Вітаємо Олесю Горготу з присвоєнням звання кандидата філософських наук
Вітаємо Олесю Горготу з присвоєнням звання кандидата філософських наук, за результатом захисту 19 березня 2007 року дисертації на тему: “Методологія історико-філософського дослідження: від раціоналістичного монізму Г.В.Ф.Гегеля до комунікативного плюралізму К.Ясперса”.
1991 року Україна отримала статус самостійної, суверенної держави. Та чи такою вона є в дійсності? 16 років “незалежності” довели зворотнє. Країна до сих пір перебуває в окупаційному режимі, переживає наслідки совєтського тоталітаризму, який захопив буквально всі сфери людського життя. Це стосується і філософії, можна сказати, насамперед філософії. В усьому світі визнано, що будь-яка держава будується на теоретичній основі, ідеології, сформованій філософами. Відомо, що ідеологами розбудови совєтської імперії були К.Маркс та Ф.Енгельс, вчення яких стало джерелом формування світогляду не одного покоління рабів. Марксистсько-ленінська філософія – в межах якої були визначені історичний матеріалізм, “науковий комунізм” та інші антинародні й антинаціональні принципи – на довгі роки стала провідною, і єдиною, системою, яка нищила людське мислення, пригнічувала людський дух. Не дивно, що період розпаду СРСР став надією відродження філософського дискурсу, який потребував зміни тоталітарної парадигми, філософської системи, що заперечувала існування іншої, окрім себе самої, й карала “інакомислячих”, “бунтарів”, “дисидентів”. До того ж, західна філософія на той час перейшла в епоху постмодернізму, який приніс із собою інші філософські категорії – “плюралізм”, “діалогізм”, “особистісність” тощо. Усе разом стало потужним стимулом розвитку у 90-х роках різноманітних теорій, концепцій та ідей у вітчизняній філософії.
Свого “моменту Ч” дочекалася й історія філософії. Питання визначення предмету та методу історико-філософського дослідження стало гостро актуальним, і на сьогоднішній день не має однозначного та остаточного вирішення. Сучасний історико-філософський дискурс пропонує варіативність у вирішенні зазначеної проблеми. Чим є історія філософії? Чи це є об’єктивним, незалежним від людського мислення та людської волі процесом? Чи, навпаки, історія філософії є сукупністю зв’язків, які сформовані людською свідомістю та залежать від її стану? Дане питання розкривається у співвідношенні “суб’єктивне – об’єктивне”, пов’язане з вивченням певного соціокультурного середовища, “історичної ситуації”, “сили тиску” певних ідеологічних парадигм, внутрішніх симпатій й антипатій. Історію філософії, з одного боку, можна визначити як певну інтерпретацію історичного розгортання філософії, виявлену в певній філософській формі, дослідженій певною методологією, зародженою в межах певної філософської концепції. З другого боку, будь-яка раціоналістично осмислена історія філософії невідворотно набуває характеру своєрідного “скам’яніння”, втрачає “живий зв’язок” із сучасністю. Питання вибору однієї з наведених позицій пов’язане з подоланням протиріччя “раціональне – ірраціональне” в історії філософії.
Врешті решт, проблему визначення предмету історико-філософського осмислення неможливо вирішити без методологічного інструментарію – відправної точки розгляду будь-якої філософської концепції. Тобто, для зміни системи необхідне формування іншої, відмінної позиції, на основі інших засобів, прийомів, підходів, методів. На сьогоднішній день в українському історико-філософському дискурсі тому остаточно не вирішене питання визначення предмету власного дослідження, що не відбувся вихід за межі старої системи, не здійснилася повна (якщо хочете, тотальна) й безповоротна відмова від старої методологічної бази.
У дисертаційному дослідженні Олесі Горготи пропонується до уваги еволюційна трансформація історико-філософських методологій у німецькій традиції філософування ХІХ – ХХ століть: від філософії “класичного монізму” до філософії “посткласичного плюралізму”. Розгляд проблеми методології історико-філософського пізнання, зазначеної в дисертації, починається з раціоналістично-моністичного визначення німецької філософії ХІХ – початку ХХ століття, що знайшла свій вираз у понятті “абсолютної ідеї” Г.В.Ф.Гегеля. Натомість західноєвропейська філософія ХХ століття, плюралістична та персоналістична за своїм спрямуванням, виходить із унікальності кожної особистості. У цьому аспекті визначається методологічний плюралізм К.Ясперса, що стає вихідною настановою формування “історико-філософського діалогу”. Дисертантка віднайшла плідне джерело вирішення зазначеної проблематики – формування методу осмислення історії філософії в сучасних умовах існування філософії на основі порівняння гегелевої та ясперсової історико-філософських концепцій.
Концептуальна відмінність їх полягає в таких основних тезах: визнання Ясперсом незавершеності й відкритості історії філософії, її екзистенційного та комунікативного характеру; переконаність Гегеля в домінуванні так званого “історичного розуму”; ясперсова критика гегелевого раціоналістичного тлумачення історико-філософського процесу; моністичність та парадигмальність історико-філософської позиції Гегеля; формування Ясперсом “екзистенційного варіанту”, що виражається в методологічному плюралізмі осмислення історії філософії. При цьому розкривається єдність гегелевого та ясперсового історико-філософського осмислення – у німецькій (національній) традиції філософування, яка стала генеральним джерелом формування їх філософських позицій. (У “Всесвітній історії філософії” Ясперс чітко зазначив: “Яку б історію філософії я не писав, я обов’язково пишу німецьку історію філософії, тобто з німецьким характером”.)
Вплив “екзистенційної історії філософії” К.Ясперса, що стимулює подальший розвиток історико-філософської думки, не обмежується другою половиною ХХ століття. Перспективу подальших досліджень авторка бачить у вивченні впливу екзистенціалізму на формування сучасної методологічної бази філософського пізнання, зокрема основ суспільно-політичних процесів. Цікавим у даному аспекті, на думку авторки, є історико-філософське дослідження сучасної проблематики національно-екзистенційної методології – неодноразово представленої та ґрунтовно визначеної в роботах Василя та Петра Іванишиних.
Кандидатську дисертацію Олеся Горгота присвятила своїм духовним наставникам: заступнику директора Інституту українознавства, кандидату філософських наук Тарасу Петровичу Кононенку та Провіднику ВО “Тризуб” імені Степана Бандери, кандидату філологічних наук Василю Іванишину.