Виступ Головного командира полковника Дмитра Яроша на VI Надзвичайному Великому Зборі ВО "Тризуб" ім. С.Бандери
ВИСТУП ГОЛОВНОГО КОМАНДИРА
ПОЛКОВНИКА ДМИТРА ЯРОША НА VI НАДЗВИЧАЙНОМУ ВЕЛИКОМУ ЗБОРІ ВО “ТРИЗУБ” ІМ. С.БАНДЕРИ
Всечесні отці, шановні побратими та гості!
6-ий Надзвичайний Великий Збір ми проводимо на 14 році життя нашої Організації. За цей немалий відрізок часу шлях “Тризуба” був переповнений різноманітними подіями: сотнями відкритих і закритих націозахисних акцій; різноплановими теоретичними і практичними вишколами, через які пройшло тисячі людей; десятками політичних заходів, в яких “Тризуб” або грав повне “соло”, або знаходив попутників, коштом співпраці з якими посилював пропагандивну, вишкільно-виховну і націозахисну націоналістичну діяльність.
На всьому цьому шляху на чолі “тризубівських” лав стояв творець, перший Головний Командир, ідеолог, Провідник Всеукраїнської Організації “Тризуб” імені Степана Бандери славної пам’яті Полковник Василь Іванишин. Оцінюючи пережите, неможливо уявити будь-який організаційний захід без участі друга Провідника.
І сьогодні, після декількох місяців після смерті нашого Батька, не вміщається у свідомість його відсутність на цій грішній землі. Але, такою є реальність – Провідник пішов від нас у кращий світ. І іншого, на превеликий жаль, не дано. Ми завжди, скільки Бог відвів нам життя, будемо пам’ятати нашого Батька і Побратима та йти тією Дорогою, яку Він нам окреслив.
Ініціатива проведення цього позапланового Великого Збору належить мені. Вважаю, що у зв’язку зі смертю Полковника Василя Іванишина Організація зобов’язана провести ґрунтовний аналіз існуючої ситуації, підвести підсумки майже чотирнадцятирічної діяльності та, відповідно до заповітів Провідника, накреслити шлях у майбутнє.
Я означив цей 6-ий Великий Збір Організації як Надзвичайний тому, що ситуація, в якій зараз перебуває “Тризуб” і взагалі весь український націоналістичний рух, є насправді надзвичайною.
По-перше, смерть Провідника – це втрата не тільки для нас, “тризубівців”, але й для всіх українських націоналістів. Цю смерть я б порівняв із втратою для націоналістичного руху і України Полковника Євгена Коновальця. А тому для всіх нас необхідне повноцінне усвідомлення і, що найважливіше, переосмислення цієї трагічної події в масштабах всієї України.
Але, незважаючи на всю важкість ситуації, ми не зібралися тут для того, щоб поплакатися один одному і поскиглити про те, як стало нам важко жити, а прийняти конкретні рішення щодо продовження національно-визвольної боротьби. Переконаний, що на тому світі Провідник нам у цьому обов’язково допоможе і своє вагоме слово перед Богом та охоронцями і святими українського народу замовить.
По-друге, за останні десять років української історії ті структури, що називають себе націоналістичними, повністю втратили досягнення середини 90-их та не відіграють практично ніякої ролі в суспільно-політичному житті існуючої держави. А значить, перебуваючи у цьому кризовому стані, в принципі, не можуть зрушити з місця процес повалення неоколоніального статусу “нічийної” “держави Україна” і здобуття омріяної українцями Української Самостійної Соборної Держави – держави української нації на українській землі.
По-третє, ми всі є свідками того, як протягом останніх п’ятнадцяти років на частині української землі, де де-юре проголошена Незалежність, всупереч політиці правлячих режимів з кожним днем зростає національна і державницька свідомість, як все більше молодих людей бажають долучитися до боротьби за своє право бути господарями своєї долі на своїй землі.
Але при цьому не можна не помічати і те, як з кожним роком катастрофічно зменшується кількість українського населення “на нашій, не своїй землі”, як цілеспрямовано вичавлюється з України найактивніша частина українців, як матеріальні негаразди примушують більшість наших людей відмовлятися від боротьби за великі, вічні цінності й займатися примітивним виживанням, заробляючи собі та своїм сім’ям на прожиття.
Причому цей процес напряму торкається і нашої з вами Організації: сотні наших хлопців зараз перебувають на заробітках за кордоном, десятки наших провідних членів виживають тут, в Україні, не маючи змоги вести активну революційно-націоналістичну діяльність. Справді, тих, хто активно діє та безкомпромісно жертвує своїми приватними інтересами, залишилися одиниці. Але вони є! А значить – в лавах “Тризуба” не вмер ще дух жертовного служіння своїй нації, а значить – ми можемо на основі цих прикладів підвести підмурівок майбутнього всеохопного й переможного революційного націоналістичного руху.
В останньому своєму інтерв’ю, присвяченому смерті нашого Провідника, я зазначав, що ідейно-політичний наробок, який Він нам залишив у спадщину настільки змістовний і великий (і до речі, немає жодних сучасних аналогів ні в Україні, ні у світі), що одним із наших першочергових завдань є його максимальне розгортання і доведення до свідомості, а то й підсвідомості існуючого покоління української нації та світової спільноти.
“На початку було Слово…” А тому, виходячи із праць Провідника, ми вже зараз можемо систематизувати декілька фундаментальних положень з яких можна буде почати черговий етап розвитку українського національно-визвольного руху.
Перше. Існуюча “держава Україна” є перехідним напівколоніальним утворенням від УССР (колонії Московської імперії) до УССД (національної державності української нації). Тут же. “Держава Україна" в принципі не є “омріяною метою української нації”, як то хочуть подати народу ура-патріоти. Чи будемо ми при потребі вмирати за цю державу? Однозначно – “так”. Бо усвідомлюємо, що ця неоколонія є все ж таки захопленим українцями плацдармом для подальшого рішучого наступу у справі здобуття справжньої державності та соборності.
Друге. В Україні, на цей момент її історичного розвитку, закріплюється режим внутрішньої окупації, що продовжує політику, яку проводив зовнішньо-окупаційний кремлівський режим, тобто політику винищення, обездуховлення і денаціоналізації українського народу. Прикладів тому безліч. Створена ситуація, при якій всі основні політичні гравці як при владі, так і в опозиції обслуговують інтереси не української нації, а іноземних чужонаціональних центрів, що поставили собі за мету втілити у життя гасло “Україна без українців!”.
Українці (часто патріотично, а то й націоналістично налаштовані), що входять до складу різнокольорових фінансово-політичних сил, відіграють роль “статистів” й переконують народні маси своїм перебуванням у владі або в опозиції у щирості намірів тих неукраїнців, що керують суспільно-політичними процесами. Особливо багато прикладів такого використання ми можемо зустріти в західноукраїнських областях, де український державницький фактор є визначальним для широких народних мас.
Ми бачимо, як національно свідомі люди, очолюючи представницькі та виконавчі структури влади на сільських і селищних, районних і обласних рівнях, воленс-ноленс стають ширмою для чужинців-нуворішів, які, дозволивши вже навіть відзначати дні народження видатних українців і різні національні дати (до речі, у цих святкуваннях є декілька нюансів: від них дуже тхне “совком”; на них, як правило, йдеться тільки про минуле, а не про сучасне і, тим більше, майбутнє; вони нагадують, за влучним визначенням Провідника, “імітацію руху людини вперед з повернутою назад головою”), зовсім не збираються міняти злодійсько-антинаціональну систему влади. За українською маскою ховається потворна антиукраїнська морда реального, а не фіктивного, як, наприклад, наш Президент Ющенко, господаря життя українського народу.
Третє. “Україні потрібна стабільність!”, “Досить революцій!”, “Хай живе мир і злагода!” – це девізи сучасної епохи – епохи міняйл і фарисеїв, бухгалтерів і “бариг”, злодіїв і бандитів. І правильно – кожен повинен знати своє місце: одні (ті, чия епоха) повинні правити, інші (ті, що належать до корінного етносу і забезпечують владоможців матеріальними благами) повинні мовчки “пахати” на своїх господарів – денаціоналізованих “своїх” та чужинців – і навіть не думати про те, щоб ситуацію якось змінити. “Кожному своє”?
Два рази за останні два десятки років українці повставали проти іноземного поневолення за свободу, справедливість і добробут. Два рази український народ досягав тактичних перемог у тих мирних повстаннях. Два рази представників титульної нації заводили на манівці ті, що провадили їх у тих безкровних баталіях. Два рази ті, що були при владі до революцій, перефарбувавшись та поправивши імідж, залишалися при ній, жорстоко розправляючись з українцями (приклад жорстокості – 52 мільйони у 1989році і 46 мільйонів у 2007). Два рази українці розчаровувалися в собі і у своїх “провідниках” і на довгі роки замикалися в собі, у своїх проблемах, чекаючи на чергове пробудження від сплячки, деколи інстинктивно голосуючи за тих чи інших політичних шахраїв – “а раптом щось зміниться”.
Змінюється – ще мільйон-другий виїжджає в пошуках кращої долі подалі від Неньки-України, ще сто-двісті тисяч захворюють на туберкульози, сніди, стають наркоманами та алкоголіками (навіть по селах); ще десять-двадцать тисяч вмирають від радіації, фосфору, ракет, що влучають у житлові будинки тощо. Перспективна картина? Але ж зате яка стабільність!..
Четверте. Росія, США, Євросоюз.
Відсутність національної влади в Україні призводить до так званої багатовекторності в зовнішній політиці. А говорячи правдиво – до зовнішньополітичної проституції з боку держави. Президент прогинається під Америку, прем’єр-міністр під Росію, вічна глава опозиції вступає в “європейську народну партію” – всі добрі для всіх. А Україна?
А вона живе своїм життям, чекаючи на тих, хто своїм прикладом доведе, що можна жити не тільки за вказівкою Москви, Вашингтона чи Брюсселя, а за своїми законами тисячолітнього українського буття; що так звані європейські цінності з їх легалізацією наркотиків, шлюбами педерастів, закриттям і подальшим продажем під будинки розпусти церков – це, всього-на-всього, витівки диявола і боротьба з Богом; що щирість будь-якого росіянина закінчується там, де починається “українське питання”; що американські “мак-дональдси” і “кока-коли” – це отрута тіл українців, а голлівудська екранна жуйка – це отрута українських душ.
І ось тоді, коли зважиш на здалеку привабливі іноземні обгортки, приходиш до однозначного висновку, що не потрібні нам чужинецькі “болотяні вогні”, а треба нам, українцям, йти у світ зі своїм Законом, зі своїми Цінностями, зі своєю Правдою. І тільки тоді займе гідне місце в сім’ї народів світу Україна, коли перестане плазувати перед сильними світу цього, а нав’яже свої правила гри в міжнародній політиці. І потенціал для цього маємо неабиякий!
П’яте. На сьогоднішній день у “державі Україна” існує декілька політичних таборів.
Перший – табір Президента Ющенка, куди увійшли так звані “любі друзі” –фінансово-політичні групи, що у свій час створили Народний союз “Наша Україна”; націонал-демократична “Українська Правиця”, яка рішенням про розпуск своїх партійок (хоча можуть і обманути) поставила хрест на надіях мільйонів українців на створення єдиного національного виборчого блоку; соціалістична (з національним забарвленням) Народна самооборона, що постала із небитія і за короткий час стала визначальною в цьому таборі (достатньо послухати соціально зорієнтовану демагогію лідерів цього пропрезидентського блоку). Всі ці “помаранчеві” владоможці показали свої “здібності” в керуванні частиною території нашої Вітчизни у 2005 – першій половині 2006 років. Окреслити їх можна трьома словами – повна владна імпотенція.
Другий – табір вічної опозиціонерки Юлії Тимошенко. В ідейній площині та ж сама соціалістична або соціал-демократична основа. “Нові” доктринальні “прориви” – ніщо більше, як чергове замилювання очей українцям. Пропозиції про зміну однієї “свинячої” Конституції на іншу, де б знову ні слова не говорилося про господарів цієї землі, українців, є нічим іншим, як політичним шахрайством. Голосувати за БЮТ тільки за те, що у Юлі симпатичне лице і вона вигідно відрізняється від політиків-чоловіків своїм характером, абсолютно недоцільно. Поки в програмі і діях цього блоку не з’являться виразно національні українські пріоритети, до того часу, свідомо чи несвідомо, він буде “лити воду” на млин відвертих ворогів України.
Третій – табір антидержавний і антиукраїнський. Він не зовсім однорідний. Партія регіонів Януковича виразно заграє із державницькими гаслами і позиціонує себе як державницьку силу, однак демонструє свою антиукраїнську суть промовистим зневажанням питань української мови, ОУН-УПА, Голодомору, української інтелігенції тощо. Про цю ж антинаціональну настанову говорить і не протиставлення, навіть блокування із комуноїдними політичними силами, що мало приховують свою антиукраїнську (а часто й антидержавну) спрямованість. Їх репрезентують: комуняки Симоненка; рожеві соціалісти Мороза; прогресивні олігофрени і шизофреніки Вітренко та інша проросійська маргінальна нечисть. Вважаю, що зупинятися на цих вилупках не доводиться, бо вони просто вороги. А з ворогами, як відомо, не дискутують. Їх вивчають і потім по них наносять удар. Бажано такий, щоб оговтатися від нього в них не було вже можливості.
Четвертий – націоналістичний табір, якого я вже торкався вище, але думаю, що на ньому треба зупинитися ще раз.
У лютому цього року я направив відкритого листа керівникам і провідному активу націоналістичних організацій, а саме ОУН, ОУН(р), КУН, ВО “Свобода”, УНА-УНСО, в якому запропонував конкретний план об’єднавчого процесу. Позитивні відповіді ми отримали відразу від вельмишановного пана Миколи Плав’юка – голови ОУН та пана Олега Тягнибока – керівника партії “Свобода”. Дещо пізніше загальний лист надійшов від голови УНА пана Юрія Шухевича, в якому він солідаризувався з об’єднавчим процесом.
Цей крок “Тризуба” не пішов намарно. Співпраця в ряді регіонів між зазначеними вище структурами справді активізувалася. Але, поки що, на всеукраїнському рівні ми ще не вийшли на бажаний рівень співпраці та можливого реального об’єднання. На мій погляд, на це є декілька причин.
Першою є та, що ми хоч і всі називаємо себе націоналістами по-різному бачимо існуючу ситуацію та подальшу перспективу націоналістичного руху – ми дуже різні.
Другою причиною є те, що кожна із структур існує як самодостатній, хоча й малопотужний, організм зі своїм мікрокліматом, організаційними приписами й традиціями, вишкільними схемами і критеріями підбору кадрів.
Третьою, на мою думку, є дострокові вибори, які одних поставили перед організаційними кризами (маю на увазі КУН), інших, таких як “Свобода”, надихнули на ефемерну, як на мене, ейфорію стосовно можливої перемоги на виборах.
Також мені незрозуміло, чому партія “Свобода”, отримавши блискучу нагоду перший раз з 1998 року реально створити національно-патріотичний виборчий блок за участю того ж самого КУНу, ОУН, ОУН(р), великих частин УНП і НРУ, УРП, врешті, “Тризуба”, відмовилась від реалізації цього проекту. Які “підводні рифи” примусили пана Олега йти самостійно, не знаю і гублюсь у здогадах?
Я чудово усвідомлюю, що ці вибори, як і будь-які інші, відбуваються не для українців. І тому навіть створений національний блок мав би дуже маленькі шанси на проходження до Верховної Ради, але використати нагоду зблизити націоналістичні структури, розробити нові методи націоналістичної пропаганди і агітації, зробити “засів” зерен націоналістичної ідеології, в першу чергу на теренах Наддніпрянщини, було б можливо. Він обов’язково, вже найближчим часом, дав би “врожай”. Не сталося… Тепер мусимо шукати шляхи розгортання своєї діяльності в умовах цих виборів. А такі на мій погляд існують. Та про це пізніше.
Зараз реалії наших відносин з іншими націоналістичними структурами є наступними:
Найкращі вони з Організацією Українських Націоналістів під проводом Миколи Плав’юка. За декілька останніх місяців проведено ряд спільних пропагандивних акцій, польовий вишкіл. Ми також щиро вдячні проводу ОУН за ту підтримку, яку він надає “Тризубу”. Сподіваюсь, що після чергових “виборів без вибору” ми впритул підійдемо до можливого злиття наших організацій на основі національної ідеї, традиційної націоналістичної ідеології та революційної боротьби за УССД. Окремо я дуже хочу щиро подякувати моєму побратиму – Богдану Черваку, який мабуть найбільше зробив і робить у справі зближення націоналістичних організацій.
На рівні особистих стосунків нормальними вони є з керівництвом ВО “Свобода” і особисто з паном Олегом Тягнибоком. На жаль, ми не змогли реалізувати ті домовленості, яких досягли навесні. Але, знову-таки, виною тут форс-мажорні обставини, що звуться достроковими виборами. Будемо ми підтримувати “Свободу” у виборчій кампанії чи ні, буде залежати від декількох суттєвих моментів. Перший – це ідейно-програмовий комплекс, який ця партія запропонує суспільству. Другий – офіційне звернення їх керівництва до нашого Центрального Проводу, в якому вони висловлять бажання таку допомогу отримати. Третій – це певні гарантії продовження націоналістичного шляху цієї партії після 30 вересня або у випадку виграшу (що, на мій погляд, нереально, хоча світ не без чудес), або при неподоланні трьохпроцентного бар’єру.
Також дуже хотілося б зміни настанови керівництва “Свободи” на повну партійщину у своїй діяльності. Бо загнати в партію націоналістів з орденським світоглядом – це погубити і партію, і ті структури, з яких люди прийдуть. Це шлях в нікуди!
- ОУН (р). Говорити про цю структуру мені найважче, бо для нас вона є рідною. Тому я упущу всі колишні негативи в наших стосунках, а зупинюсь на перспективі. У кожній родині бувають проблеми. У націоналістичній так само. Але головним є те, що люди, а тим більше націоналісти, вміють йти на певні компроміси у стосунках один з одним і вибачати один одному якісь огріхи, образи тощо.
Зараз йде активний переговорний процес з представниками теренового проводу ОУН (р). Дуже сподіваюся, що він завершиться результативно, бо це, за будь-яких варіантів, дасть неабиякий позитивний ефект для націоналістичного руху. Будемо сподіватися на це.
УНА-УНСО. Стосунки спорадичні, деколи відбуваються акції в Києві та декількох інших регіонах, в яких беруть участь наші хлопці й представники УНСО. На жаль, мої особисті добрі стосунки з Ігорем Мазуром та Русланом Зайченком поки що не дали якихось організаційних наслідків. Але сподіваюся, що найближчим часом наздоженемо втрачене.
КУН. Ця партія також мені не чужа. У середині дев’яностих, під час керівництва Конгресом покійною Славою Стецько, ми досить потужно співпрацювали майже у всіх сферах діяльності. Це давало позитивні результати. На мою думку, члени КУНу просто мають самі визначитися зі своїми проблемами і прийняти якісь радикальні рішення. Наскільки я поінформований, на жовтень заплановані певні внутрішньо-організаційні заходи, що дозволять всім українцям глянути на Конгрес під іншим кутом зору.
Як показує практика, ми можемо досягати консенсусу зі всіма організаціями і Конгрес тут не виняток. Ми відкриті до співпраці з цією структурою, аби вона йшла на благо національно-визвольної справи.
Шосте. Теза про те, що виборами в державі Україна можна змінити ситуацію на краще. Ну, по-перше, “краще” кожен розуміє по-своєму, а по-друге, давайте спробуємо уявити гру в карти під величезну ставку з шулером. Ти сідаєш за стіл, знаєш, що карти кроплені, що перед тобою шулер і до того ж, правила гри теж встановлює він. Ти сподіваєшся виграти, граючи чесно? Мабуть, у можливість такої перемоги може вірити тільки повний ідіот. Так чому ж і сьогодні переважна більшість українців (при тому і націоналістів) свято вірить у те, що граючи за правилами внутрішнього окупанта, можна шляхом виборів перемогти і отримати, нарешті, те, за що змагалися сотні поколінь українців. Відповідь звичайно ж існує. Просто люди не знають, або забули інші, невиборчі, методи боротьби за свої права. І немає зараз тих, хто б міг ці маси повести на таку боротьбу. Але святе місце довго порожнім не буде! Інша річ, що ця революційна боротьба не може поставити під загрозу існування той безумовно неадекватний мінімум державницьких здобутків, котрий існує тепер.
У цій частині свого виступу я спробував окреслити ті ідейно-політичні питання, які перед нами, українськими націоналістами, ставить Час.
Тепер я хочу перейти до свого бачення подальшого розвитку національно-визвольної боротьби українського народу та її складових.
Для Всеукраїнської Організації “Тризуб” імені Степана Бандери є декілька шляхів продовження такої боротьби.
Перший. Припинити боротьбу, розійтись по хатах, залягти на печі, що є “фортецями міцними”, як влучно сказав поет, почати писати мемуари, або, ще краще, пити горілку і згадувати з ностальгією як колись давав “прикурки” ворогам Батьківщини. До речі, вже досить багато наших колишніх побратимів пішло саме цією битою дорогою. І нічого, існують…
Але мені особисто цей шлях не підходить – бо це дорога в нікуди. І думаю, що прийшов час визначитися в цьому кожному “тризубівцю”. Якщо “так”, то хай або переходить “в запас”, очікуючи часу “Ч”, або відходить вже і не заважає іншим, прикриваючись своїм членством у “Тризубі”. Якщо ж “ні”, то нехай переосмислить пройдене, набереться терпцю і наснаги і йде далі в націоналістичну боротьбу. Іншого не дано.
Другий. Ми залишаємося націоналістичною вузькофункціональною організацією орденського типу, побудованою на засадах, що були проголошені на нашому І-му Великому Зборі. Діяльність свою проводимо в тих же межах, в яких і проводили до цього, тобто виконуємо п’ять завдань: вишкільно-виховне, пропагандивне, націозахисне, політичне, антиімперське. Координуємо, за можливості, свої акції з іншими національними структурами. Тобто практично лишаємо все так, як воно є зараз. Цей шлях, я б сказав, спокійніший і знайомий, але при цьому – пройдений.
Ми з вами, шановні делегати, поряд з явними плюсами, можемо назвати і цілу низку відвертих мінусів такої діяльності на цьому періоді розвитку організованого націоналізму в Україні. І головний – неможливо зруйнувати ворожу систему несистемою. Явно недостатньо сил “Тризуба” для того, щоб самостійно підготувати Національну революцію і здобути УССД. А перша точка Декалогу і досі залишається актуальною. Пам’ятаймо це!
Тому, виходячи із попередньо сказаного, бачу ще один шлях.
Всі свої сили – інтелектуальні, фізичні, матеріальні – “Тризуб” імені Бандери кидає на відтворення цілісної, потужної, всеохопної націоналістичної системи, яка будувалась би на орденських засадах, традиційній націоналістичній ідеології, чітких ієрархічних принципах, суворій організаційній та виконавчій дисципліні. До цього процесу, на мою думку, ми якраз зможемо залучити наших соратників із інших націоналістичних організацій, бо нам не йдеться про ліквідацію існуючих структур на цьому етапі.
У наших спільних інтересах кожній організації, кожному члену цих організацій знайти своє місце в боротьбі, враховуючи і специфіку їх діяльності, і характерологічні особливості, і рівень підготовки до виконання тих чи інших завдань.
Якось один із класиків сатанинського комунізму висловив одну мудру фразу: “Кадри вирішують все!” І нам в першу чергу необхідно вирішити кадрові питання. Я вважаю, що відразу після виборів (процес формування буде тривати під час виборів) на всеукраїнському рівні має бути сформована багатофункціональна авторитетна організаційна група, що, взявши на облік більшість легально діючого націоналістичного членства, проведе об’їзд української території та зустрічі з місцевими активістами обласного, районного, міського рівнів й формування з них місцевих дієвих націоналістичних осередків.
Для ефективної роботи цієї групи має бути сформована із декількох чоловік теоретична група, яка підведе підсумки ідейно-політичної роботи, та підготує на основі праць ідеологів українського націоналізму чіткі ідеологічні, пропагандивні та агітаційні матеріали. “Тризуб” уже чимало зробив у цьому напрямку, розробивши у працях Полковника Василя Іванишина концепцію національної громади.
На самих початках такої діяльності дуже важливими є декілька речей.
Ідейно-світоглядна єдність тих людей, що починають цю справу.
Спільне розуміння мети та концепції боротьби.
Політико-програмова визначеність.
Чітко поставлені завдання, що дозволяють як рядовому члену націоналістичного руху, так і його провідному активу бачити ті об’єми праці, що необхідно вкласти в досягнення поставлених цілей.
Відкидання еволюційності поступу як шкідливого і ворожого українській нації. Безкомпромісна революційність у словах і справах.
Референтурне задіяння членства: кожен має відповідати за доручену йому сферу діяльності.
Створення контролюючої групи, яка на самих початках має відстежувати негативні тенденції при відродженні націоналістичного руху.
Проведення силами тих організацій, які задіяні в цьому процесі, різнопланових, але нестандартних акцій, які б підтверджували серйозність намірів по відродженню єдиного націоналістичного руху.
Щоб урахувати заслуги керівництва всеукраїнських структур, необхідно створити Провід українських націоналістів, в який би ввійшли голови та делеговані організаціями люди для координації діяльності.
Міжнародний антиімперський фронт, створений у травні цього року може стати важливим інструментом у наших руках для боротьби з московським імперіалізмом. Ми приречені, допоки існує Москва і її експансіонізм, завжди протиставлятися їх зазіханням на нашу свободу і незалежність. Тільки повна руйнація російської імперії стане гарантом вільного розвитку майбутньої Української Держави.
“Боротьба виковує кадри – кадри розгортають боротьбу” – ці слова Степана Бандери і зараз є абсолютно актуальними. Ліквідація імпрезіоністської псевдодії та реальна боротьба у всіх площинах суспільного життя – це запорука відродження авторитетного й переможного націоналістичного руху.
Робота з людьми – найважча і найважливіша, але також болючою проблемою для всіх нас є проблема фінансових ресурсів, необхідних для вирішення поставлених завдань. На мою думку, необхідно розробити схему здобуття грошей (а в цьому напрямку є певні думки і напрацювання), а фінансування організаційної діяльності має відбуватися також згідно з певними схемами, що дозволять максимально ефективно їх використовувати. До того ж кожна із організацій, що погодиться на таку діяльність, може акумулювати ті засоби, які має у своєму розпорядженні. Наприклад, “Тризуб” може задіяти чотири організаційних легкових автомобілі і мікроавтобус, комп’ютерну техніку. Ми можемо підключити до цього процесу наш організаційний сайт і інформаційний бюлетень тощо.
Окрім задіяння членства “Тризуба” у відродження нашого руху, я вважаю за необхідне зберегти Організацію в якості його референтури. Та методологія виховання кадрів, методики пропагандивної та націозахисної діяльності довели свою ефективність, а значить потребують всебічного вивчення, аналізу, удосконалення та розгортання. “Тризуб” повинен стати бойовим загоном, своєрідною кузнею молодих кадрів для виконання специфічних завдань у цей непростий час. У цьому і є його перспектива.
Я навмисно детально зупинився на першому, організаційному, етапі відродження націоналістичного руху. Але не можу не сказати хоча б декількох загальних речень про подальші кроки.
За рік часу, при правильно поставленій роботі процес відродження єдиного націоналістичного руху може набути цілком конкретних організаційних форм. Я переконаний, що геніальна ідея нашого Провідника про “теорію птаха” може бути при цьому нарешті реалізована.
Наприклад, нам вдається відтворити невидимий для ворогів Національний Орден української нації, який бере на себе функцію керуючої та спрямовуючої сили, що повністю контролює всі націоналістичні, а можливо і національно-патріотичні структури. Основу ж цього Ордену мають скласти дві гілки ОУН, які існують і сьогодні. Орден з максимальною ефективністю може використовувати ті вузькофункціональні структури, що входять у його орбіту впливу: об’єднані сили КУНу, “Свободи” і УНА творять політичний сегмент (референтуру) Ордену; об’єднані сили “Тризубу” і УНСО створюють націо-захисну і вишкільно-виховну референтуру; молодіжні громадські організації, такі як МНК, “Національний Альянс” тощо, створюють молодіжну референтуру і т.д.
Ці сили, базуючись на чіткій традиційній націоналістичній ідеології, маючи у своєму розпорядженні чітку концепцію національно-визвольної революції, підготовлюють український народ до всенародного революційного зриву, ліквідовують режим внутрішньої окупації, готують ґрунт для розвалу Російської імперії і нарешті здобувають УССД.
Розумію, що для багатьох із вас, тут присутніх, цей план здається дещо фантастичним. Але, друзі мої, для того, щоб досягати Великих цілей, їх треба ставити – це по-перше. По-друге, на моїх очах і за моєю безпосередньою участю розвалилася набагато величніша потуга – СССР. По-третє, одиниці людей вірили в те, що можна створити і протримати в безкомпромісній боротьбі на всі фронти таку структуру, як “Тризуб” імені Степана Бандери – а ми з вами і це зробили. По-четверте, невже ми геть не гідні тої справи, що робили наші попередники з УВО-ОУН-УПА, невже їм було легше? І по-п’яте, невже ми є християнами тільки формально і не сподіваємося від Бога ласки для нас, невже не віримо в те, що “З нами Бог!”? А якщо маємо цю віру, чому не задумуємося: “Тоді хто ж проти нас?”
І ще. Хочу звернутися до командирів, що складають сьогодні Центральний провід нашої Організації. Саме від вас залежить і сьогодення, і майбутнє як “Тризуба”, так і всього українського націоналізму. Проявляйте революційну ініціативність, сміливіше беріть на себе відповідальність за свої дії, нав’язуйте в себе на теренах свої правила гри ворогам України, ставайте господарями ввірених вам територій! Тільки тоді у вас з’явиться націоналістичний запал і нехтування небезпекою, коли ви відчуєте смак хоча б маленьких, але перемог, при тому досягнутих самими. Я переконаний, що ті миттєвості розчарувань і деякої зневіри, що трапляються у вашому житті, будуть забуті й не будуть повторюватися, бо, крім вас, хлопці, поки що немає більш жертовних, організованих молодих людей, здатних “творити нове життя на грані двох світів”. Виконання обов’язку перед Нацією, перед Батьківщиною – ось той дороговказ, який провадив нас раніше і який буде провадити в майбутньому. Пам’ятаймо слова славної пам’яті Провідника Василя Іванишина: “Є свобода від, свобода для, і свобода в ім’я чогось”. Борімося ж в ім’я високих ідеалів!
Також не можу оминути теплими словами своїх побратимів з Головної Ради. Знаю, скільки всього довелося вам пережити у своєму житті. Але переконаний, що ваша вірність нашій спільній справі була і залишається тим становим хребтом, на якому тримається “Тризуб”. Без кожного із вас неможливо уявити Організацію. Передавайте ж свій найкращий досвід молодим командирам, надихайте їх на боротьбу – у цьому запорука нашого організаційного успіху.
Друже Афганець, із трьох Головних командирів “Тризуба” нас лишилося двоє. Дуже розраховую на твою підтримку в моїй діяльності і розуміння моїх кроків. Сподіваюсь, що там, де не буде вистачати однієї моєї голови, там дві наші принесуть неабияку користь справі.
Усвідомлюю, що шлях, пропонований у цьому виступі є непростим і тернистим. Знаю, що буде ціла низка вузлів, які буде дуже важко розв’язати, але переконаний, що інші дороги не принесуть добра ні нам, українським націоналістам, ні всій українській нації.
З вірою в Бога, колонами борців, а не отарами рабів, вперед – до перемоги Національної революції!
Ми хочемо перемогти! Ми можемо перемогти! Ми переможемо!
Слава Україні!
полковник Дмитро Ярош
14.08.2007р.Б.