Прадавня історія, як джерело могутності української нації
Прадавня історія, як джерело могутності української нації
“У найвищому значенні оборони Істини проти прихованого та відвертого ні історія є літописання заперечення, що намагається її здолати. Особистості та народи, які невидимо діють у цій боротьбі є свідомою чи мимовільною зброєю в протистоянні Духу Правди та дволикого духу лжі.”
Олександр Вельтман (шведський історик)
“Нації проходять, і по них немає й сліду, та історія дає нам нагу причину цього, просту й єдину розгадку у всіх випадках: впали народи тому, що не були готові. Ніщо на світі – ні багатство, ні слава, ні таланти – не заступить одного, того, що є Законом понад усі закони: будь готовий! Це є єдина наука, що випливає з усіх часів і з усіх країн, одна незмінна Правда серед усіх змінностей світу – і для дітей, і для жінок, і для націй, і для цілих рас: будь готовий, будь готовий, ще раз кажу – будь готовий!”
Редьярд Кіплінг
Можу передбачити, дорогий побратиме, як прочитавши все вже написане, Ти звернешся до мене з великим знаком запитання в очах: “А ми?.. А як?.. А що далі?…” Ти подумаєш про себе: “Це ж Європа… А ми ж – це зовсім інша справа. Яке відношення має Україна й українці до Орденів та їх діяльності? Та й чи потрібна нам уся ця справа?” Що ж, Ти маєш повне право на такі думки та запитання. Отже, щоб нам із Тобою прояснити для себе цю справу, ми… правильно – зануримося в сивину не століть, а тисячоліть, попередньо вияснивши декілька питань для тих читачів, котрі, можливо, вперше зіткнуться з нашою мандрівкою.
Отже, дорогий гостю, те, що Ти прочитаєш, ні в якому разі не є історичним дослідженням, чи монографією. Це, скоріше, спроба узагальнити відомі факти і зробити з них деякі висновки. Якщо Ти зацікавишся глибше історичною стороною нашої подорожі, то я можу адресувати Тебе до праць М. Грушевського, С. Шелухіна, О. Пріцака, Є.Маланюка, Ю.Липи, В. Щербаківського, О. Стрижака, Ю. Шилова, С. Томашівського, до літописних джерел, перелік котрих зайняв би ще декілька сторінок. Але це не є нашою метою. Наша мета – зрозуміти, звідки в нашої нації береться ця внутрішня сила, котра допомагає нам залишатися собою на тлі духовного та морально-психологічного занепаду старої Європи, відходу цієї колиски Християнської цивілізації від фундаментальних цінностей, котрі дозволяли бути собою кожній з європейських націй, а Європі бути визначальним світовим психологічно-політичним субстратом. Наша ціль – зрозуміти минуле з метою протиставитися генералізованому світовому наступу Зла в усій його многоликості. Бо сказав же директор Інституту світової економіки та Міжнародних відношень, академік Ю. Пахомов у своїй статті “Роздуми про сучасний світ”: “Досвід показує, що при всій могутності грошей, влади і приневолюючих технологій, архетипи, котрі беруть початок в епосі Відродження не так-то просто побороти.”
Візьму на себе сміливість розширити цю цитату. Не тільки і не стільки в епосі Відродження, а скоріше в часах раннього середньовіччя, в яких ми з Тобою, дорогий побратиме, вже побували. Ті архетипи, які базуються на традиціях і моралі раннього середньовіччя, теоцентричної європейської цивілізації практично не піддаються зомбуванню і впливам сучасної маскультури. Будеш готовий Ти, Буду готовий я – буде готова ціла нація. А приготовану націю практично неможливо перемогти. Якщо я переконав і Тебе, мій Побратиме, і Вас, шановні гості, тоді ласкаво просимо у далеку дорогу!
А проляже наша дорога в заховану від нас сиву давнину далеких тисячоліть, котра починається біля українського міста Мелітополя, на північний схід від нього, над річкою Молочною, де стоїть знаменита на весь світ Кам’яна Могила. Чим вона знаменита, спитаєш Ти мене, дорогий побратиме? Туди ж не їздять численні екскурсії, немає туди і розрекламованих туристичних маршрутів. Ти правий, друже мій, але цей факт не перестає дивувати тих зацікавлених людей, які знайомляться з революційним відкриттям українських археологів. Бо Кам’яна Могила – це свого роду сховище, яке зберігає мудрість цивілізації Аратти, колиски всієї земної цивілізації. А вік Кам’яної Могили датується ХІІ-ІХ тисячоліттями до Р.Х. Так, дорогий побратиме, ти не помилився! І хоча нас сюди не запрошували, тим не менше, не зважаючи ні на що, ми направимо наші стопи до цієї містичної пам’ятки людства і все-таки зануримося в сиву-сиву давнину…
Отже, Аратта – це в ХІІ тисячолітті до Р.Х. територія між Дунаєм, Волгою, Карпатами та Кавказом – предтеча найдавнішої цивілізації нашої планети. У Х-ІХ тис. до Христа, в пониззях Дніпра відмирала мисливська цивілізація, натомість вздовж східного узбережжя Середземного моря та вздовж південних узбереж Каспійського та Азовського морів почалося становлення цивілізації древніх землеробів та скотарів. У VIII-VII тис. до Р.Х. ці племена рушили як на Урал, де вони дали початок тюркським народам, так і вздовж північного та південного узбереж Чорного моря через Малу Азію, Палестину, аж до Сінаю. Наприкінці VII тис. до Р.Х., внаслідок природних та демографічних факторів, народи які осіли в Малій Азії у пошуках землі для розселення рушили вздовж Чорноморського узбережжя на північний захід. Вони дійшли до святилища, яким була Кам’яна могила, на лівобережжі пониззя Дніпра, де й домовилися із тутешніми племенами про своє повернення у відроджену Аратту. Згідно з археологічними даними, в малозаселені у той час долини Дунаю, Дністра, Бугу, Дніпра почали просуватися землероби та скотарі малоазійського походження. Тоді й склалася т. зв. “Циркумпонтійська зона формування індоєвропейських народів”, зона навкруги Чорного моря, де сформувалась спільнота племен, які стали предками багатьох народів, котрі протягом ІІІ-І тис. до Христа розселилися від Британії до Індії, від Скандинавії до Палестини.
Аратта була перш за все, державою землеробів та хліборобів і займала оптимальні для цього лісостепові простори. Характерним є те, що 2/3 світових чорноземів розташовані саме у цій зоні. Вздовж них – із Дунайсько-Дніпровського регіону до Британії включно, а пізніше до Зауралля, протягом IV-III тис. до Р.Х. була побудована система святилищ-обсерваторій, котра стала основою взаємозв’язків у цій прадержаві. Сусідні ж степи заселили скотарі, котрі вперше приручили коня – індоєвропейці, але які тяжіли не стільки до Заходу, скільки до Сходу Південної Європи. Проторюючи новий шлях через Кавказ на свою Малоазійську прабатьківщину через кочові племена, мігранти з Аратти заснували Шумер у майже необжитих на кінець IV тис. до Христа болотах Месопотамії. Туди після стихійних катаклізмів: землетрусів та з’єднання Середземного та Чорного морів і утворення Азовського моря переселилась частина землеробів із понизь чорноморських рік . Осілі землероби Аратти та кочові скотарі Аріану, держава та переддержава лісостепів і степів, сконцентровані на Правобережжі та Лівобережжі Дніпра – у IV-III тис. до Христа стали як дві складові індоєвропейського світу, котрий виріс із своєї Циркумпонтійської колиски.
А працюючи над тисячолітньою скарбницею древньої мудрості, котрою є Кам’яна Могила, українські археологи вже давно прийшли до висновку про безпосередній зв’язок трипільської культури з цивілізацією Месопотамії. Зокрема було встановлено, що Трипілля – то є сама Аратта, із якої виводив себе Шумер, бо трипільські написи та написи передуючих йому культур Подунав’я – це протошумерська писемність.
Тобто, дорогий побратиме, колиска світової цивілізації знаходиться на нашій з Тобою рідній українській землі! Революційне відкриття!? Безумовно!!! Але таке враження, що ця революція в науці і не тільки, невигідна ні нашій офіційній історіографії, ні тим людям, котрі зараз керують Україною. Чому? Ми згодом повернемося до цього питання та пошукаємо відповіді…
Тим часом повертаємося до рідної давнини і звичайно, наша наступна зупинка – це Трипільська культура. Культура Трипільського, або, як його називає проф. В. Щербаківський – праукраїнського народу обіймає новокам’яну, бронзову та початок залізної доби, та є аналогічною до культури і складу південних держав мікенців, геттітів, митаніїв, егейців та, напевно, етрусків. Ця культура, що органічно пов’язує Україну з південною Європою та частково із Західною з її прадавнім мистецтвом, моральними правовими та релігійними здобутками. Фінляндець - археолог Тальгрен окреслює її як “типову землеробську культуру з населенням, що групувалося часто над берегами рік у фортифікаційних оселях. Західні первні, тут у степах, були знаменні для політичної й економічної організації завжди осілого населення, а ніколи не кочового.”
Необхідно зазначити, що Трипілля являло собою осілу хліборобську культуру, політично розвинену, із власними правовими та моральними нормами. Не можу обминути того факту, що на Московщині археологічні розкопки не виявили слідів хліборобства аж до ІХ ст. по Христі.
Трипільська культура, як продовження Аратти, створила в Україні тривалу хліборобську осілість, громадянство малоазійсько-еламського типу, матріархальний устрій та магічний світогляд.
Ще у ІІІ тис. до Христа трипільці побудували городи-держави й оточили їх могутніми валами (т.зв. “Змієві вали”), деякі з цих городів безперервно процвітали аж до князівської доби, а охороняли їх дуже добротною зброєю. У ті часи був закладений і той фольклор, який ми маємо, народні обряди, вірування, велика частина усної словесності.
Враховуючи археологічні та антропологічні дані, можна конкретизувати, що українці “споріднені з північною Італією і Балканами, із польсько-чеським Шлезськом, півднем Німеччини і Великої Британії, із Чехією, Словаччиною, а також Францією (Монтандон)” (Ю.Липа). Зупиняючись на характерних рисах праукраїнців Трипілля необхідно зазначити, що основна з них – це психологія колоністів. Наші далекі предки уперто й завзято здобували цю країну, будували оселі, мостили дороги, боролися з невблаганною стихією. У наш час ми можемо тільки дивуватися зосередженій енергії та незрівнянній витримці праукраїнців. Адекватним порівнянням до трипільців в Україні є лігури у Франції. Вони (трипільці) у своїх ритуалах уперше сполучили пшеницю й мед, як символ цих земель. І цей праукраїнський символ, пронесений через тисячоліття, ми і в наш час споживаємо кожен рік на свято Різдва Христового. Це – наша кутя.
Трипільці не створили спочатку великих державних утворень, їх експансія була направлена на опанування природи, заселення теренів племенами, розбудову селищ та городищ. Лише в Центральній Україні протягом 20 століття відкопано від 1500 до 2000 городищ. Але знову й знову перед нами виникає питання: чому ці відкриття слугують лише як матеріал для досліджень у вузьких наукових колах, а не стали фундаментом для побудови української державної ідеології, фундаментом, який би з честю витримав на собі Ідею величі української нації та побудови держави , достойної цієї великої нації. Проте… (як кажуть в одній, не дуже популярній телевізійній програмі), повернемося знову до Великої Історії.
Згодом, вздовж доріг, почали творитися оборонні міста. Необхідно зазначити, що величезним досягненням трипільців є зв’язання ними селищ та міст дорогами, що послужило фундаментом для постання праукраїнських держав – боспорської, готської, київської. Не можна не сказати, що власне трипільці, як лігури у Франції та пікти – в Англії, сформували українське село, як носія прадавнього українського духу, традицій та звичаїв. Тому й експансія будь-якого загарбника України, в першу чергу, була направлена проти українського села як явища, як джерела сили й наснаги нашої нації. І тільки в ХХ сторіччі, винищивши голодом мільйони українських селян, Москві вдалося дещо підважити фундамент могутності України. Підважити – і, тільки… Бо село – це не лише зовнішній вид хат, одягу, звичаїв і традицій. Це сила, терпеливість, мовчазна відвага, передбачливість, скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, незворушність при невдачах – це той гено- та фенотип, який зв’язує нас з Араттою – Трипіллям, ті риси нації, які давали й дають нам впевненість у тому, що вона незнищенна й непоборна… Це – трипільська спадщина!
А зараз, дорогий друже, запрошую Тебе на Середземне море, у ІІ тисячоліття до Р.Х. – час розквіту егейської цивілізації. Вона розвинулась головним чином на острові Кріт, в Елладі та частково на Балканах. І потрапляємо ми туди в час війни європейських егейців проти союзу малоазійських держав на чолі з Троєю. Причина війни полягала в тому, що малоазійський бар’єр закривав вихід егейців до чорноморського світу, бо Троя була містом, що сполучало Середземномор’я з Чорномор’ям, містом, що контролювало рух на караванному тракті з півночі та сходу. Троя впала… Троянський бар’єр був зламаним і середземноморський світ з’єднався з чорноморським. Була усунена та перешкода, котра переривала вісь Понтида – Середземне море і не давала праукраїнцям відчути себе частиною всесвітнього моря, бо морські мистецькі, військові закони, прийшли у сучасний світ із Середземного моря. Падіння Трої стало символом експансії та життєздатності українських земель, символом важливості одвічної української магістралі Чорномор’я – Середземномор’я.
У VII ст. перед Христом елліни витісняють фінікійських мореплавців. Вони опановують Середземне море, шляхами егейців приходять на Чорне море та розпочинають торгівельне просування вглиб України… Вони засновують в Причорномор’ї міста Аміс, Істр, Ольвію, Тирас, Одессос, Пантікапей, Фанагорію, Танаїс, Халкедон, Гераклею, Херсонес та багато інших. Еліни йдуть вверх великими ріками, особливо Дніпром і засновують там свої торгівельні факторії – держави. З Понтиди в Малу Азію імпортувалися харчі, збіжжя, в Елладу, окрім цього – сало, сіль, риба, мед, віск, прядиво, будівельне дерево, смола, шкіри, хутра і ще багато-багато інших продуктів, товарів та виробів.
V століття до Р.Х. – відбувається експансія правителя Еллади Перикла, в котрого з’явилося бажання колонізувати Чорномор’я та обмежити його розвиток. Але еллінізація Понту не вдається – в той час трипільство грало незрівнянно більшу ніж еліни роль в політичному житті міст-держав від Танаїсу і Фанагорії аж по Тирас. Як каже проф. Варнеке “економічне та громадське життя чорноморських “еллінів” було тісно зв’язане з життям трипільців країни”. І вже через декілька років після смерті Перикла (429р. до Христа) боспорський цар Левкон допомагає занепалим Афінам харчами та зерном. Бо у той час в Таврії вже існувало Боспорське царство із столицею в Пантикапеї і захищало воно інтереси української території та всього Чорномор’я. Ця держава розвинулась з поселень над протокою між Чорним та Азовським морями, на Кримському півострові у V ст. до Р.Х. Крим являв собою у ті часи осередок торгівельних та політичних шляхів Чорного моря, ідеальний ключ до панування над Чорномор’ям.
Окрім цього, Крим контролював приазовські та кубанські землі, а сильна влада в Криму дозволяла, спираючись на Дон, замкнути волзьке гирло на Каспію. Арабські історики згадують, що в VI-VIII ст. після Христа звідси ж ішла експансія українців на Каспій.
Тому до Тавриди – Криму завжди стриміли й Афіни, і Рим, і Царгород, і турецький Стамбул. Ними керувало нестримне бажання тут утвердитися та володіти Чорним морем. Але першою сильною владою на Тавриді стали не чужинці – Таврида сама розпочала наступ на чужинців. Це був наступ союзу чорноморських держав у боротьбі за вплив на Середземномор’ї у часи розквіту та величі Боспорського царства. За століття правління династій Спартакідів у V-IV ст. до Христа держава вела торгівлю продуктами української землі по всьому Середземномор’ї. Через внутрішню анархію Еллада підупадає, що тільки сприяє зміцненню Боспорського царства. Правляча династія об’єднала ціле північне Чорномор’я, Тавриду, Приазов’я частину південного Чорномор’я. В її руках знаходяться великі грошові ресурси, сильна наймана армія, могутній флот. Протягом восьми століть у Боспорському царстві витворюється своєрідний північно-понтійський культурний рух, котрий по всій Україні розсипає чаруюче понтійське мистецтво. Праукраїнська чорноморська держава виходить на рівень Еллади та Риму…
Династія володарів Понтійського та Боспорського царств ІІІ-І ст. до Христа, почувала себе спорідненою з династіями Спартакідів і з династіями держав Олександра Великого. Засновник династії Мітрідат І Ктист (302-266р.р. до Христа) виводив свій рід від царя Дарія. Для Боспорської держави тодішній політичний та економічний розвиток Риму становив загрозу, але володарі Чорномор’я спокійно спостерігали за зростанням могутності Риму й очікували свого часу. І такий час настав…
Це був час панування Мітрідата VI Великого (121-64р.р. до Христа). Римський сучасник каже про нього: “Муж уважний на свої слова і на свою мовчанку, надзвичайно швидкий у війні, нечувано відважний, не раз удатний, завжди великодушний, вождь у задумах, вояк у виконанні, в ненависті до римлян рівний Ганнібалові”. Пліній зве його найбільшим володарем свого часу, а Цицерон – найбільшим імператором після Олександра Великого.
В 111 році до Христа двадцятирічний Мітрідат Євпатор очолює ослаблене Понтійське царство. Протягом року енергійний володар, за допомогою еллінських міністрів та військових організаторів формує за македонським зразком фалангу з 6000 вояків. Ця фаланга стала елітною частиною, ядром його війська. Уже в 110 р. до Христа він розпочинає боротьбу з кочівниками в прибережній смузі українських земель. В 106 р. до Христа засновує Євпаторію, приєднує Херсонес, Неаполь Таврійський, Палакон, Феодосію; землі від Кавказу до Дніпра з Ольвією перейшли під владу Мітридата. Далі Мітридат підкорює Колхіду на Кавказі та просувається за Азовське море до Дону, а після цього – приєднує кельтські народи між Дунаєм, Дністром та Карпатами. Відбувається геополітична подія величезної ваги: ціле узбережжя Азовського та Чорного морів із містами в гирлах рік та надчорноморськими країнами опиняється під владою Понтійського царя Мітридата.
Протягом двадцяти років геніальний цар бере під свою руку землі трипільської культури, завойовує землі геттітів, потужним флотом підкоряє держави Егейського моря і ставить на чолі Афін свого ставленика. Престиж імперського Риму падає дуже низько…
Не змирившись із зростанням нової потуги, Рим оголошує Митрадатові війну. Помпей, Марк Антоній, пізніше Цезар – ці титани війни очолюють боротьбу легіонів проти Понту, і після десятирічної війни у 63 році до Христа гине Мітрідат, а в 47 р. до Христа після битви з Цезарем та загибелі у цьому ж році Мітридатового сина Фарнака, на Чорному морі запроваджується протекторат Риму. А незабаром, вже імператор Клавдій вводить римські когорти в Боспорське царство. Від цього часу українські землі переходять під владу Риму. Одночасно імперія приєднує і Британію… Рим знову стає Великим Римом.
Боспорська держава перебувала у складі Римської імперії до приходу готів. З Дону та Боспору вони на боспорських кораблях заволоділи Понтом, в якому перебували вже тільки дві когорти, - кілійська та тракійська. Згодом, використовуючи Дніпровське гирло як базу для свого флоту, вони розпочали війну з Римом, в якій врешті-решт здобули перемогу. Коли Римська імперія перешкодила просуванню готських народів із Скандинавії на Рейн та Дунай, їх головна сила з’являється в басейнах Дніпра, Дністра та Дону. Близько 200р. по Христа вони вже володіють усіма українськими землями аж до Чорного моря, а надморських кочівників (алани-ясси-осетини) проганяють у Підкавказзя.
Політично готи ділилися на східних (остроготи) та західних (візіготи). Західні готи пішли вглиб Європи аж до Малої Азії, та не дали централізованих держав. Остроготи витворили над Дніпром та Дністром централізовану монархічну державу. Трьохсотлітнє існування остроготської держави мало великі наслідки з геополітичної точки зору і призвело до цілковитої їх асиміляції з місцевим населенням. Від готської держави на українських землях всередині IV ст. були залежні усі племена між Чорним та Балтійським морями. За твердженням історика С. Томашівського “саме цій остроготській державі треба приписати промощення великого водного шляху між Балтійським і Чорним морями славної пізніш “дороги варягів у Греки” по рікам Дніпру, Двині та Волхову, яка відіграла таку велику роль в історії Східної Європи. На ці часи припадає також початок зросту Києва, як торгівельного осередку.
Жорстокі хвилі кочівників, прокочувалися прибережними степами Чорного моря… Вони підірвали зв’язок надморських міст-держав з краєм. Центр державності українських земель пересувається вглиб краю, вздовж Дніпра. Там розвивається й міцніє готська великодержавність (Данапарстадир), а згодом – Київська держава. З настанням норманської династії, що швидко зукраїнізувалася в Києві, розпочинається епоха великої торгівельно-військової експансії українських земель. Деякі історики навіть віддають готам пріоритет заснування Києва. Треба зазначити, що це був новий первень у формуванні української нації – на відміну від південних – дотрипільського, трипільського, еллінського – це був первень північно-західний. Готи прийшли не як носії знищення та спустошення. Якби це відповідало дійсності, то втеча трипільців на довший час просто би унеможливила злиття двох етнічних груп. Трьохсотрічне перебування готів в Україні виявилося би занадто коротким по відношенню до тих впливів, котрі вони залишили на українських землях.
Сила готів полягала в їх характері, відчутті спільноти та дисципліні і як вияв цього – в організації. Германи, готи мали добрі здібності до творення військових союзів. Можна згадати, що історія германів починається від утворення першої їх федерації з лонгобардів, семнонів та маркоманів – т.зв. свевів. Готи мали репутацію народу, котрий дуже вірно дотримується договорів. Вони мали стійку психологію у побудові держав: як держава Аквітанія, вони зв’язали себе з Римом договором і римські автори часто схвально відгукуються про непорушність цього пакту. Це було феноменальне доповнення до характеру трипільців: вірність і прив’язаність до традиції у поєднанні з вродженою військовою дисципліною й здібністю до розгалуженої організованості. Практичність і твердість одних із духом розмаху й абстракції інших. Можна зробити припущення, що організація готської держави на Україні так швидко прийнялася тому, що давала стабільність і мир між численними трипільськими племенами й державами-містами. Готи перебували на нижчому культурному рівні від трипільців. Навпаки, як твердять деякі вчені (Бунаков, Шелухин), готи понесли в Західну Європу культуру, перейняту на Україні. Але роль готів полягала не в культурній експансії…
Вони дали відчути смак великодержавності на всій території українських земель, що кардинально вплинуло на психологію трипільців. Готи здійснили переворот у структурі трипільської родини: перехід від матріархату до індогерманського патріархату. Вони принесли назви “князь”, та “боярин”, як назви панівної верстви; новий соціальний порядок. Готська організація життя прискорила витворення української мови. В. Щербаківський пише: “Витворювання це почалося іще мабуть, у ІІ тисячолітті перед Христом. Там де стикалися трипільські та дунайські хлібороби з траками та ілірами, італіками, кельтами і іншими індогерманами. Але формація мови за готів мусила дуже раптово піти наперед, власне тоді коли змінено соціальний устрій.” Спадкоємці готів – анти, в VI-VII ст. по Христі говорять вже вишуканою праукраїнською мовою, а св. Кирило та Мефодій, перебуваючи в Криму, характеризували мову Києва як одну з найбільш витончених та гнучких мов.
Готи прискорили християнізацію України і саме вони взяли в ній активну та значну участь. Таврія, Кубань, Причорномор’я вже в VI-VII ст. були християнські. Можна думати, що Київська держава прийняла б християнство до 988р., якби не неприхильне ставлення до Віри Христової Святослава Завойовника.
Підбиваючи деякий підсумок еволюції прадержавності на українських землях, можна зробити висновок, що Київська держава органічно виросла із Кам’яної Могили, яка уособлює собою Аратту, трипільських селищ, еллінського Метрополісу, Боспорського та Понтійського царства, готського Данапарстадиру. А одним із найважливіших факторів української незнищенності, живучості та сили духу був фактор глибинності злиття готської та трипільської психологій.
На мою думку, цей феномен дав можливість українській нації перетривати всі випробування, які випали на її долю, із звитягою вийти з них та зберегти в собі жагу до подальшої переможної ходи на шляху Історії…
На завершення нашої, досить тривалої мандрівки, дорогий друже, ми не можемо обійти однієї дуже важливої етнічної складової частини формування української нації. Цією етнічною складовою є кельти.
Войовничі кельти дали дуже багато європейцям від Британії до Провансу з його Civitas Ruthena, аж до княжого Галича, а сліди їх походів залишились навіть у Малій Азії.
Уже елліни називали мешканців Чорномор’я скіфами та кельто-скіфами. В багатьох регіонах України до наших часів збереглася велика кількість кельтських назв місцевостей, що стало предметом історичних досліджень. Зокрема, такі топоніми, як Щирець, Бритівка, Британи, Бургунка, Латориця, Тиса, Сян, Кобрин та багато інших, і через тисячі років свідчать про кельтську складову української нації. Можна згадати тут і лист папи Іоанна ХХІІ (1320р.), де про Київську Русь говориться як про кельто-галлів.
У Vст. Король русинів (Rex Ruthenorum) Одоакр, котрий у 476-490 роках керував цілою Римською імперією і був королем кельтів, про якого писали козацькі літописці. Зокрема, в літопису Самійла Величка зустрічаємо слова про перемогу козацьких предків над “великим Римом” та володіння ним протягом 14 років. Про походження русинів від кельтів із Фландрії чи Аквітанії у XVII ст. знаходимо інформацію в офіційного історіографа Людовіка ХІІІ Жака де Шаррона (Jaque de Charron). Українські історики, зокрема, В. Пархоменко, твердять, що однією зі складових частин первісної культури України була “латинсько-кельтська культура”. У свою чергу С. Шелухин у своїх працях про походження Русі, говорить що кельти є “одним із предків українського народу”.
І стає зрозумілим, чому не раз тьохне серце Українця, коли до нього долетять войовничі звуки шотландської волинки або пульсуюча, тужливо-мрійлива кельтська балада.. Бо це говорить Дух Нації! Ще приспаний, але Він – пробуджується! Він пробуджується від української ліри та бандури, Запорізького маршу, кельтських наспівів, древніх франкських мелодій та балад. Це дух Українця-Воїна, мій побратиме, який своїм серцем починає відчувати Велике Покликання України – краю, вибраного Господом, для звершення Його волі!