Сибір. Колоніальне буття…

Даніял ТУЛЄНКОВ Ідель-Урал

«Ми, мешканці селищ Сургутіха, Бакланіха, Канготово, Верещагино, Туруханськ, Мадуйки, є представниками корінного народу – кетів. Наразі ми сильно потребуємо продуктів харчування, оскільки в магазинах їх немає, по північному завезенню привозили борошно, але його не вистачило на зимовий період. Тому ми звертаємося до вас по допомогу. Будь ласка, допоможіть нам.»

Так починається одне зі звернень мешканців північних сіл до «Червоного хреста». До цього вони не раз зверталися до районної адміністрації без жодних результатів.

Районна адміністрація просто винесла кетам смертний вирок, як непотрібному, зайвому населенню.

Один з міфів російського колоніалізму полягає в тому, що російська держава буцімто жорстока тільки до нелояльних народів, але вона ніколи не заподіювала шкоди тим, хто визнавав російську владу.

Тим часом, кети в нелояльності відмічені не були. І джерело їхніх проблем – це природні ресурси, що знаходяться на місці їх історичного мешкання.

Лояльність або нелояльність не мають жодного значення там, де якийсь народ стоїть на шляху нафтогазових корпорацій.

Мешканці селищ Туруханського району не раз зверталися до голови Ради Федерації Сергія Міронова і президента Володимира Путіна. Зміст скрізь один: «Красноярське крайове відділення Загальноросійської громадської організації «Російський Червоний хрест» звертається до вас в захист корінних нечисельних народів Півночі, щоб припинити їх методичне знищення, метою якого є «Нафта» і «Комерційна вигода» окремих державних діячів…»

Не можна сказати, що ці звернення залишалися без відповіді.

Відповідь була, і містила віна в собі посилання на закон: це питання буде розглянуто, але… по черзі.

Тим часом, глава Туруханського району Симона Юрченко змальовує ситуацію зовсім інакше, ніж її бачать автохтонні мешканці краю кети: «Перспектив для життя в такому населеному пункті у людей немає. У кожного народу є нормальні люди, які розуміють і хочуть, щоб їхні діти вчилися, щоб їхні діти закінчували вищі і середні учбові заклади, щоб вони жили в нормальних умовах. І у кетів є диваки, які, як і у будь-якого народу, готові жити в землянці, лише б їм ніхто не заважав».

Як завжди, колоніальна влада краще за корінне населення знає, що йому треба.

Представники «Червоного хреста», на відміну від представників російської влади, зреагували більш оперативно, приготувавши до відправки п’ять тон найнеобхідніших продуктів: борошно, масло, сир, і тона одягу.. Як сказав представник «Червоного хреста» Олександр Афанасьєв: «Ми повинні переконатися в тому, що люди отримають. Ті люди, які дійсно потребують цієї допомоги. А не так, як це зазвичай робиться - через адміністрацію району Туруханського, скажімо так. Потрапляє не зрозумій в які руки».

Якщо вантаж буде доставлений на місце, то в кетів з’явиться шанс протягнути ще кілька місяців.

Але що буде потім?

Чи зможе Червоний Хрест вічно рятувати приречені на вимирання народи?

Адже зрив завезення у віддалені райони, населені корінним населенням, – не помилка влади, – а цілеспрямована політика, що ставить своєю метою розкрадання необхідних для нафтогазових корпорацій територій. А чи буде цей процес здійснений за допомогою завуальованого геноциду або депортацією – для російської влади непринципово.

Відселення непотрібного населення широко практикувалося й радянською владою – наприклад, при спорудженні водосховищ, при проведенні ядерних випробувань на Тоцьком полігоні Оренбурзької області.

Але до того, щоб просто витравляти непотрібне населення голодом і холодом, радвлада після придушення Тамбовського повстання, голодомору в Україні і депортацій з Північного Кавказу і Криму - не додумувалася.

У «демократичної» ж влади на рахунок цього комплексів набагато менше.

Втім, тільки ступенем комплексів і відрізняється одна від одної колоніальна політика царської, радянської і пострадянської влади.

Принцип і діалектика колоніалізму однакові завжди і скрізь. По-іншому бути не може.

І відповідно до цього – будь-який народ , що втратив владу над своєю землею – приречений.

І покладання надії на доброго царя безглуздо.

Росія винищувала й винищуватиме малі народи не через свою нелюдську суть, а внаслідок того, що колоніалізм – феномен, що визначає свої власні правила і закони. І будь-яка колоніальна держава повинна ними жити, інакше вона, як держава збанкрутує.

Росія володіє колоніями, чужою для себе територією, і вона не може не експлуатувати їх так, як того вимагає рентабельність.

Росія, як держава, що обслуговує корпоративні інтереси декількох компаній, – тим більше приречена проводити таку політику навіть на тому рівні, що вже не робить різницю між корінним і російським населенням.

Простій приклад – той же самий Туруханськ, де трущоби є сусідами з так званою місцевою «Рубльовкою». На «Рубльовці» від сили - десяток будинків. Тут же стоїть і будинок голови Туруханського району Симони Юрченко, яка тут буває, як у відрядженні, і яку простіше зустріти у краєвому центрі.

Що це – як не класична модель колоніалізму, як не свідоцтво того, що міркування про рівнозначність кожного куточка РФ один одному – блеф і міф?

Нічого такого немає в принципі.

Є метрополія в особі Москви – резиденції господарів 1/7 частини суші, є спрут колоніального апарату, що розкинувся від Балтіки до Тихого Океану, його опорні пункти в особі більш -менш респектабельних міст – а все інше – що це як не колонії, що обробляються вахтовим методом?

Але кети і інші народи – не вахтовики.

Це їхня земля.

Їм виїжджати нікуди. Переїзд для них – рівний депортації, вигнанню з Батьківщини.

Але чи є до цього діло російській колоніальній державі? Ні, звичайно..

І допоки Москва руками своїх колоніальних службовців не перестане вершити долі байдужих їй народів – нічого не зміниться, і будь-який успіх в боротьбі за свої права - може бути тільки тактичним.

І не важливо, хто сидітиме в Кремлі – негідники або праведники. Є логіка імперіалістичної держави, і ця логіка нещадна до своїх провінцій.

Вихід тільки один – знайти право розпоряджатися своєю землею тим, хто на ній живе (а не так, що голова району ошивається у Красноярську) і кому вона не «вахта», а – Батьківщина.

І це право ніколи не прийде з Москви, бо на його запереченні і стоїть держава Російська.

Тому порятунок малих народів, порятунок приречених на вимирання і деградацію провінцій імперії – хвилюватиме тільки їх. І залежати буде багато в чому від їхньої боротьби за свої права.

Малі народи повинні зрозуміти, що не Москва, не добрий цар в Кремлі, а той , хто бореться за свою свободу, проти гегемонії тієї ж самої Москви, здатний дати це право і їм.

І якщо у них немає можливості голосно сказати своє слово, вони повинні підтримати, як можуть і чим можуть, тих, хто не тільки щось говорить, але й робить.