Коли наука стає мистецтвом

Шістнадцятого березня у Львівській філармонії відбулася справді неординарна подія – прем’єра моноспектаклю „Код Шевченка” у виконанні Тараса Жирка.

Признатися, автор цих рядків був дещо ошелешений, читаючи на афіші прізвище Провідника Всеукраїнської організації „Тризуб” імені Степана Бандери полковника Василя Іванишина як автора цього театрального твору. Усе-таки наука і театр – різні речі, і було важко уявити, як науковий текст його розвідки „Непрочитаний Шевченко” міг стати основою вистави. Сам полковник, очевидно, теж переживав щось подібне, бо й задум Тараса Жирка, і факт вистави застали його зненацька – на жодній репетиції він не був.

Усі сумніви розвіяв сам моноспектакль.

На сцені – відомий оркестр „Leopolis”, столик із рушником та свічкою, біле полотнище екрану, збоку – пюпітр, який у ході вистави постає в нашій уяві то мольбертом Генія, то всеукраїнською трибуною національного Пророка. Ніщо не відволікає, є тільки необхідне, усе сприяє концентрації уваги на головному – на несподівано глибинному, високоінтелектуальному і надзвичайно емоційному пізнанні твору Шевченка, зміст якого до цього здавався таким простим, очевидним, навіть побутово-буденним.

Звучить музика. І знову – неординарність. Львівські митці, які здійснювали музичне оформлення спектаклю, відійшли від традиції супроводу театралізованих шевченківських заходів музикою народнопісенною чи створеною за мотивами творів Шевченка. Замість цього вони використали ту українську класику ХХ ст., яка має самодостатнє значення. А тому й музичний супровід вистави – оригінальний за композицією і довершений за виконанням (особливо перша скрипка, віолончель та рояль) – став не просто фоном чи ілюстрацією, а значимою, промовистою і сутнісною складовою моноспектаклю.

А далі, за музичним вступом, увагою залу заволодів Тарас Жирко. Це відомий київський актор, дуже популярний і серед театралів Львова. У цьому спектаклі він був усім: і головною дійовою особою на сцені, і режисером, й автором тексту спектаклю. І з усіма обов’язками справився блискуче. Моноспектакль – складна для виконання річ, тут немає колективної гри, тут твій промах не компенсують зусилля колег, тут самому треба впродовж усієї вистави володіти увагою глядачів та їхнім емоційним станом. Тому моноспектакль під силу далеко не кожному професіоналу, а тільки актору-особистості. Тарас Жирко такою особистістю є, що переконливо підтвердив і на цей раз.

Мене особисто вразило те, як він вирішив проблему тексту вистави.

Праця В.Іванишина має підзаголовок: „Т.Шевченко. „Катерина” (полотно, олія). Спроба структурно-функціонального прочитання з позицій національно-екзистенціальної методології”. Є в ній і опис методики наукового пізнання явищ мистецтва, і тезаурус структурно-функціонального методу, і дефініція національно-екзистенціальної методології… І якраз саме це не давало можливості зрозуміти, як ця суто академічна „бухгалтерія” може звучати зі сцени. Але Тарас Жирко помітив у тексті розвідки й інше, доступне і суттєве для широкого загалу: науково-популярний характер викладу і публіцистичність її стилістики. Публіцистика передбачає діалогічність, витворення у свідомості читача цілісної картини того, про що йде мова, і формування емоційного (позитивного чи негативного) ставлення до нього. В Іванишина ця діалогічність тексту не тільки наявна, але й свідомо акцентована і до краю драматизована: через численні питання – і несподівані відповіді, через гострий конфлікт методологій, застосовуваних до тлумачення Шевченка досі, – і власної, через протиставлення традиційно-обивательських чи фальсифікаторських суджень – і своїх, по-шевченківськи безкомпромісних і чисто націоналістичних. А це створює широкі можливості для режисерської та акторської інтерпретацій.

Тарас Жирко зробив цю результативну частину праці Іванишина основою свого тексту, продумано доповнивши його фрагментами зі Святого Письма, цитатами із Шевченкових поезій, творами сучасних поетів і власними коментарями. Так виникла нова органічна єдність – текст вистави. А вже на цій основі і з допомогою проекції картини, оформлення, освітлення і музики акторський і режисерський талант Тараса Жирка створив оригінальний моноспектакль „Код Шевченка”.

А далі все було традиційно: овації вдячних глядачів, змордований, але щасливий Тарас Жирко, квіти, „браво!”, фотоспалахи тощо. І навіть явно вибитий зі звичної колії політичних протистоянь полковник Василь Іванишин – на сцені і з квітами – уже сприймався цілком природно.

Потім, після спектаклю, за дружнім столом, де відзначити успіх прем’єри зібралося доволі широке коло киян, львів’ян, тернополян і дрогобичан, Тарас Жирко розповів, як і коли виник у нього творчий задум моноспектаклю. Книжку В.Іванишина „Непрочитаний Шевченко” він придбав давно – привабила несподівана назва, але за щоденними клопотами кілька років ніколи було прочитати. А під кінець минулого року, повернувшись десь опівночі з роботи, сягнув до полиці за якоюсь книжкою. І буквально в руки йому впало це тоненьке видання. Пан Тарас побачив у цьому якийсь знак, почав читати, далі захопився, прочитав усе, але заспокоїтись уже не міг. То ж розбудив дружину, щоб і вона прочитала, а потім до ранку обговорювали прочитане. Тоді й виник задум інсценізувати цю працю.

…Я слухав цього симпатичного одержимого, а сам думав таке. І чому в Києві написане Іванишиним може впасти комусь на голову, а в Дрогобичі – ні? Його праці вже видавалися німецькою, англійською, білоруською, російською, навіть арабською мовою. Киянин Тарас Жирко „переклав” його наукову працю мовою театрального мистецтва. Цікаво, коли ж його прочитають у Дрогобичі? Невже колись доведеться комусь писати студію „Непрочитаний Іванишин”?

До речі, ця скромна книжечка перевидавалася вже шість разів – загальним тиражем понад сто тисяч екземплярів. Видавали її різні партії, блоки і кандидати в депутати – до виборів. Але цього року виборів нема, любити Шевченка наші політики та їхні спонсори почнуть аж через кілька років, а тому й дістати її неможливо: її немає ні в книгарнях, ні навіть у наших бібліотеках.

І ще. Там же, за столом, відбулася домовленість із представником львівської влади, що невдовзі моноспектакль „Код Шевченка” буде повторений у Львові, а представник Тернопільщини одержав запевнення Тараса Жирка, що вистава відбудеться й у Тернополі. Про Дрогобич домовлятися було нікому…

Петро МАЦАН