Під українською зорею - зі щитом

Майор Яр

ПІД УКРАЇНСЬКОЮ ЗОРЕЮ – ЗІ ЩИТОМ

Коли помирають зорі, їх сяйво ще мільйони літ не зникає з небокраю, продовжуючи милувати наше око своєю величчю із покоління в покоління…

Тисячі, сотні і десятки років віддаляють нас у часі від різних славетних подій українського минулого. Ці події, як небесні світила, складають зоряну карту нашої нації. Особи в них – це поодинокі зоряниці, а організовані гурти – сузір’я. Вони, немов Чумацький шлях, з минулого, нам українцям вказують дорогу у майбутнє…

Так склалося, що левова частина української історії пов’язана з національно-визвольною боротьбою, дійовими особами переднього плану у якій були люди зі зброєю в руках.

Зразки героїзму, непересічні стратегія і тактика військових кампаній, стали не тільки предметом національної гордості, але й надбанням світової військової практики. Досвід козацьких польових, осадних, розвідницьких й упівських партизанських дій – опрацьований і укладений в посібники - вивчався й вивчається по всьому світу, як в регулярних арміях, так і в бойових відділах національно-визвольних рухів.

Французький генерал де Ґоль, аж жалкував, що у його розпорядженні не було такої армії, яка була в ОУН. А йшлося про Українську Повстанську Армію (УПА). Армію, котра вихована на прикладах героїчного минулого свого народу, борючись проти трьох окупантів одночасно, стала унікальним явищем історії - воюючою державою в умовах бездержавності української нації.

Що ж вирізняло українське військо з-поміж інших? Адже ні озброєнням ні кількісно, воно ніколи не переважало. А відзначалося завжди, - священною метою. Величним і нездоланним прагненням до визволення і утвердження своєї нації на батьківській землі. Українська армія – це передусім український дух. Не секрет, що українці служили в арміях багатьох держав, а в Радянській, навіть, більша половина командного складу (сержанти, офіцери) була українського походження, і недарма, бо українці завжди були вправні у військових справах. Проте це не робило її українською, бо була лише інструментом в руках чужої нації і служила її інтересам. Але були в чужинських арміях частини, котрі здобувши навики і досвід у бою, а головніше зброю, ставали серцевиною пізніших українських формувань.

Досліджень про українське військо написано багато і нашими й чужинськими авторами. Немає тут потреби переказувати писане фахівцями й очевидцями. Але є необхідність наголосити на тому, що на сьогоднішній день ще не досягнуто головної мети, за яку віками оголювався український меч. Держави української нації на власних етнічних землях не здобуто!

Тому у державі, котра сьогодні, на ганьбу полеглим героям носить назву Україна, їм українським військовикам різних часів немає місця в пантеоні слави.

І чужа українцям, панівна чиновницька верхівка, плекає у своєму нутрі люту ненависть до всього українського, як і до тих, хто зі зброєю ставав на захист нації. Як тут не згадати Шевченкове цитування цих панів лукавих: - «Гайдамаки не воины, - разбойники, воры. Пятно в нашей истории…» І поетову, від імені української нації відповідь: - «Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане, не розкує закований у ваші кайдани народ темний, не заріже лукавого сина, не розіб’є живе серце за свою країну».

То ж, українцю, не полінуйся гожої години поглянути на український небовид, і запитати в свого серця: - Хто я? Чиїх батьків?.. І, чи є на небі місце, серед інших, і моїй зорі?