Шотландський урок для українських націоналістів

Богдан ЧЕРВАК, провідник Київської міської організації ОУН

ШОТЛАНДСЬКИЙ УРОК ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Конституційна криза, на жаль, не дає можливості у повній мірі сконцентруватися на подіях, що відбуваються у сусідніх європейських державах та мають, якщо не пряме, то опосередковане значення для політичних процесів, які відбуваються в Україні.

У цьому зв’язку знаковими є результати цьогорічних місцевих виборів у Великій Британії. Вперше за останні півстоліття на них перемогли шотландські націоналісти, які у своїй передвиборній програмі обіцяли до 2010 року провести референдум щодо відокремлення Шотландії від Великої Британії та проголошення її незалежною державою з подальшим вступом до Європейського Союзу.

Націоналісти здобули у шотландському парламенті 47 місць зі 129-ти. Вони обігнали своїх головних суперників - лейбористів лише на одне місце. Проте далеко позаду залишилися консерватори та ліберал-демократи, які набрали - відповідно 17 і 16 місць. Це дало можливість лідеру націоналістів, голові Національної Партії Шотландії (НПШ) Алексу Селмонду очолити шотландський уряд – стати Першим Міністром Шотландії.

Цікаво відзначити, що НПШ – націоналістична партія із соціальними пріоритетами у своїй діяльності. Зокрема шотландські націоналісти виступають за введення прогресивного прибуткового податку як механізму ефективнішого розподілу національних багатств, за державну освіту і фінансову підтримку урядом бідних студентів, збільшення зарплат державним службовцям тощо.

Загалом, треба відверто визнати, що українці мало знають про історію національно-визвольних змагань шотландців та сучасних шотландських націоналістів. Здебільшого усі знання вичерпуються враженнями від переглянутого американського фільму «Хоробре серце» за участю Мела Гібсона, у якому замальовано героїчну боротьбу шотландської нації проти ненависної їм Британської імперії.

Проте минуле Шотландії має чимало спільного з історією України та боротьбою українського народу за власну державність. Скажімо, у травні 2007 року виповнилося 300 років як Шотландія підкорилася англійській короні. Після голосування в Шотландському Парламенті за Союз (який часто називають Унією) Англії і Шотландії 16 січня 1707 року, був підписаний Акт проголошення цього Союзу. З утворенням Союзу формально завершилося протистояння Англії і Шотландії, що тривало декілька століть, у результаті якого й виникло знамените Об’єднане Королівство Великої Британії. Паралель з Україною – очевидна, адже у складі Російської імперії різні українські землі перебували також понад 300 років і весь цей час українці вели виснажливу боротьбу за самостійність України.

Однак не історичні паралелі є предметом цієї статті, а особливості діяльності новітнього шотландського націоналістичного руху. На відміну від Російської імперії, яка у всі часи «під корінь» знищувала будь-які прояви української ідентичності й прагнення українців мати свою державу, Велика Британія зайняла іншу тактику щодо націоналістів Шотландії та їхніх намірів відділитися від імперії. З метою унеможливлення сепарації Шотландії від Британської імперії, офіційний Лондон запровадив політику так званої деволюції – поступової передачі влади і зобов’язань своїм колоніям, зокрема Шотландії.

У вересні 1997 року в Шотландії був проведений референдум, на якому більшість шотландців проголосували за власний Парламент. Тоді виглядало, що до омріяної незалежності лише один крок. Одначе на виборах до Парламенту у 1999 році шотландські націоналісти несподівано зазнали поразки, а більшість сформували політичні сили, яке майбутнє Шотландії бачили у союзі з Великою Британією. Водночас, Лондон всіляко сприяв соціально-економічному розвитку шотландської території, виділяючи для цього значні суми із централізовано бюджету, що неодноразово викликало обурення у «старших братів» - англійців. І сьогодні британський уряд виділяє на душу населення в Шотландії коштів на 22% більше, ніж в Англії. При цьому також треба наголосити, що шотландський Парламент – це не бутафорська інституція на зразок колишньої Верховної Ради УРСР. Він наділений реальним правом приймати закони та контролювати їх виконання у царині освіти, охорони здоров’я, транспорту, соціальної сфери. Іншими словами, у Шотландії існує справжній інститут влади, що відстоює права та інтереси шотландців.

Здавалося, що у такий спосіб із шотландським націоналізмом покінчено раз і назавжди, а горда й колись дуже войовнича Шотландія назавжди залишиться васалом грізної Британської імперії.

Але цьогорічні травневі вибори та перемога на них Шотландської Національної Парії показали, що шотландський націоналізм набирає сили, а незалежність Шотландії – не політична примара, а близька перспектива.

Чому так сталося?

У Англії феномен шотландського націоналізму схильні пояснювати чисельними прикладами тріумфу націоналізму у країнах Центральної та Східної Європи. Мовляв – це «поганий приклад», адже економічних і соціальних підстав для сепаратизму не має, оскільки стандарти життя шотландців високі і їх аж ніяк не можна порівняти із стандартами, за якими живуть рядові громадяни більшості пострадянських країн.

Але насправді «корінь» проблеми в іншому. За багато років протистояння із офіційним Лондоном у шотландському політикумі сформувалося політичне середовище, в даному випадку Шотландська Національна Партія, яке черпало сили у націоналізмі, керувалося його ідеологією, не зважаючи при цьому на політичні уклади та сьогочасну вигоду. Через те поразка націоналістичної партії на парламентських виборах у 1999 році, не деморалізувала її, а навпаки, мобілізувала для втілення стратегічної мети шотландського націоналізму – здобуття національної державності.