Новітній Хозарський каґанат

Помічник Головного командира ВО „Тризуб” ім. С. Бандери підполковник Іван СУТА

НОВІТНІЙ ХОЗАРСЬКИЙ КАГАНАТ

У нас є один основний принцип, одна головна мета – Суверенна Соборна Українська Держава.

До неї йдемо неухильно. А шлях наш – це шлях революційної визвольної боротьби.

Степан Бандера

Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її.

Микола Міхновський

Держава понад партії, нація понад класи.

Симон Петлюра

Українцям треба виробити в собі чітку політичну свідомість Нації, а не свідомість етнографічної маси.

Дмитро Донцов

Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле.

В’ячеслав Липинський

Минув 16-й рік незалежності України. На порозі чергова – 17-а річниця. З чим підходимо до цієї дати? Черговими здобутками – збільшенням народжуваності, зменшенням смертності, зростанням духовності, матеріального достатку, чи, може…

Отже, чому так сталося!? Чому на своїй, рідній землі, проти корінного народу – українців триває неоголошена війна, спрямована на їхнє цілковите винищення – духовне, моральне, фізичне? Чому на їхній, Богом даній території, усіяній могилами великих предків та политій їх кров’ю і потом, різні зайди-чужинці безкарно будують новий Хозарський каганат? Чому кожні чергові вибори перетворюються на антиукраїнське шоу з невтішним і безперспективним результатом. Для чого ми тоді здобували незалежність? І чи є нинішнє державне утворення з назвою Україна тією споконвічною метою, за яку століттями гинули кращі з кращих? Чому, чому, чому…

А ці болючі питання необхідно ставити, а отже – і давати на них відповідь, якщо не хочемо бути як народ, як велика нація стертими з лиця землі, розчинитися в нинішньому безідейному безбожному, матеріалістичному світі.

Україна, як і інші країни, постала як незалежна держава на руїнах колишнього СРСР та створеного ним соціалістичного табору. Цей процес розвалу найбільшої і найстрашнішої в світі імперії був для всіх одночасним, але не для всіх – однаковим. В одних країнах до влади прийшли національно свідомі представники корінних націй, і ці країни почали розбудовуватися як національні держави – з турботою про відродження, добробут і національне збереження сучасників та про благо майбутніх поколінь. Цілком інша картина там, де процеси національно-революційного оновлення не були доведені до логічного завершення, і де до московсько-імперських впливів, які так і не зникли, долучилися не менш ворожі впливи світової космополітичної мафії під личиною ліберального демократизму. Зловорожі сили спрямували процес державотворення цих країн у напрямку перетворення їх на свої неоколонії.

Україна належить саме до цієї категорії новітніх неоколоній. У ній запанували привілейовані представники національних меншин – прямі спадкоємці недавніх окупантів і колонізаторів. Так, в України були шанси протягом короткого часу стати однією з найбільш розвинених країн світу. Але не судилося, тому боротьба триває, до того ж, на двох фронтах одночасно: як на внутрішньому – за побудову Української воістину Самостійної Соборної Держави, так і на зовнішньому – проти прямих імперських зазіхань у всіх сферах нашого суспільного життя.

Українська нація, не зважаючи на те, що на частині її етнічної території утворена у 1991 році держава Україна, (за участю цієї ж нації) – залишилася бездержавною, безправною та упослідженою. Здобувши державу і незалежність, українці, через ідейну виродженість, надмірну амбітність і політичну короткозорість тодішніх лідерів не змогли здобути владу в цій державі. Зі здобуттям державності національно-визвольні революційні процеси було штучно загальмовано, національно-патріотичний табір почленовано та усунено від будь-яких впливів на державотворчі процеси, а народ залишено віч-на-віч із своїми життєвими проблемами.

На українській землі, під українськими національними символами створено державне утворення з назвою Україна, що насправді є замаскованим ґето для абориґенів, якими стали на своїй землі українці, спільним витвором усіх антинаціональних і ворожих українській нації сил, незалежно від кольорів: червоних, рожевих, біло-голубих чи помаранчевих. Маємо внутрішній, створений зайдами-чужинцями, окупаційний режим із продуманою та втіленою в життя системою нищення української нації. І чиниться це, за допомогою тих самих державних антиукраїнських структур. Бо держава – це система влади, а вона яскраво виражена ворожа, антинародна, антиукраїнська й антинаціональна; це – структури влади, а вони, поліцейські, служать внутрішньому окупаційному режимові, а не народові; це – люди влади, а національно свідомих людей влади при керівництві держави нема. Крім космополіта і демоліберала Президента у владних структурах є й інші люди українського походження. Але, якщо йти за Христовим визначенням – не по ділах їхніх, і не по словах їхніх, а лише по плодах їхніх, то тут із визначенням їхньої діяльності все само собою зрозуміло – маріонетки в чужих руках, покірні виконавці чужих та ворожих Україні намірів і планів.

Революції відбуваються тоді, коли усувають та докорінно змінюють усе те, що було гальмом на шляху природного розвитку людини, родини, суспільства, народу, нації; пов’язувало з їхнім дореволюційним минулим: - систему влади, структури влади, людей влади та механізми їхнього функціонування; і на зміну їм запроваджують нові, прогресивні, державні механізми – для ефективного втілення в життя мети й програми революції і надійного забезпечення її захисту. Коли між новою і старою владою пориваються будь-які генетичні зв’язки, і нова не має перед старою ніяких обов’язків. Коли нова революційна влада кардинально змінює політичний курс розвитку держави, на цілком інших ідейних засадах втілює в життя інші суспільно-політичні програми.

Отже, національно-визвольна революція залишається недовершеною. Тому маємо те, що маємо. Нинішня влада має пряму спадковість від попередньої на ідейному, політичному, системному, клановому, соціальному, особистісному рівнях, продовжує та вдосконалює політику денаціоналізації українців і перетворення держави України на новітню неоколонію, сировинний придаток, об’єкт для безкарного її пограбування „сильними світу цього”.

За роки незалежності на „нашій не своїй землі” в українців забрали їхнє майно: заводи, фабрики, енергетичний комплекс, транспортні маґістралі, ЗМІ, систему зв’язку, стратегічні промислові, науково-експериментальні, туристично-відпочинкові, лікувально-оздоровчі комплекси, військові бази тощо, а самих пустили з торбами по світу. Для повного й остаточного закабалення залишилося забрати останнє – прабатьківську землю, підготовка до чого йде семимильними кроками.

А тому боротьба за перетворення нинішньої нічийної держави в українську національну державу – нині головний імператив, найголовніше політичне завдання української етнічної нації.

Теперішня владна верхівка – це тісно переплетений вузол людей неукраїнського походження – колишньої комуно-номенклатури, тіньового капіталу, іноземних спецслужб, таємних організацій та організованого кримінального світу.

Упродовж усіх років незалежності ця влада вела антиукраїнську, антинаціональну, антинародну політику. Вислужувалася та торгувала національними інтересами як перед російськими, так і перед західними імперіалістами, причому, винуватці цього злочину значною мірою були і є присутні серед найближчого оточення всіх трьох президентів. Україна із найбільш економічно розвинутої республіки на пострадянському просторі перетворилася на сировинний придаток та джерело дешевої робочої сили для інших держав, стала новітньою неоколонією у центрі Європи.

Світ змінивсь, але одна з кардинальних проблем, що дамоклевим мечем висіла й висить над Україною (і не тільки над нею!), залишилася нерозв’язаною: з розпадом Союзу з політичної карти світу не зникла Російська імперія, не канула в минуле її загарбницька і людиноненависницька політика, низка уярмлених народів так і не змогла вирватися з її смертельних обіймів. А ті, які спробували вийти, були брутальним способом повернуті в імперське ярмо.

Ще не вщухла ейфорія від результатів грудневого референдуму 1991 року, як у Біловезькій пущі був підписаний договір про новітнє українське рабство в складі майбутньої відродженої Російської імперії – СНД. Згодом у 2004 році – чергова реалізація закулісної змови, і, як наслідок дій ворожих антиукраїнських сил, внутрішньої „п’ятої колони“ всіх мастей, місцевого продажного політикуму різних кольорів і тих, хто керував державою – Україна увійшла в Єдиний Економічний Простір (ЄЕП), неґативні результати якого вже очевидні.

Приклад Чечні показує, що таке нинішня Москва. Вона готова на провокації навіть проти власного народу, а щодо чужих, то готова стерти з лиця землі будь-яку націю, аби не допустити подальшого розпаду імперії.

Тому аж ніяк не можна легковажно ставитися до імперської Москви та її політики. Не треба себе обдурювати та заспокоювати, що вона перестала бути супердержавою, що її нинішнє керівництво не здатне диктувати всьому світові свої правила гри. Не диктує, бо ще не має сили, але це зовсім не означає, що в Кремлі не виношують планів реваншу. І недавні висловлювання Путіна – яскраве підтвердження цьому. Тим більше, що з Москви ще до цього неодноразово звучали на весь світ незамасковані погрози, що нинішнє керівництво імперської Російської Федерації має за мету творення на руїнах СРСР оновленої ліберальної імперії. Тому не варто гаяти час. Не варто чекати, поки „московський ведмідь” залиже рани, набере сили і в черговий раз вирушить у похід за „щасливе майбутнє“ інших народів. Не забуваймо: ніхто й ніколи в Москві не заявляв про відмову від втілення в життя імперських заповітів Петра І та його послідовників про світове панування Росії…

Україна – Росія… „Київ проти Москви!“ – революційне гасло ОУН, перше, що виникає в уяві, при зіставленні цих двох географічних, національних чи політичних понять. Два цілком протилежні світи. Дух цивілізованої Європи в образі найкращого взірця духовно-світоглядного менталітету сколота-русича-українця, витвореного на засадах духовних цінностей, – поряд із духом ординської Азії часів середньовіччя, витвореного на засадах матеріалізму з притаманним йому деспотизмом, жорстокістю та підступністю.

„Не вір Москві, бо буде зрада!“ – ось якої лінії мають дотримуватися політики кожного народу, котрий вирвався з московської кабали. Змія з відрубаним хвостом набагато небезпечніша, ніж здорова. І московська тюрма народів ще довго буде чигати на людство, поки не розпадеться остаточно.

Московській політиці не можна вірити – ніколи, ніде і ні в чому! Скільки б Росія не маскувалася під демократичну державу, які б привабливі миролюбні шати не одягала, все ж із-під маски невинного ягняти виглядає хижий оскал імперського вовка.

Тому одним із найважливіших напрямів боротьби українців за власну національну державу, поряд з утвердженням української нації як господаря своєї країни, є зовнішня боротьба за подальший розпад Російської Федерації як імперії.

У зовнішній політиці уряд Кремля бореться за повернення територій, втрачених у часи розвалу більшовицького СРСР. Він активно використовує свої численні п’яті колони, які збереглися в незалежних державах – колишніх радянських республіках. Знаряддям цілеспрямованої політики Москви в Україні є явні та замасковані структури, які, підпорядковуючись єдиному центрові, узгоджено діють у всіх прошарках українського суспільства. Серед цієї „п’ятої колони” найнебезпечнішою є агентура в органах влади всіх рівнів: військових, правоохоронних, церковних структурах, політичних організаціях державно-патріотичного спрямування, громадських об’єднаннях тощо. Поряд із невидимою антиукраїнською діяльністю російських спецслужб в Україні безкарно діють леґальні, узаконені державою промосковські структури – від найреакційнішої Російської православної церкви, бойовиків під виглядом козацтва, Русскоґо національноґо єдінства, Союза офіцеров до політичних партій, які ведуть свій родовід від кривавої КПСС: КПУ Симоненка, СПУ Мороза, ПСПУ Вітренко, КПРС, Партія реґіонів Ахметова-Януковича…

Але це ще не все. Необхідно пам’ятати, що більше 80% української економіки належить російському капіталу. А за цим теж стоять конкретні люди, діяльність значної частини яких є тіньовою, невідомою не лише широкому загалу, а й державницьки зорієнтованим людям, котрих хоч і мало, але вони таки є в правоохоронних органах.

Отже, найперше, що потрібно зробити – це очистити Україну від московської „п’ятої колони” в особах: державних службовців, військових, силовиків, банкірів, політиків, бізнесменів, підприємців, московських попів, журналістів, викладачів та ін. І зробити це треба спільними силами всіх чесних людей, яким не байдужа подальша доля України. До боротьби проти підступного ворога повинні долучитися всі верстви населення – інтеліґенція, військові, духовенство, політики, підприємці, молодь.

Наближаються чергові вибори. Тут, як і під час усіх попередніх виборів, буде все: влада й опозиція, демократи і тоталітаристи, патріоти і реваншисти… Будуть явно „прохідні“ та безумовні аутсайдери, будуть ті, від котрих чекають платні, й ті, які чекають на Юдині срібляки. Усе, як і було раніше, як і планувалося: і ніби є держава, і ніби в ній є демократія, і ніби є вибір, але є основне – тверда ґарантія, що ця показна метушня і шарпання владного корита ні на йоту не змінять систему. Бо ж мета – не допустити контролю народу за владою, а найголовніше – не допустити до влади корінну націю, українців.

Отже, знову вибори – без вибору. Вибори за чужими сценаріями і за чужими правилами гри. Вони, як і всі попередні, не принесуть добра українському народові. Бо голосувати не буде за кого. Націоналістичні організації так і не змогли поки що об’єднати свої ряди й піти одним фронтом (хоча при добрій волі і тверезому глуздові – ще все можливе). А у тих, які себе з ними ототожнюють, і які йдуть на виборчі перегони поодинці, шанси дорівнюють нулю. Продажні демократи потягнули своє членство в космополітичні й ліберальні оранжевий та біло-блакитно-червоний табори. Керівництво цих двох політичних меґаблоків вже було при владі. Вони і пальцем не поворухнули щоби змінити антиукраїнську, антинародну систему влади. Навпаки – уряд без українців, творення політичної і нищення корінної української етнічної нації, масова корупція і хабарництво, продажна політика щодо реґіоналів, постійні поступки перед Москвою, ось неповний перелік їхнього урядування. Решта учасників виборчої кампанії – відверті вороги української державності.

Боротьба за українську Україну, без сумніву триватиме і після виборів, тільки в інших умовах. А які вони будуть – залежить від нас із вами. Бо не маємо права допустити до влади тих, хто відкрито чи замасковано представляє імперські московські інтереси в Україні – реґіоналів, комуністів, соціалістів та іншу червону наволоч.

Перше і найголовніше – необхідно зберегти державність. Нехай вона поки що не українська, її захопила внутрішня окупація – антиукраїнська влада, яка перетворила державність на неоколонію, але ця держава є на частині нашої етнічної території, цю державу здобув український народ (до речі, жоден з нинішніх можновладців до цього не був причетний), і в ній немає зовнішньої окупації. Нинішня внутрішня окупація навіть за найактивнішої підтримки двох суперімперій – московської і американо-ізраїльської – явище тимчасове. А наявність державності таки робить свою справу. Це – ґарантія неустанного прирощення державницької національної свідомості, що неодмінно дасть позитивні результати.

Наявність нинішньої, хоча й нічийної держави – найбільший здобуток української нації після того, як вона втратила власну державу. Це найбільший форпост українців для продовження подальшої поетапної боротьби – перетворення її шляхом революційних змін на воістину національну державу і подальших змагань за повну соборність українських земель. Це вперше за сім століть неволі створена тільки на українській території держава, до якої ввійшли всі етнічні гілки тисячолітнього українського дерева, з визнаною всіма українцями древньою столицею, котру освятив перший Христовий апостол, – містом Києвом.

Ця держава дає змогу щонайменше третій частині всіх українців, розкиданих по світах, виступати з позиції державного народу та при потребі боронити її.

Ця держава сприяє відродженню українського солідаризму – необхідної передумови для ефективного культивування національної ідеї. Наявність держави – відвойований плацдарм, на якому лінія фронту проходить через серце і душу кожного українця, під час найвідповідальнішої фази боротьби за вкраїнську людину, її світогляд, спосіб мислення, за те, щоби кожний українець ототожнював себе з українською нацією, незалежно від свого вчорашнього, іноді навіть антиукраїнського минулого, незалежно від соціального стану, матеріального статку, конфесійної приналежності, освіти, професії, віку тощо.

Провідник українських націоналістів Степан Бандера наголошував: „Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на весь народ, за поширення ідеї і концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби“.

Тому за нинішню державу, яка нам, українцям, ще нічого, крім перспективи продовжувати боротьбу, не дала, ми, наслідуючи приклад Героїв Крут, повинні боротися до кінця, якщо потрібно – ціною власного життя. І це все при тому, що за 16 років державності антиукраїнська система влади, яку створили і якою керували вороги нації, зробила все для того, щоби ми навіть перестали бути українцями. Як виявилося, в державі народ сильніший за систему, приростання національної свідомості сформованого у націю народу потужніше, ніж спрямований проти нього одночасними, скоординованими зусиллями двох імперій етноцид та геноцид. Це тому, що духовне начало завжди і всюди переважає матеріальне. За висловом геніального українця, філософа Григорія Сковороди: „Плоть нічтоже – дух животворить“. Духовні субстанції – національна свідомість, національна мудрість, і пробуджені завдяки їм жертовність, честь, мужність, шляхетність, благородство й тут беруть гору над матеріалістичною ворожою системою та її апологетами. Прорвемось і цього разу!

Ще жоден народ без боротьби за національну державу не ставав нацією. Ще жодна поневолена нація без власної держави не зуміла розв’язати своїх життєвих проблем. Ще ніяка інша боротьба, крім боротьби на основі власного націоналізму, не зуміли привести до утворення такої держави. Українці – не виняток з цього правила, тому висновок – на поверхні: необхідно продовжувати національно-визвольну боротьбу за своє законне право бути господарями власної долі на своїй землі – рішуче і безкомпромісно.

Ми хочемо перемогти!

Ми можемо перемогти!

І ми переможемо!

І хай у цьому допоможе нам Бог!