П’ятнадцять втрачених років
П’ятнадцять втрачених років
Якось тихо і непомітно пройшла в Україні одна із найбільших дат в історії українського народу – 1-е грудня, день Всеукраїнського референдуму, після якого Україна здобула державність і суверенітет, а українці можливість будувати власну національну державу. Дві дати – День незалежності і День Всеукраїнського референдуму, а яка разюча різниця в їх відзначенні.
В житті кожного народу є періоди підйому і спаду його суспільно-політичної активності. Серед них бувають історичні моменти, революційні часи найвищого підйому народних мас, які кардинально змінюють ситуацію. У 20-у столітті українці тричі були на вершині боротьби за свою державність. Результати референдуму є вершиною цієї боротьби. Ніколи ще до того, українці не були настільки одностайні у своєму політичному волевиявленні.
То чому ж так замовчується ця дата? Відповідь на це питання є очевидним. Проголосити незалежність України, зібрані на той час тоді у Верховній раді УРСР провідні політики, були змушені під тиском обставин – провалу ГКЧП та наростаючої революційності народних мас. Менша частина з них робила це свідомо, більшість же зі страху перед неминучою розправою. Референдум – це вже плід не лише політиків, а в першу чергу українського народу, волевиявлення національно пробуджених і соціально покривджених народних мас.
Тому нинішня політична окупаційна влада в Україні, основу кадрового складу якої складають привілейовані представники національних меншин, робить усе, щоб українці забули про той День, коли вони були на вершині своїх досягнень. Бо, починаючи з першого грудня, вони мали шанс піти тим шляхом, кінцевою зупинкою якого була б Українська Національна Самостійна Соборна Держава. Але так не сталося. Пішли іншим. І маємо, те, що маємо. Отже, забути про референдум, викреслити його з пам’яті народу необхідно і тим, що нині при владі, і тим, хто після 1-го грудня злигався з комуністичною номенклатурою, зупинив його революційний порив, повів іншою дорогою – до новітньої неоколонії.
До референдуму, українці були єдиною нероздробленою й непоборною силою. Навіть, якщо б він пройшов, не через голосування бюлетенями, а відбувся “плебісцит крові” (Я.Стецько), зупинити українське волевиявлення на шляху до свободи не змогла б ніяка сила. А після референдуму – зупинила. Чому? Відповідь на це питання можна знайти лише вникнувши в ідейну площину цієї боротьби. Український народ боровся за національну державу, і ні за що інше. Він наївно сподівався на те, що й ті політики, які його в той час вели – теж борються за національну державу. Тому люди не помітили того лукавства, коли вони його обманули, усунули з українського державотворення українську національну ідею, підмінивши її жупелом космополітичної демократії, а національні цінності підмінили ліберальними.
Ідея – це основа боротьби, рушій будь-яких історичних, суспільно-політичних процесів. Антиукраїнські сили це чудово зрозуміли. Після здобуття Україною незалежності, вони спільними зусиллями, використовуючи ідейну немічність демократів, приступили до погашення активності народних мас та демонтажу здобутої державності. Тому, ставка на ідею була замінена орієнтацією на політичних лідерів, а насправді політичних карликів, в душі яких, окрім амбіцій, немає нічого святого. Спочатку такими лідерами були дисиденти-демоліберали, які через збіг історичних обставин та за допомогою різних спецслужб очолили національно-визвольні процеси. Антиукраїнським силам вони були потрібні, як носії чужих, ворожих ідей у боротьбі з українським націоналізмом; як ширма перед продажним ліберальним Заходом; як клапан для випускання пари з котла народного гніву; як інструмент для партійного подрібнення українського суспільства; як надійне прикриття своєї злочинної діяльності в перші роки незалежності – у часи, коли творилися олігархічні клани і йшло тотальне пограбування українських національних багатств.
Коли Україна була пограбована, коли в українців забрали все і пустили з торбами по світу, коли у неоголошеній війні на знищення українців як нації, більшовицьку систему влади замінив антиукраїнський режим внутрішньої окупації, в середовищі політичного бомонду дисиденти-демоліберали стали майже непотрібні. Вони зробили свою юдину роботу. За їхньою допомогою до влади в Україні прийшли неукраїнці.
Тому, починаючи з виборів 2002-го року, вони як орієнтир для громади були усунуті, а їх місце непомильних „батьків народу”, зайняли інші “месії” – ті, які зараз ведуть людей на “болотяні вогні”. З лексикону політичної боротьби взагалі зникли такі поняття, як українське національне відродження, українське національне народовладдя, українська національна ідея тощо. Їх замінили такі космополітичні, новоімперські доктрини як політична нація, громадянське суспільство, право людини (без права нації) тощо.
Підготовка до антиукраїнської контрреволюції велася десять років. Відбулася вона, коли вони вже зміцніли: під час виборів 2002-го, 2004-го і 2006-го років. Причому, на першому етапі, демократам ще дали можливість побувати в парламенті, але востаннє. На другому, вони повинні були остаточно збаранізувати український народ, ідейно переорієнтувати його, перетягнути з-під синьо-жовтих знамен під помаранчеві. Що вони й зробили. А на третьому етапі, коли з владних структур почали вимітати все українське – їм показали на двері.
За цей час, українців було остаточно усунуто з усіх трьох гілок влади, від будь-яких впливів на процеси державотворення. Антиукраїнські сили приступили до побудови на українській землі своєї космополітичної держави. Держави із замаскованим гаслом: „Україна – без українців!”. Для цього вони й творили протягом останніх 15-и років режим внутрішньої окупації та систему нищення всього українського.
Єдиною перепоною на шляху їх безкарного панування на поті та крові українського народу є сам український народ. Але, лише в тому випадку, коли він буде діяти в рамках організованого революційного націоналістичного руху, озброєний українською національною ідеєю. Тому-то вороги стараються применшити роль Всеукраїнського референдуму, викреслити його з пам’яті народної, щоб він бува не пригадав, за що боровся в 1991-у році, і не зрозумів, що має зараз.
А має – на українській землі, під українськими національними символами державне утворення із назвою Україна, що, насправді, є закамуфльованим гетто для безправних аборигенів – спільний витвір всіх ворожих українській нації сил, незалежно від кольорів: червоних, рожевих, біло-голубих чи помаранчевих. Маємо внутрішній, створений зайдами-чужинцями, окупаційний режим із продуманою і втіленою в життя системою нищення української нації.
Антиукраїнська система ефективно діє через офіційні державні структури. Наприклад, існує система нищення української духовності. Де знаходиться її штаб, – здогадуєтеся? Ну звичайно ж – міністерство культури. А система нищення українського села, як животворної клітини у творенні української нації, де її штаб? Ну звичайно – міністерство аграрної політики і т. д.
А існують ще й інші системи: система обезлюднення України і наповнення її неукраїнським елементом; система дехристиянізації українців; система деморалізації та роздрібнення українського суспільства; його денаціоналізації, русифікації, американізації; система нищення української освіти, науки, військового потенціалу. І все це знаходить свій притулок у найвищих владних кабінетах та сесійних залах Верховної Ради, кабінету міністрів, адміністрації Президента, безперервною лавиною подається через ЗМІ.
Вихід із цього зачарованого кола один – продовження національно-визвольної революції, цілковите знищення антиукраїнського внутрішнього окупаційного режиму, ліквідація існуючої системи влади та заміна її системою українського народоправства в українській національній державі. Право на цю державу українці мають від Бога, обов’язок її здобути – від попередніх поколінь, від героїв що поклали своє життя на жертовний вівтар України.
Результати референдуму 1-го грудня 1991 року – це здобуток українського народу, це його перемога. Тому слід повернутися в наше недалеке минуле, використати здобуту незалежність від зовнішнього окупанта, як оплот боротьби проти внутрішнього. Зійти з дороги яка веде в нікуди, до погибелі українців і стати на шлях боротьби за своє законне право бути господарями на власній землі, за свою хату – українську національну державу, в якій своя правда і сила і воля.
І хай на цьому шляху допомагає нам Бог!
Керівник політичної референтури ВО „Тризуб” ім. С. Бандери підполковник Іван Сута