Село і вибори 2006
Станіслав Двірняк
Вимирає село
****Вимирає село – Ця колиска вкраїнського роду. Висиха джерело, Що живило коріння народу. Із трипільських часів Виростали мальованки – хати, Таїна голосів Виливалася в пісню крилату.
Українське село… Ти плекало і волю, і славу, Ти буяло й цвіло І ростило велику державу. Не стоптала орда, І чума не звела, не скосила, Та новітня біда Сірим попелом землю покрила.
Тут вишневі сади Колисали барвінкову мову.****
****В кузнях сиві діди Гартували Тарасове слово. Колосились поля Хліборобського давнього краю, І співала земля Та просила у Бога врожаю
Вимирає село, І покинули гнізда лелеки, Смерті чорне крило Впало тінню над лугом і степом. Вимирає село – Це душа України вмирає. Поселилося зло У тім краї, що бачився раєм.
Речитатив: Усім бідам на зло Хоче жити село! Порятуймо село!****
Село і вибори 2006
На основі програмних матеріалів ВО „Тризуб” ім. С. Бандери та публікацій В. Іванишина статтю підготував керівник політичної референтури ВО „Тризуб” ім. С. Бандери, керівник виборчого штабу Тернопільської обласної організації Народний Рух України за єдність,
Іван Сута.
Багатосотлітня бездержавність української нації завдала страшних ран нашому народові. Особливо постраждало вкраїнське село. Під час усіх окупацій України наше селянство було безправним кріпаком чи наймитом, об’єктом безкарного грабежу та постачальником дешевої робочої сили для завойовників і примусовим годувальником поневолювачів. У той же час воно єдине зберігало і культивувало українські національні цінності: віру, духовність, волелюбність, традиції, мову, культуру … За це й найбільше поплатилося під час більшовицької окупації, особливо в час голодоморів початку 20-х, 1932-1933 та 40 років.
Після проголошення незалежності України підхід уже нібито української влади до цієї проблеми не змінився: село й надалі розглядають виключно як своєрідний кормоцех держави, котрий має право на існування лише доти, доки служить джерелом казкового збагачення владних шахраїв і плацдармом для політичного утвердження різних пройдисвітів. Двічі дощенту ограбоване (за бандитської колективізації та при злодійській вдаваній „деколективізації” у наш час), зраджене вождями демократизації, залишене напризволяще „нічийно”-космополітичною владою і псевдо-„національно-демократичним” політикумом, українське село опинилося перед загрозою цілковитого знищення. Не ощасливили його ні сертифікація землі, ні Земельний кодекс, ні рекордний урожай: система грабежу виявилася сильнішою і за солодкі запевняння лукавих обіцяльників, і за безпідставні надії наївних простаків. Масова втеча зі села працездатних людей, передусім молоді, збільшення кількості „неперспективних” сіл, наростаючі процеси фізичної і духовної, інтелектуальної і моральної деградації сільської людності – це прямий результат антинародної та виразно антинаціональної аграрної політики влади і попередньої, і нинішньої.
Про якусь іманентність, самодостатність села, його право на відродження та збереження своєї національної і народногосподарської сутності й самобутності жоднтм словом не йдеться і в програмах наших чисельних партій та громадських організацій – навіть дуже „селянських”. Вони теж розглядають проблеми села з чисто споживацьких позицій, дбаючи, у кращому випадку, лише про здатність села бути ефективним виробником сільськогосподарської продукції.
Не стала захисником села і „малого українця”-селянина нова, дуже „народна” – “помаранчева” влада. Навпаки, будучи яскраво вираженою неукраїнською, вона продовжує політику нищення вкраїнського села та створює передумови для цілковитого пограбування українських земель, передачі їх у власність представникам привілейованих національних меншин та міжнародної космополітичної мафії. (Ізраїльський Кнесет уже виділив для цього 60 мільярдів доларів).
Ось хоча б Міністерство адміністративної та територіальної реформи України, яке виникло відразу після перемоги “помаранчевої” команди. Ця поліцейсько-режимна структура була створена для того, щоби шляхом адміністративно-територіальної реформи та укрупнення сільських рад остаточно добити вкраїнське село, спустошити його духовно, соціально і матеріально, створити умови для витіснення звідти українця-землероба, видурити у нього за безцінь землю для нового заморського поміщика-феодала і перетворити Україну на новітню резервацію – кормоцех для вирішення продовольчих проблем у всьому світі, але без керівної участі у цьому українців. Їхнє місце, за очевидним задумом нової влади – або з торбою по чужих світах, або з кайлом на власній землі, як новітні гої-кріпаки, чисельність яких можновладці намагаються обмежити до двох мільйонів, про що вони цинічно заявляють у підконтрольних їм ЗМІ.
Тим часом село – це не тільки продуцент товарного хліба і не лише виробник сировини для міської харчової промисловості. Це щось значно важливіше для нації. Саме тому, наприклад, в Японії держава щедро дотує село, хоча, скажімо, вартість японського рису у вісім разів вища за світову. Економічно не вигідно? Так. Але японці йдуть на це, бо розуміють роль села у збереженні національної самобутності й хочуть бути не просто ситим населенням Японії, а саме японцями… Справжня політична битва за збереження села відбувається нині у сусідній нам Польщі: поляки хочуть, щоб і в європейському колі народів Польща залишилася національною країною, а не тільки економічною територією…
Але у Японії керують – японці, у Польщі – поляки. А в нас?
Українське село – це сформована впродовж тисячоліть ефективна й унікальна система всебічного матеріального та духовного життєзабезпечення, національного людинотворення і націозбереження.
Не завжди і не кожне українське село могло продавати місту надлишок своєї продукції, але кожне забезпечувало себе (якщо не піддавалося грабунку), кожне було носієм сутнісних національних вартостей, кожне формувало позитивну особистість – працьовиту, чесну, віруючу людину, з якою легко вживатися, на яку можна розраховувати у скруті та яка не чинить зла не тому, що боїться кари, а тому, що остерігається гріха.
На шкалі вартостей у цій системі явно превалювала орієнтація на духовне („Будь хоч бідний, але гідний”), тут ніколи не було байдужості до формування і функціонування особистості, про що свідчить і сільська колективна педагогіка турботу про виховання підростаючого покоління робила справою всіх дорослих, і сувора селянська етика – аж до прискіпливості в оцінці поведінки земляка. Шанобливе ставлення до старших, повага до людей освічених і талановитих, культ матері, культ родини, гостинність та щедрість, шанування релігійності й традицій інших – усе це було закодоване у цій системі та формувалося нею. Так само культивувалися у ній потреба в спілкуванні (вечорниці, сходини), безкорислива взаємодопомога („толока”), звичка вирішувати важливі проблеми громадою (віче) та інші якості, які завжди вигідно вирізняли українців і викликали повагу, а часто – навіть захоплення чужинців.
Україна – це передусім село, бо власне, тільки село й було завжди Україною. І тому не може бути „неперспективних” сіл: кожне з них необхідне – і для людей, які живуть у ньому, і для нації, і для національної держави, котру нам ще належить вибороти. І відроджувати, розвивати та зберігати село треба не лише як виробничу одиницю, а як живу клітину національного організму.
Нині в Україні спостерігаємо тривожне явище руїни: надзвичайно понівечене національне буття, деформована національна свідомість значної частини українців. Цей процес поглиблюється буквально з кожним днем – і через згубну в усіх відношення політику влади (передусім щодо села), яка розглядає село як кормоцех, а економіку – як засіб визиску, а не матеріальну основу розвитку нації, і через зростаючий вплив російського і західного економічного та культурологічного імперіалізму. І марно сподіватися, що за умов нашої космополітичної державності або саме національне буття витворить повноцінну національну свідомість, або нинішня національна свідомість оздоровить національне буття, відновить той складний суспільний механізм, який зможе формувати з українців таки українців, а не потворних мутантів (хохлів, малоросів, перекинчиків, яничарів тощо), „оранжевих верблюдів”, денаціоналізованих манкуртів, „чистих” росіян.
Коли народ опиняється в подібній ситуації, зростає роль партій, які можуть запропонувати привабливу концепцію, надихаючу ідеологію, перспективну програму виходу із кризи.
Що ж наші партії зробили для відродження села саме як людинотворчої та націозберігаючої системи? Що зроблено для того, щоб оновити і доповнити цю систему новими сучасними елементами? Яка партія має програму відродження українського села? Скільки сіл хоч одна з них під свою опіку і відродила? Яку законодавчу і матеріальну базу підвели партії влади (і вчорашні, і нинішні) під програму (де вона?) відродження села. Яка опозиційна партія запропонувала натомість щось своє і краще?…
Зрештою, що зробила і влада (вчорашня та нинішня), і опозиція (котра ще недавно була в таборі “помаранчевих”), щоби саме село усвідомило свою національну сутність та призначення і набуло здатності ставити ці питання перед заїжджими шахраюватими мисливцями за голосами? Адже поки що наше село — ограбоване, знелюднене і внутрішньо розчленоване – не усвідомлює необхідності національної держави, тому не здатне боротися за неї, тобто за своє майбутнє. Поки що село двічі на рік бореться за солярку – щоб уникнути голоду і забезпечити „наваром” зграю різних хижаків…
Прочитайте програми нинішніх партій, програми всіх суб’єктів виборів. Сказане там, якщо таке є, скоріше нагадає план облаштування польового стану, а не програму всебічного відродження села. Більше того: суб’єктами цих виборів, уже після перемоги „помаранчевої” революції, є і партії, котрі оголошують себе спадкоємцями КПРС, яка тричі за минуле століття влаштовувала українцям, передусім українським селянам масові голодомори. Чого ж іще чекати українцям від держави, де таке можливе?
І прочитайте нашу програму – „Програму реалізації української національної ідеї у процесі державотворення” (Київ 2005 р.), яку розробила не партійна, а орденська організація „Тризуб” імені С. Бандери, яку взяла на озброєння єдина партія – Народний Рух України за єдність, і йде з нею на вибори 2006 року.
Ми стверджуємо: „Українське село як система національного людинотворення і націозбереження стане необхідністю та об’єктом постійної турботи влади лише у власній національній державі. Тільки в цьому порятунок і перспектива”.
Тому на чергових виборах саме питання утвердження у практиці державотворення української національної ідеї, національно зорієнтованої ідеології державного будівництва, українського національного відродження мають бути першочерговими критеріями вибору між претендентами на голоси селян.
Село має шанс докорінно змінити своє нинішнє жалюгідне становище, якщо віддасть голоси за тих, хто на всіх рівнях законодавчо-представницької влади береться відстоювати наступне:
Українська національна ідея мусить стати метою, прапором і постійним фактором нашого державотворення. Якщо замість ідеї створення української національної держави кандидат, партія чи блок пропонує якусь політичну доктрину (комунізм, соціалізм, соціал-демократизм, лібералізм, глобалізм, ринкові й аграрні реформи, громадянське суспільство, соціальний захист, матеріальні блага тощо), то насправді це пропозиція законсервувати нинішній стан народу або погіршити його.
Кандидат у депутати, партія чи блок ідуть до влади, щоби домогтися негайного витворення і законодавчого утвердження національно зорієнтованої ідеології державотворення –з чітким формулюванням мети, концепції, програми українського державного будівництва. Народ має право знати, яку державу і для кого будуємо. Відсутність такої ідеології – це свідчення або політичного шахрайства, або політичної недорозвинутості наших державотворців.
Обрані зобов’язуються боротися за перехід від нинішньої космополітичної демократії та клановості до українського народоправства у практиці формування всіх гілок влади і за суттєве та постійне розширення виборності. У незалежній національній державі творити закони, керувати і судити можуть тільки обранці народу. Це лише підневільним народом, його добром і його майбутнім розпоряджається меншість, яку призначив узурпатор, внутрішній чи зовнішній окупант.
Претендент на голоси селян повинен уже під час виборчої кампанії створювати у своєму окрузі з людей, яким довіряє громада, мережу власного представництва і взаємодії з виборцями, щоби громада мала довкола кого об’єднуватися для щоденного захисту своїх прав і свобод, для реальної участі у процесі державотворення та для усування керівників, чия діяльність шкодить інтересам громади, нації, держави.
Обирати треба тих, хто хоче і може запропонувати реальну програму всебічного відродження українського села і готовий боротися за її узаконення й у Верховній Раді, й непарламентськими методами – якщо там не знайде підтримки.
Це лише окремі витяги з нашої Програми, з якою ми, націоналісти-бандерівці, завдяки НРУє, йдемо до виборця – вкраїнського селянина. Національна держава потрібна всім складовим українського суспільства: інтелігенції, робітництву, військовим, студентству, державним службовцям, підприємцям, дітям, людям пенсійного віку тощо, бо лише в ній запорука нашого безхмарного майбутнього.
Неправда, що рядові виборці, зокрема сільські, не зможуть вплинути на результати виборів: якби це було так, то не витрачали б сотні мільйонів на підкуп і обман виборців, не спостерігали б ми такої лютої гризні між претендентами за вплив на виборців, який вони мають тільки за електорат.
Неправда, що колись нам вдасться обрати до влади святих, які самі, без нашого впливу і тиску, ощасливлять нас. Такий підхід призводить до того, що обираємо не найсвятішого, а найшахраюватішого, який найкраще зумів прикинутися безгрішним.
Неправда, що окремий депутат, партія чи блок не можуть нічого зробити для реалізації наказів виборців. Можуть! Бо за ними – маси виборців. Підняти, згуртувати, повести їх на боротьбу за інтереси громади нації, держави – обов’язок кожного, кого обрав народ. Не захочуть – домагатися всіма засобами негайного позбавлення таких депутатів мандатів й обрання інших. Реальна загроза проведення операції „відрізання рила від корита” миттю стимулює їх до боротьби за народні інтереси.
Наша доля — в наших руках. Бо незмінними правдами є Шевченкові слова: „Борітеся – поборете! …” та „В своїй хаті своя й правда, і сила і воля”.
З цим переможемо. І хай допоможе нам Бог!
„Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення”
Село – це не тільки продуцент товарного хліба і не лише виробник сировини для міської харчової промисловості, як вважають і влада, й “опозиції”. Українське село – це сформована за цілі тисячоліття ефективна й унікальна система всебічного матеріального і духовного життєзабезпечення, національного людинотворення і націозбереження.
Не може бути “неперспективних” сіл: кожне з них – це частка українського національного світу і кожне необхідне нації. Відроджувати, розвивати та зберігати треба кожне село – не лише як виробничу одиницю, а передусім як живу й незамінну клітину національного організму. Успішно розвиватися українське село може тільки в українській національній державі. Інакше воно й надалі залишатиметься об’єктом грабежу та експлуатації.
Уся державна політика і практика щодо села повинні бути спрямовані на його збереження, відродження і всебічний розвиток, на створення таких умов, щоб не тільки припинилася міграція із села, але й почався зворотній процес – повернення колишніх селян і переселення в село частини мешканців міст. Саме за цим і повинна оцінюватися аграрна політика і практика влади.
Невідкладним вважаємо:
Розробити реальну національно зорієнтовану програму всебічного відродження і розвитку українського села. Передбачити в державному бюджеті суттєві витрати на всебічне відродження села.
Припинити нинішню адміністративно-територіальну реформу як таку, що не обґрунтована реальними потребами села та держави і реалізація якої може бути згубною для українського села.
Держава має стати першим, вигідним і надійним партнером, опорою та захисником селянина-товаровиробника. Влада повинна всебічно сприяти розвиткові приватного підприємництва і кооперації селян-господарів.
Прийняти Закон про пільгове, у кілька разів нижче, ніж у великих містах, оподаткування малих підприємств, які творяться у селі.
Забезпечити як державні замовлення, так і закупівлю державою від селян надлишку товарної продукції за наперед встановленою ціною, яка має окупити затрати на її виробництво, гарантувати мінімальний прибуток та унеможливити щорічний грабіж селян різними посередниками і трейдерами.
Створити фонд державного страхування сільськогосподарського виробництва.
Прийняти Закон про економічну диверсію і ввести кримінальну відповідальність за штучне завищення цін на паливно-мастильні матеріали (що стало вже традиційним, особливо перед посівною та збиральною кампаніями). Винні в цьому особи повинні бути суджені за економічну диверсію проти держави, шахрайську змову з метою одержання надприбутків та злодійство в особливо великих розмірах; фірми – позбавлятися ліцензій, а їхнє майно – конфіскуватися і, за рішенням фонду державного майна, або перейти у власність держави, або бути проданим з аукціону.
Відродити вітчизняне сільськогосподарське машинобудування і створити дієву систему лізингу. Налагодити випуск сучасної, особливо малої техніки для села, засобів захисту рослин, мінеральних добрив тощо та пільгове кредитування їх закупівлі.
Заморозити можливість продажу землі та її дарування у спадщину, а також інші операції спекулятивного характеру із землею, які зараз мають місце, до утворення державних і ринкових інституцій, які обслуговують та легалізують (і регламентують) рух земельних ресурсів.
Надати земельні паї сільській інтелігенції та працівникам, зайнятим у сфері обслуговування села. Якщо в даний час це вже неможливо зробити у формі виділення земельних ділянок, то повинні бути розроблені компенсаційні механізми.
Забезпечити реальну присутність держави на сільськогосподарському ринку. Спрямувати політику цін, субсидій, кредитів, тарифів у першу чергу на захист українського селянина.
Дозвіл на імпорт сільськогосподарської продукції може видавати тільки Верховна Рада і тільки тоді, коли Уряд доведе, що українське сільське господарство не може задовольнити попиту.
Не допустити створення та існування підпільних латифундій на десятки тисяч гектарів землі, які по-хижацькому експлуатують землю з метою отримання надприбутків.
Утворити та ввести у дію необхідні ринкові інституції для функціонування аграрного сектора економіки, для виходу на іпотечний механізм кредитування сільського господарства.
Держава повинна організувати і фінансувати створення у гірських селах мережі кабельного телебачення.
Прийняти на законодавчому рівні, передбачити реальні джерела фінансування і ввести в дію державні програми “Сільські дороги”, “Сільська вулиця”, “Сільське подвір’я”, “Сільська школа”, “Сільські осередки та об’єкти культури”, “Фізкультура і спорт у селі”, “Сільський телефон”, “Агротуризм” тощо.