Розуміти і діяти
Олег БАГАН
Ця рецензія Олега Багана писалася якраз в останні дні життя незабутнього Василя Іванишина. Друкуємо її без змін, ще раз віддаючи шану і дяку оригінальному вченому і визначному ідейному натхненникові сучасності.
Редакція «ГЗ»
Розуміти і діяти
Нещодавно Науково-культурологічне товариство «Бойківщина» (керівник – Любомир Сікора) презентувало в серії своїх культурологічних бесід «Тезаурус» Василя Іванишина, тобто словних літературознавчих термінів і понять. Хоча зміст і концепція словника ніби-то не передбачає полемічного «заряду», що є в програмі «бойківських» культурологічних бесід, все ж автор у своєму виступі зробив розмову про наукові категорії і естетичні поняття вельми захопливою, дискусійною і повчальною. Видання стало самобутнім науковим явищем і вже зацікавило студіюючу молодь. З огляду на це ми спробуємо дати свої оцінки-осмислення цієї порівняно невеличкої, але місткої ідеями книжки.
Повна назва книжки: «Тезаурус до курсу «Теорія літератури»: основні засади формування націоцентричного літературознавчого мислення». Автор явно не пробував конкурувати з існуючими літературознавчими словниками обсягом і кількістю гасел свого словника. Його метою було вироблення і стратегічне унапрямлення такого наукового мислення, яке б чітко базувалося на трьох визначальних істинах – категоріях: Бог, Україна, Свобода. «Тезаурус» став черговим твором В.Іванишина (як і його сина – Петра Іванишина, який виступив тут редактором видання), який реалізує авторову давню засаду «національно-екзистенціяльної методології». Коротко її можна сформулювати так: усі явища культури і мистецтва мають розглядатися науковцем з позицій усвідомлення глибин буття, захисту і розвитку нації. Саме нація є тим духовним, органічно культуротворчим і суспільно-політичним континуумом, в якому найповніше може реалізуватися особистість. У книжці наведено багато теоретичних, ідейних положень та дефініцій, які допомагають глибше збагнути ці методологічні та світоглядні тези.
Відзначимо якісну лаконічність, логічність і концептуальність мислення Василя Іванишина. Особливо це стосується тих гасел, де розписані тлумачення складних, іноді полемічних, контроверсійних понять, теоретичних та ідейних положень. У словнику немає загальникових, двозначних визначень, що є доволі характерним для цього жанру, оскільки авторам завжди доводилося зсумовувати різні теоретичні положення і системи.
В.Іванишин чітко називає явище своїми іменами. Передусім ті літературні, культурні і наукові явища, що позначені якимось негативізмом, деструкцією, антинаціональним, а це: культурний колоніалізм, постмодернізм, масове мистецтво, авангардизм, кітч і т.ін. Тут зауважимо: у сучасній українській науці витворилася ситуація «завороженості», під якою ми розуміємо інтелектуальний параліч, ідейну безплідність і сліпий пієтет перед західними науковими теоріями. Це пояснюється тим, що понад півстоліття в радянський період українська людина і культура перебувала в стані морального та ідейного гніту, культурної відгородженості від світу, без нормальних форм і інституцій, тобто без якісних часописів, видавництв та академічних установ, які б уможливлювали ефективний науковий діалог і творче засвоєння нових ідей. Відбулася катастрофічна провінціалізація (відставання і здрібніння) українського культурного і наукового мислення, його зашореність і примітивність. Більшість українських культурників і науковців прийняла все, що виникло на Заході в сфері ідей від 20-х рр. ХХ ст. до 90-х рр. (тобто в період панування большевизму на нашій землі), як неодмінний позитивний набуток людства, єдиноможливий шлях оновлення національної культури, як теоретичну й естетичну альфу і омегу для сучасного інтелектуала. Тому науковці переважно середнього віку й особливо заповзято молодь кинулися калькувати західні методологічні, ідейні, теоретичні зразки. Фактично калькуванням західного постмодерну займається і сучасна українська література: це постійне штукарство, безідейність, і безпроблемність творчості, руйнація духовних і традиційних вартощів і принципів мистецької краси, егоцентризм, епатажна вульгарність, глумлення над всім високим. Тож, коли сучасник звертається до цієї культури, то не знаходить там ані органічної досконалості стилю, ані шляхетности духу, ані значущих і насущних проблем, щоб самому підноситися на вершини естетичних переживань і проникливо-високих дум. Так сталося об’єктивно: Захід і західна культура стали також жертвами великого «бунту мас» (Х.Ортега-і-Гассет), тобто повсюдного наступу меркантилізованих ментально, вирваних із християнства, із середовища духовних принципів, озлоблених, гедоністичних юрб. Цю цивілізаційну небезпеку передрікали ще Ф.Ніцше, Г.Лебон, О.Шпенглер, Х.Ортега-і-Гассет та ін. наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Якщо в Російській імперії і деяких інших країнах цей бунт мас вилився у вакханалію терору і встановлення тоталітарного режиму небаченої жорстокості, то на Заході, де вдалося силою та ідеями зупинити наступ різних анархістів, соціалістів і комуністів, він обернувся дивовижним сплеском матеріалізму, цинізму і антитрадиціоналізму. На рівні культури це виразилося у надзвичайному поширенні примітивної поп-культури (джазу, авангардного мистецтва, рок-н-ролу, кітчевого постмодернізму та ін.), яка має одну велику мету – зруйнувати духовну (релігійну) субстанцію Особистості, перетворити її на звичайного споживача, людину здатну сприймати тільки щось спрощене, з тенденцією до деструкції. Саме цю культуру, як ніби-то «антитоталітарну», «несовєтську» і «справді передову», нам сьогодні запропонували прийняти за неуникненний еталон і модель власного мистецько-інтелектуального розвитку. Зрозуміло, що на Заході паралельно упродовж уього ХХ ст. розвивалися високоякісні, традиціоналістські, продуктивні література, мистецтво і наука. Однак через специфічну ситуацію, коли суспільством маніпулюють засоби масової інформації, що перебувають «на утриманні» фінансових кіл, які зацікавлені в поширенні і зміцненні мас-культури як фактору примітивізації мас, високоякісна західна культура і наука потрапляють лише спорадично. Це яскраво видно на прикладі телебачення: із 1000 художніх фільмів на українських каналах за місяць з’являється 1-2 справжні твори мистецтва. Власне цю проблему відмовляється визнати і проаналізувати сучасна українська наукова еліта. Вона «мовчки чухає чуби», або ховає голову в пісок, боячись критичного аналізу постмодернізму і його теорій, щоб часом не виявитися «не модною». І саме на цю глобальну і загрозливу проблему націлює «Тезаурус» Василя Іванишина.
Ось кілька думок з нього, подібних до яких не завжди прочитаєш в науковій літературі: «В українській літературі авангардизм набільше проявився у 20-х рр. у творчості футуристів, а потім у 90-х рр. у творчості таких об’єднань, як Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, «Нова література» - як запізніла реакція на творчу безплідність соцреалізму, грунтовно розкритикованого ще у 80-х рр. у межах літературознавства. Нових ідей і новаторських творів український авангард запропонувати не зміг, тому швидко виродився у пустопорожню і звульгаризовану словесну гру, в епатаж як самоціль і розчинився в постмодернізмі.
Або ось така думка про чужу експансивність в культурі: «Найбільш руйнівними виявами культурологічного імперіалізму і засобами девальвації, маргіналізації та деструкції національних культур в наш час є імперкомуністичні («інтернаціоналістські») і демоліберальні («загальнолюдські») вчення про якісь міфічні наднаціональні «вартості», які нібито набагато вищі і кращі за націольні».
Чи таке осмислення одного з типів літератури: «Література егоцентрично-формалістична – це література (точніше – тексти) словесної гри, єдиною метою якої є формотворчі амбіції автора, його самовираження через демонстрацію спроможності у грі словом, формою, асоціаціями, чужими текстами тощо. Твори такого типу позбавлені якоїсь значимої інтенціональності, у них марно шукати тематику чи мотиви, проблеми чи ідеї. Суперечність з ідеєю мистецтва, прихована чи явна інтенція деструкції, маргіналізації та нищення національної літератури, мистецтва, духовності – характерні ознаки і сутність творів такого типу (особливо авангардистських і постмодерністських)».
Або ось такий аналітично правдивий розтин постмодернізму: «Творчий» асортимент постмодерну: псевдолітературність, настанова на розважальність, квазіреалізм, заперечення будь-якої природної та соціальної ієрархії, програмно беззмістовне слово у поезії, пермутація, нонселекція, чорний гумор, перманентна іронія, провокуюча естетика, «холодний еротизм», патологічний секс, гедонізм, «атомування» людини, тиранія «нового», абсурдність, імітаторство, розмивання ідентичностей (національної, релігійної,сімейної, родинної, класової та ін.) людини, невмотивоване вживання нецензурної лексики, часте моделюваня головного героя як маргінала (злочинця), гомосексуаліста, наркомана тощо), заперечення історії.
… Постмодернізм в сучасній українській культурі проявився з 90-х років як фактор деструкції, обездуховлення і денаціоналізації літератури, мистецтва».
Часто В.Іванишин вражає прекрасним добором цитат з літератури, філософської світової думки. Наприклад, у гаслі «Геній», де подані глибокі й оригінальні визначення цього поняття різних авторів – від Канта до Ліни Костенко.
Такі гасла «Тезаурусу», як «Принципи стратегічного аналізу», «Критерії художності», «Класифікація художніх образів», «Форманти літературних творів», «Типи літератури», «Системний характер літературного твору» є просто зразковими схемами аналізу літуратури і літературного твору для студентства.
Шкода, що в «Тезаурусі» не подано, наприклад, таких гасел, як «графоман», «графоманство», «неонародництво», «просвітянщина» тощо. Адже сьогодні примітивними тексторобами продукуються цілі копи пустомельства, рутина і дешевий псевдопатріотизм буквально заливають читацьку аудиторію і тому молодій людині дуже важливо зорієнтуватися в цьому хаотизуючому і профанатовському напливі низькопробності. Кожна культура повинна захищати себе від безсмаку, від назадництва, від дрібничково-амбітного позерства в літературі, власне, від творення «літературщини». У ширшому вимірі, саме неонародництво сучасної української інтелігенції, тобто спримітивізоване розуміння національних традицій («шароварщина»), інтелектуальна загерметизованість, невідчуття реальних культурно-цивілізаційних проблем та інтенцій, сліпе плекання національної пасивності через постійну нарікально-стогнальну настроєвість в культурі, загрожує перетворити націю і національну культуру у вічних паріїв, у безнадійну провінцію. Саме просвітянщина витворила ля більшості української інтелігенції програму «страусиної стратегії», тобто програму занурення в пісок самообману, самозамикання перед викликами цивілізаційного розвитку, витворила ілюзію ефективного самозбереження без інтелектуально-культурного напруження. Вона або обмежує наш широкий діалог зі світом, або уникає його цілком.
На жаль, «Тезаурус» Василя Іванишина» відбиває й правописну неузгодженість сучасної української мови, що, очевидно, треба буде усунути при перевидані книжки. Так, автор подає прізвище відомого німецького філософа як «Шлейєрмахер», хоча мало би бути, згідно з німецькою вимовою і сучасними настановами української транскриптології «Шляермахер»; грецьке слово записане як «аксіс», хоча вартувало б уніфікувати написання його з традицією використовувати в подібних словах літеру «и», як у слові «катарсис».
Ми дякуємо товариству «Бойківщина» за такий подарунок, який неодмінно збагатить сучасне українське культурологічне і літературознавче мислення, за наклад 100 примірників. Однак просто вимагаємо від друзів і побратимів Василя Іванишина видати цю надзвичайну «поживну» книжку належним тиражем і в належному технічному оформленні. Бо, як ніхто інший, Василь Іванишин вчить кожну мислячу людину правильно розуміти і діяти у сфері національної культури. А це найважливіше: набуті знання тільки тоді продуктивно «вирують» в молодій людині, коли вона навчилася розуміти їхню інтенціональну дію.