985 р.), „Кіровоград” (1971 р.), „Донецьк” (1992 р.); чотири мінно-тральних кораблі, всі (крім одного) збудовані в 70-х роках минулого століття; мінно-тральний катер „Генічеськ” (1984 р.); три артилерійські катери (1971, 1972 та 1990 рр.); два однотипні ракетні катери: „Прилуки” (1979 р.) та „Каховка” (1980 р.); два десантні кораблі: „Брянка” (1970 р.) і „Сватове” (1979 р.); три розвідувальні кораблі: „Славутич” (1992 р.); „Сімферополь” (1973 р.), „Переяслав”” (1987 р.); корабель управління „Донбас” (1970 р.) і протидиверсійний катер „Феодосія” (1983 р.). Хоча усю цю флотилію назвати бойовим флотом доволі важко. Ось що пише в рапорті заступник командувача ВМС ЗС України з логістики „Технічний стан кораблів та суден, які входять до складу ВМС ЗС України станом на 5.05.2005 р.”: „При переході з п.Новоозерне до п.Севастополь аварійно зупинено головний двигун лівого борту ВДК „Костянтин Ольшанський”. Проведено розслідування… Орієнтовна вартість робіт складає 120,0 тис. грн.”; ДК „Сватове”: „…Зовнішня обшивка місцями деформована та прокоригована, потребує негайного пофарбування. Підводна частина корпусу корабля має сковзну корозію. Стан набору корпусу – задовільний. Стан паливних цистерн – мають сковзну корозію. Верхня палуба має сковзну корозію на 20% та потребує ремонту…”; КУ „Донбас”: „Дата від останнього планового ремонту – 1986 р. Термін чергового середнього ремонту вийшов у 1991 р.”; флагман флоту „Гетьман Сагайдачний” – зламаний колінчастий вал дизель-генератора; РК на підводних крилах „Каховка”: „Стан корпусу задовільний, але має велике обростання – на крило вийти неможливо”; ДК на повітряній подушці „Донецьк”: „У корабля вийшов термін експлуатації. Корабель подається на виключення з бойового складу та переведення в категорію „технічне майно”. Бачимо, що Український флот – це суцільний металобрухт, якому до боєздатності – як до Києва рачки. Єдиний наш підводний човен „Запоріжжя” стоїть без акумуляторів, тож про його бодай вихід у море також нічого говорити.

Натомість ЧФ РФ має доволі потужну військову силу: 39 бойових кораблів і катерів, 76 допоміжних суден, є група морської авіації, в склад якої входять 22 сучасні бомбардувальники СУ-24, а також величезна кількість боєприпасів. Обслуговують усе це близько 16 тисяч військових. Боєздатність українського та російського флотів не йде у жодне порівняння.

Після попередньої політичної і стратегічної підготовки Росія вирішила нарешті провести „розвідку боєм”, аби прощупати, чим насправді дихає Україна та її керівництво. Нічого кращого, ніж спровокувати прикордонні непорозуміння, придумати було важко. Привід – непомітний до цього часу острівець Тузла. Після навчань свого флоту, в яких відпрацьовувалося захоплення і оборона узбережжя, у 2003 році Росія почала насипати дамбу зі свого берега до нашого, наближаючись до державного кордону України. Мета – визначити, чи твердо стоятиме на своїй позиції щодо делімітації та демаркації свого морського кордону Україна.

З притаманною російській політиці простотою пояснив позицію своєї країни щодо питання Тузли В’ячеслав Ігрунов, заступник голови Державної Думи Росії у справах СНД і зв’язками зі співвітчизниками: „…Я бы хотел сказать, что это не первое силовое решение в нашей стране, и нельзя его вырывать из контекста. У нас есть сейчас силовые решения по приватизации, у нас есть силовое решение по Тузле, по Чечне. Недавно мы говорили о силовом решении по поводу Грузии, и так далее. (…). Мир перешел в другую эпоху в последние годы, весь ХХІ век – это переустройство мира по иной модели, модели силовой. И я вот думаю, что в России появилось такое ощущение, что не только США, но и России позволено силовым путем менять статус-кво.”6

Після аж надто довгої паузи врешті очевидною за своїми намірами стала політика Кремля щодо Тузли і для Кучми. Він, зокрема, сказав: „Ми знаємо, що це каже не вся Росія. Це тільки одна, але дуже немала, частина Росії. Ця частина нічому не навчилася. …Ми шкодуємо, що самостверджуються за наш рахунок, проте нам зрозуміло, чому саме Україну вибрано для цього. Без України ж не було б, нема і не може бути імперії – жодної, ні звичайної, ні „ліберальної””. Незалежно від того, як хто особисто ставиться до Кучми, все ж варто взяти до уваги цей його умовивід.

Для чого Росії свідомо йти на цей конфлікт? Не можна остаточно виключити з переліку мотивацій і їх знамените „авось”: був певний розрахунок на те, що Україна не захоче псувати „дружні стосунки зі стратегічним партнером” і виявиться поступливішою у питанні розмежування Азовського моря та контролю над Керч-Єнікальським каналом. Є тут, звичайно, окрім розвідки суто політичного настрою української влади та суспільства, й лобіювання власних (російських) національних інтересів. Знаємо, що за прохід своїх суден Керченською протокою Росія платила Україні приблизно 10 мільйонів доларів річно. Коли б ця афера з територіальними претензіями вдалася, то разом зі створенням небезпечного прецеденту Москва отримала б і значну грошову винагороду.

Маємо ще один аргумент на користь того, що основний акцент у сучасній міжнародній політиці ставиться на банальне силове вирішення. Усі дипломатичні викрутаси – лише маневри, аби затягнути час, краще підготуватися або вирішити спір на свою користь без значних людських та матеріальних затрат. І сильна армія у цьому випадку – серйозний останній аргумент. Також бачимо справжню вагу тих міждержавних угод, що гарантують безпеку України: один з гарантів нашої безпеки – Росія – спокійно йде на серйозний територіальний конфлікт з можливим збройним протистоянням, інші, вичікуючи, мовчать і споглядають. Постає цілком логічне запитання: навіщо нам такі гаранти та й чи потрібні вони взагалі?

Чи треба ще підтверджень про актуальність зміцнення військової потуги і обороноздатності, орієнтованої на власні сили?

На початку 2006 року вже вкотре почалися непорозуміння з ЧФ РФ. Цього разу росіяни практично окупували гідронавігаційні споруди, що не були орендовані ними згідно з умовами договору. Для чого їм це? Відповідь дає віце-адмірал В.Безкоровайний, заступник Міністра оборони, командувач Військово-морськими Силами України у 1993-1996 роках: „Для забезпечення навігаційної безпеки в умовах військових дій флоту знадобляться „маніпулюємі навігаційні засоби” (що працюють в інфрачервоному спектрі). Ось тепер уважному читачеві стане зрозуміло, що Росія захопила всі об’єкти гідрографії вздовж південного узбережжя Криму саме з метою збереження готовності ЧФ РФ вести бойові дії з нашої території”.7

Недарма у Криму служить такий великий особовий склад. Адже усі вояки – носії російської культури, менталітету, сповідники російської державної ідеології, які є центром кримського антиукраїнства. Фактично Росія у Криму має не лише надзвичайно потужну п’яту колону, основу якої складають офіцери і матроси та їх родини, – вона має потужний засіб інформаційного впливу, формування громадської думки, тобто може вести і вже успішно веде повномасштабну інформаційну війну проти України і всього того, що їй не подобається в українській історії, політиці. Для цього у неї є: Будинок офіцерів, Матроський клуб, Морська бібліотека, музей КЧФ, газета „Флаг Родины”. Постійно нарощується пропагандистська мережа у Севастополі: відкрито кілька навчальних закладів під опікою флоту, Морська галерея, Чорноморський філіал МГУ. У всіх тих закладах, зрозуміло, ні слова позитиву не почуєш про Україну, бо їх мета – активно вербувати перевертнів для служіння інтересам великої Росії. Тому Крим інтенсивно русифікується (хоча й так далі вже нікуди!).

Істинну мету Росії озвучив не один великорос. Один з соціологів, Г.Павловський, роздумує так: „В конце концов, что такое Россия, если не русский язык плюс Вооруженные Силы?” Чи не створюються військовими силами і урядовою підтримкою сусідньої держави усі необхідні реагенти для того, щоб Крим став російським? Інший, також цілком офіційний чоловік, депутат Державної думи Росії, член фракції „Родина” Віктор Алксніс у Сімферополі заявив: „Якщо Україна продовжуватиме спроби витіснення Чорноморського флоту Росії із Севастополя, то російська сторона мусить підняти питання про повернення їй Криму”. І вже абсолютно серйозно газета ЧФ РФ „Флаг Родины” висловлюється за встановлення пам’ятника Сталіну, бо „мудр и прозорлив, великий государственник и державник”. Він би швиденько дав собі раду з тими непоступливими українцями, як от з кримськими татарами у 1947… Ще репліка для тих „малих” українців, котрі вважають, що „отакі дурниці плете лише Жириновський”. Перелік прізвищ російських великодержавних шовіністів і їх офіційних антиукраїнських заяв зайняв би, певно, обсяг повноцінної книжки, аналіз же їх діяльності потягне на ціле наукове дослідження. Тут же наводимо ті приклади, які безпосередньо стосуються теми. Можливо, це хоч частково розкриє очі, тим, що хочуть бачити реальну правду, а не московську нахабну брехню про вічну дружбу слов’янських братів-народів.

Світова практика базування війська на чужій території не знає таких пільг, як ЧФ РФ на Україні. Політичний оглядач газети „Флот України” Борис Несторенко, роблячи висновки з масштабного державного безчинства української влади загалом, пише: „Безпрецедентний стан, коли іноземна військова база має в країні перебування такий надпотужний інформаційно-культурний вплив, рано чи пізно приведе до безпрецедентних наслідків для української державності”. Інший українець, Анатолій Павленко, у статті „Севастопольська кома. Чорноморський флот у Криму: вивести не можна залишити?..” зауважує: „Саме по собі базування ЧФ у Криму є унікальним. Якщо всі іноземні військові бази в інших державах екстериторіальні і військовослужбовці можуть виходити за територію своєї бази лише у цивільній формі одягу, то патрулі ЧФ контролюють своїх вояків в українському місті Севастополі. Офіцери й мічмани флоту проживають у місті. Міжнародна практика такого не знає”.

Тим часом дається взнаки п’ятнадцятирічна практика новітньої зневаги до України, виховувана Росією у середовищі своїх вояків. 11 лютого 2006 року у Севастополі привселюдно було здійснено акт наруги над державним прапором України. У світі за такий вчинок умови і терміни перебування військової бази та її службовців на тимчасово орендованій території були б негайно переглянуті. Українські ж чиновники знову підтвердили намір терпіти ЧФ РФ у Криму до 2017. Зайняти рішучішу позицію захисту національних інтересів, своєї честі не дозволяє – вгадайте, що? – так, залежність від газової труби, негативний, не на нашу користь баланс військових сил у самому Криму, зрештою відсутність ядерної збої… Українські владоможці уже вкотре стали заручниками власних помилок, недалекоглядності, поступливості, наївної віри у доброго царя чи президента, у щиру і вічну дружбу братніх слов’янських народів. Чи могло бути інакше? Могло, повинно було бути і таки буде.

Втратили ми і гроші. Згідно з домовленостями, Росія за тимчасове базування свого флоту платила Україні 97,75 мільйонів доларів на рік. Відповідно до підрахунків Державного комітету земельних ресурсів, які 9 лютого 2006 р. на брифінгу оприлюднив секретар Ради нацбезпеки і оборони Анатолій Кінах, Росія повинна платити за оренду займаної нею площі 1,8 мільярда доларів. А платила лиш 97,75 мільйонів, та ще й віддавала ласі Кримські шматки у суборенду, заробляючи на наших ресурсах гроші.

Тепер проста арифметика: за дев’ять років базування ЧФ РФ у Криму бюджет України недоотримав щонайменше 15 мільярдів 327 мільйонів доларів. Заборгованість України перед Росією, визнана українськими офіційними представниками на момент підписання договору, становила 3 мільярди 74 мільйони доларів. Навіть погасивши цю заборгованість, Україна все одно залишилася ограбованою на 12 мільярдів. Ким і з чиєю допомогою?

Україна послідовно зневажає свої національні інтереси у кримському питанні. Це видно і з того, що нашим законодавством створено цікавий нонсенс. Справа у тім, що колишні військові, що проходили службу в Криму у складі військово-морських сил Росії, після виходу на пенсію позбуваються російського громадянства, оформлюють українське і… отримують пенсію з Міністерства Оборони України, тобто з українського бюджету! „Паломництво” іноземних моряків з більш суворих північних чи прибалтійських морів на теплий південь України стає ознакою доброго тону у середовищі російського моряцтва, яке прагне завершити кар’єру на чорноморському узбережжі: вони останні роки дослужують у Криму, змінюють паспорт – і плати, Україно, їм пенсію! Ніяких перешкод цьому у нашому законодавстві не передбачено, тому така практика стає нормою. Мало того, що ми фактично вже зобов’язалися пожиттєво годувати чужу армію, виплачуючи її ветеранам пристойну пенсію (а ці кошти мали би піти на різні виплати українським морякам), ми ще й активно стимулюємо притік носіїв чужого українцям способу мислення, чужої ідеології, часто відверто ворожих у ставленні до України. Ми свідомо збільшуємо і так надпотужну п’яту колону в Криму, прирощуємо антиукраїнський електорат, закладаючи серйозну перешкоду подальшому національному будівництву. Українська влада спромагається хіба на обережні словесні здивування з приводу тотальної зневаги України з боку моряків ЧФ РФ, а діями своїми лише підживлює ґрунт для динамічного прогресу ситуації. Як це розуміти?

Але на цьому махінації, пов’язані з армією і військовим майном України, не завершилися. За період з 1992 по 1997 кудись безслідно позникало добра десь на 32 млрд. доларів! Такий висновок зробила тимчасова парламентська слідча комісія, створена для розслідування фактів незаконного продажу військового майна та озброєння. Для порівняння скажемо, що цього було би достатньо для розгортання та утримання п’яти фронтів у складі 10 млн. чоловік, а армія СРСР у мирний час нараховувала 5 млн. чоловік. Чи змогли б усе це вкрасти талановиті прапорщики, про яких складено стільки анекдотів? Без допомоги вищого військового керівництва – точно ні. А вище військове керівництво без відома, мовчазної згоди, злочинної халатності чи безпосереднього сприяння перших осіб держави? Таким чином, лише невеличка купка злодійкуватих чинуш зуміла за кілька років практично повністю знищити українську армію, і зробила то направду талановито, бо без жодного пострілу. Отже, позиції наших недругів доволі міцні, бо вони зуміли залучити до руйнації армії наші внутрішні сили, і, як бачимо, успішно. Ситуація стала настільки очевидною, що 10 лютого 2007 у випуску новин міністр оборони Анатолій Гриценко заявив, що при збереженні існуючої тенденції нищення української армії вона повністю втратить боєздатність за три роки.

Оскільки національна безпека охоплює не лише сферу безпосередньо військової потуги, то нижче розглянемо ще декілька її аспектів – не менш важливих, які можуть ефективно працювати тільки в комплексній взаємодії.

Внутрішня безпека

Важливою також є і внутрішня безпека, тобто контроль за діяльністю можливих осередків дезорганізації країни зісередини. До таких належать різноманітні рухи, партії, громадські організації, що безпосередньою чи прихованою метою своїй діяльності вважають сприяння розколу держави за будь-якою ознакою, ведуть дискредитаційну щодо країни політику чи займають угодовські позиції щодо тих держав, що здійснюють спроби будь-якого тиску на країну. Для цього в Україні є: Рада Національної Безпеки та Оборони, Служба Безпеки України, Міністерство Внутрішніх Справ, Верховна Рада, Уряд і Президент. Їх прямим обов’язком є попередження й ліквідація усіх зазначених загроз. Як виконують ті державні органи влади свої конституційні обов’язки?

Відомо, що президентські вибори 2004 року були надзвичайно напруженими, що викликало хвилю загальнонародного протесту проти існуючої бюрократичної системи. Та мова тут не про те.

У ході передвиборчих перегонів різко загострилися задавнені болячки української політичної системи, яка не зуміла, а, може, й не пробувала чітко визначитися з пріоритетною ідеологією національного будівництва та механізмом її реалізації. Святе місце порожнім не буває, тож бажаючих заповнити вакуум виявилося чимало.

Одним із таких тривожних, але давно прогнозованих випадів проти незалежності України та самих основ державності стала ухвала Харківської облради під керівництвом Євгена Кушнарьова про відмову перераховувати гроші в держбюджет, про підпорядкування міліції та МНС виконкому облради, який він тут же й очолив, про заглушення кількох телеканалів та термінове обговорення з керівництвом восьми областей питання створення Південно-Української республіки. Нормальною мовою це означає справжнісінький сепаратизм, що є державним злочином у всіх країнах. Але влада зволікала, що і спонукало злочинців до ще рішучіших дій та спроби втілення свого плану в життя. Так, уже в листопаді 2004 відбувся з’їзд сепаратистів у Сіверодонецьку, на якому спільник Кушнарьова, голова Донецької облради Борис Колесніков запропонував створити Південно-Східну Українську республіку з центром у Харкові. Відчувши повну безкарність, цей же Є.Кушнарьов говорив: „…И я хочу напомнить горячим головам под оранжевыми знаменами: от Харькова до Киева – 480 километров, а до границы с Россией – 40! (оплески)… Не надо испытывать наше терпение (оплески), на любой выпад у нас есть достойный ответ вплоть до самых крайних мер… Поэтому еще раз призываю всех быть непоколебимыми, стать в полный рост и отстоять наш выбор. Вставай, страна огромная! Вставай на смертный бой! С нашистской силой темною, с оранжевой чумой! (оплески). С нами Бог и Правда! (оплески)”. І, щоб усі зрозуміли однозначно, пояснив: „Це створення нової південно-східної української держави у формі федеративної республіки, з метою уникнення звинувачень в тому, що дана ініціатива дасть будь-який статус винятковості донецькому регіону. Ми пропонуємо у разі створення нової держави, її столицею оголосити місто Харків”. Захоплено аплодував затятий україножер Юрій Лужков, представник офіційної Росії, бо на той час виконував функції мера Москви.

Що тут незрозумілого? На наш погляд, все чітко і ясно: відверті заклики до внутрішньодержавного протистояння „вплоть до самых крайних мер”, тобто громадянської війни, відщеплення частини української території й утворення якоїсь нової республіки, з усього видно, московської маріонетки, з можливим і дуже ймовірним ініціюванням приєднання її до сусідньої держави. Так само зрозумів ситуацію і Володимир Полохало, керівник проекту „Політична думка”: „Якщо підходити до цього питання з точки зору національної безпеки, з державницьких інтересів, то ті заклики й дії, які мали місце на сході України, зокрема в Сіверодонецьку, безперечно, були спрямовані проти України, її політичної цілісності як унітарного державного утворення, а не просто були елементами політичної боротьби на президентських виборах”. Подібно розмірковує Сергій Дацюк, консультант корпорації стратегічного консалтингу „Гардарика”: „У даному випадку, я думаю, було б правильніше виділити сепаратизм в абсолютно окреме провадження справи, з єдиною метою – щоб виробити звичку й розуміння в людей, що безпека держави самоцінна. Не примішувати сюди ні економічні, ні інші злочини, а просто показати, що держава може себе захищати. Сепаратизм – це державна небезпека. Люди, які зазіхають на державну безпеку, мають бути засуджені, без всіляких економічних злочинів, які мають місце. Таким чином було б правильніше. Все тільки замутнюється іншими злочинами, і ми не будемо мати прецедент, а він важливий, навіть за умови, що в нас немає прецедентного права”.

Зрозуміло усім, але не українській владі. Чомусь…

Відреагував і Віктор Ющенко: „Ніяка патологічна ідея, яка належить хворим людям, про сепаратизм, федералізм не буде мати розвитку. Я вам це обіцяю. Це не жарти. Ці люди будуть відповідати перед законом. Я доживу до того часу, коли вони відповідатимуть перед судом за ті неприємності, які принесли в українське суспільство. Їхня безпека набагато менша, ніж безпека моєї країни. Тому я так наполегливо ставлю питання: люди, які стоять за такою ідеологією, мусять відповідати перед судом”.

Рішучості Президента вистарчило аж на десятидобове ув’язнення Кушнарьова. Після цього він не тільки не спостерігав за зірками через ґрати, а навіть встиг успішно очолити передвиборчу кампанію Партії регіонів, в результаті якої разом зі своїм спільником Борисом Колєсніковим став народним депутатом України, отримавши чудову нагоду перетворювати свої наміри у законодавчі ініціативи. Так само покарані й інші учасники заколоту. Цей вчинок він використовував для політичної реклами, та ще й переконував владу, що його, буцімто, неправильно зрозуміли, адже сталося сплутування понять „сепаратизм” і „федералізм”! Здається, він все ж досяг своєї мети – переконав, тому можна запідозрити, що влада таки не розрізняє цих понять або справді їх плутає. Цікаво, правда? І це після року (!) перебування на посаді Президента Віктора Ющенка. Таким чином, створено небезпечний прецедент, наслідки якого вже даються взнаки і будуть прогресувати доти, доки справедливість не візьме гору.

Зайво доводити, що за часів пам’ятного КДБ подібний виступ завершився б ще до його завершення (даруйте за ненавмисний каламбур), доля персони виступаючого була б вирішена однозначно, без зволікань, не було б ніяких „сплутувань понять”, під серйозне розпрацювання потрапила б уся компанія, а решту потаємних прихильників, що встигли б сховатися, надалі навіть заїкатися про подібне не наважувалися б. Подібних прикладів українська історія знає достатньо, особливо багатий ними радянський період, незважаючи на те, що у Сталінській конституції СРСР республіки мали формальне право на самовизначення аж до відокремлення, тобто такі виступи українців юридично не порушували конституції, були у межах правового поля. Знаємо, що це ніяк не перешкоджало радянській системі стріляти, морити голодом, масово садити у табори і всіляко придушувати будь-які, навіть найменші натяки про причетність чи навіть просто прихильність до згубної для імперії ідеології – українського націоналізму. Тепер антиукраїнські рухи функціонують зовсім відверто, а їх ніби осуд залишається млявим і виключно паперово-декларативним. Висновок напрошується лише один: у нас щось негаразд з визначенням небезпеки для країни, механізм її захисту не працює, а ще Захарія попереджав: „В політиці найгірше рішення – не приймати жодного рішення”. Які можуть бути наслідки такої псевдополітики – можна лише здогадуватися.

Кожна країна сучасного світу, хоче вона того чи ні, мусить певним чином визначати свої пріоритети у зовнішній політиці. Сховатися чи відгородитися від зовнішнього світу тепер неможливо навіть на далеких островах чи за широкими обширами своєї власної території – розвиток новітніх технологій у різних галузях стирає різниці у відстанях. Тим паче актуальним стає питання у справі взаємовідносин зі сусідами, близькими і далекими.

Для початку треба чітко визначити, хто наші найперші сусіди та які їх наміри стосовно нас. Для цього потрібно ґрунтовно проаналізувати, яку мету вони ставлять перед собою і як мають намір її реалізувати. Порівнявши, як співвідносяться геополітичні цілі наших сусідів чи інших незалежних держав з національними інтересами України, можемо робити висновки про можливість чи неприпустимість потенційного блокування з тими чи іншими суб’єктами. Формувати засади свого розвитку, не враховуючи нюансів зовнішнього оточення, було б абсолютною помилкою.

Незалежна Україна була, є і буде найбільшою небезпекою для існування імперської Росії. І це не вигадки „буржуазних націоналістів”. Така думка перманентно побутує в середовищі російського політикуму, розвивається і трансформується в залежності від сьогочасного розкладу сил. Щоб не склалося враження упередженості, заглянемо на сторінки праці Олександра Дугіна „Основы геополитики”, депутата Державної Думи Росії. Розвиваючи теорію єдиноправильного для своєї країни імперського шляху на сучасному етапі, він виводить цю потребу з ментальності та попереднього історичного досвіду. Виявляється, для подальшого успішного процвітання Росії є велика небезпека. Знаєте, яка? Цитуємо.

„Существование Украины в нынешних границах и с нынешних статусом „суверенного государства” тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию”.

Після такого висновку цей політик пропонує свій рецепт вирішення наболілого питання: „Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей. 1) Восточная Украина; 2) Крым; 3) Центральная часть Украины от Чернигова до Одессы, куда попадает и Киев, 4) Западная Украина”.

На цьому цитування Дугіна можна було б і завершити – з його позицією і рецептом все зрозуміло. Але мені знову прикувало увагу вперте небажання мати справу із західними областями. Яке ж антиімперське зілля росте у Галичині, Закарпатті, Волині (за його, Дугіна, класифікацією)? Такий розмах – аж до Індії, і тут зупинилися. Чи не найшла імперська коса вже вкотре на монолітний камінь українського націоналізму, котрий змусив її стримати свій запал? Адже він застерігає: „Этим областям, которые сегодня активно влияют на общую политическую атмосферу Украины, активно проводя антимосковскую, прозападную геополитическую линию, следует предоставить значительную степень автономии (вплоть до политической), чтобы оторвать эти „подрывные” территории от православного и в целом прорусского общеукраинского пространства как центрального, так и восточного”.8

Виписані Дугіним теорії та переписи російського імперського панування суголосні з фашистськими. Очевидно, він вчився у свого ідейного натхненника та однодумця Адольфа Гітлера, котрий писав: „…Я пришел к выводу, что упрочение немецкой народности предполагает уничтожение Австрии”.9 Жодними християнськими принципами автор не переймався: „Если же окажется, что тот или другой народ в своей борьбе за права человека потерпел поражение, то это значит, что он был слишком легковесен и недостоин сохраниться как целое на земле.” Свою мету висловлював, як і Дугін – чітко й однозначно – „Итак: либо завоевание новых земель в Европе, либо – колониальная и торговая политика”, бо ж „Германия может обеспечить свое будущее только в качестве мировой державы”.10 Які наслідки мала спроба перевтілити дані тези в расову ідеологію націонал-соціалізму та намагання зреалізувати її на ділі – знаємо чудово.

Шкода, що великий теоретик модерного російського імперіалізму не зумів побачити очевидного факту: те єдине, що стримує хижацький апетит – український націоналізм – вже давно вийшов за межі західних областей. Так, що доведеться переглянути свій „Mein Kampf” російської проекції.

Подібні теорії серед російських політиків не є сферою політичної фантастики. Вони ретельно читають своїх ідеологів і застосовують набуті імперіотворчі перспективи на практиці. Перші спроби поділу України вже вжито: ще один депутат Державної Думи – Микола Кур’янович – пішов за чітко окресленим планом Дугіна. Він ініціював звернення до уряду РФ з пропозицією… повернути Росії Крим, бо думає так: „Я считаю, в этом моё глубокое убеждение русского патриота – что нет никакой Украины, а есть Малороссия, нет никаких украинцев, а это наши братья-славяне, малороссы, временно отторгнутые от исторической родины – великой Российской Империи, – нет никакого украинского языка, а есть диалект русского языка”.11

Іншою, не менш гострою, є небезпека від тенденції глобалізації. Поступове укрупнення і фінансове зміцнення транснаціональних корпорацій на чолі з Міжнародним валютним фондом є, з першого погляду, явищем економічним. Але сучасні дослідження глобалізації її прихильниками і противниками доводять, що розглядати це явище необхідно саме у політичній площині: змагаючи до перманентного росту своїх статків, крупні фінансові магнати можуть (і роблять це) заздалегідь спланованими діями (економічні кризи, обвали національних валют, розпалення війн, державні перевороти) не лише стримати розвиток будь-якої національної економіки, а й повністю знекровити її, поставити на межу існування взагалі. Павло Штепа окреслює це явище так: „Піраміда світової сили стоїть на дуже широкій, але й дуже непевній основі. Її основа не є природна, а є штучна, побудована на брехні, ошуканстві, горлопанстві (демагогії), людській дурості та людській сліпоті, без критичній вірі. (…) Найвищий провід цієї світової сили складається з малої зграї світових (нью-йоркських) банкірів. Вони за свої мільйони вишколюють та купують виконавців своїх планів. Задля простоти викладу ми називаємо цю таємну силу світовою мафією”.12 Саме цей важіль впливу на незалежні національні держави, на думку Павла Штепи, міцно тримає у своїх руках світова мафія – другий, чи не найпотужніший активний гравець всепланетної імперіалістичної шахівниці.

Загалом глобалізацію слід розглядати як модерний, монетарний13 різновид імперіалізму. Серед сучасного українського політикуму такого погляду дотримується дуже вузьке коло діячів. Одним з тих, хто чітко усвідомив новітню небезпеку від діяльності світової мафії, є Богдан Бойко, голова Народного Руху України за Єдність. Він пише: „Глобалізм – новітній наднаціональний імперіалізм. Метою прихованого проекту є тотальна експлуатація всього людства мізерно малою групою осіб, що сповідують ідеологію космополітизму, не несуть жодних соціальних зобов’язань щодо результатів своєї діяльності на будь-якій території, недосяжні для законодавства і спроможні миттєво переносити свою фінансову могутність у будь-яку точку планети, підтримувати за власним бажанням добробут цілих регіонів або, навпаки, прирікати їх на занепад і деградацію. Цей проект є свідомим продовженням імперської ідеї в новітніх умовах і з використанням новітніх засобів”.14 Також часто спекулюють темою МВФ комуністи, соціалісти – але не з великого вболівання за долю України, а з… професійної заздрості: цей різновид імперіалізму видумали не вони і не контролюють його. Зате активно допомагають йому завоювати Україну, послідовно саботуючи єдину ідеологію порятунку від цього лиха – націоналізм. Не спостерігається і чітких заяв Президента, Верховної Ради, Уряду, партій, низки „рішучих опозиціонерів” – претендентів на керівні посади в державному апараті, у яких би було бодай принагідно окреслено дану проблему як таку, що є реальною загрозою національній безпеці. Або вони її не усвідомлюють, або абсолютно згідні з її намірами.

Передумовою подолання активного спротиву національних держав перед глобалізацією є ідейне роззброєння вільних націй. Основними інструментами на різних етапах, в різних безпосередніх практичних умовах тут виступають космополітична демократія, соціал-демократія, лібералізм. Завдання цих ідеологій чітке, а використання однієї чи іншої зумовлюється конкретною тактичною доцільністю: вони повинні максимально послабити, а якщо вдасться – повністю нівелювати відчуття національної ідентичності, викоренити націоналізм і його першооснову – християнство. Лише у такому випадку фінансове закабалення того чи іншого уряду світовою мафією стане остаточно можливим. Адже „національні особливості та суверенітет нації, національні держави, за задумом „нових громадян світу”, мають піти у небуття, бо накладають національні обмеження (культурні, етнічні, соціальні, гуманітарні тощо) на принцип вільного переміщення капіталу, робочої сили й товарів, який є для глобалістів священним”.15

На яких засадах формує свою зовнішню політику Україна? Чи враховують наші вожді настрої безпосередніх сусідів та світові тенденції? Впродовж 15 років ми чули різні позиції, висловлювані різними політичними силами, керівництвом: була орієнтація і на Росію у вигляді того ж СНД, була і різновекторність, котра зводилася до того, що ми хотіли бути з усіма нараз, навіть з явними конкурентами, чи, сказати більше, недругами. Пробували ми шукати підтримки і в США, і в ЄЕС, виробляючи щораз нові плани інтеграції в їх певні структури. Добре це чи погано?

Однозначну відповідь на це питання знайти важко, але потрібно. І кожна політична сила пробує переконати українців у правильності саме того варіанту, котрий відстоює вона. Але спробуймо поглянути на цю дилему з принципово іншої точки зору – національного інтересу.

Україна є самостійною державою, тож вона повинна прагнути бути і максимально самодостатньою, тобто послідовно базувати свою зовнішню політику на принципі гарантування відстоювання і досягнення своїх інтересів виключно силами власного народу. Тимчасові чи довготривалі міжнародні угоди доцільні рівно доти, допоки вони не суперечать національному інтересу, а оскільки закон – категорія змінна, а нація та її інтереси – категорія постійна, то логічно, що закон повинен змінюватись відповідно до сьогочасних потреб нації. В іншому випадку він буде не гарантом стабільного поступу, а гальмом розвитку, яскраво вираженим назадницьким фактором. Народ живе, і на кожному новому етапі його розвитку мусить відповідно змінюватися і закон.

Ситуація на арені світової політики змінюється постійно, інколи навіть різко. Якщо теоретично припустити, що за точку опори береться певна країна чи група країн, то така постійність може тривати доти, поки незмінними будуть координати тієї точки у системі геополітичного простору. Але не забуваймо, що нема нічого постійного, як нема гарантій вічної постійності обраної точки опори. У випадку сходження з прорахованої орбіти точки опори неодмінно рухне і те, що на неї опиралося. Навіть більше того: суб’єкт-гарант (назвемо його умовно так) знатиме наперед свої наміри, готуватиме механізм їх втілення. А ті, що основою своєї стабільності мали надію на постійність суб’єкта-гаранта, можуть опинитися перед несподіваними проблемами, котрі потребуватимуть негайного вирішення. І це у випадку, коли опікун залишиться на неворожій позиції. А якщо ні? Такі приклади в історії непоодинокі.

Беручи до уваги викладені вище думки, можемо зробити висновок, що найоптимальнішим вектором зовнішньої політики є позаблоковість і нейтралітет з опорою принципово на власні сили. Це даватиме додатковий стимул до розвитку і зміцнення позиції країни. Бо у критичній ситуації ніхто не буде дбати про Україну, а насамперед про себе і свої інтереси, тому настанова на вічних друзів, яких, як відомо за Черчелем, нема і бути не може, є утопічною і шкідливою. Чи зробить такий же висновок українська влада і як аргументуватиме іншу, відмінну від висловленої, позицію?

Інформаційна політика

В епоху швидкого розвитку науки особливо відчутні усілякі досягнення, а невдачі, відставання чи зволікання дошкулятимуть багато сильніше, ніж сто чи двісті років тому. Такі реалії: ми живемо в час, коли інформація є чи не найважливішим багатством, що дає змогу відсунути на задній план традиційні золото, нафту та інші природні багатства. Світ давно зрозумів, що, володіючи інформацією, можна здобути багато, а не маючи її – втратити все. Тому розвідки усіх країн світу насамперед займаються збором важливої інформації і поширюють ту, яку хочуть, аби інші вважали правдивою і цінною.

Так само, як і на міжнародній арені, інформація виконує одну з провідних ролей у внутрішньому, а, відтак, і зовнішньому житті кожної окремо взятої країни. Відповідно той, хто її контролює, фактично і має владу. Зайвим буде доводити, що інформаційним важелем можна впливати на будь-яку сферу життя: змінювати уряди та устрої, готувати і здійснювати державні перевороти, визначати курс країни. Отже, логічно, що держава повинна певним чином контролювати свій інформаційний простір, оберігаючи громадян від психологічного опрацювання конкурентами, недругами чи ворогами. Не йдеться про тотальну цензуру, що мала місце в колишньому СРСР і є невід’ємною ознакою тоталітарного режиму, а лиш про забезпечення цілісності свого інфопростору, який може не працювати безпосередньо на державу, але підривати основи її духовності, християнські цінності та чесноти, посягаючи у такий спосіб на суверенітет і свободу, не має права.

Визначальне значення має мова інфопростору – мова, якою, головним чином через посередництво ЗМІ, доноситься інформація до конкретного споживача, якраз і визначає те інформаційне поле, у якому він перебуватиме. Давно доведено зв’язок між мовою і народом, мовою і державою. Писав про це визначний мовознавець Гердер у праці „Філософія мови”. Спробуємо проаналізувати, у якому інфопросторі перебувають українці на тлі мовної приналежності ЗМІ, і, беручи до уваги ці факти, визначити, у чиєму. Це можна зробити з допомогою римської формули „Чия влада, того й мова”, яку Ярослав Радевич-Винницький прочитує так: „Чия мова, того й влада”.16

Якщо вірити даним останнього перепису, то відсоток тих осіб, що вважають українську своєю рідною мовою, становить 67,5%, а відсоток тих, хто вважає за рідну російську – 29,6%, тоді, як етнічними українцями себе вважають 77,8% (37541,7 тис. осіб), а етнічними росіянами – 17,3% (8334,1 тис. осіб). Як бачимо, цілих 10,3% етнічних українців не вважають українську мову своєю рідною, а російською спілкуються щонайменше 4% неросіян. Не заперечуючи права неросіян вживати російську мову, водночас не можемо не занепокоїтися тим, у якому, а, отже, й чиєму інформаційному просторі перебувають 10,3% українців. Повернемося знову до мови цифр і фактів. Як повідомляє Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення України, станом на 25.06.2004 в Україні зареєстровано та перереєстровано 20903 періодичні видання. 8859 від цієї кількості – видання загальнодержавної, регіональної та/або зарубіжної сфери розповсюдження, 12044 – місцевої сфери розповсюдження. Виключно українською мовою в Україні всього зареєстровано 4084 друкованих ЗМІ, російською – 2620, угорською – 10, болгарською – 2, польською – 4, румунською – 6, кримськотатарською – 4, англійською – 27, німецькою – 2, китайською – 2.

Змішаним текстом: українською та іншими мовами – 3051, російською та іншими мовами – 3333, болгарською та іншими мовами – 4, польською та іншими мовами – 3, румунською та іншими мовами – 3, ідиш та іншими мовами – 1, іврит та іншими мовами – 1, кримськотатарською та іншими мовами – 11, англійською та іншими мовами – 52, німецькою та іншими мовами – 11, французькою та іншими мовами – 3, китайською та іншими мовами – 2, білоруською та іншими мовами – 1, узбецькою та іншими мовами – 2, в’єтнамською та іншими мовами – 1, есперанто та іншими мовами – 1, сербською та іншими мовами – 1, ромською та іншими мовами – 1, караїмською та іншими мовами – 1.

Паралельними випусками: українською та іншими мовами – 3670, російською та іншими мовами – 3603, угорською та іншими мовами – 8, польською та іншими мовами – 37, ідиш та іншими мовами – 1, іврит та іншими мовами – 4, кримськотатарською та іншими мовами – 3, грецькою та іншими мовами – 3, англійською та іншими мовами – 994, німецькою та іншими мовами – 110, французькою та іншими мовами – 72, вірменською та іншими мовами – 3, китайською та іншими мовами – 21, іспанською та іншими мовами – 38, італійською та іншими мовами – 13.

А далі – проста арифметика: українська мова звучить повністю або частково у 8135 виданнях, російська повністю або частково – у 5953, тобто російськомовні ЗМІ становлять 73% від кількості україномовних. Бачимо, що сегмент лише друкованих ЗМІ однієї з національних меншин значно потужніший у порівнянні з відповідним українським. Цілком логічно, що бодай приблизно повинні б були співвідноситися (як 77,8 до 17,3) і кількості дозволів та реєстрацій, наданих Українською державою друкованим ЗМІ, що мають намір виходити відповідно українською та російською мовами. Але зараз баланс, як бачимо, цілком очевидний, можна сказати вражаюче промовистий – і не на нашу користь.

Останнім часом усе активніше популяризується думка про доцільність роздержавлення ЗМІ, переведення їх на принцип самоокупності, „вільного плавання”. Панацея це чи скринька Пандори?

Проблема функціонування сучасних ЗМІ, особливо районних малотиражок, хвилює багатьох політиків, державних діячів, просто активних та небайдужих до процесів державного розвитку громадян. І підстави для такого хвилювання, звісно ж, є: це і малі наклади, скупе фінансування, більша чи менша залежність їх від засновників… Інколи лунає критика на спектр висвітлених тем чи проблем, оперативність подання інформації, на якість кінцевого поліграфічного продукту – готової віддрукованої газети.

Для об’єктивності слід визнати, що значна частина зауважень справді мають під собою реальну аргументовану базу і викликані вони не спробою вчинити певний тиск на ту чи іншу газету, а таки бажанням хоч якось покращити її у процесі конструктивного діалогу, в якому, як відомо, й народжується істина. Не визнавати цього – значить самостійно законсервовувати себе в існуючому та явно не найкращому стані, прирікати газету на перманентний регрес.

З іншого боку відомо, що критика – один з найлегших способів заробити собі початковий публічний капітал. Легко здобутий, він так само легко і втрачається, а заробити справжнє визнання громади можна лише тоді, коли після критики лунає пропозиція того, як саме удосконалити попередньо критиковану галузь. Так і в нашому випадку. На щастя, середовище тих, хто висловлює певну критику на адресу принципів функціонування ЗМІ, багате людьми, шанованими у громаді, з високим рівнем інтелекту та перспективним аналітичним мисленням, тому браку пропозицій щодо покращення ситуації не спостерігається. Уваги вартують усі, а порівнюючи їх, можна визначити, котра ж справді є найближчою до істинної.

Зрозуміло, що первинною проблемою, котра б’є бумерангом по всіх інших, спричинює ланцюгову реакцію, є фінансова залежність. Маючи гроші, газета може вважатися незалежною. Але звідки ж їх узяти?

Дотепер існує державне дотування ЗМІ районними, міськими радами. Все зрозуміло: державний орган створив собі газету, фінансує її, контролюючи діяльність. У такому випадку виданню гарантоване існування, хоча відкритий простір для закидів в упередженості, в роботі „під когось” (переважно голову органу-засновника).

Часто лунають пропозиції забезпечити незалежність видання виключно способом самоокупності – за рахунок розповсюдження значного накладу. Цей спосіб має найбільше прихильників, бо за умови високої купівельної спроможності громади може стати дієвим. Але слід врахувати, що тоді певних коректур може зазнати ціна остаточного продукту – окремого примірника. Також варто прорахувати, як співвідноситься необхідна для самоокупності кількість накладу з кількістю потенційних передплатників у регіоні, де розповсюджується видання.

Наводиться багато аргументів на користь того, що видатки з державної скарбниці на утримання друкованого (чи іншого інформаційного органу) є занадто великою чи навіть недопустимою розкішшю. Так, економити державні кошти потрібно, заодно дбаючи про їх раціональне вкладення у процес національного державотворення. З тим погоджуємося однозначно.

Що ж залишається ЗМІ? Успішні приватні підприємці, маючи певний досвід ведення бізнесу, рекомендують іти тим же шляхом. Свої пропозиції вони аргументують у той спосіб, що варто лише комерціалізувати друковану площу чи ефірний час, вигідно продаючи її (чи його), і можна досягти певної фінансової стабільності і відмежуватися від усіх засновників, навіть найтолерантніших і дуже прихильних до інакших чи протилежних, ніж у них, думок. Як приклади наводяться деякі обласні чи регіональні видання, що стали на цю стезю і таки мають певну незалежність. У таких пропозиціях також слід визнавати певну рацію, зокрема, у тій частині, де з математичною точністю та врахуванням законів сучасного бізнесу і кон’юнктури ринку мовою цифр скрупульозно доведено, чому такий ЗМІ залишатиметься на плаву і до якого моменту це триватиме.

Контраргументи базуються на засадничо іншій системі оцінки роботи інформаційних осередків. Вони випливають насамперед з того, які завдання, яка мета діяльності ставиться перед творчим колективом: суто комерційна (заробляння грошей) чи ще якась інша. Багато хто з-поміж представників владних структур, громадських організацій активно відстоюють ту позицію, у висліді якої засоби інформації ніяк не можна вважати суто комерційними утвореннями, бо їх основне завдання далеко глибинніше і має величезний потенціал формування світогляду суспільства, що в умовах сьогоднішньої внутрішньої окупації України є непереоціненним інструментом пропагування, закріплення основних здобутків українців на шляху до своєї національної держави. Тим паче, коли мова стосується місцевих газет, чи, як їх ще називають, „районок” – адже саме вони є першою сполучною ланкою між державними органами та громадою. Фінансова незалежність є однією з необхідних і найбажаніших складових, але аж ніяк не концептуальною. Проти небезпеки сплутування мети і засобів її досягнення попереджав Степан Бандера у статті „Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном”: „Найбільше треба остерігатися того, щоб часткові цілі – засоби не ставали самоціллю. Це завжди доводить до помилки, відступлення від головної мети.”17

Опонуючи бізнесменам, ставляться такі питання: а в яких одиницях вимірюється кількість просвітницької, пропагандивної, роз’яснюючої роботи серед населення? як бізнесово виміряти розмір прирощення національної свідомості як необхідного фактора національного державотворення у широких масах? як конвертувати систематичне вироблення світоглядної бази? в яку прибуткову графу занести налагодження тісної співпраці між виборцями і органами місцевого самоврядування? Як відомо, конкретних фіскальних надходжень від педалювання цієї проблематики нема. То що, цього не потрібно робити?

Вразливий до критики й аспект виживання від рекламних надходжень та закупівлі площі окремими суб’єктами. Уявіть собі, що справді непогані гроші за розміщення своїх агіток пропонують табуни усіляких „зцілителів”, „знахарів”, „екстрасенсів”, „ясновидців”, „світлих” і немаскованих „магів” та різних ворожок. Де гарантія, що видання вистоїть перед спокусливими можливостями швидкого і доброго заробітку від торгівлі власною совістю і совістю громади, традиційними і канонічними підвалинами релігійного, культурного життя народу? Настанова виключно на економічну доцільність ЗМІ уже зіграла злий жарт з українцями. Візьмімо до аналізу декілька загальнодержавних приватизованих телеканалів. Діють вони виключно у правовому полі країни, і пропагують те, за що… більше платять! У нашому випадку – не націєстверджуюче, корисне і потрібне, навіть просто не україномовне, а те, на чому є матеріальна вигода. Хто у виграші? Доповнюючи думку, зауважимо також на ще одному доконаному і очевидному факті. Усі ми є свідками комерціалізації культури, породженням якої є т.зв. шоу-бізнес. Аналізуючи це явище української дійсності, можна зробити висновок, що воно таки успішне – у сфері бізнесу. А де ж там культура у її класичному амплуа – спитаєте ви? Правильно: її там і близько нема й не може бути – ще раз уважно прочитайте назву явища. Сьогочасний шоу-бізнес – надто позірний приклад того, що буває, коли перевагу у будь-якій гуманітарній сфері має акцент саме на комерції. Безперечно, у виграші є декілька членів-учасників, а як бути з національним інтересом України?

Особливістю рекламного підходу є вивчення попиту на інформаційну продукцію і задоволення його. Тобто, ЗМІ зобов’язані будуть працювати у суто виконавському руслі, подаючи те, чого чекає читач. Приклади гонитви за примітивними сенсаціями доводять, що, купившись на цю блискучу наживку, газета міцно сідає на наркотичний гачок „жовтизни”, кримінальної хроніки з елементами цинізму і жорстокості, вирватися з якого вельми важко. А де ж формування смаку, де ж роль репрезентанта справжніх християнських та національних вартостей? Очевидно, дану точку зору також слід враховувати.

Прихильники бізнесового погляду мають усі підстави закинути, що у такому варіанті ЗМІ не будуть прибутковими. І вони матимуть рацію. На превеликий жаль, наразі в Україні є два типи ЗМІ: заможні (що аж ніяк не означає „незалежні”) та українські. І вина в цьому не тих, останніх. Сучасний стан української держави характерний, зокрема, і тим, що українська справа за 16 років незалежності України ще ніколи не була прибутковою. Парадоксально, але питання завжди стояло або-або: або ти працюєш задля держави, свідомо розуміючи, що не одержиш за це ні нагород, ні великих грошей, ні навіть похвали, а недостачу буде компенсовано глузуванням, критикою і звинуваченням у нерозумінні сучасної демократії та основ прогресивного бізнесу, або „правильно” оціниш ситуацію і зароблятимеш гроші, відклавши „полум’яну боротьбу за Україну” до наступних виборів чи до кращих часів.

Про українське кіно розмова окрема, бо його практично нема. Важливий інструмент формування громадської думки переможений закордонним продуктом. Яким саме – бачимо щодня, навіть через „не хочу”. З екранів телевізорів йде не просто низькопробна продукція – молодіжні серіали пропагують красиве безтурботне життя, оточене дорогими машинами та вільною поведінкою, з невід’ємним атрибутом всюдисущої розпусти, яку ще й пробують підігнати під якісь нові норми сучасної моди чи іншої подібної маячні – цінності Заходу, слід розуміти. За увесь цей непотріб, що зашкалює фоном безбожності, денаціоналізації, тотальної заміни мистецтва безвартісними підробками ми ще й гроші платимо, і то немалі. Сумніви розвіюють наші модерні підприємці – власники українських телеканалів. Вони відверто і не без гордості за свої економічні таланти заявляють, що в умовах сьогоднішньої розвинутої демократії та ринкової економіки транслюють те, за що більше платять. Іншими словами, продають українські інтереси, аж гай гуде! І все це, звичайно, в межах нашого законодавства, бо порушити його – це великий ризик втратити ліцензію на ефір, а з ним і колосальні прибутки.

Аналогічною, якщо й не ще гіршою, є ситуація з українською книгою. Проблема ця також багатогранна, бо важливо те, що друкується, і те, якою мовою і скільки на людину. Ось які дані наводить Василь Лизанчук у статті „Декларації про Державний Статус української мови і реальний стан її функціонування в Україні”, поміщеної в Інтернеті: „Дихає на ладан українська книжка. 1999 року на одну особу в Україні випущено 0,36 книжки, в Росії – 3,9, у Польщі – 9,5, у Німеччині – 12 книжок. На ринку на кожного тутешняка припадає 47 книжок російською мовою і лише одна українська. …Залучення Міністерством освіти й науки України російських видавництв до виготовлення за їхні кошти підручників і посібників для українських шкіл є грубою політичною помилкою. Це означає тотальну колонізацію книжкового ринку України російською книжкою і передачу дитячого населення – найчутливішого до сприйняття будь-якої ідеології – під вплив інформаційного середовища Росії”.

„Ситуація з українською книжкою була б ще критичнішою, якби не регіональні приватні та громадські видавництва на периферії – переважно в більших чи навіть невеликих містах західноукраїнського регіону. Одним з таких осередків українського книгодрукування є фірма „Відродження“ у Львівській області, а саме в Дрогобичі”, – зауважує Степан Пінчук.18 До речі, видавнича фірма „Відродження”, що спеціалізується на літературі національного спрямування, утвердженні українського націоналізму як невід’ємної основи для творення національної держави, не отримує від держави жодних коштів.

Те, що вакуум, утворений відсутністю національного інформаційного продукту, заповнюється навіть не нейтральним, а явно денаціоналізуючим непотребом, зважаючи на діюче законодавство, нікого не хвилює. Принаймні, бар’єрів не ставиться (знову ж таки – демократія і ринкові стосунки) і питання це на найвищих рівнях не обговорюється, а якщо хтось все-таки торкнеться такої теми, то далі розмов діло все ж не йде.

Така ось дивна і незрозуміла державникові позиція можлива завдяки владі та людям влади – від Президента, Верховної Ради, Уряду до чиновників і чинуш-політиканів нижчих рівнів. Це вони не перестають розігрувати уже давно биту науковими дослідженнями лінгвістів карту двомовності, заграючи чи то з „електоральними настроями” (а треба читати „п’ятою колоною”), чи то в силу своєї чужорідної духовної приналежності і менталітету, вузько обмеженого й неукраїнського світосприйняття ніяк не второпають, що 37,5 мільйонам українців друга державна мова – мова колишньої імперії, носіями якої зараз є 8,3 мільйона нащадків колишніх „старших” – як п’яте колесо до воза. От тому і спілкувався Леонід Кучма українською лише примусово, а на „розслабоні” – рідною, матірною. Де ж йому було до державного захисту української мови та національного інформаційного простору! Показав час правдиве єство і Леоніда Кравчука: очоливши на виборах-2006 протестний блок „Не так!”, він відверто заявив, що у випадку перемоги відстоюватиме у Верховній Раді входження України до ЄЕП та введення російської мови як другої державної. Ну, що ж – послідовний чоловік, тому ми абсолютно не здивовані.

Загалом за період з 11.07.2003 р. по 4.4.2005 р. у парламенті було зареєстровано дев’ять законопроектів з метою надання російській мові статусу офіційної чи державної такими депутатами:

Віктор Горбачов, група Народного блоку Литвина, Сергій Матвієнко, соціалістична партія („Про мови в Україні”,11.07.2003);
Нестор Шуфрич, блок „Не так!”, Микола Шульга, Комуністична партія („Про внесення змін до Закону України „Про мови в Українській РСР”, 11.02.2004);
Олег Царьов, Партія регіонів („Про внесення змін до Закону України „Про мови в Українській РСР”, 13.09.2004);
Ярослав Сухий, Партія Регіонів, Григорій Дашутін, Соціалістична партія („Про мови в Україні”, 5.10.2004);
Петро Порошенко, виборчий блок „Наша Україна”, Віктор Король виборчий блок „Наша Україна” („Про проект закону про забезпечення вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України”, 13.10.2004);
Микола Круглов, Партія регіонів, Володимир Наконечний, Партія регіонів („Про надання в Україні російській мові статусу офіційної”, 10.11.2004);
Олександр Мороз, Соціалістична партія („Про внесення змін до Закону України „Про мови в Українській РСР” (нова редакція), 21.01.2005);
Єфим Фікс, Володимир Воюш, Нестор Шуфрич, всі – блок „Не так!” („Про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської мови, а також регіональних мов або мов меншин в Україні”), 28.02.2005);
Віктор Мироненко, Комуністична партія („Про проект закону про застосування російської мови в Україні”), 4.04.2005).

Абсолютно правильно оцінила ситуацію Юлія Тимошенко. Свою позицію щодо державного статусу лише української мови вона мотивує так: „Якщо вам хтось буде обіцяти другу державну російську мову, то знайте: жоден політик ніколи не піде на цей крок з однієї причини – тому що якщо це зробити, то у країні рівно половина наших громадян забудуть, скільки коштує м’ясо, скільки коштує сало, сахар, забудуть, який розмір пенсії у них, і підуть воювати за мову. Тому що це, – сто відсотків, – приведе до громадянського протистояння”.19 Невідомо, чому пані Юлія вважає, що захищати рідну українську мову буде лише рівно половина громадян, та думається, що коли б вона відстоювала таку принципову позицію і щодо решти важливих для українців питань, то її сьогоднішній ситуативний електорат впевнено перетворювався б у численну когорту ідеологічних однодумців, що є значно монолітнішою і стійкішою проти розпаду. Та, зрештою, ще пам’ятна її реакція на пропозицію включити у свою програму деякі найвагоміші пункти з „Програми реалізації української національної ідеї у процесі державотворення”. Тоді, у 2004, вона сказала дослівно таке: „У вас – свои идеи, у меня – свои”. Чіткого окреслення своїх ідей Тимошенко так і не зробила, але можемо з упевненістю припустити, що нічого спільного з процесом національного державотворення та його ідеологією – націоналізмом у її програмі нема. Доказом цього може слугувати факт різкого відмежування від запропонованого, де визначено: „Наша мета – реалізація української національної ідеї, здобуття, закріплення і розбудова національної держави – держави української нації на українських землях, яка б запевнила українській нації гарантований розвиток, усім громадянам України – всебічну Свободу, Справедливість, Добробут”.20

Не доводиться дивуватися комуністам, соціалістам, соціал-демократам, регіоналам та багатьом іншим явним і послідовним ворогам України: їх позиція давно відома і формат розмови з ними можливий єдиний – безкомпромісна ідеологічна боротьба. Але цією ж протоптаною стезею пішов, на диво і превеликий жаль, „народний” і „помаранчевий” Віктор Ющенко, зареєструвавши у Верховній Раді проект Указу „Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей в Україні” (виділення наше. – І. К.). Проект указу складається з трьох пунктів. У першому з них Кабміну рекомендується скласти перелік населених пунктів, у яких в органах влади поряд з державною може застосовуватися російська мова; у другому передбачено право громадян, що мешкають в означених населених пунктах, звертатися до органів влади та отримувати інформацію, а також спілкуватися з посадовими особами російською мовою; третій пункт уже прямо зобов’язує внести до професійно-кваліфікаційних характеристик посадовців вимогу про обов’язкове володіння ними російською мовою. Не знаємо, чи допомагав Ющенку його радник, колишній голова Союзу Правих Сил Росії Борис Нємцов, який вважає, що „русский язык должен стать здесь вторим государственным”, адже „позиция Немцова предельно ясна: забота о русском языке необходима ему как противовес влиянию украинского национализма”21. А нащо це Ющенку? Як би там не було – допомагав Нємцов чи Ющенко і сам додумався, але реакція свідомих українців не забарилася. Голова Всеукраїнського товариства „Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан заявив: „Російська мова стає панівною, це робиться руками Ющенка, вже робиться. Це закінчиться колосальною катастрофою. І тому я хотів би, щоб у цих зверненнях ми б взяли відповідну інтонацію”. Не зміг стримати гніву і Микола Жулинський: „Натомість нам пропихають закони про другу мову, офіційну мову. Оточення нинішнього сьогодні Президента одстоює, розумієте, вони поки ще не встигли, мовляв, закони не прийняли, то давайте указом вже підемо назустріч цим домаганням статусу, по суті, офіційної мови для російської мови. Так що ж це робиться?”22 Свою позицію з цього приводу озвучила й Ірина Фаріон, лауреат премії імені Олекси Гірника, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Національного університету „Львівська політехніка”: „Безперешкодне й узаконене проникнення російської мови у державні структури і у вищу школу – це і є останній цвях у домовину українства. Бо, нагадаю азбучну істину: мова – духовна основа нації. Тож вибиваймо її з-під ніг власними ногами: не так тії вороги, як обрані народом президенти – від Кравчука до Ющенка включно”.

Як же після такої позиції „народного”, „патріотичного”, мало не націоналістичного Президента знову не спробувати підняти голову п’ятиколонникам? Вони, на відміну від наших лякливих і переполошених ура-патріотів, роблять свою чорну справу вельми послідовно і наполегливо, тому вже у кінці лютого 2006 оголосили про проведення референдуму про надання державного (вже навіть не прикриваючись „офіційним”) статусу російській мові у Криму. А 6 березня Харківська міська рада вирішила надати російській мові статус регіональної. Та ще й чемно попросила в українського уряду грошей для можливості ведення діловодства російською. Грошей, може, й не дали, бо і самим знадобилися – період виборів, але на цьому реакція ризикує і завершитися… Якщо так станеться, цілком ймовірно, що цей приклад спробують повторити ще десь. Бо тепер зовсім комфортно почуваються ті, що використовують питання двомовності у передвиборчій агітації, не пропускаючи нагоди спаплюжити українське: якщо так мислити і навіть пробувати діяти можна Президенту, то чому не можна ще комусь? А ви хотіли, щоб українські чиновники на державній службі заговорили державною? Мрійте і далі. Після майже офіційного мовного демаршу перших осіб за ними слухняно ідуть багато інших (хоча питання про те, хто за ким йде, хто „повівся”, ще не закрите). Зрештою, можна зрозуміти і владу: тепер у неї довго болітиме голова від думки, про які ж чергові грандіозні досягнення звітувати перед українським народом після цих фактів? І ще один дуже цікавий аспект: чиї м’язи ми наростили: українські чи українофобські?

Окремим інструментом впливу є різні політологічні телепередачі, хоча назвати їх такими можна лише зі суттєвою похибкою. За чиїсь немалі гроші з’явився на наших екранах громадянин Італії та Канади Савік Шустер, щоби у „Свободі слова” дати можливість поширювати свої погляди відвертим українофобам. Так, наприклад, 17 березня 2006 року на прямий ефір каналу ICTV він здогадався запросити Володимира Жириновського, заступника голови Державної Думи Росії, який, зрештою, подальшого представлення не потребує і не вартує. Ведучий програми (яка, до речі, ведеться принципово російською мовою, бо, бачте, громадянин Італії та Канади, інтелектуальні можливості якого несподівано вичерпалися якраз перед подоланням україномовного бар’єру, українську вивчити не здатен, а іншого, українця, не знайшли) надав широку можливість вкотре вилити порцію імперської маячні та бруду на Україну згаданому „діячу”, офіційному представнику Москви. Поряд з ним сидів Борис Нємцов, фігура також добре знайома українцям, бо на той час виконував нелегкі функції позаштатного радника українського президента Віктора Ющенка. Як відреагувала влада на гострий випад хамовитого гостя проти неї? Після аж надто довгих зволікань вирішила все ж обмежити візити подібних „гостей” шляхом оголошення їх персонами нон-грата. Дотепер приїжджали і почувалися, як вдома. Чи буде так і надалі?

Для більшої переконливості у своїй прихильності до України Москва вміло грає на тонкощах психологічного сприйняття. Яка вигода їй посилати у закордонні вояжі того ж Жириновського, людину з яскраво вираженими відхиленнями психіки, набутими, очевидно, на ґрунті маніакального імпершовінізму? А дуже просто. Пригадуєте популярний і часто застосовуваний метод слідчого дізнання – гра в доброго і поганого поліцейського? На практиці все зводиться до того, що актор, котрий виступає в ролі „поганого”, здійснює потужний психологічний тиск на об’єкт розпрацювання, а потім „добрий”, суттєво змінивши підхід, тон розмови, манеру поведінки, має неабиякий шанс схилити до себе жертву, налагодити з нею тісний контакт і, таким чином, досягти певних, поставлених перед акторами цілей. Об’єкт полегшено зітхає, бо вже має справу з на вигляд нормальною особою (не забуваймо, що необхідною умовою цього театру є хороші акторські здібності і „доброго”, і „поганого”), котра не вимагає всього чи неможливого, ані навіть багато, а лише пропонує альтернативний варіант, зрозуміло, також невигідний жертві, але який на тлі попереднього виглядає звичайно значно привабливішим, ніж у „поганого”. Логічно, що не маючи часу реально оцінити ситуацію, жертва погоджується. Тож після відвертих погроз „поганого” Жириновського українські політики з неабияким полегшенням йдуть шляхом, що пропонує той же „добрий” Путін. А хто від цього виграє?

Закономірно: на кожен наш помилковий крок чи навіть недію вороги роблять свій хід. І діють не так, як уміють і можуть, а тільки так, як ми їм дозволяємо у межах своєї держави.

Значною мірою ми самі стимулюємо антиукраїнський інформаційний простір, заохочуючи противника в інформаційній війні до активного наступу. Усе це, звичайно, узаконено на державному рівні. Для прикладу, зараз ми офіційно святкуємо декілька суто радянських чи відверто неукраїнських свят:

День святого Валентина (14.2). Є дані, що Папа Римський заборонив святкувати це свято як поганське ще у 496 році. Зрозуміло також, що воно ніколи не було серед переліку традиційних українських.
День захисника Вітчизни (23.2). Перейменоване святкування дня радянської армії, котра не раз відзначалася поборюванням незалежницьких устремлінь українців. Зрештою, з такою ж мотивацією ми могли би відзначати день Вермахту чи Армії Крайової.
Міжнародний жіночий день (8.3). Свято, видумане неукраїнками: Кларою Цеткін, Розою Люксембург та Надією Фішберг, яку знаємо як Крупську, дружину Леніна-Ульянова-Бланка, і широко пропаговане в колишній радянській імперії. Цинізм свята у тому, що жінку пропонували шанувати аж 1 раз у році, в інші ж 364 дні успішно заохочували ставати трактористками, мулярами-штукатурами, різноробочими на важких і небезпечних роботах. (До речі, зараз відзначається воно лише у Росії, Білорусії, Україні та Ізраїлі.) Тепер розглядаємо цей день як день наруги над жінкою, намаганням применшити її вагу в українській родині та суспільстві.
День Праці. Для цього виділено аж два дні – 1 та 2 травня. Цілком розуміємо причини, з яких так шанували працю у колишньому СРСР, що аж зводили її зі способу і засобу чесного життя до його мети – треба було розбудовувати імперію, а щоб рабам у таборах легше працювалося, було офіційно узаконено це свято. Тепер вони знали, що працюють не за зарплатню, бо лише „Честный труд – дорога к дому”. Тут радянські ідеологи мали однодумців серед німецьких націонал-соціалістів, тобто фашистів, котрі також дуже шанували дармову робочу силу військовополонених, тому й запевняли, що праця зробить їх вільними. Українці ж у перші дні травня традиційно працюють – садять картоплю.
День Перемоги (9.5). Свято перемоги радянської імперії над фашистською. А до чого тут Україна? Тим паче, що у ставленні до нас обидві були тотожними – відверто ворожими.
День партизанської слави (22.9). Вшанування злочинів, грабунків і розбоїв радянських партизанів з метою провокації каральних акцій гестапо супроти українського населення, переважно селян. З допиту ад’ютанта з особливих доручень при генерал-полковнику Строкачу (з червня 1942), згодом представника від Ставки головного командування партизанським рухом України (з квітня 1943), офіцера Українського штабу партизанського руху Олександра Русанова, здійсненого у штабі РОА і надрукованого в газеті „Голос Крыма” за 7.11.1943, знаємо, хто такі радянські партизани та за що вони насправді боролися. Копію стенограми допиту надіслав народний комісар держбезпеки СРСР Меркулов, адресована вона начальнику центрального штабу партизанського руху при Ставці Верховного головнокомандування Пономаренку.

Повний безлад панує й у ще одній важливій сфері – топоніміці. Тим, що практично по всій Україні, окрім західних областей, ще стоять лєніни-сталіни й їх нижча субординаційна свита, що їх ім’ям названі міста, села, вулиці і т.д. нині практично нікого не здивуєш. Ось що каже Віктор Канівець, доктор сільськогосподарських наук, професор Чернігівського державного інституту економіки та управління про „Топографические карты”, що їх видала Київська військово-картографічна фабрика: „Планували з викладачами використати придбані карти для навчальних занять із студентами факультету землевпорядкування та земельного кадастру. Та були дуже здивовані й обурені, що державна військово-картографічна фабрика на десятому році незалежності не тільки не спромоглася подати назви населених пунктів, річок українською мовою, а й у супровідній історичній довідці нічого не згадала про героїв козацької доби, видатних місцевих церковних ієрархів, діячів-державників Гетьманщини. Натомість редактори цього видання не забули сказати про „видатних радянських військових діячів”, „героїв громадянської війни”, про те, що „лише після історичного возз’єднання України з Росією на Чернігівщині сталися значні зміни”, за якими знову „після перемоги Жовтня сталися великі зміни”. Виявляється, „Великий Жовтень приніс нове життя старому Чернігову”!”

Окреме місце у внутрішньому житті країни, особливо у час виборів, займають центри досліджень громадської думки. На прикладі їх діяльності яскраво видно, яку вражаючу силу має слово, тим паче, якщо воно мовлене офіційно. Загалом відомо три особливі типи брехні: просто брехня, велика брехня і статистика. Зараз активно використовуються усі, та найвишуканіше оперують все ж статистикою. Таким чином, кількістю прихильників чи противників певної ідеї чи кандидата можна маніпулювати. Усе в дусі науки товариша Сталіна, який учив, що важливо не те, як голосують, а те, як рахують.

Якщо ж Україна свідомо сприяє поширенню чужомовної експансії у свій інформаційний простір, підтримуючи її законодавчими ініціативами, або, що те ж саме, закриває очі та такий стан справ, то як класифікувати такий вид діяльності у сфері політики: некомпетентність, недалекоглядність, халатність, політиканство чи послідовна зрада національних інтересів? А тим часом, беручи до уваги викладені факти, можемо зробити абсолютно обґрунтований висновок про те, що проти України ведеться повномасштабна інформаційна війна.

Економіка

У сьогоднішній спотвореній системі українського державотворення економіка займає не просто провідне місце. Її послідовно, ось уже 16 років підносять до найвищого рівня необхідності для суспільства, перетворюючи зі системи продукування матеріальних надбань у певну ідеологію. Для прикладу варто лише нагадати передвиборчі обіцянки переважної більшості кандидатів на всі звання, посади і статуси: усі хочуть насамперед підняти рівень економіки, що, на їх думку, буде основою розвитку суспільства і єдиною панацеєю від усіх проблем (хоча цього ще не вдавалося зробити нікому, та знаходити собі виправдання обіцяльники вміють ще, певно, з пелюшок). А що з економічним розвитком справи в Україні і справді катастрофічні, то спекулювати на цьому дуже легко – вони практично вриваються у відчинені двері.

Основна проблема нашої економіки, як би це комусь не подобалося, полягає все ж у політичній площині. Ще з часів єдиної централізованої планової економіки ери СРСР уся господарка України була міцно прив’язана до російської і колишніх республік. Знаємо безліч прикладів того, що система постачання і збуту продукції промислових підприємств була організована так, що до уваги бралися не раціональність, а дещо інше. Весь світ дивувався, чому в СРСР марно переганяються на величезні відстані сировина, матеріали і продукція, якщо їм можна знайти застосування близько до місця виготовлення чи видобутку. Чи було це наслідком виключно економічних потреб, чи мало під собою ще й інший фундамент?

Зрозуміло, що робилося це не просто так – керівництво імперії СРСР чинило так абсолютно свідомо і з чіткою метою: якомога сильніше обплутати взаємозалежними зв’язками республіки-сателіти і метрополію, нехай на тому і втрачалися б певні (а статистика свідчить, що колосальні) кошти. Формувалися усі можливі перешкоди для унезалежнення республік, у тому числі й економічні. Отже, основні мотиви були все ж політичними.

У 91-му, після розвалу СРСР, Україна мала доволі непогані стартові можливості: запас природних ресурсів, промисловість, багатющі чорноземи, і, головне, науковий потенціал, людей творчих і працьовитих. Одразу зі здобуттям незалежності треба було докорінно переглянути основні економічні засади своєї діяльності, але зробити це можна було після певних принципових змін у політичному курсі. Нам потрібно було виробити план переорієнтації усієї господарки з васальної залежності на потужний механізм примноження національного багатства. Чи зроблено це?

Знаємо, що Україна зараз залежна від імпортних енергоносіїв, які постачаються, головним чином, з Росії. Це дає змогу останній поводитися абсолютно свавільно щодо України, що нею і було продемонстровано у січні 2006 року і буде ще не раз. Аж тепер Уряд нагадався, що варто було б впроваджувати енергозберігаючі технології, адже на 1000 доларів виробленого ВВП ми займаємо третє місце у світі за обсягами споживання газу. Науковці оприлюднили висновки, які свідчать, що Україна могла давно вилізти з російської газової петлі: за їх даними, у наших надрах залягає до 2 трильйонів кубометрів газу на малих і великих глибинах, в основному у Донецькій, Луганській, Львівській, Чернівецькій, Чернігівській областях, на шельфі Чорного та Азовського морів. Виробничі і переробні потужності дозволяють видобувати не менше 60 мільйонів м3 газу річно (у 2005 році ми спожили 76,41 мільярда м3; зараз видобувається лише 20 мільйонів м3), що за умови впровадження енергозберігаючих технологій дозволило б повністю перейти на власний енергетичний ресурс і позбутися шантажу Кремля у цій сфері. Подібні перспективи має і атомна енергетика, що забезпечує виробництво майже половини електроенергії в Україні. З 1991 року наші чиновники жили сьогоднішнім днем, абсолютно не заглядаючи хоч на кілька років вперед, втішаючи нас своїм вмінням випрошувати дешевий газ. Росія його давала, виграючи значно дорожче – час, за який щораз сильніше садила Україну на свій газовий гачок. Як кваліфікувати такі дії українських представників влади?

Зараз в Україні нараховують кілька десятків осіб, які задекларували свої доходи у понад 500 мільйонів гривень (такі дані оприлюднив Сергій Лєкарь, заступник голови Державної податкової адміністрації). А скільки ще не задекларували? Яким чином вони могли заробити такі гроші? В принципі, є декілька способів чесного швидкого збагачення: Нобелівська премія, Шевченківська премія, якась несподівана закордонна спадщина від вуйця з діаспори, малореальний виграш у державну лотерею. Якщо так, то у нас країна винятково талановитих геніїв і щасливчиків долі. І це частково правда, але генії наші переважно кримінальні, а щастя їх у тому, що могли і навіть ще й зараз можуть робити свої перші мільйони за прикладом Форда – з твердою впевненістю, що їх не питатимуть, звідки взявся отой початковий капітал. Та чи не спитають колись українці, у що перетворилися їх мозолі й де поділися чесно зароблені гроші?

Сьогодні ми реально стоїмо на межі безпрецедентного масового розпродажу, а бажання неодмінно щось продати з України набирає обрисів справжньої пошесті. Оскільки вирішити проблему економіки без вирішення комплексної програми українського національного державотворення неможливо в принципі, то псевдопатріотична влада, вперто небажаючи чути серед своїх досягнень щось пов’язане з національним інтересом чи, ще більше, з націоналізмом, все ж мусить робити вигляд прогресивних змін, підгодовуючи народ дріб’язковими подачками до пенсій та зарплат. А звідки брати гроші, якщо усі рентабельні підприємства працюють явно не на Україну? Зрозуміло, що треба щось продавати, чи, як це звучить по-новому, приватизувати. Загалом процес приватизації зрозумілий українцям, що є власниками і господарями за натурою, тому під цим брендом і ховається широкомасштабний і, по суті, офіційний грабіж держави. Почати вирішили з „Криворіжсталі”, демонстративно знехтувавши думкою народу, приблизно 80% якого вважало, що робити це недоцільно. А дурне, за народним повір’ям, як скаже, так і зробить: продали, і то якомусь – індуський його бог знає, кому. Договорилися навіть до того, що пропонували продати частину газотранспортної системи! І то не затяті українофоби, а люди, що зараховують себе, як вони самі кажуть, до національно-демократичного табору. Політ своєї економічно-стратегічної думки базували на тому, щоби продати 49% труби рівними частинами Росії, Франції і Німеччині – так, мовляв, зробила Словаччина і дуже з того скористала (за оцінками незалежних експертів, уся газотранспортна система України вартує приблизно 20-30 мільярдів доларів, тому після її продажу знову було би що ділити). У цій афері вони бачили… гарантію захисту наших інтересів новими співвласниками! Але, напевно, забули (якщо знали) науку Уїнстона Черчілля про те, що у політиці нема вічних друзів і вічних ворогів – є вічний інтерес. А де гарантії, що інтереси згаданих сторін якогось моменту не розійдуться з українськими або будуть цілком протилежними їм? У цій політиканській балаканині є й приховувана невпевненість у тому, що власний народ зможе сам дати собі ради не лише з 51, але й з усіма 100 відсотками труби, яка за умови її ефективного використання може приносити у бюджет до 2 мільярдів доларів річно – у цьому, за національного уряду, можете, панове, не сумніватися.

Загалом газотранспортна система України – це величезна господарка, яка складається з 37,6 тис. км газопроводів, 13 підземних сховищ газу, мережі газорозподільних та газовимірювальних станцій. Пропускна здатність системи на вході становить 288 млрд. м3 на рік, на виході – 177 млрд. м3, в тому числі до країн Європи – 141 млрд. м3. У 2004 році обсяг транзиту природного газу через територію України до європейських країн досяг свого максимуму за всі роки існування газотранспортної системи – 120,4 млрд. м3. За даними НАК „Нафтогаз України”, вона перекачує 93% експортного газу Росії.

З іншого боку, частковий продаж газогону акурат вписується у схему Філіппа „поділяй і володарюй”. Дозволивши іноземцям контролювати частину мережі, ми самі втрачаємо стратегічний об’єкт фактично повністю, бо що варта труба без її певної (і то значної – майже 18 тис. км) частки. У такий спосіб Україна продає свою природну монополію, пов’язану з вигідним географічним розташування, чим позбавляє себе можливості відчутно впливати на геополітичне розташування сил у Європі. Політика це чи політиканство?

А що далі? Було б ще зо три десятки „криворіжсталей” – можливо, на термін перебування при владі „винахідників-раціоналізаторів” і вистачило б. А нема. І шкода, що реприватизацію не можна проводити бодай щорічно, бо це універсальний спосіб поділу грошей старих олігархів… ні, не з народом, – з новими олігархами. Але ж є ще земля – аж надто ласий шматок для грошовитого Заходу і практично недоступний для його законного, історичного господаря – українця. Де гарантії, що у найближчому майбутньому заради наповнення бюджету не буде продаватися українська земля, а ми, українці, залишимось на ній… повноправними наймитами? Механізм здійснення цього простий: мафія купує уряд, який приймає відповідний закон, котрий дозволяє іноземцям – не громадянам України купувати землю у приватну власність. Щось з того перепаде і „законотворцям”. Приклади у світовій практиці вже є: та ж Польща, де вже значна частина землі перебуває у приватній власності громадян Німеччини. Наслідки спрогнозувати неважко, але вони аж надто трагічні.

Аналізуючи сучасний стан вітчизняної економіки, Леонід Шульман, доктор фізико-математичних наук, у статті „Чи вирветься Україна із зашморгу міжнародних фінансистів?” розглядає задекларовані у офіційному документі “Меморандум економічної політики на період з 1 липня 1998 року по 30 червня 2001 року” наміри реформаторів. Він пише: „Стратегічний задум авторів стисло сформульовано у п. 15. Це дерегуляція та адміністративна реформа, приватизація і демонополізація, реформа банківського сектора, реформа сектора сільського господарства та енергетичного сектора”. Цим документом Україна бере на себе такі зобов’язання:

Відмовитись від державної незалежності і визнати над собою протекторат МВФ та Світового банку (далі СБ).
Провадити політику геноциду стосовно власного народу шляхом перманентного зниження життєвого рівня.
Гарантувати свободу руйнівних фінансових махінацій.
Відмовитись від розвитку свого виробництва і сприяти його знищенню.
Дозволити глобалізувати себе до рівня напівколонії високорозвинених країн-глобалізаторів, яка споживає імпорт та експортує примітивну сировину.”

Далі пан Шульман пропонує своє тлумачення глобалізації і тієї небезпеки, яке від неї походить: „Глобалізатори легко знаходять собі спільників у країні, яку вони глобалізують, в особі національно-компрадорських кіл, що продають власну батьківщину за іноземні гроші. Якщо нація хоче вижити за умов глобалізації, вона мусить обрати національно-патріотичне керівництво, здатне протидіяти глобалізації, доки власна економіка не зросте до рівня, коли глобалізація стане безпечною й зведеться лише до участі у міжнародному розподілі праці. Приклад такої протидії глобалізації – економічна політика Франції та Японії, Тайваню та Південної Кореї”.23

Як приклад політиканства треба розглядати намагання поставити економіку понад політикою, зробити елемент системи власне системою, яка ніколи не буде самодостатньою. В результаті таких спроб не сталося ні економічного чуда, ні навіть відчутного прогресу цієї багатостраждальної сфери, а Україна впевнено котиться в кабалу іноземного капіталу, що є інструментом глобалізації, новітнього імперіалізму. Прихильникам економічної первинності вдалося лише створити ще один вид бізнесу – політичний. Займатися ним можуть далеко не всі, а хіба ті „таланти”, які мають алергію на будь-які принципи і чхають від найменшої згадки про них та ще ідеологічну визначеність і національний інтерес, а також гостро відчувають, де і як можна наголосувати непогані гроші.

Освіта, культура

Одним з основних постулатів педагогіки є аксіома про те, що первинна, визначальна функція кожного закладу освіти спрямована насамперед на виховання християнина, українця, сумлінного громадянина своєї країни, активного учасника процесів суспільного життя, порядного сім’янина. Крім того, освіта дає людині ґрунтовну фахову підготовку, певні галузеві знання, які дозволять рухати колесо прогресу, вносити посильний вклад у творчі, наукові, мистецькі надбання своєї країни. Очевидно, слід думати, що якість освіти визначається не кількістю класів з поглибленим вивченням іноземних мов, рівнем комп’ютеризації, і, що особливо модно зараз – новітніми закордонними методами з їх явним ліберальним ухилом, а таки іншим. Школа і ВНЗ повинні насамперед (зрозуміло, у взаємодії з Церквою та родиною) дати чітку світоглядну систему, котра виховувала б покоління українців на засадничих непорушних основах: Бог, Україна, Свобода.

Чи можна вважати шкільну реформу кроком до якісного покращення рівня українських навчальних закладів? Багато вчителів з різним досвідом педагогічної роботи сходяться на тому, що заміна п’ятибальної системи на дванадцятибальну не є системною зміною в освіті. Порівнюючи досвід роботи за старої та нової системи, вони констатують, що сьогоднішня є просто іншою, але аж ніяк не кращою. Замість того, аби поступово перевести всю систему освіти України виключно у національну колію, позбутися всіх шкідливих впливів, насилу успадкованих від більшовицької підневільної машини, зроблено лише вигляд справжніх змін. Лібералізація освіти, масове захоплення якимись сумнівними західними стандартами, наміри творення спільних з іноземними державами навчальних закладів (та ще й гуманітарних, де нас мали б спільно вчити, наприклад, історії України!) аж ніяк не відповідають національним інтересам України, в принципі не можуть виконати свого головного завдання: виховати українця. Єдине, що їм вдасться – це наплодити новітніх, модерних космополітів та яничарів. Чи цього нам треба?

Небаченими досі темпами прогресує так звана „європеїзація” культури. Усе те українське, що несе у своїй суті національний колорит і є його виразником, стало вважатися немодним, неактуальним, таким собі провінційним пережитком. Зате все чуже, переважно космополітичне, наднаціональне, що за своєю природою і суттю є штучним, фальшивим, а тому шкідливим, активно прагне витіснити національне. Носіями цього антиукраїнського вірусу є бузини, андруховичі, покальчуки та інші їм подібні бізнесмени сцени, „загальнолюди” і борці з „обожненими стереотипами”. Як їх визначити? А хоча б за номінаціями їх нагород, напр.: „за видатний особистий внесок у європеїзацію української культури”. Зауважте: не за розвиток, примноження багатств чи нові досягнення, а за „європеїзацію”, тобто наближення її до якихось сумнівних параметрів штучних культур. А наближення до європейських – це рух, який завжди йде від і до. Отже, одночасно це означає і віддалення від українських. Реальність підтверджує це припущення стовідсотково.

Основного удару зазнає саме християнство, а оскільки українська культура якнайтісніше пов’язана з ним, питомо випливає з нього, то навіть з коляди зробили сценічний поп-варіант. Але ж коляда займає особливу, надзвичайно важливу нішу в культурі, духовному житті українців. Вона століттями була однією з тих опор, які втримували нас у своєму власному світі, наше національне обличчя нерозривно пов’язане з колядою. Вона є правдивим оберегом українства. Знівелювавши віками закладувану в коляду святість, особливість, зробивши з неї дешеву і бездарну псевдокопію у стилі сучасної попси, можна втратити один з тих найміцніших коренів, на яких тримається Український дуб.

На повні оберти розкручений маховик примітивізації мистецтва як чогось прекрасного.

Приведу лиш один приклад. Студентам-п’ятикурсникам філологічного факультету було запропоновано зробити художній аналіз творів авангардизму. Усі з азартним зацікавленням слухали, бо нагородою за успішну спробу мав бути екзамен автоматом. Викладач прочитав один твір, потім другий, за ними ще декілька, але з двох груп жоден студент так і не наважився на виступ. Знаємо, що студенти – народ винахідливий, тож хтось запропонував викладачеві для початку самому проаналізувати якийсь твір, щоб можна було зорієнтуватися і самим піти протоптаною стежиною. На загальний подив, зробити цього не міг і професор. Але пояснив: справа не в тому, що ви не можете знайти образи у даних творах, справа у тім, що зробити їх художній аналіз неможливо в принципі, бо ніякої образності там не було закладено самим автором. Це таке ж мистецтво, як сюрреалістичні картини, що їх можна вішати у будь-якому положенні, як відбитки фарби з рук чи ніг, які видаються за останній писк моди чи інші подібні „мистецтва”. Мало того, що таким способом вихолощується все національне, притаманне кожному твору – нівелюється саме поняття мистецтва.

Подібне „мистецтво” культивує і Київський національний університет культури і мистецтв під керівництвом „співаючого” ректора Михайла Поплавського. Якщо сам ректор закладу активно пропагує вторсировину, сіючи зі сцени кропиву у квітучий сад української високохудожньої народної та авторської пісні, то як цього не робитимуть новоспечені „зірки” сцени? Такі невинні з першого погляду вчинки мають свою далеку мету: спримітивізувати все українське, показати, яке воно неякісне і нікчемне й на цьому тлі непомітно підвести обивателя до думки, що, певно, варто переймати високу культуру, ну, хоча б ті „перли”, що зранку і до вечора проводять нам примусовий лінгвістичний екскурс у практику російської мови. Павло Зібров обурено констатує: „Це просто геноцид! Триває відверта русифікація. Навіть у радянський час і за Кучми такого не було. От так ми і втрачаємо свою мову, культуру. Допоки ми самі не поважатимемо себе, то й нас поважати не будуть…”24

Не надто оптимістичною виглядає і спроба штучного схрещення культури з якимись незрозумілими цифрами: що ж це за культура, якщо еталоном краси є якісь суцільні номерні шифри на кшталт 90-60-90? Керуватися подібними критеріями можна при купівлі автомобільних шин, а ще вони дуже нагадують дані передзабійного опису худоби.

Сьогочасна культура стала жертвою політиканства. Пригадайте, скільки разів ви чули про замовні концерти, виконані справді талановитими митцями на підтримку тієї чи іншої політичної сили. Знову маємо приклад підміни понять: замість політики – концерти, замість культури – шоу-бізнес. Плоди від підміненого насіння також будуть не такими, яких очікуємо. І вони вже є: роздута рекламою сучасна молодіжна ніби-культура за мовчазної згоди держави поволі витісняє зі сцени, з книг, з телерадіопростору справжню, самобутню, християнську і національну українську.

Релігія

В Україні релігія офіційно відділена від держави. У законодавчому полі це регламентовано статтею 35 Конституції України. А чи має вона неофіційний, але не менш реальний вплив на державні процеси, на спосіб мислення і критерії оцінки наслідків вчинків як окремих осіб, так і влади?

Знаємо, що багато країн світу (для прикладу: Польща, Іспанія, Італія) визнають релігію як одну з основ своєї державності, найменше посягання на яку вважається випадом проти самої країни, неповагою до її громадян. Україна також має традиційне і глибоко закорінене в історію, ментальність, спосіб життя і мислення релігійне світосприйняття. Християнство для українця – це стиль життя, суть усього сущого. На християнських чеснотах, канонах, заповідях стоїть фундамент українства й оберігає нас від сповзання у прірву гріха і забуття так міцно, як ми самі того хочемо, так, як служимо Богу. Недарма гаслом українця-націоналіста є „Бог і Україна” – і саме у такій послідовності.

Не заперечуючи права представників національних меншин, що проживають в Україні, на свободу свого віросповідання, все ж мусимо зважати на те, що такий могутній поліфункціональний чинник державності як релігія не може бути абсолютно поза інтересами державних мужів. З безлічі історичних прикладів знаємо, що свобода кожного народу починалася з права на свою віру, і закінчувалася тільки після цього важкого віровідступництва. Тому зовсім відірваною від держави релігія бути аж ніяк не може, бо у такому випадку це буде аналог колишнього безбожницького СРСР з усіма поточними наслідками. З іншого боку, підготовка до анексії незалежної країни починається, серед іншого, з активного підточування її релігійної монолітності.

Станом на 1 січня 2005 року в Україні було зареєстровано 118 релігійних організацій. Серед них канонічних українських церков лише три: Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Греко-Католицька Церква. Крім них, є окремі великі громади різних типів. Деякі з них утворюють українці, які знаходяться у сфері впливу Москви за посередництвом т.зв. Російської Православної Церкви чи її сателіта в Україні – Української Православної Церкви Московського Патріархату. Загалом це доволі специфічне утворення: зважаючи на його функції і завдання, воно дуже схоже на ретельно замаскований центр іноземної розвідки, агентурної підготовки та диверсійної роботи. Чи маємо ми підстави на таке категоричне ствердження?

19 лютого 1999 року Патріарх Московський Алексій ІІ, відповідаючи на привітання з нагоди свого 70-річчя, наголосив, що його церква завжди „захищала і буде захищати інтереси Російської держави”. З довгої історії стосунків з Росією українці добре знають, як співвідносяться ці інтереси з українськими і те, як їх реалізують. УПЦ (МП) донині не анулювала анафему гетьману Мазепі, що також є промовистим доказом її правдивих намірів щодо України. Практику накладання анафем УПЦ (МП) продовжує і сьогодні. Одним з останніх об’єктів її ревної уваги став глава Української Православної Церкви Київського Патріархату патріарх Філарет. Наразився на неприємності і Віктор Ющенко, бо на Великодні свята причащався у „розкольницькій” УПЦ (КП), за що „канонічна” УПЦ (МП) погрожує відлучити його від церкви взагалі. Чи зробить він з цього факту висновки як Президент України?

„УПЦ (МП) виконує в Україні політичне замовлення Москви, про що свідчать численні факти й документи. Одна з листівок УПЦ (МП), поширюваних у Печерській лаврі, закликає православних мовою Москви до „невідкладного загального покаяння”. У чому? Виявляється, у зраді цареві й самодержавству, бо це „головна причина всіх бід народу Росії в минулому і тепер”, листівку робили загарбники-спецпропагандисти, бо закликає вона якраз „каятися про розвал Росії і відокремлення України – тіла Христового Російської Православної Церкви”. І молитися „за з’єднання України з Росією”. Активно й підступно працює проти України так звана УПЦ Московського патріархату, яка всілякими способами насаджує російське духовно-культурне середовище, знищуючи українське. Вона втілює шовіністичну ідеологію Г. Федотова щодо утвердження самосвідомості українців як особливої форми російської свідомості. Захист інтересів цього патріархату рівнозначний захисту імперських інтересів Росії. Сама назва УПЦ (МП) є лише сутаною, в якій ховається гола РПЦ”.25

УПЦ (МП) має в Україні значні матеріальні цінності: 7911 церков, 140 монастирів, 7 духовних семінарій, духовну академію, 29 церковних училищ, 20 регентських і 5000 церковно-парафіяльних шкіл.

Іншою формою знищення християнських основ української нації є новостворені в Україні різні псевдорелігійні організації, що серед народу отримали влучну назву „секти”. Такими слід вважати популярні у різних країнах Європи протестантські, лютеранські, кальвіністські та інші „християнські” течії. Кожна з них пропонує свою, суб’єктивну філософію і своє бачення Бога. Для прикладу: лютерани вважають, що людина настільки грішна і нікчемна, що сама абсолютно нічого не може зробити задля свого спасіння – за неї усе зробить сам Бог. Знаючи наперед результат своїх прагнень до спасіння і життя вічного, вірним, отже, і не треба нічого власноруч робити, а лиш чекати ласки Божої. У перекладі з фарисейської це значить: робіть, людоньки, що хочете, грішіть, скільки можете, і зовсім не дбайте про свою душу – за вас усе зроблять. Кальвіністи вчать, що є певні раси людей: одним треба панувати, інші ж приречені на рабство. Як це співвідноситься з правдивим Божим вченням – їх не хвилює. Наслідки такої новації можемо спостерігати у Голландії, Англії, Швеції, де розпуста досягла таких вражаючих масштабів, що вже узаконена на державному та навіть церковному рівні. Куди прямують ці країни, здогадатися неважко, але чи нам з ними по дорозі?

Різні дрібніші секти взяли на себе завдання обеззброїти українців, тому намовляють не брати до рук ніякої зброї, що, на їх думку, дозволить уникнути воєн у світі. Насправді така теорія в розвитку може дати зворотний результат: повіривши подібній брехні, народ дуже ризикує передчасно здати зброю перед ймовірним нападником, дозволити завоювати себе уже цілком реально з усіма поточними наслідками. Українці з багатовіковою традицією саме збройної боротьби за своє, Богом дане право бути українцями на своїй землі, викриють підступників і скажуть їм усе, що про них думають.

Після короткого ґрунтовного аналізу діяльності цих сект зауважуємо дивну послідовність і серйозну матеріальну базу, яку створити за дрібні пожертви нереально. Нитки сходяться до якогось центру, що не шкодує грошей на створення анархії, морального розкладу і деградації „піддослідних”, що і є необхідною передумовою успішного підкорення народу, завоювання його країни. Стратегія ця давно відома, її висловив і обґрунтував китайський полководець Сун Тсу ще у ІІІ тисячолітті до н.Х.

Уже понад тисячу років – з часу хрещення Руси-України в 988 р. Б. українці живуть як практикуючі християни. Зрозуміло, що спроби перервати цю традиційну основу були завжди, особливо відзначився ними період СРСР з його ідеологією безбожництва. Після здобуття Україною незалежності ситуація дещо змінилася, але все ж не перестала носити загрозливого для нас характеру. Ще якось можна зрозуміти, чому так чинили відверті вороги України – їм йшлося про якнайповнішу колонізацію. Але схоже, що зерна брехні і обману щедро зійшли і серед корінних українців, які втратили глибинну національну самоідентифікацію: тепер вони вважають себе ще і громадянами якогось вигаданого утворення всепланетного масштабу, чи, точніше, космополітами. Звідси і їх позиція у принципових для нації питаннях: вони можуть ставати адвокатами й апологетами усіх, не забуваючи принагідно чи і систематично докоряти українцям за те, що не хотіли встромити голову у ярмо без бою, а що були хоробрими вояками, то, зрозуміло, поклали не одну тисячу зайшлих головорізів на своїй таки, українській землі. Сьогодні вони в ім’я „примирення” готові пожертвувати усім, навіть національною гідністю. Їм ніяк не зрозуміти, що справжнє порозуміння може були лише між рівноправними сторонами, але аж ніяк не між агресором і жертвою.

Подібну позицію зайняли окремі наші громадяни і щодо релігії. Заражені вірусом відсутності національного імунітету, вони розносять цю бацилу і серед всього українства, вражаючи в першу чергу найактивніших. Зовні ніби ненав’язливі пропозиції змінити, чи, точніше, удосконалити, а треба читати „лібералізувати” найважливішу підвалину життя українця – християнство – виглядають не інакше, як одним зі способів позбавити нас миру з Богом, Його ласки через відступництво і схизму, а, відтак, відкрито підштовхнути на шлях національної дезорганізації чи космополітизації. Звичайно, що запропонувати різке чи дуже експліцитне відхилення від Божої істини важко і небезпечно для „реформаторів”, тому вони вирішили використовувати давно перевірений і випробуваний у всій своїй підступності метод лукаво-солодкавої півправди: створити свою, „передову” і „сучасну” інтерпретацію певних частин Святого Письма. (Зокрема, неодноразово вживано спроби похитнути християнські основи національно-визвольної боротьби, подати її як просто непорозуміння чи невиправдані жорстокості супроти ворогів, яких треба любити. При цьому абсолютно сфальшовано та зігноровано Божі настанови про те, що треба прощати (ворогів особистих), а що ніяк не можна (ворогів Божих чи Свободи країни як волі Божої). З висоти свого уявного інтелектуального польоту та крізь призму сповідуваних ними вселюдських, загальних цінностей традиційні національні святині українства видаються їм настільки мізерними та дрібними, що серед пропонованих модерацій і зовсім втрачають свою привабливість. Вони, певно, вважають українців таким собі затурканим і безнадійно відсталим світовим маргінесом, що його конче необхідно „просвітити” в дусі чогось нового, нетрадиційного, революційного, як от підкинути свіже (і далеко не христологічне) прочитання і трактування Євангелія. Особлива небезпека явища полягає у тому, що носії „новаторства” виставляють себе українцями, „своїми”, а Григорій Сковорода колись казав: „Той ворог набагато небезпечніший, котрий прикидається твоїм другом.” Приклади такого спотворення віровчення (зокрема, у публіцистиці сучасного автора, віце-ректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича та Євгена Сверстюка) з метою лібералізації громади і створення тим самим ґрунту та передумов для подальшої можливої її колонізації наводить сучасний науковець, кандидат філологічних наук, доцент Петро Іванишин у монографії „Аберація християнства або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології”. Використовуючи національно-екзистенційну методологію, він, зокрема, окреслює висловлену згаданими авторами позицію як псевдохристологічну і дає їй таке визначення: „Це методологічна настанова, котра спричинює фальшування дійсності в інтересах імперіалістичних ідеологій (передусім демолібералізму) і при цьому послуговується надінтерпретацією христологічних та християнських понять для приховування своєї культурно-імперіалістичної суті”.26

Не підпадаючи під вплив псевдохристиянізаторів й іншого типу схизматиків і фальсифікаторів, а наслідуючи приклад Христа, коли Він геть нетолерантно розігнав бичем міняйлів з храму свого Отця, можемо впевнено відкинути усі подібні пропоновані нам „осучаснення” чи „модернізації” і чинити так само: впевнено й послідовно відстоювати Боже Слово таким, якого навчала нас Церква протягом останньої тисячі років. При цьому слід пам’ятати, що потурання чи просто толеранція схизми – гріх для справжнього християнина.

Існують ще й такі культи, які вже чітко відмежовують себе від християнства або й виразно протиставляються йому: язичництво різних мастей, з „рунвірівським” включно, сатанізм під найвишуканішими назвами і масками.

Зрозуміло, що згадані форми поборювання християнства, під якою личиною вони б не маскувалися, мають спільне слабке місце: вони відступники, і Бог дасть нам віри, розуму і сили вчасно вирізняти вовків серед овець.

З огляду на сказане і з необхідності збереження українства у Божій ласці треба усіма можливими способами, усіма силами змагати до проголошеного єднання українців у Єдину Помісну Церкву, до якого закликали такі шановані отці церкви, як Йосиф Сліпий, Андрей Шептицький, Філарет.

Боротьба з націоналізмом

Давня історія боротьби з українським націоналізмом, як не дивно, має своє активне продовження й у незалежній Україні. Актуальність цієї ідеології виявилася надзвичайно високою, безпосереднім свідченням чого є реакція державних мужів на саме її існування. Їх недолуге, висловлюване з певним острахом переконання про застарілість, непопулярність, шкідливість націоналізму є лише підтвердженням його живучості, адже про те, що не варте уваги, ніхто й не говорить, а те, що не має потенційної можливості принципово змінити ситуацію і життя певної країни, а з тим і тональність взаємовідносин у регіоні, ніхто ніколи не поборюватиме. А таких шашелів більше, ніж достатньо.

Значимість націоналістичної ідеології можна довести і відомим у математиці способом від супротивного. Парадоксально, але українського націоналізму абсолютна більшість партій боїться більше, ніж реальної загрози від імперських зазіхань Росії, ліберальної основи моральної деградації Заходу та постійно наростаючої глобальної космополітичної асиміляції вільних народів разом узятих. Принаймні, проти націоналізму виступають гостро, одностайно і за на диво подібним планом – аж складається враження, що писаний він уже давно й однією рукою. Так діють „поборювачі” націоналізму, великі прихильники прав людини, загальнолюдських цінностей і певна частина демократів „у законі”. Інші ж, у чию недолю було потрапити у лави так званих демократично-патріотичних сил, відкрито проти націоналізму не виступають: їм або нема чим обґрунтовано пробувати його заперечити, або ж робити цього просто не пасує, аби не зіпсувати свого над усе дорожчого іміджу. Тому вони обрали іншу форму поборювання націоналізму – активно уникати цієї теми, навіть якщо для цього треба застосовувати страусину методу.

О.Бальзак казав: „Ідеї можна знешкодити лише ідеями.” Але цього, мабуть, не знають новітні „борці”. Такий висновок можна зробити зі способів заперечення ними цієї ідеології. Зазвичай, їх протести базовані на радянській міфології, тобто офіційній позиції влади колишнього СРСР. Зводиться вона до емоційних риторичних сплесків про „ворогів народу”, „бандитів”, „німецьких колаборантів” і т.п. – якраз у дусі та стилі імперської шовіністичної позиції. Називали б і терористами, можливо, і міжнародними, але тоді цей термін ще не був конвертованим.

Боротьба з українським націоналізмом має тривалу історію. З цією метою було застосовано найрізноманітніші способи, незважаючи ні на що. Оскільки з наскоку перемогти активних носіїв націоналізму, т.зв. „бандитів” ніяк не вдавалося, то на Західні терени України було перекинуто війська, що у кілька разів перевищували повстанські ряди – приблизно 585 тис. чоловік, переважно НКВД, та ще, в основному з місцевих перевертнів, зібрано 63 тис. ястребків. Та навіть така значна чисельна перевага не давала очікуваних Кремлем результатів. Довелося вигадувати щось нове. Одним з великої низки прикладів московської підступності є створення з ініціативи наркома НКВД Рясного та його заступника Строкача спецгруп НКВД – т.зв. „лжебандерівців”. Як відомо з повідомлення Рясного Берії від 26.08.1945, станом на 20.06.1945 в Західних областях України діяло 156 таких спецгруп загальною чисельністю 1783 осіб (дані з книги Юрія Борця „Шляхами лицарів ідеї і чину”). Їх завданням була всестороння дискредитація справжнього українського підпілля – ОУН та УПА. Значною мірою їм це вдалося, тому зараз україноненависники згадують жахливі злочини, приписуючи їх українцям, авторами і виконавцями яких насправді було НКВД. Ці злочини були настільки масштабними, що налякали навіть вище керівництво СРСР. Ось лише деякі задокументовані радянською системою факти.

15 лютого 1949 року військовий прокурор військ МВД Українського округу, полковник юстиції Кошарський пише Хрущову „Докладную записку о фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т.н. спецгруп МГБ”, зареєстровану під номером №4/001345. У цій записці він інформує про те, що „Міністерством Держбезпеки Української РСР і його управліннями в Західних областях з метою виявлення ворожого, українсько-націоналістичного підпілля, широко застосовуються т.зв. спецгрупи, що діють під виглядом бандитів „УПА”, а також визнає: „Выступая в роли бандитов УПА (…) даже агентура МГБ выходила из-под контроля органов государственной безопасности и они занимались антисоветской пропагандой и агитацией. (…) Как показывают факты, грубо провокационная и неумная работа ряда спецгрупп и допускаемый их участниками произвол и насилия над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, но наоборот, усложняют ее”. І наводить десятки прикладів злочинних, бандитських дій спецгруп проти мирного українського населення, про які він поінформований. Ці факти особливо вагомі для розвіювання міфу радянської системи про „поганих” бандерівців та „захисників населення”, доблесних бійців НКВД – тепер усе стає на свої місця. Під цю ж марку всіляко паплюжиться й український націоналізм, тому справа ця дуже важлива: ми повинні назвати біле білим, розставити усе на свої місця. І, схоже, сподіватися на допомогу української влади марно, тож виконувати цю роботу націоналістам доводиться поки що самотужки.

Хоча питання про допомогу влади наразі не стоїть: за п’ятнадцять років незалежності ще жоден президент не наважився визнати історичної правди, котра є переконливим доказом правоти українських повстанців. Дотепер ми чуємо лише репліки на догоду всім і вся, лише не чітку позицію президента України. Очевидно, це є свідченням того, що Україна ще не мала свого президента, лише тимчасово виконуючих обов’язки такого, тому їм і не було діла до принципово важливих для нації аспектів.

Відзначився на ниві боротьби з націоналізмом і Віктор Ющенко, підписавши 14 листопада 2002 року з Союзом правих сил Росії угоду, в якій зобов’язується „поборювати прояви націоналізму в Україні”. І це не було випадковістю, бо, вже будучи Президентом, він 15 вересня 2005 року під час зустрічі в Нью-Йорку з керівниками американських єврейських організацій запевнив присутніх, що його позиція з національного питання залишається незмінною і заявив: „Ми виступаємо проти будь-яких проявів націоналізму і національної нетерпимості – в Україні існує повага до усіх нацменшин.”27 (виділення наше. – І.К.) Достеменно невідомо, чи така заява є наслідком дружньої поради ще одного позаштатного радника Президента Олександра Пасхавера, члена Координаційної ради Єврейської Конфедерації України та президента Центру економічного розвитку, чи результатом власного ідеологічного переконання самого Ющенка. Але в обох випадках очевидною є посередня ідеологічна підготовка Ющенка: він явно не розрізняє понять „націоналізм” і „національна нетерпимість”, тобто „ксенофобія”, бо поставив їх в один ряд, поруч. Попри всю серйозність ситуації є в ній і певний позитив: сумнівно, щоб його наступ на націоналізм був ефективним, адже важко боротися з тим, чого не розумієш, не знаєш і не відрізняєш.

Ще більше дивує і викликає підозру те, що ці факти старанно приховуються навіть тими його палкими прихильниками, котрі відносять себе до патріотів і навіть націоналістів: вони не тільки не відмежувалися від подібних заяв, (а, отже, готові їх підтримати), а й не відмовилися від політичної підтримки їх автора, бо входять у спільні іменні блоки на виборах. Припустити, що не знали цього, можна, але, погодьтеся, це малоймовірно, бо тоді ставиться під глибокий сумнів їх політична грамотність і уважність, принциповість. Маємо парадокс: націоналісти агітують за тих, хто зобов’язався поборювати їх ідеологію! Така позиція не вписується вже у жодні логічні межі. Свідоме замовчування згаданих заяв викликане або випадковою присутністю певних персон з числа очільників у націоналістичному середовищі, коли критерієм вибору партійної приналежності став не ідеологічний аспект, або побоювання, що нова хвиля активної боротьби з націоналізмом змете в першу чергу саме їх, „мовчунів”. Страх – велика сила, особливо тоді, коли піднятися над власними амбіціями й інтересами не дозволяє міцний приріст до годівниці, плебейська тяга до відчуття сильного пана та лакейське збочення, виражене в необхідності служити комусь, а не сповідувати обрану ідеологію. Як пояснюватимуть свій вчинок низовому членству та наступним поколінням: знову кон’юнктурною необхідністю чи вигадають щось нове?

Та лише боротьбою з націоналізмом наші влади не обмежилися: або побачили, що це дає зворотній результат і перманентне прирощення національної свідомості є доконаним фактом, або вирішили розширити фронт боротьби за всепануючу демократію. Якраз у тому дусі й було розгорнуто ще одну ділянку боротьби з націоналізмом. Добре засвоївши уроки 40-60-х, сьогоднішні знають, що перемогти український націоналізм ніколи не вдасться без перемоги над всім українським народом, бо націоналізм якраз і є тою основою, яка не дала українцям розчинитися у вирах воєн та асиміляцій і зберегти своє національне обличчя. Тож вирішили поступити інакше, в стилі сучасної „моди” на загальнолюдські цінності та права людини, сяк-так замаскувавши ще радянський метод асиміляції – перетворення окремого конкретного народу на сурогат чогось середнього між удавом і їжаком. Так творився „радянський народ”, котрий, згідно імперіотворчого генплану, мав адрес „не дом и не улицу”, так вирішили зробити і тепер. А щоби не влаштовувати великого переселення українців (бо традиційні маршрути – Сибір і Північ – уже не були перспективними, та і наймити потрібні тут, на місці, в Україні), то поступили „дешево і сердито”: відмінили у паспорті графу „національність”. І все! Нема ніяких українців: є громадяни України, населення, електорат, людність, соціум, робітники й селяни. І не треба репресій, голодоморів, військ НКВД і їх спецгруп – достатньо одного рішення, і справа з українцями вирішена.

Але це вони так думають.

Постійно росте не без державної підтримки і штат „наукових” борців з націоналізмом, головним чином серед політологів, публіцистів, громадських діячів. Ось лише декілька прикладів того, які погляди пропагують деякі політологи, що повинні б добре розумітися на процесах внутрішньої політики, усвідомлювати механізми, які її рухають. Як вони бачать національну ідею? Вадим Карасьов каже: „Так, раніше нації створювалися через пропаганду великих національних ідей, які мали об’єднувати всі регіони держави. Сьогодні ж часи інші: нація формується через демократичні процедури. І власне в цьому полягає суть національної ідеї – широке представництво, політична конкуренція, дотримання прав і свобод громадян.” Бо „лише розвиток демократичних свобод, політичної та економічної демократії… сформує політичну націю. (…) А національна ідея в чистому, ідеологічному вигляді вже є історичним анахронізмом”.28 Черговий памфлет демократії від чергового демократохвала, перейнятого модерним трактуванням нації. Традиційне, бачте, вже застаріло, бо пережило не одну сотню років і вирятувало українців з усіх халеп, що випадали на нашу долю впродовж історії. Пан Карасьов, певно, настільки захопився ейфорією від сподіваного швидкого кінця націоналізму, що геть не мав часу прочитати свого англійського колегу Ентоні Сміта, який вважає: „Нації з їхнім націоналізмом… і в наступному столітті становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності”.29

Та будьмо оптимістами: нація в її первісному розумінні неодмінно переживе ще і таких „науковців”, що на тлі її чистої ідеологічної основи самі стануть анахронізмом.

Інший відомий чоловік, журналіст, народний депутат Володимир Яворівський, у щирій любові якого до України не сумніваємося, у справі визначення національної ідеї теж зійшов на манівці: „Що ж стосується національної ідеї, то вона, на жаль, у нас і досі не відпрацьована. Її треба формулювати коротко і чітко: нам потрібна багата, демократична і сильна держава”.30 Пан Яворівський чомусь не хоче визнати, що названі ним критерії лише похідні від національної держави, фундаментом якої є якраз ідея українського націоналізму. Українцям чужа сьогоднішня демократія, де їх національні права й інтереси занехаяні, тому рух на відстоювання права бути господарем на власній землі наростатиме щораз сильніше, особливо після таких заспокійливих заяв.

Зовсім розгубився з цього приводу і ще один політолог – Володимир Маленкович: „…Національна ідея існує лише в американців, а, скажімо, у німців чи італійців, з огляду на неприємні моменти минулого, про неї взагалі не прийнято говорити. Тому, якщо ми згадуємо про національну ідею, то насамперед мусимо визначитися: а що ж таке нація? У нас із цього приводу й досі немає одностайної думки”.31 Незрозуміло лише, кого ж зараховує до когорти тих, кому й досі неясно, що таке нація, згаданий політолог: якщо своїх колег-однодумців, то він, очевидно, має рацію. А за американців про їх бачення національної ідеї і націоналізму хай скаже американець С.Хантингтон – можливо, хоч його аргументи видадуться вагомими: „Альтернативою космополітизму та імперіалізму є націоналізм, призначення котрого – зберігати і примножувати добробут Америки, тобто ті якості та ознаки, котрі відрізняли американців від інших націй протягом майже чотирьох століть”.32

Ми також знаємо, що у США є багато такого, чого ще нема у нас: шаленого духовного виродження, безбожності, тотального матеріалізму з усіма їх руйнівними наслідками, але ми не могли навіть припустити, що національна ідея є такою дефіцитною у світі, що її єдиним монополістом є лише Штати. І добре, що цього резюме ще не читали німці, італійці та інші нації, бо вони могли б серйозно обуритися спробою позбавити їх національної ідеї.

Не утримався від спокуси показати свій інтелект і нардеп Тарас Чорновіл: „А щодо національної ідеї, то сьогодні навряд чи ви знайдете в Україні людину, яка б вам змогла чітко пояснити, що це таке”.33 Людей, котрі чітко знають, що таке національна ідея, пан Тарас, певно, ще не зустрічав, а серед його сьогоднішніх політичних побратимів широкого розповсюдження набула зовсім інша ідея – федералізації України. Також сумнівно, щоб він у найближчому майбутньому зміг зустріти таку талановиту людину, яка б зуміла пояснити йому бодай щось зі сфери української національної політики.

Не забули і про такий прийом, як підміна понять. Аби підготувати ґрунт для викорінення українського націоналізму, було оголошено про створення української політичної нації. Що це таке і чому її треба створювати наново?

Для обґрунтування необхідності реалізації задуму було розкручено маховик агітпропаганди, беручи за взірець ситуацію у США. Ось який хід думок супроводжує цей процес.

У статті „Віктор Ющенко. Українська політична нація. Вибори–2006. Частина друга” Григорій Клочек, доктор філологічних наук, пояснює критерію підбору членів до фракції „Наша Україна” на виборах 2002 і висловлює таке бачення нею політичної нації: „Формуючи на парламентських виборах 2002 року список „Нашої України” …поряд з націоналістами були російськомовні представники української буржуазії, яка лише звикала до статусу національної. Головна ідеологічна вимога до кандидатів в депутати полягала у визнанні пріоритету демократичних цінностей. Ідея демократичного розвитку України – це ідея створення громадянського суспільства, ідея формування української політичної нації”.

Про українську націю, яка завдяки націоналізмові існує багато століть, про її інтереси – ані слова. Головна ідея – „пріоритет демократичних цінностей”. Все правильно: що обіцяли, те й будують. Будьмо справедливими: національної держави вони й не обіцяли, а від них цього не вимагали, тому закиди у їх бік на тему „чому цього не робите” абсолютно безпідставні.

А далі ще цікавіше. Скільки шило не ховай, а воно з мішка таки вилізе. І вилізло. Якийсь Анатолій Філатов, представник антиукраїнської структури „Руська община Криму” прямо заявив, що ми і надалі повинні залишатися у сфері впливу Росії: „Політична нація, яка не включатиме в себе в якості фундаменту російську культуру, в Україні неможлива”. Основа нової політичної нації закладається заздалегідь, і її визначення більш, ніж однозначне – воно категоричне: ніякого демаршу з єдиного і неподільного простору.

А що ж українська влада? Її позицію, слід розуміти офіційну, висловив Олексій Кордун, завідувач відділу експертної оцінки та зведення аналітичної інформації головної аналітичної служби секретаріату Президента України: „Що стосується російської держави, то немає жодного державного чи політичного документа, де стверджувалось би, що російську культуру потрібно взагалі вилучити з України. Це нонсенс, не може бути такого хоча б тому, що більшість українців говорять російською мовою, значна кількість українців були виховані на взірцях російської культури. Відтак просто неможливо уявити собі Україну без російської культури. Мені здається, це не може бути предметом дискусії”.

Отак! Пан Кордун, напевно, дуже би здивувався, якби випадково довідався, що країни Європи живуть без російської культури, яку і там насаджували за часів СРСР, і то непогано живуть. Але він, виглядає, є великим поціновувачем радянського способу життя і його ідеологем, бо у справі творення політичної нації в Україні не бачить іншого способу, як перенести їх на українські реалії: „Радянський інтернаціоналізм” може стати однією з основ, на яких будуватиметься українська ідентичність”. Для остаточної реалізації плану треба ще десь відкопати великий котел, підвести до нього дешевий російський газ і починати переплавку українців у „політичну націю”. Тим паче, що ще є певний досвід з попереднього, радянського експерименту.

Якщо родючий лан не засіяти пшеницею, то виросте бур’ян. От і проростають такі ідеї у різних середовищах, котрі, попри те, мають спільну мету: знищити основи українського націоналізму.

Інший, теж відомий персонаж української політики, голова СДПУ(о) Віктор Медведчук у статті „Демократія і національний розвиток: історія та сучасність” визнає, що інтереси українців, української нації будуть знехтувані в ім’я видуманої політичної: „Політична нація в основному і стає тим елементом, який поєднує індивіда і державу. Демократія у такій системі, сформована на ідеях індивідуалізму і прагматизму Дж. Локка, вимагає і, водночас, означає відмову від досягнення національної справедливості”. Чи зважають на те політичні націотворці?

Під поняттям „політична нація” її творці розуміють певну спільноту людей різних національностей, які монополізують право влади на певній території, у нашому випадку – в Україні. Має рацію Володимир Алмашин, головний редактор „Народного оглядача”: „Політична нація” – це результат расової мішанини. Або й взагалі перейменування”.

Політична нація, за їх задумом, повинна витіснити традиційне розуміння нації народами, у тому числі й українцями, як об’єднання людей спільного етнічного кореня, традиції, мови, історії, укладу життя і побуту. У випадку реалізації цієї афери українці були би остаточно позбавлені своїх природних прав на своїй рідній землі, натомість усі права отримала б збираниця емігрантів та їх нащадків з усіх світів, котрі отримали б українське громадянство. Зрозуміло, що пріоритети української нації і політичної принципово різні: українці прагнуть побудувати національну державу і таким чином створити механізм захисту своїх національних прав і свобод, який регламентує також і умови проживання в Україні представників інших національних меншин разом з їх обов’язками і правами, а політична нація з усіх сил намагатиметься (з допомогою її вірної прикмети і основного інструмента – демократії) досягти щонайменше повного урівняння прав господаря-українця й амбіцій світової збираниці, які у такому випадку позлітаються на нашу благодатну землю, як ворони на бенкет. Цей масштабний злочин проти українського народу уже готується. Як протистоїть йому влада? Наразі лише допомагає…

Часто докладаються до цієї невдячної справи і наші люди, що вважають себе патріотами. У їх промовах, виступах практично завжди можна почути захоплення героїчною боротьбою попередніх поколінь, їх подвигами в ім’я України. Але на цьому справа визнання націоналізму і закінчується, бо мало хто з них відважиться продовжити героїчну нитку з минулого через сьогодення у майбутнє. Так породжується ще один спосіб пасивного заперечення: так, було, але це було тоді, давно, не зараз… Таким чином, розривається органічна єдність минулого і майбутнього, як наслідок – 16 років марних блукань за тінями новітніх підсліпуватих проводирів. Чи справді бачать лише назад, чи блиск тимчасової наживи засліпив розум до здатності аналізувати і передбачати?

Резюмувати викладене у цьому розділі можна словами Степана Бандери: „Справжньою причиною організованої в світовому масштабі нагінки на націоналізми, зокрема на визвольні націоналізми, є намагання промостити дорогу для імперіалізмів, явних і замаскованих, політичних і економічних. Інспіратори цього хочуть відвернути увагу від своїх імперіалістичних намагань, зробити винуватими в усьому націоналізм та знищити їх за те, що вони ставлять їм спротив”.34

ЧАСТИНА 2

Краю мій вдовиний! Не шукаю втіх, Та краси й сумної не пущу одначе В професійне кодло плакальниць твоїх, Що ведуть змагання, хто гарніше плаче.

Петро Скунць

Для багатьох з нас викладені факти, хай ще навіть далеко не усі, відомі. „А що нового тут сказано, що пропонує автор?” – спитає вимогливий читач. Адже те, що в Україні вже 16 років панує повний безлад, що вже є підстави говорити про внутрішню окупацію держави, фігурантами якої цього разу виступають вже не так зовнішні вороги, як свої, „рідні”, доморощені злодії, холуї, яничари, перекинчики, просто „хороші хлопці” і „любі друзі”, ми знаємо. Що з того, що ми вкотре почуємо, як нам зле – який результат це матиме і що робити, аби докорінно змінити ситуацію? Саме ці вкрай важливі й актуальні проблеми й спонукали писати цю роботу, а невідворотна і справедлива реакція активістів з числа державницьки мислячих українців не дозволила завершити лише на висвітленні фактів минулого, поміщених у першій частині. Суспільство хоче і повинно знати, як Україна дійшла до такого зубожіння, але, разом з тим, хоче почути думку про те, на які ж цінності, на яку ідеологію і на яких лідерів слід орієнтуватися, аби знову не повторювати попередніх помилок.

Пропонуємо свою, суб’єктивну, але далеко не позицію одинака. У жодному разі не намагатимемося „перекричати” опонента, лише апелюватимемо до його освіченості, здорового глузду. Разом з тим принципово уникатимемо давно вкоріненої в українській політиці тенденції пошуку ангелів і гонитви на відьом – тобто суто особистісного критерію, вузького, вирваного із загального комплексного підходу, а тому, на наше переконання, неправильного і, як свідчить практика, ще й шкідливого.

Особливістю особистісного критерію орієнтації є прогресуюча нездатність логічно мислити, відрізняти справді позитивні кроки улюбленця від явних помилок. У кожному кроці улюбленця бачиться лише благо, в кожному кроці противника – лише негативізм. Як правило, ні це, ні інше не є правдою, а лише тим, що хоче бачити заангажована на особі публіка, чи, як тепер стало модно казати, оточення. Якщо вже деякі помилки є настільки серйозними та очевидними, що замовчати їх не можна, тоді вина за їх прийняття все одно списується на певних цапів-відбувайлів, бо ж „він” повинен залишитися чистим. Такий самообман – одна з вірних ознак того, що ви маєте неабиякі шанси захворіти на „…манію”. Аби знати, на яку точно, замість трьох крапок поставте прізвище того, хто здається вам завжди правим і непомильним, а ще „спасителем”, „рятівником”, „єдиноправильним і безальтернативним вибором”, „харизматичним лідером” і т.д. Заради утримання його образу „святим”, іноді доводиться прощати навіть явні висловлювання чи кроки проти нації, національної ідеї та українського націоналізму, „бо, розумієте, так треба було”. Подібний стереотип не новий, він практикувався в царській Росії, де народ вважав, що цар хороший, то лише його підлеглі на місцях жадібні, зажерливі, тиранічні, деспотичні. А він, хороший, просто не знає, що творять намісники на периферії…

Практично постійно з часу здобуття номінативної незалежності України лунають нарікання та незадоволення усіх верств суспільства сьогоднішнім станом нашої країни. Черговий сплеск незадоволення проявився вже після помаранчевих подій (свідомо не вживаємо слово „революція”, бо це термін на означення різких, кардинальних, рішучих і суттєвих перетворень в певній системі, яких, на жаль, так і не відбулося в Україні). Часто доводиться ставати мимовільним свідком того, як навіть колись активні і небайдужі українці, що прагнули долучитися до процесу національного будівництва, стали жертвами чергового обману зі сторони новітніх вождів і їх псевдоідей, тепер нарікають на все і на всіх, висловлюючи, що значно небезпечніше для суспільства, своє переконання в тому, що насправді в Україні ніколи не вдасться нічого змінити на краще, що ми приречені, що так буде завжди і тому подібні песимістичні розчарування. Таке мислення стає дуже поширеним, підігрівається зацікавленими колами з числа наших недругів і має на меті прищепити повну апатію, байдужість до державних справ і способів впливу народу, нації на їх перебіг. Нащо щось пробувати, якщо нікому нічого не треба, нам і так не дозволять щось змінити… Отут треба чітко поставити питання: хто той, що нам не дозволить? Що за сила уособлюється в тіні цього інкогніто, такого всемогутнього, що здатен спинити прагнення цілої нації, та ще й такої давньої, великої і славної, як українська, до своєї національної держави? Відповіді кожен дає свої, такі, які бачаться з висоти власної світоглядної бази та ідеологічних переконань.

То хто ж сьогодні реально визначає українську політику? Президент? Уряд? Верховна Рада? Якась провладна політична сила? Так, вони разом і кожен зокрема визначають політику, але питання в іншому: чи українську, тобто таку, яка прагне до всебічного забезпечення українцям усіх прав і свобод на своїй рідній землі та можливостей всестороннього розвитку та самореалізації себе як представника українства?

Не вдаватимемося зайвий раз до деталізації намірів, а, відтак, і можливостей гілок влади – про це йшлося у першій частині. Не аналізуватимемо діяльності окремих представників влади, бо це також частково буде виявом особистісного, суто персонального підходу, а ми намагаємося утверджувати принципово інший, перспективний – ідеологічний (на рівні декларування базових світоглядних ідей) та похідний від нього програмовий (де чітко виписані конкретні кроки для реалізації запланованого). Тому зосередимо увагу якраз на ідеологічній складовій нашої політики.

Зрозуміло, що носіями певної ідеї та способів її реалізації в ідеалі мали би бути партії. Та в українському варіанті це, як не дивно, не завжди так, або практично ніколи не так, і окремі винятки лише підтверджують правило. То хто ж сьогодні має потенційні можливості для реального зламу існуючої системи?

„Народний союз Наша Україна” і „Наша Україна”

Отже, дотримуючись ідеологічного критерію оцінки будь-якої політичної формації, що діє в Україні, спробуємо визначити, якою з цієї точки зору є згадані партії. На офіційному сайті „НСНУ” задекларував таке: „Україна пройшла довгий шлях дискусій щодо ідеї, яка краще підходить для нашого суспільства. Наша ідеологія – любити Україну, жити в Україні разом. Це ідея спільної долі, консолідації країни, суспільної взаємодопомоги та злагоди. Лише так ми зможемо відстояти і утвердити цінності, вистраждані нашим народом. (…) Люди хочуть бути захищеними державою, виховувати здорових дітей, не боятися старості, мати можливість реалізувати себе у своїй державі, отримувати гідну платню за чесну працю. Ці норми повсякденного життя важливіші за будь-яку ідеологію.” (виділення наше. – І.К.).

Як бачимо, „ідеологи” цього утворення доволі специфічно розуміють, що таке ідеологія взагалі. Спершу вони сплутали світогляд з почуттями та побажання, а потім і остаточно перелякалися свого попереднього „ідеологічного” висновку та зробили другий, абсолютно контроверсійний першому, замінивши будь-яку ідеологію „нормами повсякденного життя”. Наявність двох пояснень, що абсолютно протилежні одне одному (бо друге заперечує перше) в одному абзаці свідчить аж ніяк не на користь творців даних ідеологем, та є, щонайменше, прямим свідченням їх дилетантизму у справі політики. Якщо з цих маніфестів щось і можливо вирозуміти, то лише те, що активісти НСНУ змагатимуть до всебічного матеріального забезпечення громадян України. Доля правди у цьому таки є: оскільки одразу забезпечити всіх громадян важкувато, то можна спробувати зробити це поетапно, відчутно покращивши життя бодай частині з них – собі.

Насправді ідеологічна складова цих партій наповнена сумішшю соціал-демократії та лібералізму, зв’язуючим елементом виступає спекулятивний патріотизм. Згадайте, на якому рівні проходила боротьба „НУ” з партією СДПУ(о): усі поборювання соціал-демократів зводилися аж ніяк не до суперечок ідеологічних, бо їх позиції близькі, зрозумілі і прийнятні „НУ”, а до суто кон’юнктурного особистісного примітивізму. Увесь шумок крутився не навколо принципів національної політики, світоглядних доктрин, а навколо „нехорошого” лідера та його прибічників. Подібну ситуацію Степан Бандера характеризує так: „Різні українські чинники визначають на папері свій характер, свої позиції і прероґативи, а потім, замість займатися справжньою діяльністю, до якої зобов’язують їх ці їхні самоозначення, – „принципово” воюють за місце, за абстрактні прероґативи з іншими українськими чинниками, які їх зачіпають, або ведуть такого роду діяльність. Ця хвороба роз’їдає українське політичне життя, а брак серйозної самостійницької політичної діяльности заповнюється гамором внутрішньої боротьби за неістотні речі.”35 А до якого статусу був зведений загальнонаціональний зрив кінця 2004? Жодної ідеології з трибун Хрещатика так і не прозвучало, натомість деякі „палкі революціонери” поздирали собі горла абсолютно правильними (на їх думку) і дуже „ідеологічними” окриками „Так, Ющенко!” Тобто, винятково особистісний підхід знову домінував, завернувши національний сплеск у „потрібне” русло. А вже справжнім професіоналом у справі деідеологізації української політики слід визнати Віктора Ющенка. Пам’ятаєте, як він переконував голосувати за того чи іншого кандидата зі свого виборчого блоку (до речі, теж іменного), мотивуючи приблизно так: „Я довіряю цій людині, вона мені потрібна”. Автоматично це мало означати, що і виборці повинні довіряти тому, кому довіряє їх обранець… Цікаво: робилося це емоційно чи все ж свідомо?

Ще одним з наочних прикладів фактичної ідейної лінії НУ стало голосування 20 квітня 2004, де у стінах Верховної Ради вирішувалося питання вступу України до чергового імперського утворення Росії – ЄЕП. Тоді зі 100 „патріотів і демократів у законі” з числа нашоукраїнців проти проголосували лише 36! Ще треба доказів?

Як не дивно, але ці два утворення з дуже подібними назвами – окремі структури з окремими і часто навіть протилежними намірами, зате з величезними амбіціями. Прикладом цього може бути бодай те, що напередодні виборів-2006 згадані суб’єкти в одному з районів доходили до порозуміння між собою аж через суд! Яскравий приклад того, якою жертовною може бути сучасна боротьба демократів за Україну!.. Бий своїх, щоб навіть регіони боялися! Шановні панове політики, та якщо ви не можете щось поділити в рядах однойменних і подібних, як інкубаторні кури, партійок, чи, точніше, УПТ36 (утворень партійного типу), котрі, до того ж, мають задекларовані однакові високі та правильні, на вашу думку, ідейні засади, то як ви протиставитеся ідеологічним опонентам чи противникам? Правильно – ніяк, що і доведено часом. Бо „ідеї можна знешкодити лише ідеями” (О.Бальзак), а їх ні у вас, ні в опонентів не було і наразі не спостерігається. Тому тим часом спрактиковано ще одне новаторство: якщо не можеш (чи не хочеш?) перемогти ворога – приєднуйся до нього. До такої тактики, певно, було більше хисту, бо вдалося, тому сьогодні маємо спільний зворушливий тандем НСНУ з регіоналами – т.зв. антикризову коаліцію. Очевидно, в нашоукраїнців більше спільного із замаскованими під федералізм сепаратистськими намірами ПР, ніж з ідеєю побудови української національної держави, бо жодного пункту з „Програми…”37 до своїх намірів вони так і не ввели. Гарно зіспівались, на два голоси: проросійський та космополітичний…

Більше, ніж упевнений, що сьогодні апологети всеосяжного демократизму і палкі борці за народні блага – нашоукраїнці, особливо ті з них, хто допомагав баранізувати громаду під час агітаційного передвиборчого періоду, послідовно уникаючи націоналізму (користувалися лише послугами „теж-націоналістів”), зуміють вельми медослівно пояснити причини своєї невдачі, заодно органічно вплітаючи у виступ критичні репліки про тих поганих, що не вступають до цієї одностайності та ще й наважуються їм заперечувати. Ну що ж, людина у житті повинна вміти хоч щось добре робити…

„Блок Юлії Тимошенко”

Після очевидного провалу на парламентських виборах провладної НСНУ, симпатії виборців стали поступово перетікати до іншої політичної формації – „Блоку Юлії Тимошенко”. На якій основі стоїть ця сила, що, за деякими даними, має найвищий рейтинг серед електорату? Знову звернемося до задекларованих БЮТом позицій, розміщених на офіційному сайті: „Ми обираємо шлях справедливості, шлях єднання та процвітання українського народу. Місія українського народу – відбудувати суспільство вищої моралі, де гармонійно поєднуватимуться особиста свобода, захищеність та достаток”. Під цим текстом підписалися лідер БЮТ Ю.Тимошенко та голова Української соціал-демократичної партії В.Онопенко.

Не варто нехтувати інформації, яку несе сама назва політичної сили. А тут усе чітко і ясно: не українська, народна, демократична чи ще якась, а приватна структура певної особи, ще й названа на її честь. Логічно припустити, чиї інтереси насамперед захищатиме БЮТ: України чи все ж безпосереднього „працедавця”?

Та читача цікавить не так те, хто підписаний під задекларованим, як те, чи зможе реально Юлія Тимошенко збудувати таку державу, про яку ми мріємо. Тому висновки свої будемо базувати не на припущеннях, що можуть бути трактовані як упередження, а на конкретних прикладах декларації намірів, дій та їх наслідках, що неминуче мають під собою певну ідеологію.

Пригадуєте процес т.зв. приватизації, що ніби мала влити свіжу кров в українську економіку, стати потужним поштовхом розвитку та стабільного приросту ВВП? Якраз тоді продали одне з найпотужніших промислових підприємств України, що давало величезний прибуток до національної казни – металургійний гігант „Криворіжсталь”. Але що важливо: об’єкт було відчужено з державної власності до приватної, але не громадянина України. Так само хотіли поступити і з іншими прибутковими стратегічними об’єктами України. Пам’ятаєте, хто за цим стояв??? Тепер визначтеся, хто продає з хати найцінніші речі задля короткочасної разової та вельми сумнівної вигоди? Знаєте?

Тепер відступ для тих, хто любить затуманювати пересічного обивателя малозрозумілою економічною риторикою, неодмінним висновком якої є: виправити ситуацію може лише той і той черговий амбіційний рятівник, що усіх нас нагодує, дасть роботу, зарплату і т.д.

Скуповування величезних промислових підприємств, виведення їх з орбіти державного контролю певної країни є основаним, необхідним етапом втягнення її до тенет глобалізації, економічного колоніалізму, де новітнім господарем буде ніяк не пов’язана з певними територіальними утвореннями світова мафія. Вона саме змагає до економічного підпорядкування того чи іншого народу, сконцентрувавши у своїх руках скуплені будь-яким способом основні джерела його потенційної сировинної, енергетичної чи виробничої незалежності. Нація, котра не хоче чергової імперіалістичної навали, байдуже в якому агрегатному стані, під якою мошкарою та формою, повинна бути кровно зацікавлена у збереженні державної власності своїх основних, стратегічних об’єктів народного господарювання.38 Проблема ця далеко не нова, а надзвичайно скупа поінформованість українців щодо сучасних небезпек глобалізації, монетаризму, що мусять ґрунтуватися на знищенні національної самоідентифікації, на нищенні націоналізму та протиставленні йому лібералізму та космополітизму, зумовлена позицією і влади, і т.зв. опозиції. Вони це прекрасно розуміють, але мовчать. Понад те: чинять суголосно.

Вельми промовистим є і той факт, як формувався склад уряду за прем’єрства п.Тимошенко. Специфіка підбору кадрів, зважаючи на їх національну приналежність, була більш, ніж дивною. Складалося враження, що займати високі та відповідальні пости в Україні можуть усі, насамперед неукраїнці. Чи ж не тому не витримав практично повного ігнорування автохтонами Борис Олійник і нагадав: „Ви ж не забудьте ще й про українців…” Що це, як не сплановане та системне усунення корінної нації від влади? І як воно поєднується з „шляхом справедливості, шляхом єднання та процвітання українського народу”? Одного разу практично весь український народ вже оголошували… ворогом українського народу – за сатрапа Сталіна. Тепер нас хочуть знову всебічно ощасливити, „відбудувати суспільство вищої моралі”, але знову чомусь без участі у цьому процесі українців. Щоб не заважали?

Про „принциповість” позиції керівника БЮТ свідчить і нещодавнє, хай навіть ситуативне, єднання цієї фракції з Партією Регіонів, навіяне, очевидно певними інтересами, що виходять за межі державних. Правду казав Дмитро Донцов: „Брешуть і богохульствують ті, які закликають вас любити трохи синьо-жовте, трохи червоне, трохи Тризуб, трохи серп із молотом і катом за ними. Це мертві душі, або – висланці диявола”.39 Тому нітрохи не подивують і наступні ситуативні та кон’юнктурні поєднання-розходження цього блоку з різновекторними силами як у парламенті, так і поза його стінами, що і надалі ще вражатимуть українців незбагненними реверансами „політичної доцільності” та „вболіванням за простих людей”.

Надії значної частини українців на месіанство Юлії Тимошенко неодмінно зазнають такого ж краху, як колись сліпа віра в „доброго народного” президента. Процес цей незворотний, бо зумовлений певною політичною механікою: не можна зробити того, чого не маєш намірів робити, не можна вийти за засяг свого світогляду та сповідуваної ідеології. У розділі „Інформаційна політика” ми вже згадували, якою була реакція лідерки БЮТ на пропозиції внести у свою програму бодай деякі, принципово важливі пункти з „Програми реалізації української національної ідеї у процесі державотворення”, ідеологічною основою якої є український націоналізм (тоді вона категорично відмовилася це зробити). Комплекс її власних ідей окреслений так завуальовано, що одразу чітко розпізнати там щось дуже важко, проте чіткі симпатії до лібералізму та глобалізму прочитуються в конкретних діях. Підтримувати такі наміри – це свідомо йти не до національної держави, а, шляхом чергового самообману, до національної катастрофи.

Соціалістична партія

Очолювана О.Морозом сила – одна з тих, яка разом з двома вищезгаданими була об’єднана в одному тимчасовому та кон’юнктурному угрупованні, метою якого було захопити владу. Однак ця структура принципово відрізняється від НСНУ та БЮТ: вона створена не навколо особи лідера, а таки навколо ідеї – соціалістичної. Тому дискусія з СПУ проходить у дещо іншому форматі: варто лише доступно пояснити людям, що таке соціалізм, на яких принципових засадах він базований, які перспективи його трансформації у процесі розвитку, аби показати його явну та приховану облуду.

Соціалізм (фр. socialisme, лат. socialis – суспільний) – перша (нижча) фаза комуністичної суспільно-економічної формації, що відрізняється від її другої (вищої) фази ступенем економічної зрілості нового суспільства і рівнем розвитку комуністичної свідомості мас.40 Нагадаємо також слова Лєніна про те, що „наукова різниця між комунізмом і соціалізмом тільки та, що перше слово означає перший ступінь виростаючого із капіталізму нового суспільства, друге слово – більш високий, наступний ступінь його”. У цьому випадку йому варто повірити.

Основна тактика ідеологічної боротьби з соціалізмом – показати його близьку, кровну спорідненість з комунізмом, про форми становлення, методи управління та наслідки терору якого ми знаємо надто добре. Будь-які агітаційні спроби новітніх апологетів соціалізму треба знешкоджувати саме цим способом, бо він найпевніше показує його справжню суть і мету – бути троянським конем, вщент нашпигованим готовими до культивації зародками комунізму.

Сьогоднішні тимчасові і суто кон’юнктурні непорозуміння між соціалістами та комуністами в українській політиці слід розглядати як хитрий тактичний хід, спланований у спільних центрах, або як банальну боротьбу за владу, де переважають особисті амбіції керівників. Та у жодному з цих випадків українським силам не слід покладатися на навіть разову підтримку когось з цих вічних союзників, бо це неодмінно спричинить послаблення власної націоналістичної лінії, внесе непорозуміння у наш табір. Принципи класової боротьби, що є основними для соціалізму, ніяк не надаються до нашої мети – створення Української національної держави, бо проводять неприродну межу всередині самої нації, ділячи і послаблюючи її, щоб згодом знову „ощасливити”, а насправді – лише знову пограбувати, знищити ідейні основи опору і закріпити колонізацію. Хочете перевірити – спитайте в членів СПУ, як вони та їх провід ставляться до національно-визвольної боротьби українців І половини ХХ століття, до Степана Бандери, УПА та ОУН. Тому єдиний допустимий формат розмови з ними – це безкомпромісна ідеологічна боротьба.

Дане застереження стосується і тих партій, що у своїх програмах намагаються поєднати соціалізм з іншими ідеологіями. Як правило, таке гібридне утворення має потужний деструктивний вплив, бо завойовує симпатії прищепою (демократією, націоналізмом, лібералізмом), а потім працює у звичному для соціалізму руслі. Пригадайте, чим закінчилося панування соціал-демократії на початку ХХ століття для УНР, націонал-соціалізму – для Німеччини та всієї Європи. А прикладом того, до чого може вирости соціалізм у сучасній Україні, є відома нам його генеалогічна вітка, на якій сплодилася Прогресивна соціалістична партія.

Партія Регіонів

Ця партія є найчисельнішою в складі нинішньої Верховної Ради. Причини такого стану зараз з’ясовувати не будемо – це закономірний наслідок загальнодержавного політиканства, веденого усіма „опозиційними” таборами. Основне своє завдання регіонали окреслюють так: „Нашими пріоритетними цінностями насамперед є: людина, її особиста свобода і відповідальність; сім’я і праця; громадянське суспільство; сильна держава – гарант свободи, захисту і моралі; патріотизм і демократія; гуманізм, закон і порядок; здоровий глузд і партнерство. Ми вважаємо для партії велінням історії українського народу і сучасності – побудову сильної незалежної і демократичної держави, без якої проголошені свободи людини нереальні, а необмежені права трансформуються у вседозволеність”. Здійснювати задеклароване намагаються способом децентралізації влади, перенесення її на регіони, федералізації України. Фактична мета діяльності ПР проявилася на сумнозвісному з’їзді у Сіверодонецьку, де речники та ідеологи федералізму (Кушнарьов, Колєсніков та ін.) здійснили реальну спробу поділу держави. У чиїх це інтересах – зрозуміло, про це чітко заявив їх „старший брат” О.Дугін. Сепаратизм Партії Регіонів – не лише неодмінний наслідок принципового п’ятиколонництва переважної більшості її членів, а й реальна загроза цілісності України та її суверенітету. Це проімперська структура неукраїнського походження, яка базується на нашій землі. Їх завдання – проведення первинної законодавчої підготовки до політичного послаблення країни, для чого успішно використовуються й економічні важелі. Прикриття демократією та незалежністю – не більше, ніж звичайна реклама, найцинічніша брехлива пропаганда, котра, до того ж, уже спростована їх конкретними діями.

Те, що наразі ця фінансово-олігархічна сила міцно тримається влади, заслуга тих керманичів „опозиційних” партій, котрі домоглися зведення виборів на суто особистісний рівень, ідеологічний критерій нівелювали, замінивши його стандартним комплексом соціальних обіцянок, а змагання за національну державу перевели у русло протирежимної боротьби. Тому електорат ПР має численних агітаторів у штабах зовні „опозиційних”, але наскрізь корумпованих та кон’юнктурних структур без чіткої національної ідеї (а часто й без будь-якої взагалі), а декларованою незалежністю (злодіїв та бандитів від народу?) користується як блешнею.

Не останню справу роблять і гроші, за які деякі чиновнички купуються разом з потрохами. Це просто бізнес – ніякої політики.

Зрозуміло, що ПР на даному етапі є надзвичайно сильною рукою московського імперіалізму в Україні, що діє згідно з законами, які сама й пише. Як співвідноситься це з українськими намірами – очевидно.

Альтернативи?

Окреслені вище сили, що наймасовіше представлені у Верховній Раді та мають найбільшу підтримку серед електорату, все ж не єдині, бо їм ще не вдалося монополізувати право на владу в Україні. Є ще й інші, котрі так чи інакше намагаються впливати на загальну політичну погоду, пропонуючи свої програми, свої світобачення.

Окреме місце займає та когорта політичних чинників, котрі вважають себе націоналістичними, але послідовно намагаються спровокувати певний рішучий чин проти представників якоїсь конкретної національності. Вони доводять (і часто небезпідставно) численні антиукраїнські дії якоїсь певної національної меншини і пропонують вирішити всі українські проблеми шляхом ведення рішучої боротьби з ними. При скрупульозному аналітичному підході до такої позиції з точки зору українського націоналізму треба розглядати їх щонайменше як вузько обмеженими, штучно вирваними із загального комплексу завдань, а тому схизматичними. Зрештою, яка різниця, хто саме виконуватиме ролю окупанта на нашій землі? Які нам, українцям, з того полегші? Наше завдання полягає в тому, щоби шляхом національної революції створити таку систему національного народовладдя, яка в принципі унеможливлювала б будь-яке панування будь-кого з чужинців на нашій землі, у нашій державі – Україні. Пропонована персоніфікація вигідна насамперед тим… на кого вона спрямована! Поміркуйте: так дуже легко звинуватити українців і націоналізм у шовінізмі, ксенофобії, міжнародному тероризмі. Сформувавши таку думку на світовому чи регіональному рівні, можна сміливо вводити „миротворчі” сили, які так нас умиротворять, що реальна можливість творення своєї національної держави буде знову відкинена на невизначений термін. То хто від цього виграє: українці чи „жертви”? І як назвати процес: політикою чи політиканством?

Спекулювати національною ідеєю, але без чіткого окреслення її та самого націоналізму як світоглядної системи стало майже модою. Про це говорять усі ті, хто зрозумів силу і рацію такої позиції, але з різних причин не може чи не хоче зробити її своєю первинною і провідною. Комусь заважає власна мета, принципово інша, ніж українська національна, хтось згоден впрягтися у цей віз, але з неодмінною умовою задоволення власних амбіцій та гарантій, що матиме з цього якісь конкретні вигоди, сам стане „першим”. Ще інших банально використовують спецслужби інших країн. У загальному підсумку згадані діячі самі стають не суб’єктами політики, а її об’єктами, виконуючи роль політиканів. Справджуються слова напівжарту: якщо ти не хочеш займатися політикою, то вона займеться тобою.

Не матимуть жодних реальних перспектив ті організації чи партії, що повторюють давні помилки – уникають правильних засад формування політичних сил, нехтуючи ідеологічними основами державотворення. „А якщо нема такої ідеології – нема мети державотворення, немає сутнісної політичної структуризації, немає державницької політики, нема перспективи, нема поняття про політичне добро і зло, а також нема об’єктивних критеріїв оцінки діяльності і громадян, і політикуму, і всіх гілок та структур влади, і Президента,” – робить висновок Василь Іванишин.41 Дію цієї аксіоми матимуть змогу перевірити на собі активісти громадської організації „Пора”, лідер якої, Владислав Каськів, принципово не визнає жодних „-ізмів”. Подібним, особистісним шляхом пішла і партія „Собор”, не підтримавши пропозицію Анатолія Матвієнка про оцінку політичних сил не за рейтингом їх лідерів, а програм.

Неповне, а тому викривлене уявлення нашої мети прямим наслідком має і специфічну постановку способів її досягнення. Об’єднанням чи партіям, які дійсно хочуть витворювати свою основу на засадах українського націоналізму, варто розважливо обміркувати дане зауваження, аби не провокувати чергової антинаціоналістичної піаркампанії, поставивши під удар і себе, і, що важливо, усю українську справу. Крім того, на засадах „проти” чогось чи когось можна лише руйнувати попереднє, але не будувати. Для цього треба ставити завдання вищого організаційного порядку – конструктивне „за”. І не лише за якісь окремі сфери, а за всю повноцінну систему влади, яка давала б можливість повністю контролювати українське життя, забезпечувати всі необхідні аспекти збереження, розвитку та зміцнення нації. Бо „нація не здобуде нічого, якщо буде боротися за щось, а не за все, що їй належить”.42

Нема чого піддаватися на чергову провокацію колишніх палких „революціонерів” типу того ж Луценка, що тепер, по втраті портфеля, пропонує черговий фарс. Реальні завдання цього задуму можна точно визначити, якщо проаналізувати його ідеологічну складову. А зводиться вона знову не до системних змін в державі (які, якщо би і були заплановані та проголошені, то лише на рівні соціалістичного перевороту – зважаючи на „соціалістичне” походження керманича), а до чергового перерозподілу влади, сфери впливу, почесного місця біля невичерпної української годівниці і метою її є прихід інших, голодних, гнаних і обдурених попередниками. А що нам до того? Бандити б’ються за матеріальні блага, використовуючи нас як гарматне м’ясо, як рушій своїх планів, а потім обов’язково знайдуть когось „поганого”, через якого нам знову не легше жити… Подібну ситуацію передбачив Степан Бандера: „Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гасла „За демократичний лад в Україні”, замість гасла „За самостійну національну державу” має ще інший мотив і вкрай шкідливий аспект. Концепцію тільки протирежимної боротьби висувається у формі проекту, щоб сучасні визвольні змагання ставити як боротьбу за устрій української держави, а не за здобуття самостійної держави”.43

Виключно таку ж мету – боротьбу за владу – має і широко розрекламована політична реформа. Жодного вектору розвитку України вона не передбачає, бо змагає лише до перерозподілу владних повноважень між різними гілками влади. Прикривання нею – це нова спроба обдурити народ, відвернути його увагу від першочергових завдань.

Кожного разу перед виборами бачимо черговий сплеск активності колишніх невдах, що ніби зробили висновки з попередніх помилок. Та, якщо вони і надалі ігноруватимуть основи конструктивного національного державотворення, то зможуть лише множити інші, нові, які знову побачать лише після виборів.

Боротьба продовжується

Попри усі зауваження мусимо ствердити, що Україна не втратила остаточно своєї надії. У цьому нас просто намагаються переконати. Такі наміри мають далекоглядні завдання: посіяти апатію серед українців, внести сум’яття й розлад у свідомість активних громадян, відволікти далеко не першорядними проблемами та сумнівними способами їх вирішення.

Треба визнати, що часто така тактика має успіх. Основна причина успіху наших ворогів і недругів все та ж – відсутність чіткої платформи національного будівництва у більшості партій та політоб’єднань. Але такими є не всі.

Однією з тих сил (і чи не єдиною), на які покладаються великі надії, є Всеукраїнська організація „Тризуб” імені Степана Бандери – незалежне, орденського типу, добровільне об’єднання громадян, яке керується принципами християнської моралі та засадами українського націоналізму. Створений 1993 року з ініціативи революційної ОУН, він ось уже 14 років послідовно відстоює чітку, націоналістичну платформу державного будівництва України. Наразі згадана громадська організація вигідно вирізняється з-поміж інших суб’єктів політики здатністю далекоглядно прогнозувати розвиток подій за тих чи інших умов. Ніякої містики тут нема: усі висновки робляться, як заявлено, „з позиції християнської моралі та українського націоналізму”, які перевірені часом та реаліями повномасштабної боротьби за державність української нації в різних фактичних умовах протягом багатьох століть. До цих висновків часто прислухаються навіть відверті противники чи заздрісники, бо розуміють, що ґрунтовно заперечити ідеологічну базу „Тризуба” неможливо. Саме його ідеологами вироблено конкретну програму сучасного державотворення. Але не лише міцна програма є запорукою політичної далекоглядності, бо, крім неї, є конкретний механізм її втілення в життя та реалізації. До цього інші не доходять, бо вона є наступним етапом після правильної для України ідеологічної визначеності.

Пропагандивною літературою, твореною проводом „Тризуба”, свого часу цікавились перші особи держави (Кучма, Ющенко, Тимошенко, Литвин), але кожен реагував по-різному, водночас показуючи своє справжнє лице щодо національної України. Хтось декларативно підтримував, хтось інтенсивно уникав, хтось зобов’язувався поборювати, хтось скептично заперечував, але дозволу на офіційну реєстрацію не наважився дати жоден з них, „демократів у законі”. (Зате комуністи, федералісти, „Русский блок” і їм подібні явні противники української державності функціонують цілком законно – незбагненна толеранція наших керівників до наших ворогів). Єдина партія і єдиний лідер – Богдан Бойко, котрий наважився переступити через різні стереотипи, показати, що Україна все ж дорожча від інших, вужчих і сумнівних перспектив, погодилися взяти програму „Тризуба” за основу творення своєї політичної платформи.

Дотепер усі наші політикани недобачали Кримської проблеми. Наслідок – маємо не автономію кримсько-татарського народу, а оплот російського великодержавного шовінізму, котрий, до то ж, спирається на тенденційно окупаційні підрозділи ЧФ РФ. Хто з наших партій чи об’єднань запропонував конкретний реальний спосіб вирішення цього питання на користь українцям і татарам, крім Провідника „Тризуба” полковника Василя Іванишина?44 Але ж це вельми серйозне стратегічне завдання, бо кримська нестабільність є серйозною загрозою для України, найвигіднішим місцем ворожого удару.

Одним з надзвичайно важливих досягнень діяльності „Тризуба” слід вважати перманентне прирощення національної свідомості серед українців. Послідовна оцінка політичного життя з точки зору українського націоналізму дає свій очікуваний результат. Так, за даними нещодавнього соціологічного дослідження, проведеного Київським інститутом проблем управління ім. Горшеніна, частка тих, що вважають націоналізм відстоюванням інтересів своєї нації становить 35%. „Ми самі були здивовані таким ставленням до націоналізму. Його провели за науковою методикою в усіх частинах України, що дає змогу говорити про відповідність отриманих результатів реаліям. Зараз нема підстав для негативного ставлення до національного. Навпаки, є орієнтація на розвиток України як незалежної держави, на відстоювання її національних інтересів”, – каже Володимир Попович, керівник департаменту соціологічних досліджень інституту.45 Ще 31% ідентифікують націоналізм як патріотизм, любов до батьківщини. Лише 20% вважають його неприйняттям інших націй, національною замкненістю. (Дивний відсоток, якщо брати до уваги пропорційну кількість нацменшин до кількості автохтонів…). Очевидно, ще дається взнаки стара радянська система нищення націоналізму, підсилена сучасною космополітично-ліберальною.

Сподіваємося, що Богдан Бойко та „Рух за єдність” не залишаться єдиною політичною силою, котра взяла український націоналізм за основу. (Реально, а не лише паперово-декларативно, що ніяк не перешкоджає уникати чи навіть дискредитувати його на практиці, пропонуючи різні провокаційні заяви та вчинки). До цього постійно закликає не лише „Тризуб” ім. Степана Бандери – цього вимагає життєва необхідність, часова нагальність, бо що довше ми слабкі, то сильнішими стають наші вороги. З іншого боку – це реальна можливість лідерам і партіям чи об’єднанням докласти своїх зусиль до творення української держави, за що заслужено і назавжди увійти в історію в найкращому світлі почестей і поваги. Адже жодної монополії на націоналізм ніхто не проголошував, якраз навпаки: завдання ідеологічного просвітництва полягає в тому, аби якнайширше довести до мас історичну зумовленість і тривалість, безперервність, принципи, засади, традиції, основи цієї світоглядної системи, зберігши її первинну, не сфальшовану, не перекручену під когось чи щось сутність. Що швидше це стане зрозумілим, то швидше зникне таке потворне і дуже шкідливе явище як політиканство, а верховодити у вершинах українського національного державного будівництва будуть правдиві політики, котрі думають не про наступні вибори, а про наступні покоління.

Висновки

Зараз гостро стоїть питання про необхідність консолідації суспільства, його політичної структуризації, об’єднання навколо певної ідеї. Але навколо чого об’єднуватися, якщо основою пропаганди, яку ще й хочуть возвеличити до рівня ідеології і вже роблять це на державному рівні з залученням державних структур і механізмів влади, є мішанина соціал-демократії, лібералізму і космополітизму? Проблема ідеологічної інтеграції полягає у тому, що її апологети бачать перспективи з принципово різних світоглядних позицій. Якщо, скажімо, українські націоналісти мають свою, глибоко закорінену в історичну спадщину, менталітет, християнські цінності та націотворчі пріоритети точку зору, то їх опоненти чи противники опираються на абсолютно інші вартості, котрі видно з їх внутрішнього світогляду, сформованого за посередництвом найрізноманітніших, часто неукраїнських та антиукраїнських чинників. Це зумовлює їх спосіб мислення, визначення критеріїв розвитку України, а, відтак, формування програм партій, передвиборчих обіцянок і намірів. Влада, в більшості своїй сформована з неукраїнців, ніколи не побудує міцної національної України. І це закономірно, бо такої потреби вона ніколи не зможе відчути – не дозволять гени. А принципи підбору кадрів до органів влади різних рівнів у нас якісь таємничі і незрозумілі, аби не сказати цинічні й безпардонні. Нехтуючи будь-якою логікою і здоровим глуздом, влада сформована не пропорційно до кількості представників домінуючої нації та національних меншин, що відповідало б усім найдемократичнішим засадам, якими так спекулюють в інших випадках, а взагалі хтозна як. Та і знайти цвіт папороті значно легше, ніж національний склад Верховної Ради чи Уряду. Вони, здебільшого неукраїнці або й „рідні” покручі та дегенерати, уявляють нашу землю вічним прихистком собі, де, ясна річ, хочуть почуватися як вдома, паразитувати на нашій гостинності й доброті, на нашій творчості, винахідливості й розумі, нав’язуючи нам свої цінності у релігії, духовності, побуті, традиціях, які часто не притаманні або зовсім відрізняються від наших, українських. Для цього їм якраз і потрібна боротьба з націоналізмом, бо їх панування можливе лише тільки після цієї, основної, ідеологічної перемоги.

Часто доводиться чути запитання: як розпізнати облудних політиканів від державних мужів? Рецептів достатньо, але основний – уважно читати програми, з якими вони рвуться до влади.

Справа у тому, що більшість з політиканів, слугуючи імперським інтересам Росії, Заходу, космополітичним фінансовим утворенням світової мафії специфічно розглядають Україну. Усі вони бачать її незалежною, з високим рівнем соціального забезпечення (гідною зарплатнею, комфортними побутовими умовами, доступним та якісним медичним обслуговуванням, хорошою освітою, пристойною пенсією та забезпеченою старістю і т.п.). Що ж тут поганого? На перший погляд, поганого нічого, але специфіка такого підходу полягає в тому, що усі вони героїчно мовчать про національні інтереси українців на своїй рідній землі, про права на законодавче і практичне впровадження реального механізму захисту національних інтересів, системи постійного розвитку як самобутнього народу. Про це, а, особливо, про націоналізм – жодного слова – у кращому випадку. І все закономірно, бо, в силу свого етнічного чи національного походження, світогляду та комплексу сформованих цінностей, вони розглядають Україну не як національну окремішність, державу українців, а суто прагматично і матеріалістично – як величезний виробничий комплекс – завод чи фабрику, де потрібно створити нормальні умови праці (зарплату, пенсію, медобслуговування, навчання і т.п.), аби підприємство давало хороший прибуток! Зрозуміло, що левова пайка із заробленого попаде не нам, не державі, а „власнику” та „співвласникам”! Ось чому всі вони наввипередки обіцяють не національний розвиток, а лише покращення умов праці на заводі „Україна”! (А тепер пригадайте, скільки разів і хто це пропонував?) А, оскільки і те треба робити в національній державі, то легко здобувають собі прихильників таким собі спекулятивно-соціальним лохотроном. Тому практично всі вибори були не народним волевиявленням, а, завдяки злочинній підміні понять та завдань злочинною групою чи кланом, звичайним аукціоном, де за наші голоси-кредити вони виторговували собі Україну у приватну власність – разом з нами, робочою силою. І знову стало актуальним застереження Степана Бандери: „…Найважливіше те, що вирішує ціле суспільство як арбітр, а політичні середовища мусять прийняти його вирішення як обов’язуючі. Це заставляло б їх стати лицем до власного суспільства та своїми вартостями, працею й осягами здобувати собі його признання і довір’я, замість спекулювати на дрібних міжпартійних комбінаціях, інтригах та на чужосторонніх втручаннях. Тоді й міжгрупове суперництво мусить мати якийсь поважніший зміст й оперувати справжніми вартостями, спиратися на фактичний стан, а не обертатися в зачарованому колі самопочитання, самореклями й уявлень окремих середовищ про свої ніким не перевірювані вартості, про своє вийняткове значення і післанництво”.46

Єдиним способом ведення правдивої політики, а не досьогоднішнього політиканства, є такий підхід до того чи іншого кандидата чи партії, який визначав би насамперед провідну ідеологію, на основі якої мають намір щось творити претенденти на владу. У іншому випадку ми лише переливатимемо з пустого в порожнє, з нашого столу до їх корита. Пора нарешті усвідомити, що популістські розмови про те, хто більше вділить із вкраденого в українців, є лише фоном для чергової афери, тим станом справ, який вигідний політиканам. Тому спосіб протидії єдиний: спершу вимагати конкретної програми дій, базованій на ідеології українського націоналізму, де чітко, крок за кроком, продумано способи зміцнення нашої незалежності, забезпечення всестороннього суверенітету, прав і свобод українців на своїй землі. Таких програм може бути декілька – тоді ми матимемо здорову конкуренцію, що лише на користь українській справі. Відповідно треба і голосувати: за того кандидата чи політичну силу, чия програма видається вам найбільш повною та корисною для України, а не за тих, хто має найвищий рейтинг чи може перемогти. І вже зовсім неправда, що вибір може бути обмежений обома різною мірою поганими (коли треба голосувати за менш поганого). Є ще третій варіант, який старанно приховують, – голосувати проти всіх, змушуючи їх зійти з політичної арени і вивільнити місце правдивим носіям державницьких ідей. Сліпа, безпідставна довіра до чергового професійного брехача неодмінно заведе нас до ще гіршого занепаду в усіх царинах життя. Українську справу не можна здавати на віру, її треба контролювати щоденно – бо це і є реальним національним народовладдям. Кожен політичний діяч чи чиновник не може працювати на Україну, а повинен це робити, а інакше він не має ніякого права ним бути. Всупереч усім балакунам-політиканам, усім великоросам і малоукраїнцям нам вистарчить шляхетності не говорити про те, що нам стане розуму, мужності й рішучості зробити.

Без вагань можемо стверджувати, що реакція на висловлену нами позицію буде вкрай неоднозначною. Зрозуміло і навіть дуже добре, що скреготітимуть зубами вроджені українофоби та усяка інша нечисть – може, полегшать нам завдання і самі собі зуби поламають. За старою звичкою створюватимуть страхітливо кислі гримаси українські москвофіли, лаятимуть на усі голоси затяті інтернаціоналісти та космополіти, що люблять насамперед щось чуже, а лиш би не своє, рідне, українське. То вони говоритимуть про страхітливе бряжчання зброєю українських буржуазних (аякже!) націоналістів, а як ще не забули радянської науки, то неодмінно приплетуть туди ще і „німецьких” – для, так би мовити, остаточно вивершеного образу. Перестрашено мовчатимуть, мов проковтнули усі знані дотепер, звичні для холуйського слуху слова демократи різних мастей, покроїв, серій і модифікацій – від „комуністично-соціалістичних” до навіть „націоналістичних”. Це у дебрях їхнього політиканства вміло маскувалися ті, що вершили розправу над Україною цілих 16 років уже незалежного періоду; це завдяки їхньому плебейству ми не пройшли вперед, навіть не тупцювалися на місці, а форсовано задкували; це вони понастворювали таких законів і державних організмів, котрі або поборюють одне одного, або займаються збагаченням українського народу, починаючи з себе як його частини, або працюють, не дуже й приховуючи цього, не на національну Україну. Це їх величезна армія дифірамбистів, хвалячів і підтакачів затуманювала голови громаді всякими новоспеченими сирими гаслами про близьку перемогу дешевої ковбаси, це у пастку їхньої ейфорійної віри у чергову подобу месії та у „все буде добре” й розпачливі крики про „поганих ворогів України” вкотре попадав рядовий обиватель… Вони свою роль димової завіси зіграли добре.

Та, зрештою, нам не звикати. І скільки б не верещали собаки, а караван іде. Час уже відділив зерно від полови, і епоха національної України набирає щораз чіткіших обрисів. Ідея українського націоналізму, на якій, правдоподібно, і постане та омріяна і заповідана Україна, живуча, бо йде з ментальності українця, з глибин його аристократичного духу. Що можуть нам протиставити? Усі дотеперішні спроби зазнали краху, бо не витримують найменшої конкуренції з націоналізмом: розвінчано безбожницький комунізм як засіб колонізації народів, остаточно поставлено крапку щодо питання його майбутнього; викрито соціалізм і також усі його гібридні варіанти; перенесено демократію з надаваного їй статусу ідеології ХХ століття у розряд устроїв, що відповідає істині; показано справжню личину демолібералізму, космополітизму та ряду інших „ідеологій частковості”.

Перспектива України нерозривно пов’язана саме з націоналізмом. Це єдиний шлях, яким ми ще не йшли за роки незалежності. Пора нам сміливо стати на цю правдиву дорогу честі, дорогу, що веде до Бога і в майбутнє. Бо як не ми – то хто? Як не тепер – то коли? Як потрібно – значить можливо!

1 Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. – К.: „Світ”, 2001. – С. 5. 2 Там же. 3 Штепа П. Мафія і Україна. – Львів: „Глобус”, 2002. – С. 136-159. 4 http://www.bbc.co.uk. – 17 січня. – 2006. 5 Костенко Ю. Ядерна зброя: дійсність і міфи. //Вечірній Київ. – 25 січня. – 1994. 6 www.igrunov.ru. 7 Чи відповідають угоди по Чорноморському флоту інтересам України? //http://www.trybuna.org. 8 Дугин О. Основы геополитики. – Часть 5. Внутренняя геополитика России. – Глава 5. Угроза Запада – Геополитическая декомпозиция Украины//http://www.my.arcto.ru/public/osnovygeo/. 9 Гітлер А. Моя боротьба. 10 Там же. 11 www.politua.ru. 12 Штепа П. Мафія і Україна. – Львів: „Глобус”, 2002. – С.12. 13 Монетаризм – теорія новітнього економічного колоніалізму, знищення паростків самостійності країн, що розвиваються, і повного їх підпорядкування волі світових лідерів. Започаткований професором Чиказького університету Мілтоном Фрідменом. В Україні його активно сповідує Віктор Ющенко, про що (у співавторстві з В.Лисицьким) пише у книзі „Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні.” 14 Бойко Б. Україна: остання війна за незалежність: Аналітичне дослідження. – Коростень, 2005. – С.15. 15 Там же. – С.26. 16 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич, 1997. – С.324. 17 Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1998. – С. 120. 18 Пінчук С. Звитяжці українського духу.//Вечірній Київ. – 17 грудня. – 1996. 19 http://www.tymoshenko.vn.ua. 20 Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення. – Київ, 2003. – С.7-8. 21 18.11.2002 http://prima-news.ru. 22 www.radiosvoboda.org. 23 www.universum.org.ua. 24 Шевченко Т. Це просто геноцид!//Експрес. – 26-27 січня. – 2007. 25 Лизанчук В. Декларації про державний статус української мови і реальний стан її функціонування в Україні//www.interklasa.pl. 26 Іванишин П. Аберація християнства або культурний імперіалізм у шатах псевдохристології. – Дрогобич: „Відродження”, 2005. – С. 232. 27 http://www.president.gov.ua/news/data/1_2900.html. 28 Грицик Ю. І обніме шахтар бандерівця//Експрес. – 13-20 квітня. – 2006. 29 Сміт Е. Національна ідентичність. – К.:Основи, 1994. – С. 183. 30 Грицик Ю. І обніме шахтар бандерівця//Експрес. – 13-20 квітня. – 2006. 31 Там же. 32 Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности/Пер. с англ. А.Башкирова. – М.: ООО „Издательство АСТ”: ООО „Транзиткнига”, 2004. – С. 572. 33 Грицик Ю. І обніме шахтар бандерівця//Експрес. – 13-20 квітня. – 2006. 34 Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1998. – С. 248. 35 Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1998. – С. 105. 36 Кілик І. Особливості партійного життя України. – Дрогобич, 2005. – С. 26-29. 37 Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення. 38 Детальніше про небезпеки глобалізму йшлося у попередніх розділах „Внутрішня безпека” та „Економіка”, де на прикладах наукових та аналітичних праць з політології, економіки автори вияснили його суть, механізми поширення та способи протидії. 39 Донцов Д. Заповіт Шевченка: Доповідь на Шевченківській академії. – Торонто, 9 березня 1950. 40 Большая Советская Энциклопедия/Под. ред. Б.А.Введенский: У 50 т. – 1957. – Т.40. – С. 153. 41 Іванишин В. Вибір нації-2002. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 5. 42 Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: „Відродження”, 2003. – С. 82. 43 Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1998. – С. 145. 44 Докладно про проблеми Криму читайте у книзі: Іванишин В. Кримський вузол. – Київ, 2006. 45 Гунько О. Ставлення до націоналізму свідчить про зміну психології людей//Газета по-українськи. – 6 лютого. – 2007. 46 Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1998. – С. 495.

Боротьба за Україну в Одесі триває Націоналістичні організації України періоду незалежності: здобутки, втрати, перспективи