Слово на захист української Історії

Слово на захист української Історії

„Зміни можуть доторкнутися до всього на світі, окрім правди”

Алджернон Суінберн – англійський поет

Відійшов у Вічність Іван Павло ІІ… Великий Понтифік, Вселенський Архієрей, який явив світові приклад християнської любові, навчаючи нас як любити Господа Нашого і свого ближнього… Людина, яка була духовним батьком цілого світу, залишаючись одночасно опорою і стовпом Вселенської Церкви. Це був Пастир, який наповнив новим змістом дві головні заповіді Любові, водночас укріпивши Вселенську Церкву. Зберігши її від „реформування”, „демократизації” та „усучаснення”. Завдяки йому Вселенська Церква не тільки перетривала часи панування комуністичного сатанізму, який здавалося навічно охопив величезну частину земної кулі, але вступила з ним у невидиму борню і тріумфально перемогла. Розвалилась комуністична імперія, і велика кількість націй та держав отримала новий імпульс у боротьбі за свою незалежність та самовизначення…

Іван Павло ІІ вчив нас любити Бога, любити ближнього свого, любити свій народ, свою землю, свою Батьківщину. Під час свого паломництва на українську землю він не один раз цитував нашого Пророка: „У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. А у Проповіді під час Літургії східного обряду, Понтифік сказав: „… Дніпро став майже „Йорданом України”, а столиця Київ „новим Єрусалимом”, матір’ю слов’янського християнства Східної Європи”.

Хочу підкреслити, що духовний лідер більш ніж чверті людей земної кулі, Вікарій Христа, наступник Святого Петра, назвав Київ „Єрусалимом… Східної Європи”. Папа провів цю аналогію як в духовному, так і в історичному контексті. Без глибинних історичних коренів не могло бути і міцних духовних коренів української нації, не було би тієї надміцної духовно-генетичної сув’язі, яка дала можливість перетривати українцям усі жахливі випробування шляху Історії, того ланцюга „…і мертвих, і живих, і ненароджених…”, який нерозривно зв’язує націю від сивої давнини до сьогодення.

Але Господь дає тільки ті випробування, які можна подолати… Наша земля несе на собі благословення Апостола Андрія, який за словами Папи „благословив Київську землю, кажучи: „На цих горах засяє Господня слава”, і ми віримо у велике Призначення України!”

Але, як виявляється, далеко не всі! Навіть деякі з тих, які ідентифікують себе з „елітою нації”. Навіщо я виливаю цю ложку дьогтю, і опускаю Тебе, шановний Читачу, з небес на грішну землю? Виявляється, знаходяться „вчені”, які знову кажуть, що ми не ті, за кого себе видаємо, а „-Моголи! Моголи! - Золотого Тамерлана онучата голі.” Ти не можеш повірити?! Прочитай газету „Експрес” від 25-27 березня 2005 року, де академік, директор Інституту філософії НАНУ Мирослав Попович висловлює дослівно таке:

„… давність нашої історії не має прямого стосунку до національної гордості!(???) Усі слов’яни належать до молодих (?!) народів, а скажімо, вірмени чи греки – до давніх. Уперті спроби видати якусь (?!) данину за історію України некоректні (??) з наукового погляду і смішні (??!!) – з громадянської ”. „Першу таку спробу зробив ще Юрій Липа до Другої Світової війни. Правда тоді це сприймалося як фантазія… І ця, з дозволу сказати, концепція, озвалася зовсім недавно. Прив’язали цю давню Україну до трипільської культури і почали проводити ідеологічну компанію…” „Не відомо, були люди трипільської культури (а це не пізніше як четверть століття до нашої ери) індоєвропейцями чи ні. Скоріше за все – ні. Вони були південцями (??!!), скажімо середземноморської раси. Вони жили на нашій території і залишили нам у спадок деякі свої звичаї – звичай розписувати печі яскравими кольорами, різними малюнками.” (і це – вся трипільська спадщина в уявлені пана Поповича!) „Що тут сказати? Михайло Грушевський зробив першу спробу створення єдиної національної історії, написавши десятитомну „Історію України-Руси”. Але й вона дуже недовершена. Тому історія України – це величезне поле для роботи, яку нам усім треба робити”.

Цікаво, правда?! Я не буду зупинятися тут на озвученні контраверсійних припущень щодо неавтентичності „Вересової книги” та „Слово о полку Ігоревім”. Але, от щодо решти – то вже вибачайте, пане Поповичу!

Ми вже це проходили: „Грушевський – недовершений”, „Липа – фантазер”, „на Майдані – створилася українська нація”, а „історія України – це величезне поле роботи, яку нам усім треба робити”. Та якщо засіяти це поле тими зернами, які у вас в руці та й, напевне, у вашому серці, то зійдуть одні будяки! Але ні – я перепрошую! Будяк – це благородна рослина, символ волелюбної Шотландії. Зійдуть тільки бур’яни, якими заростає будь-яке поле, котре без Любові обробляється. А ми поглянемо на нашу Історію поглядом Українця! Бо тільки висвітливши Дух Нації через призму Історії – тільки тоді Історія буде нести в собі світло Правди!

Так от, пане Поповичу, моя відповідь буде у формі цитат і узагальнень, які я хочу навести у противагу Вашим сентенціям.

Отже, Вадим Щербаківський, український етнолог і археолог, у своїй праці „Етнографічний тип українця” писав: „Наші трипільці мусять нарешті одержати по заслугам те, чого варті. Вони створили тут, на Україні, першу тривалу хліборобську осілість, громадянство малоазійсько-еламського типу, матріархального устрою і магічного (може тотемічного) світогляду. Вони побудували ще в третьому тисячолітті до Різдва Христового городи-держави і оточили їх могутніми валами; деякі з тих городів безперервно процвітали аж до князівської доби й охороняли їх доброю зброєю. Вони, власне, склали весь фольклор, який маємо, всі народні обряди, вірування і інше, майже всю усну словесність”.

Згаданий Вами у досить зневажливому тоні „фантазер” Юрій Липа, який, до речі, був лікарем УПА і віддав своє життя в боротьбі за Українську Державу, а не сидів у теплому, затишному кріслі, писав: „Трипільські землі прийняли еллінів. Вони залишалися на Подніпров’ї, Подністров’ї, Подонні й Кубані… Вони багато чого зорганізували у трипільському житті… Тому, властиво, можемо назвати їх творцями міст на Україні… Дуже важливим… є те, що еллінські міста були лишень серед трипільського населення, зате нема цих міст на схід, серед тюрксько-фінських племен. Елліни мали духовне споріднення з трипільцями. З цього споріднення виросла друга (після трипільської) праукраїнська культура, що її українські вчені називають понтійською.”

У свою чергу, Микита Думка, український класичний філолог, історик, дослідник античності та української праісторії зазначав: „Київ виріс із трипільських селищ, із еллінського Метрополісу, готського Данапарстадиру”.

Це про наш Єрусалим Східної Європи, наше Вічне Місто Київ, Юрій Липа писав: „Християнське покликання Києва, життя героїв „Києво-Печерського Патерика” – це суцільна пристрасть, що спалює їм душі, що шукає виходу в чині”. Саме цей вогонь, який палахкотить в глибинах нашої Історії, запалює душі прийдешніх поколінь Української Нації на служіння Богові й Україні. Саме цей вогонь дозволив витривати Україні й українцям і вже в 2004 році виявити свою могутність на Майдані Незалежності. Ви хотіли би пригасити цей Великий Вогонь, аби він не горів, а тлів? А українці тільки б вивчали свою історію, а не жили нею, не відчували її? Не вийшло до вас, не вийде у Вас і у таких як ви!

У Юрія Липи є слова „Але коли для здобуття єдності з недавньою історією не треба посередників, то для єдності з давніми віками треба істориків із суцільним переживанням історії. Тоді виросте велика історія. Лишень треба визволитись. Треба визволитись від змови істориків. Легко на війні вогнем бити в позиції ворога, тяжче вгадувати чужі пропагандистські та провокаторські посування в українському житті – але річ незмірно тяжча, дослідити хто і як, чому й де отруїв українців чужим історизмом.” vПодумайте, пане Поповичу, над цими словами, і перед образом великої людини, яка віддала своє життя на олтар майбутньої України, зважте свої слова та вчинки: чи маєте Ви моральне право у такому тоні говорити про Юрія Липу і про його науковий доробок? Чи може у Вас є своя мета у ствердженнях про „молодість” української нації, про расу „південців” та про те, що Трипілля не є праукраїнською історією і не має відношення до індоєвропейської цивілізації?.. Та ж Михайло Грушевський у першому томі своєї „Історії України-Руси” писав про спільну індоєвропейську групу народів і про наших предків – як складову частину цієї групи. Там же, академік Грушевський зазначав: „В такім разі Слов’яни (навіть ще ближче – наш нарід) може бути автохтоном на певній частині своєї території і його пізніші міграції були розмірно невеликі”. І ще: „Не маємо ніяких вказівок на те, аби індоєвропейські народи виемігрували у Європу з Азії. Немає ніяких фактів, котрі би вказували, що на нашій території перед індоєвропейською колонізацією існувала яка-небудь інша”. Протягом тисячоліть наш народ жив на своїй землі і формувався тут як нація!

Це твердження, як і те, що на українській землі знаходиться колиска світової цивілізації (Кам’яна Могила), вже давно довів видатний український археолог Юрій Шилов із своїми колегами. Але знову ми відчуваємо невидимий опір з боку історичного офіціозу… Комусь дуже вже не хочеться, щоби до України повернулася її велика і давня Історія.

Але ми перемагали і в набагато безнадійніших битвах. Бо з нами – Бог, тоді хто ж проти нас! Українська Нація ніколи не скотиться до хуторянства і меншовартості. Ми йдемо по своєму шляху Історії з Вірою, Надією і Любов’ю, а тому – ми не переможні. А тим, хто обабіч цього шляху, хочу адресувати слова Юрія Липи – Українця, Героя, Вченого: „Втеча від суспільного життя це зменшення себе, це обниження вартості власного життя, це нехіть до продуктивності ширшого розмаху. Як же жахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць, класів! Вони звірячо малі й безсилі – ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Афанасії Івановичі, що обжираються од рана до вечора, ці Коробочки і Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони не здатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це – Хутір, або українці на нижчому ступені духовності… Це про таке пораженство сказав апостол Павло: „Їх Богом є черево, а їх кінець - погибель”.

Ростислав Винар м. Кам’янське (Дніпродзержинськ)