Герменевтичні основи новітнього літературо- знавства: теорія і практика

Петро ІВАНИШИН

ГЕРМЕНЕВТИЧНІ ОСНОВИ НОВІТНЬОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА:

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

Квіт С.М. Основи герменевтики: Навч. посіб. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2003. – 192с.

Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет: Монографія. – К.: ВЦ “Київський університет”, 2000. – 260с.

Чимала кількість проблемних питань в сучасному українському літературознавстві постає через брак усвідомлення дослідниками теоретико-методологічних основ власних інтерпретацій. Теоретична невиразність наукового мислення, брак методологічної авторефлексії призводять не лише до некритичної рецепції західних методів (без інкультураційної трансформації їх), не лише до нехтування, як апріорно “меншовартісною”, національною науковою традицією, але й, зрештою, до свідомого чи мимовільного захоплення імперськими (а значить – антиукраїнськими) інтерпретаційними стереотипами, що прямо зумовлює численні аберації та фальсифікації досліджуваних об’єктів (прикладом чого може бути значна частина студій “десакралізаторів” (за Л.Костенко) – “неоміфологістів” чи неофеміністок). Це останнє загрожує українському вченому (особливо молодому) не лише фаховою самодискредитацією, а й деструктивною маргіналізацією/манкуртизацією – національним відчуженням.

Роботи Сергія Квіта якраз і вирізняються на тлі значної частини новітньої дослідницької продукції свідомою інтенцією на увиразнення, окреслення і, як наслідок, концептуалізацію основ власної інтерпретативної діяльності. Найкращим прикладом такої спрямованості, на наш погляд, можуть бути дві (з п’яти) книг вченого. Йдеться про третє видання (доопрацьоване і значно розширене у 2003 році) навчального посібника “Основи герменевтики” (перші два з’явились у 1998 та 1999 роках) та монографії “Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет” (2000 рік). Ці праці, як видається, є добрим приводом для того, щоб принаймні стисло розглянути переваги теоретичної саморефлексії та обрії успішності реалізації авторського проекту актуалізації герменевтичних основ постколоніальної науки про літературу.

Почнемо з “Основ герменевтики”, оскільки саме в них викладено переважну більшість ідей, що утворюють теоретичну концепцію С.Квіта, допомагаючи реципієнтові не лише ознайомитися із авторським екзегетичним курсом, але й збагнути методологічні напрямні дослідницьких пошуків.

Загалом посібник (розрахований насамперед на філологів та журналістів, що навчаються у магістратурі) складається із сімнадцяти розділів, що, своїм чином, поділені на ряд підрозділів: від двох до шести. Структура роботи адекватно відображає авторське бачення проблеми. Ідеться насамперед про історіографію герменевтики (від розділів “Перші системи інтерпретації” чи “Романтична систематизація герменевтики” до “Філософської герменевтики. Мартін Гайдеґґер” чи “Структуралізму”), про концептуальні поняття, важливі для пізнання саме європейського мистецтва витлумачення як специфічного гносеологічного феномену (“Поняття герменевтики”, “Феномен Європи”, “Есеїзм”), зрештою, про практичні герменевтичні експлікації, що мають, крім усього іншого, методологічне значення (“Відповідальний” універсалізм”, “Герменевтика як літературна естетика. Хорхе Луї Боргес”, “Стиль і час у зарубіжній прозі ХХ століття”, “Синтетичний характер сучасної українського прози”, “Між етикою і пристрастю”). Винесені у додатки роботи Марії Реґґ та Станіслава Шумлянського розвивають та підтверджують окремі положення книги.

І хоча запропонована дискурсивна модель більше тяжіє до проблемного, ніж до системного викладу (що, загалом, нетипово для навчальної літератури), це також має своє пояснення, бо відповідає тому поняттю герменевтики, котре утверджує автор. Для С.Квіта герменевтика існує передусім не як одна конкретна теорія інтерпретації, це радше теорії інтерпретації, а також сам “процес” витлумачення (с.6)1. Звідси закономірним видається звернення автора до різних інтерпретаційних стратегій – від власне герменевтики (християнської чи філософської) до феноменології чи екзистенціалізму – як до герменевтичних типів тлумачення: “…герменевтика виступає спробою методологічного практичного застосування філософського міркування” (с.13).

Наприкінці першого розділу міститься формулювання мети цілої студії: “Головне в нашому синтетичному, чи, радше, марґінальному, курсі – розмова. Розмова і міркування. Без крапки, останнього слова й остаточного висновку. Міркування з приводу” (с.13). Це формулювання не лише допомагає читачеві в подальшому поринути в герменевтику саме як інтерпретаційний процес, воно також спонукає до виходу на одну з найголовніших теоретичних ідей праці. Розходиться про теоретичне випрацювання (фактично – новітню реактуалізацію) та практичну апробацію авторської інтерпретаційної стратегії – есеїзму чи, як видається можливим розшифрувати, есеїстичної герменевтики (або інтерпретації).

Не випадково есеїзмові присвячено цілий розділ (с.37-46), де окреслюються основні риси цього важливого для автора поняття (синтетичність, інтерпретативна інтенціональність, наявність “яскравої авторської особистості” тощо), а також аналізуються його основоположники – Святий Августин, Мішель де Монтень, Нікколо Макіавеллі. С.Квіт пише: “Есеїзм (термін Олега Багана) є одним із двох (поряд з постмодернізмом) головних типів синтетичного мислення. Рівень розвитку есеїстки свідчить про виробленість тієї чи іншої національної культури. Родоначальником цього жанру вважається Мішель де Монтень, хоча і “Сповідь” Св. Августина ми вже цілком можемо вважати есеєм. Це надзвичайно суб’єктивний жанр. Есей, що вийшов із християнської герменевтики, виступає відповідальним самовираженням автора, вимагаючи цільної натури й оригінальної думки. Автор відповідає за стиль. Саме стиль є найважливішим в есеї. В українському інтелектуальному житті мода на есеїстику поширюється у 20–30-х роках ХХ століття завдяки головному редакторові “ЛНВ” (“Вісника”) Дмитрові Донцову. Це також маргінальний, чи, радше, синтетичний, жанр, який передбачає інтерпретацію, а не опис різноманітного фактажу, відбір насамперед посутньої інформації та, найголовніше, – він може існувати тільки за умови наявности яскравої авторської особистості” (с.37).

Стиль при цьому розуміється як “органічний структурований синтез вислову із своєю логікою та інтенційністю, ґрунтованою на пристрасті та відповідальності. (…) Проникнути у певний стиль можна лише за допомогою іншого стилю” (с.9).

Дослідник виділяє три взаємозв’язані рівні інтерпретації тексту (попередньо дефініціювавши текст та дискурс), розрізнення котрих є важливим не лише для авторської есеїстичної герменевтики. Ідеться насамперед про “філософічний рівень”, котрий “передбачає інтерпретацію з точки зору відповідей на метафізичні питання” і котрий “безпосередньо не є підставою для оцінки тексту” (с.7). Далі розглядається “критично-філософський рівень”, котрий, на відміну від попереднього, прямо “окреслює наявність т. зв. критично-філософських стилів, що є практичними дослідницькими методологіями, які пропонують ту чи іншу інтерпретацію тексту” (архетипна критика чи структуралізм). Саме на цьому рівні легко помітити, що будь-яка інтерпретація “пов’язана з відповідними філософськими передумовами”, а також “проектується на певну ідеологію” (с.8).

Однак суто “ідеологічний рівень” (тут, очевидно, розглядуваний передусім як політико-ідеологічний чи політичний) “створює жорстку систему нормативів, висуваючи на перший план вимоги до тексту, а не потребу його зрозуміти”. Як приклади наводяться соціалістичний реалізм та “постмодернізм як фетишизований лібералізм” (с.8). Напевно, що авторові йдеться не про будь-яку політичну інтерпретацію (як альтернативні приклади продуктивних систем витлумачення можемо згадати “матеріалістичну критику” Г.Плеханова, “шевченківську естетику” Д.Донцова чи “національний підхід” Є.Маланюка), а лише про ту, котра спонукає дослідника нехтувати закономірностями літературознавчого аналізу і справді спонукає дослідника “відштовхуватись не від самого тексту, а від… нормативної системи і вдаватися до інтерпретації з готовою схемою” (с.8).

Ці слушні розмірковування в процесі викладу матеріалу раз у раз доповнюються іншими спостереженнями, котрі дозволяють виснувати спорідненість есеїзму С.Квіта із іншою іманентно українською методологією – національно-екзистенціальною2. Тобто дозволяють окреслити саму есеїстичну герменевтику як націоцентричну інтерпретативну теорію та практику, що спонукає вченого до осмислення дійсності в українських категоріях. Декілька прикладів.

Уже в першому методологічно значущому розділі автор розглядає “культуру інтерпретації” в контексті “національної культури” і приходить до висновку про необхідність “власного тлумачення”: “Всі три інтелектуальні галузі (мистецтво, філософія, наука. – П.І.) включають у себе явище національного мислення, факт існування якого потверджений феноменом національної культури. Це зв’язок об’єктивного характеру. (…) Наука єдина у двох іпостасях. Вона загальна завдяки своїй об’єктивності. Але вона також суб’єктивна через свої національно-ідеологічну й індивідуально-ідеологічну форми вираження”. А нижче додає: “Якщо нівелюється значення національної школи, наука розвивається у фарватері чужої культури” (с.12).

В іншому місці, очевидно переймаючись насущними проблемами сучасного українського літературного процесу, де явища художні, нехудожні та антихудожні деякі дослідники невмотивовано схильні відносити до однієї сфери – літератури, автор пише про доконечну необхідність пропедевтичного розмірковування: “Перед тим як розпочати інтерпретацію того чи іншого твору, наперед треба з’ясувати, чи можемо ми віднести його до твору мистецтва. Ця справа є особливо важливою з огляду на дві тенденції, які заперечують одна одну і разом з тим означуються одним словом – постмодернізм” (с.148).

Однак національна заангажованість не робить есеїзм закритим до творчого духовно-культурного діалогу. Серед імен численних зарубіжних авторів, творчі досвіди яких активно сприймає, трансформуючи, автор, виділяється ім’я найфундаментальнішого філософа ХХ століття – Мартіна Гайдеґґера. Причому ця рецепція верифікується потребами національної культури: “Гайдеґґер такий же український, як і німецький. Його глибоке прочитання для сучасного українського інтелектуального контексту, з його розхитаною культурою інтерпретації та зверхнім ставленням до традиції, є набагато важливішим, ніж модне захоплення французами. Мартін Гайдеґґер може знайти найповніше зрозуміння і підтвердження в нашій традиції, так само як остання повинна бути посилена його спадщиною” (с.67).

Дане судження не викличе ані найменшого заперечення для того, хто враховує дві речі. По-перше, тільки глибоко національна творча особистість може мати справжнє міжкультурне (анагогічне) значення (тобто Гайдеґґер може бути “українським” тільки тому, що є органічно німецьким). По-друге, глибше ознайомлення із українською культурною спадщиною як комплексом гносеологічних ідей дозволяє помітити неабияку їх суголосність онтологічно-екзистенціальній концепції німецького вченого.

Засобом постійної перевірки теоретичних засновків виступає перманентна апеляція до різнотипного творчого досвіду (насамперед літературного). Автор пропонує численні зразки практичного застосування есеїстично-герменевтичних концептів під час інтерпретації українських і зарубіжних письменників, митців, філософів та вчених. І тут національний фактор теж постійно присутній. Так, наприклад, витлумачуючи інтерпретаційний потенціал юнґівського психоаналізу, дослідник виходить на найглибшу – національну – природу художньої творчості і зазначає наступне: “…ми не можемо розглядати Франца Кафку лише в контексті німецької культури, Миколу Гоголя – в контексті російської, Джеймса Джойса… – англійської. Бо перший був євреєм, другий – українцем, а третій – ірландцем. Якщо ми будемо враховувати тільки мовну приналежність їхніх художніх творів, наші дослідницькі висновки будуть неповними” (с.76).

Чітка (в основних своїх рисах) авторська позиція дозволяє об’єктивно полемізувати із цілим рядом деструктивних, під культурним оглядом та науковою спроможністю, інтерпретаційних теорій. Цікавою й плідною видається запропонована дослідником критика просвітницького гуманізму Вольтера, фрейдизму, фемінізму, екзистенціалізму Ж.-П.Сартра тощо. Однак особливо послідовно та різнорівнево полемічний діалог ведеться із постмодернізмом (постструктуралізмом). (Хоча автор чітко не розрізняє ці два терміни, нам видається можливим вказати і на можливість їх розрізнення: якщо постмодернізм це, швидше, тип мислення і новітньої антикультури, то постструктуралізм – методологія постмодернізму.)

Автор, не заперечуючи деякої суто спекулятивної привабливості новітнього способу мислення (як-от у Жака Дерріди), усе ж наголошує на тому, що у випадку із постмодернізмом ми маємо справу із політичним конструктом – “фетишизацією лібералізму”. Тоталітарну природу ідеології лібералізму (ще – демолібералізму) та постмодернізму дослідник характеризує наступним чином: “Сьогодні виразну тенденцію до фетишизації має сам лібералізм. Звичайно, він не оголошує совість “химерою”, як це свого часу робив Гітлер, проте виставляє не-раціональні категорії віри на посміховисько. З певного погляду естетичний гедонізм постмодернізму можна потрактувати як новітню вульгаризацію кініків…” (с.93).

Важко не погодитись із доказами вченого, який аргументовано підводить читача до думки про те, що постмодернізм – “це новий тоталітаризм” (с.100), тотожний у своїй суті таким антинаціональним та антилюдяним ідеологічним формам, як комунізм чи націонал-соціалізм.

“Звинувачення в ідеологізмі є найвразливішим для постмодернізму, – зазначає автор. – Проте він є цілком класично, без усіляких -ізмів і пост-, ідеологією. Головна мета фетишизованого (тоталітарного) лібералізму, на який проектується ця ідеологія, – “розмітологізація” людини з метою створення “прозорого”, а відтак – уніфікованого суспільства” (с.94). Тут дослідникові розходиться про ліберальну фальсифікацію – “шахрайство, вчинене Карлом Поппером щодо Анрі Бергсона. Ідеал відкритого суспільства через поєднання людства в Бозі був підмінений метою раціонального полагодження всіх необхідних “формальностей” (подолання культури) задля вільного ринку й ідеологічної глобалізації. Та сама назва “відкрите суспільство” в обох мислителів має протилежне значення” (с.93).

Деструктивні наслідки практичного використання ідеології постмодерну помітні у всіх галузях тієї чи іншої національної культури, однак у промовисто вульгарних формах ці наслідки проявляються у сфері художньої творчості. Ми вже згадували про маскування постмодерном антимистецьких явищ, в іншому місці С.Квіт говорить ще й про виправдання ним графоманії: “…за браком визначеного позитиву, постмодернізм зрештою концептуально виправдовує графоманію – якщо людина навчилася писати, їй може захотітися самовиразитися як літератору. Тепер це зробити легше, адже всі художні засоби вже винайдені, всі стилістичні шляхи пройдені, тому варто лишень скористатися досвідом попередників. За відсутности шкали вартостей постмодернізм будь-кого може оголосити митцем, зокрема через доведення відносності наскрізь модерні стичного та ієрархічного поняття стилю” (с.97).

Прискіпливий читач, за бажанням, може виявити деякі недосконалості книги та висловити ряд побажань (як-от, можна б, у подальшому, додати нові і розвинути підрозділи, в яких ідеться про есеїзм, філософську герменевтику, структуралізм та ін., чи інколи замість терміну “консерватизм” цілком виправдано міг би вживатися термін “націоналізм”, котрий, як бачиться, і мається на увазі автором, тощо). Однак навіть найбільш прискіпливий реципієнт не закине авторові браку ерудованості, володіння матеріалом, вміння самостійно мислити, зрештою, цікаво та доступно викладати сучасному студентові непрості гносеологічні проблеми.

Та все ж найбільше на користь продуктивності есеїстичної герменевтики говорить наступна монографія автора – “Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет”.

Дослідник пропонує реципієнтові власний погляд на постать та творчість одного з найбільших (а можливо, таки найбільшого) українських мислителів – філософа, ідеолога, політика, літературознавця тощо – ХХ століття. Використовуючи “біографічно-хронологічний” та “ідеологічний” принципи в якості основних, С.Квіт, всупереч культурно-імперіалістичним стереотипам комуністичних та ліберальних авторів, вимальовує багатогранний і надзвичайно привабливий науковий образ Д.Донцова, “постаті видатної і незаслужено упослідженої” (с.6)3.

Зазначені грані безпосередньо відображені в семи розділах. В першому, спираючись на досвід попередників (С.Ленкавського, М.Сосновського, В.Яніва, Г.Васьковича, О.Мотиля, Я.Дашкевича, О.Багана, М.Ільницького, Г.Сварник, Б.Харахаша, Ю.Вільчинського та ін.), а також численні архівні матеріали й спогади, автор подає біографію Д.Донцова, цього “чорнявого студента із Таврії”.

Другий, третій та шостий розділи присвячені донцовському “Вісникові” та тому націоналістичному колові літераторів, що їх він об’єднував – “вісниківцям”, а також “Літературно-науковому віснику” 40-х років. Четвертий розділ розкриває сутність естетичних засад вісниківства, засад сформованих саме головним редактором. Найбільший – п’ятий – розділ витлумачує ідеологічне підґрунтя та організаційні принципи, викладені у філософській та політико-ідеологічній системах Д.Донцова. Заключний сьомий розділ піднімає вкрай актуальну проблему інтерпретації та рецепції українського мислителя та його методології в сучасній Україні.

Хоча персоналія й спадщина Д.Донцова розглядаються вченим “з погляду реального позитиву”, все ж виправдано “звертається увага… на протиріччя і розбіжності”, а також “на взаємодоповнення існуючого тоді ідеологічного тла” (с.6-7). Внаслідок цього есеїстичний (а тому насамперед суб’єктивний) підхід автора виявився водночас набагато об’єктивнішим за ті сильветки, які намагалися написати його “незаангажовані” попередники (наприклад, Г.Грабович чи Ю.Шерех). Кілька цитат із висновків, які особливо переконують у цьому:

“Головний редактор ЛНВ (“Вістника”) Дмитро Донцов був не лише активним учасником, але й творцем своєї буремної доби. Під значним, якщо не визначальним, впливом Донцова формується ідеологія українського націоналізму та організований націоналістичний рух, до якого він формально не належав. Його творча і теоретична спадщина, боротьба за чистоту ідеології має передусім практичне значення – для його доби і для наших часів. (…)

Особливо слід відзначити виховну роль донцовських писань. Його ідеї знаходили своє практичне політичне втілення. Без орденського проводу, без націоналістичного резистансу з його ідеалізмом і послідовністю у відстоюванні українських національних інтересів, неможливо собі уявити нашу історію ХХ століття. Українці заявили тоді про себе як про суб’єкт, а не об’єкт історії, величезними жертвами наближаючи “безкровне” проголошення незалежності 1991 року. Вся новітня історія українського націоналізму обертається навколо ідеї української самодостатності – завжди актуальної в естетиці та політиці” (с.230-231).

Водночас есеїстично-герменевтичний метод не став причиною для втечі від цілого ряду контроверсійних питань, пов’язаних із українським націоналізмом взагалі та діяльністю Д.Донцова зокрема. Автор сміливо й наполегливо, не уникаючи, а немов шукаючи гострих проблем, розглядає передусім різноманітні політичні міфи (міфоїдні стереотипи). Саме такого типу міфеми завжди з’являються, а потім тиражуються з дискредитативною метою довкола життя, творчості та світогляду (власне суспільного світогляду – ідеології) націоналістичних діячів. Окреме місце займає експлікація складних питань, що стосуються української культури ХХ ст. До перших і других належать: виявлення складних моментів життя та світоглядної еволюції Д.Донцова (с.9), інтерпретація вченим стосунків із польською владою та ставлення головного редактора “Вісника” до Польщі (с.38), витлумачення терміну “празька школа” (с.45), розгляд естетики націоналізму (с.66-98), пояснення конфліктів з сучасниками та однодумцями (с.54, 129 та ін.), розгляд стосунків із єврейством (с.170), розрізнення українського націоналізму, націонал-соціалізму та фашизму (с. 175) та ін.

Не маючи змоги масштабно, численними прикладами продемонструвати успішність використання вченим есеїстичної герменевтики, зупинимося на кількох характерних моментах.

Один з них стосується розгляду автором надуманої певними українофобськими колами проблеми “українського антисемітизму”. Зокрема, такі закиди звучали й звучать в бік українського націоналізму та Д.Донцова. З цього приводу С.Квіт пише: “…погляд головного редактора ЛНВ на українсько-єврейські стосунки ми не можемо назвати антисемітським. Спеціальне поборювання євреїв ніколи не було складовою частиною ідеології українського націоналізму. Доктрина погромництва, навіть на території України, має чорносотенське походження і не пов’язана з українським культурним ґрунтом” (с.174). Згодом додає: “Твердження про те, що Дмитро Донців був атисемітом, є безпідставним. Воно базується на довільному висмикуванні цитат і вульгарному трактуванні історичних фактів. Така політика має на меті дискредитацію не лише українського націоналізму, але також всіх українців. Ідеологія українського націоналізму, зокрема у працях Дмитра Донцова, має конструктивний характер і не будує своїх постулатів на руйнівній, заперечуючій основі. Прагнення добра для українців зовсім не вимагає зла для когось іншого” (с.175).

Витлумачення творчої персоналії Д.Донцова, вивчення його світогляду, його, як зазначає автор, есеїстичного способу інтерпретації, дозволяє дослідникові аргументовано характеризувати різноманітні явища інтелігібельної дійсності минулого та сучасного. Істинні критерії, котрі свого часу допомагали Д.Донцову, допомагають і тепер побачити справжню суть найбільш замаскованих деструктивних ідеологій сучасності, коли “гомосексуалізм, політична лівизна, наркотики, лесбіянство, дзен-буддизм, расизм… постають способом існування на тлі загального протесту” (с.216). Наприклад, постмодернізму: “На прикладах… духовного жебракування зросла ідеологія постмодернізму. Мовляв, людина самовиражається по-різному і кожне самовираження ми повинні сприймати всерйоз, розглядаючи його як тексти, а не як графоманію, оскільки це суперечитиме демократичним принципам. (…) Невизначеність постмодернізму характеризує духовне і політичне життя сучасного світу, що не може не суперечити як критеріям науковості, так і Біблійним точкам відліку. Ми живемо у світі глобальних ідеологічних протистоянь. Націоналізм перебуває на протилежному від ідеологічного постмодернізму… боці” (с.216).

Автор переконаний у перспективності актуалізації саме націоналістичних ідей у Європі та Україні (с.218, 219, 221 та ін.), серед іншого, зазначаючи: “Українці дуже багато віддали своїй незалежності, щоб тепер держава працювала не на них” (с.222).

До вдалих методологічних знахідок вченого можна віднести: використання словосполучення “донцовська методологія” (с.209), під яким на термінологічному рівні можемо розуміти як націоналістичну так і національно-екзистенціальну методологію, реабілітацію частково дискредитованого політиканами початку 90-х років терміну “ідеологія”, зокрема через поняття національної ідеології (“…національна ідеологія – не порожній звук і не “вчорашній день” історії. Вона апелює відразу до всієї нації і сприяє її мобілізації” (с.211)), аргументовану диференціацію так часто з політико-фальсифікаторською метою уподібнюваних “людяності” та “гуманізму” (с.97, 211).

Не можна не віддати належне також і полемічному талантові автора. С.Квіт уміло використовує есеїстичну герменевтику ще й як спосіб поборювання антидонцовських (ширше – антинаціоналістичних та антиукраїнських) висловлювань іноді дуже поважних авторів. Цілком наслідуючи арістотелівську відданість істині, сповідуючи герменевтичний принцип протистояння “письмовому авторитетові” (Г.-Ґ.Ґадамер), дослідник упродовж цілої праці вдало викриває фальсифікаторську суть критики Д.Донцова насамперед демоліберальними авторами, зокрема Г.Грабовичем (с.200) та Ю.Шерехом (Шевельовим) (с.39, 47, 49, 145, 202-205 тощо).

Ось лише декілька аргументів: “Відвертим противником ідеологічної спільності віниківців та, як виглядає, особистим ворогом Дмитра Донцова виступає Юрій Шерех (Шевельов). На його спроби висміяти головного редактора ЛНВ (“Вісника”) та націоналістичний ідеологізм вістнииківців Галина Сварник дає слушну відповідь: “А якщо комусь просто хотілося уникнути називати школу “вістниківською”, бо тоді вона асоціюватиметься, як, зрештою, і кожна школа, також з ім’ям її ідеолога чи вчителя, у цьому випадку – з іменем Дмитра Донцова, – то це буде, м’яко висловлюючись, деформацією правди”. Цікаво лише, продовжує вона, – чому ціле покоління потрапило під вплив “сірої” людини, чому всі поети, яких Шерех ставить незмірно вище інтелектуально і духовно, писали до редактора “Вістника” протягом багатьох років як до свого порадника, ідеолога, критика? А саме про це свідчить багатотисячне листування, збережене у варшавському архіві Донцова. Якщо б і справді все було так, як хоче переконати сучасного українського читача літературознавець, то й сам він не продовжував би й досі своєї боротьби з давно померлим Донцовим та вістниківцями” (с.47).

Справедливо характеризуючи “традицію якогось нового національного раціоналізму” Ю.Шереха – “невиразну й безперспективну” – як “позанаціональну і тому також – не-українську” (с.203), вказуючи на деструктивний влив на світогляд шановного автора “агента НКВД Віктора Петрова”, С.Квіт вбачає в ньому батька вітчизняної нігілістичної школи в українській культурології ХХ ст.: “…т. зв. “історизм” мислення Юрія Шевельова уможливив і виправдав нігілістичний підхід до національної культури, коли гра відбувається не довкола сутностей, а між зовнішніми оболонками слів, навіть не формами вираження, а вульгарностями очевидного. Шевельов наразі може пишатися дітьми і внуками власної “школи”. Здивування бриніло в його голосі, коли він розповідав про обструкцію, яку йому влаштувала молодіжна авдиторія у Харкові, десь на початку дев’яностих років, за критичний вислів про Дмитра Донцова, якому мертвому він мстився вже довгий час. Юрій Шевельов, здається, так і не збагнув причину цього конфлікту” (с.204).

Акцентування на такого типу полемічних моментах видається вкрай актуальним та важливим з огляду на продовження явного чи прихованого “шельмування” Д.Донцова сучасними ліберальними критиками. Наприклад, один з них, Григорій Грабович, береться вивчати рецепцію Д.Донцовим Т.Шевченка4 на матеріалі кількох есе чи частин більших праць, натомість навіть не згадує концептуальної монографії націоналістичного мислителя про Кобзаря – “Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорозького)” (Торонто,1961). Це само по собі свідчить про упередженість та необ’єктивність Г.Грабовича й апріорі змушує з недовірою поставитись до принижуючого висновку гарвардського професора про те, що випускник Петербурзького університету, доктор юридичних наук Д.Донцов не належить до “дослідників, істориків, аналітиків у формальному й навіть академічному плані”5. А далі усе за “нігілістичною” логікою: Донцов, бачите, “ніколи насправді не досліджує, не аналізу Шевченка”, він його “вибірково трактує”, лише “прагматично” використовує і тому, звичайно ж, “кожну донцовівську цитату щодо Шевченка можна… здеконстроювати”6. Після такого “вивчення” закономірним видається ототожнення у засновко-висновку шановним автором марксистсько-радянської та націоналістичної критик як “аналогічних перспектив-настанов”7.

Антинаціональну, культурно-імперіалістичну природу політико-ліберальної зашореності чи заангажованості, котра змусила Г.Грабовича фальшувати Т.Шевченка, ми вже докладним чином розглядали8, його ж антидонцовським писанням, минулим, сучасним чи майбутнім, аргументованою відповіддю будуть роботи С.Квіта та його однодумців.

Можливо, дещо сумнівним чи претензійним виглядало б використання дослідником терміну “міф” (як-от на с.209 та ін.), якщо б не бралося до уваги його семантичне наповнення. Ідеться насправді не про концепт новітнього вульгарного “неоміфологізму” (зокрема у надінтерпретативних словосполученнях типу “національний міф”), а про синонім до термінів ідея чи візія, синонім, котрий (поруч із “легендою”, “ілюзією”, “видивом” тощо) вживав і Д.Донцов, і його однодумці (наприклад, Є.Маланюк чи О.Ольжич). Інша річ, чи не доречним є, з метою уникнення небажаних ідентифікацій, вживати якісь інші відповідники . Але це тема для окремої розмови.

Вважаємо, що С.Квітові вдалося на основі ґрунтовної історико-біографічної бази витворити в уяві сучасного читача несфальшований, багатогранний образ Дмитра Донцова. Причому витворити дуже переконливо: за допомогою сучасної метамови з використанням як іманентних самому Донцову концептів українського націоналізму, так і з залученням новітніх інтерпретативних моделей, синтезованих авторською есеїстичною герменевтикою.

Загалом же й “Основи герменевтики” й “Дмитро Донцов”, і на цьому видається особливо важливим наголосити, виконують, крім усього іншого, у сучасному науковому процесі дві наступні важливі функції. По-перше, вони реактуалізують герменевтику як найдавнішу і найбільш продуктивну теорію/теорії та практику інтерпретації. По-друге, увиразнюють національно-екзистенціальне обличчя української есеїстичної герменевтики, про що з особливою переконливістю свідчить інтерпретація життя і творчості Дмитра Донцова. Усе це, вважаємо, має неабияке значення для методологічного оновлення новітнього українського літературознавства.

1 Тут і надалі посилаємось на видання: Квіт С.М. Основи герменевтики: Навч. посіб. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2003. – 192с. 2 Детальніше про неї див.: Іванишин П. Національно-екзистенційна методологія: герменевтична актуалізація // Слово і Час. – 2003. – № 4. – С.33-45; Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хібної інтерпретації // Збірник на пошану професора Марка Гольберга / Ред. кол. Тетяна Біленко (головний редактор), В.Меньок, Є.Пшеничний та ін. – Дрогобич: Вимір, 2002. – С.52-63. 3 Тут і надалі посилаємось на видання: Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет: Монографія. – К.: ВЦ “Київський університет”, 2000. – 260с. 4 Грабович Г. Шевченко в рецепції Дмитра Донцова // Слово і Час. – 2004. – № 3. – С.37-46. 5 Там само. – С.40. 6 Там само. – С.42,43. 7 Там само. – С.40. 8 Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич.: ВФ “Відродження”, 2001.