Для українців, чи без українців?

Для українців, чи без українців?

“Сколоти – це найстарша нація світу”.

Римський історик Помпей Трог.

„Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду й повинна лише їм коритися”.

Дмитро Донцов.

Ми стали нацією і не можемо вже думати і прагнути інакше, ніж думає і чинить державна нація”.

Юліан Вассин.

„Спільність пролитої крови за спільні політичні ідеали – це перша ознака нації”.

Михайло Колодзінський.

“Якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці”.

Ліна Костенко.

Українці, з приходом нової влади, віч-на-віч зустрілися ще з одним типом імперського поневолення – духовного, методи діяльності якого набагато витонченіші та підступніші. До виборів в Україні домінував попередній ворог - московський імперіалізм, якого ми так і не позбулися, який діяв і діє більш відкрито, грубо та брутально, а тому з ним легше боротися.

Новий же – діє скрито, під іншою личиною – демократії, свободи слова, свободи віросповідування, прав людини тощо. Але в такий спосіб він бореться проти вищого права - права нації на своє самовизначення. Він сповідує і втілює в життя – чуму для всього цивілізованого світу останніх трьох століть – лібералізм.

Він протиставляється Заповідям Божим та Ідеї Нації, нищить створені сотнями поколінь суспільно-родинні устрої, традиції, національну окремішність, релігію, мораль. Він, як ракова пухлина - розтліває національний організм із середини, в’ятрюється в його душу, нищить у ньому все те, що є для нього святе, залишає його обездуховленим, зденаціоналізованим, не здатним до спротиву зовнішнім ворожим чинникам. Його наступ – тотальний, він нищить одночасно суспільство, громаду, родину, сім’ю, особистість, всі складові частини нації.

Тепер, після приходу нової, зорієнтованої на Захід, а не на побудову власної національної держави влади, ми на свої шкірі відчуємо все те, що вже відчули державницькі нації вільного світу, зустрінемось із проблемами, перед якими постала зматеріалізована, духовно, морально та релігійно розкладена “вільна” об’єднана Європа.

Є одна незаперечна доведена історією істина: якщо у народу забрати національну ідею, він стає потурнаком, натовпом, юрбою, з якої будь-якому ворогові легко творити послушне знаряддя для своїх далекосяжних антинародних планів; і навпаки – ідея підносить народ, окрилює його, вказує йому кінцеву мету, до якої він прямує твердим впевненим кроком, долаючи будь-які труднощі.

Проти лібералізму та його політичного витвору – глобалізму, який у підступний спосіб силоміць нав’язує вільним народам світова мафія, з величезним трудом ведуть боротьбу уряди національних держав. Українському націоналізмові доведеться вкотре вести боротьбу між двома імперіями, та їхніми носіями – московським та західним месіанством. Кожен із них, має в Україні колосальні впливи, поборює один одного за домінування в середині держави, але спільно виступає проти всього українського, національного. Вони пильно відслідковують та поборюють всі ті процеси, які прирощують національну свідомість, які створюють можливість для об’єднання українців навколо національної ідеї, та поетапного утворення ними – організованого націоналістичного руху, революційного політичного Проводу і в кінцевому результаті здобуття української національної держави.

В національній державі – ліквідовуються будь-які зовнішні імперські інституції, там приходить до влади і стає повноправним господарем корінна нація. Одночасно з нею, на правах вільних громадян, забезпечуються всі політичні та громадянські права представникам національних меншин, якщо вони визнають за нею право господаря. Усі вільні народи користуються цим правом. І лише українцям, коли вони намагаються законного права на власну державу, зовнішні вороги та їхні “п’яті” колони всередині держави штучно приписують всякі – фобії.

Для того, щоб попередити всі безпідставні закиди в нашу адресу, та не розводити лишніх дискусій, наведу витяг із нашої програми, щодо вирішення національного питання в Україні: “…Неукраїнців в Україні – лише коло 20%. І абсолютна більшість із них зовсім не настроєна проти українців та їх права мати власну державу для забезпечення своїх власних інтересів і прагнень…там же …”Тризуб” діє в дусі українського націоналізму і тому будує свою національну політику не на тому, щоб позбутися всіх неукраїнців, а на тому щоб зробити Україну своєю національною державою. Бо органічно вписати національні меншини в українське суспільне життя можна буде тільки на основі української національної ідеї і тільки в українській національній державі. А закласти надійні підвалини спільного майбутнього можна і треба вже зараз – у процесі розгортання боротьби за реалізацію української національної ідеї. Бо майбутнє національних меншин в Україні неминуче визначатиметься таки українською нацією і буде зумовлюватися як їхньою нинішньою роллю в державі та суспільстві, так і їхньою участю в процесах українського національного державотворення… і далі: …1) Державна національна політика має випливати з української національної ідеї та усвідомлення принципової різниці між правами національних меншин і нахабними реваншистськими претензіями колишніх окупантів та колонізаторів, які прикриваються інтересами національних меншин.”(Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення. Київ. 2003.)

Протягом усієї діяльності у “Тризуба” завжди було одне і незмінне ставлення до неукраїнців:

• побратимське – до тих, хто разом з нами бореться за УССД;

• толерантне – до тих, хто позитивно ставиться до нашої боротьби за УССД;

• вороже – до тих, хто протидіє процесам українського національного відродження і державотворення.

Таке визначення є найбільш точним, а ставлення є найбільш справедливим, і відповідає всім цивілізованим правилам та законам у взаємовідносинах між корінною нацією і національними меншинами.

У антиукраїнських ворожих сил цілком інше ставлення до цієї проблеми:

• солідарне – до всіх колишніх окупантів та колонізаторів, які створили та підтримують антиукраїнську систему влади, являються їхньою “п’ятою” колоною всередині України;

• толерантне – до різноплемінних зайд із усіх-усюд, та їхніх намірів поживитися за рахунок України;

• вороже – до законних господарів України, корінної нації – українців, та їхніх намірів утворити власну державу.

Можливість безкарно грабувати будь який народ, появляється при одній умові - після його поневолення, позбавлення його власної державності; коли силоміць обмежуються всі без виключення його законні права, а на його етнічних землях твориться колоніальне адміністративно-територіальне утворення кероване чи контрольоване окупаційною владою. Отже відбувається зовнішня інтервенція, з усіма витікаючи ми звідси наслідками. Але як і на далі грабувати народ, коли появляється державність і зникає зовнішня окупація?

Виявилося, що можна. Міжнародні імперхижаки, і в таких умовах винайшли способи і методи національного поневолення та паразитування за рахунок визиску інших народів. Для цього потрібно – не допустити, чи усунути корінну націю від влади, і замінити її своєю – інтернаціональною маріонетковою “п’ятою” колоною. За її безпосередньою участю, витворити ворожу стосовно титульної нації систему влади, а для її ефективного, надійного і безперебійного функціонування, як кадровий резерв, використовувати неукраїнський елемент. Після незавершених національно – визвольних змагань 1989 – 1991 років події в Україні розвивалися саме за таким сценарієм.

(Вперше в Україні цю тенденцію підмітив, … і неодноразово загострював на неї увагу Василь Іванишин: “ Українська нація і в незалежній державі продовжує залишатися заручником ще імперської національної політики, одним із головних правил якої було не допускати представників корінної нації до керівництва в системі влади, науки, освіти, культури, інформації, фінансів, промисловості, сільського господарства, юриспруденції, військової справи, медицини тощо. Якщо не було відповідної кандидатури з неукраїнців, брали українця, але тільки не місцевого, а вже ні в якому разі – не національно свідомого.

Ця політика дбайливо збережена і в незалежній Україні. Тому Держава Україна – не національна, влада в ній – космополітична і демонстративно антиукраїнська, головною її опорою є не національно свідомі українці, яких вона боїться, а виключно національні меншини, які й виступають основним кадровим резервом влади. А відміна графи “національність” у наших паспортах та інших документах покликана узаконити національну чужерідність влади і в такий суто бюрократичний, “західний, “демократичний” і “невинний спосіб” здавалося б, спосіб скрити, заховати від українців цю неукраїнськість керівної в усіх сферах життя “української еліти”. Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення. Київ. 2003.

А що буде, якщо національні меншини стануть під прапор національної ідеї, і разом із українцями розпочнуть боротьбу проти усяких зайд якоїсь “міжнародної національності”?).

І що цікаво: ті, хто ще недавно був у на різних полюсах у протистоянні за панування у світі – російський та американський імперіалізми, діяли у випадку з Україною спільно та узгоджено. Згадаймо приїзд в Україну Буша – старшого, його намагання врятувати від розпаду Радянський Союз, запобігти від’єднанню України.

Всупереч намаганням усіх імперських потуг, Україна таки стала незалежною державою, що автоматично привело до розпаду СРСР, та утворення на частині його території низки національних держав. Україна – національною державою не стала, і допомогли її у цьому, спільними зусиллями як зовнішні вороги, так і свої доморощені яничари. Російські впливи на той час були сильнішими, а тому до влади в Україні прийшла проросійська комуно номенклатура. Саме вона і стала основою для створення олігархічних кримінальних кланів.

Тим часом ситуація, як в Україні так і поза її межами змінювалася, вплив проросійських сил, не дивлячись на повну узурпацію влади, та небачену русифікацію ставав дедалі слабшати, напруження між владою і народом дійшло крайньої межі, і цим не забарились скористатися інші окупанти. “Помаранчева революція” є логічним завершенням їхньої тимчасового успіху. Вірю – що і недовготривалого.

Світовій мафії, для того щоб зберегти при владі в Україні своїх ставлеників необхідно наступне: ні в якому разі не усовувати цілковито проросійські впливи, та функціонування сформованих за допомогою московських капіталів мафіозних кланів; добитися лише їхньої максимальної нейтралізації стосовно нової влади; посилити впливи місцевого яничарського корпусу; максимально нейтралізувати впливи націоналістів, витворити ідейну базу для нової маріонеткової влади, та запустити в хід механізми її функціонування. Що й робиться. Головною перешкодою для їхнього безхмарного перебування в Україні, є – не усунуті від одноосібної влади олігархи, російський капітал, чи російські спецслужби, а корінний український народ, за допомогою якого вони прийшли до влади. Навпаки, всі названі вище суб’єкти – при потребі легко перетворяться у спільників в боротьбі проти українського народу, у його змаганні за свою національну державу.

Україна стала полігоном боротьби двох типів імперій, двох методів імперського поневолення. Старого типу, який діяв щодо поневолених націй і народів, за одним і тим же силовим принципом – окупація, перетворення в колонію, створення окупаційного режиму, пограбування національних багатств, пошук ідеологічного забезпечення.

Новий тип, переслідуючи ту ж саму мету діє в інший спосіб – спочатку ідейна база, під маскою “благородних” ідеалів підміна цінностей, розтлівання нації, створення внутрішньої окупації, узаконення окупаційної системи влади, перетворення етнічної нації в політичну створення неоколонії, пограбування національних багатств.

На прикладі України прослідковується еволюція імперіалізму, як історичного явища, перехід його з однієї фази в іншу, із відвертих брутальних силових форм, у більш витончені, замасковані.

Прикладом є мімікрія московського імперіалізму. Дійшовши своєї вершини під час комуністичного панування, володіючи шостою частиною території планети Землі, контролюючи мало не пів світу, він розлетівся за дуже короткий строк. Силові елементи для його утримання, виявились застарілими неадекватними до історичного часу. Він зберігшись, у державній формі Російської федерації, гарячково почав шукати інші методи і форми імперського поневолення, і в першу чергу ідейної бази, викинувши на смітник історії комунізм, але залишивши комуністів. Там де він діяв старими методами, він отримав нищівну поразку, і програш у Чечні, яскравий тому приклад. А неодноразові заяви кремлівських політиків, про створення нової ліберальної імперії свідчать про те, що їх вже дечому історія навчила.

В середині самої російської імперії теж точиться запекла боротьба між прихильниками старого і нового типу поневолення. І як видно із розвитку подій перемагають останні. Вони мають унікальний шанс скористатися прикладом перемоги “помаранчевої революції” в Україні. Що й активно почали втілювати в життя.

Московський імперіалізм практично не покидав Україну. Тут на нього працювали: маріонеткова влада, не менше 80% української економіки зосереджених в руках російського капіталу, збережена сітка спецслужб та мережа сексотів, Російська Православна Церква, легально діючі політичні структури, тотальна русифікація духовного, культурного, інформаційного простору тощо. Але діяти відверто, під виглядом старшого брата з його месіанством він вже не зміг (державність та незалежність теж стоять на заваді). Прийшлося пристосовуватись до нових умов. А можливість створити у цих, нових умовах, небачений досі прес русифікації та денаціоналізації українців, швидко доказав переваги нового типу колонізації над старим.

Остаточною перемогою новітніх форм імперського поневолення в Україні стала “помаранчева революція”, де віч-на-віч зустрілися обидва імперіалізми. Не випадково нею так по батьківськи опікувалися у Страсбурзі та Вашингтоні, у переможному завершенні якої вони були вкрай зацікавлені.

Причиною мімікрії імперіалізму, зміни форм його імперського поневолення, є ріст національної свідомості, утворення у природній спосіб – в процесі боротьби за державність нових етнічних націй, та наступ націоналізму у цілому світі.

Головною проблемою для всіх без виключення зовнішніх, чи внутрішніх окупантів, для панування в Україні будь-якого імперіалізму є – наявність в ній українців, та утворена ним впродовж тисячоліть - українська нація.

Поводирем кожної нації, у її нестримному історичному русі до ідеї-мети – національної держави, а при її здобутті – державним політичним керівництвом, є провідна верства нації або національна еліта – найкращі одиниці з-поміж усіх прошарків суспільства.

Характеристику та роль національної еліти найкраще усвідомлюють українські націоналісти. У вишкільних матеріалах ОУН зазначено: “Провідна верства нації - це люди які розуміють завдання нації, усвідомлюють її призначення, відзначаються силою характеру, волею до праці, творчістю, а при потребі без вагань жертвують своїм життям для добра нації. Творчість провідної верстви відбивається на історичному житті нації. Сильна провідна верства, багата ідеями, повна наснаги, характерна для сильних націй і забезпечує їм історичну долю та розвиток національних сил. Провідна верства постійно бореться за свою націю, за її силу та характер її членів, за реалізацію її нагальних завдань в ближчому і дальшому майбутньому.

Провідна верства найкраще проявляє себе в організованих формах державного життя. Вона стоїть біля державного керма і впливає на державно-політичне і культурне життя нації. Бездержавна нація не дає тих можливостей, які має нація державна. Тому провідна верства бездержавної нації спрямовує свої сили на втілення національної волі в державну форму як запоруку майбутнього творчого розвитку сил української нації.

Українська провідна верства завжди змагала до Української Держави. На нинішньому історичному етапі українська провідна верства насамперед ставить перед собою завдання вибороти Українську Самостійну Соборну Державу як запоруку українського майбутнього розвитку творчих сил Української Нації”.

Боротьба проти провідної верстви, проти консолідації її творчих зусиль – є стратегічно важливим напрямком діяльності будь-якого імперіалізму. На окупованих територіях, вона ведеться шляхом перетворення частини національної еліти за допомогою юдиних “тридцяти срібняків”, у слухняне знаряддя своєї колоніальної політики, а решта нейтралізується або фізично знищується. У державах де діє внутрішня, замімікрована під місцеву владу окупація, такий варіант не пройде. Приміром окупаційна політика США в Іраку і Україні кардинально різниться, хоча мета у неї одна. (Ірак теж був незалежною, але на відміну від України - національною державою, його не можна було підточити з середини, а тому під надуманим приводом було розпочато військову інтервенцію).

Україна здобула незалежність, існує як держава, є суб’єктом міжнародного права, а тому у брутальний спосіб ліквідувати носіїв національної ідеї – це створити собі зайві проблеми. Тут, для боротьби проти націоналізму і націоналістів потрібен інший підхід, інша методика. Вони давно винайдені, втілені в життя у численних неоколоніях – “бананових” республіках, і їх необхідно було черговим колонізаторам, лише застосувати в Україні.

Головним інструментом в руках міжнародної мафії, для новітнього національного поневолення є – лібералізм. За допомогою цієї винайденої ворогами Бога і людей сатанинської зброї, “сильні світу цього” розкладають нації, як неповторні, витворені на протязі історичного спільного буття етнічні суспільно-політичні формації. Вони розпорошують їхні цілісні організми, розтлівають національну еліту на окремі, взаємно поборюючі себе елементи, кожен з яких – є носієм чужинницької, ворожої ідеології. Характерним є і те, що всі ці новоутворені ракові пухлини, як у активній, так і в пасивній формі – протиставляються національній ідеї.

У випадку з Україною – на допомогу керованій неукраїнцями окупаційній системі влади, вмонтовано штучно утворену внутрішню антинаціональну “п’яту колону”. Вона і раніше була присутня, та послідовно підтримувана владою, але не в ранзі офіційної державної політики. Вона і є головною зброєю у боротьбі проти творення української провідної верстви.

Але і цього , як виявилось замало. Необхідно чимось сконсолідувати, і зовнішні, і внутрішні ворожі чинники, підвести ідейну базу, для їхнього функціонування. Створити для корінного народу, чужу, замасковано-ворожу ідейно світоглядну систему цінностей , та надати їй політичного завершення.

Останніми “досягненнями” світового імперіалізму, і її керівного ядра міжнародної космополітичної мафії, є підміна понять у визначенні нації і держави. В даному випадку: етнічної - чи політичної нації; та національної держави – чи космополітичного громадянського суспільства..

Ось тут ми підходимо до головного, до тієї проблеми – розв’язка якої має для України і для українців вирішальне значення.

У першому випадку українська нація – здобуває свою державу, стає в коло вільних народів, розвиває всі свої творчі сили і виконує свою історичну місію.

В другому - в разі перетворення її у політичну націю, наступає смерть української нації, чого так невтомно добиваються усі її вороги. При такому сумному фіналі, ми зникнемо з лиця землі, як українці, і як сотні інших народів, станемо перегноєм, живильним субстратом для інших народів. Першої мети цілеспрямованої послідовно домагаються українські націоналісти, живильною силою яких є християнство і націоналізм. Другу мету переслідують відверті і скриті вороги, ідейною базою яких антихристиянський матеріалізм, захланні великодержавні апетити та маніакальні претензії на панування над світом.

Перші – націоналісти, хочуть бачити Україну для українців; другі – імперіалісти, Україну – без українців.

Головним знаряддям їхньої духовної та політичної інтервенції, ідейним бур’яном, насмиканим з чужого поля є безбожний матеріалізм та всі його відгалуження – лібералізм, соціалізм, комунізм, нацизм, расизм, демократизм, анархізм, космополітизм-інтернаціоналізм, глобалізм, шовінізм і всяка інша пошесть, яка хоче паразитувати на поті і крові українців.

Для втілення своїх імперських планів, в чужих державах, як вже було згадано, необхідно мати не лише ідейну базу та необхідні ресурси, але і відповідне опертя, сформоване не лише з чужинців, а також із представників місцевого корінного народу – отруєних чужою ідейною блекотою, або ж свідомих відщепенців. Створити з них корпус доморощених яничарів, для розповсюдження ракової пухлини чужих ідей та інтересів, та боротьби проти носіїв національної ідеї. Наявність “татарських” людей, їхнє незміренне зло, і отруйні плоди – ціну їхньої зради, чудово розумів і гнівно засуджував Тарас Шевченко. У містерії “Великий льох” устами негативних персонажів - трьох ворон, які уособлювали, дві ворожі (як в наші часи) на той час польську і російську імперії, та місцеву продажну українську “знать”, надав цій проблемі пророчого змісту:

“Сю ніч будуть в Україні Родитись близнята. Один буде, як той Гонта, Катів катувати! Другий буде … оце вже наш! Катам помагати – Наш вже в череві щипає …”

Не перевелися ці спірохети національного виродження і в наш час. Діють вони під личиною різних благодійників, патріотів, націоналістів, помічників, консультантів, скін хетів, неформалів, екстрасенсів, телеведучих, громадських діячів, політологів, експертів, чи затаєних сексотів, - сіючи в народі зерна ворожої ідейної отрути.

Плоди їхньої діяльності – втрата Української Народної Республіки у 1920-21 роках, і як наслідок десятки мільйонів помордованих українців; незавершена національно-визвольна боротьба 1989-91 років, в результаті чого Україну перетворено в новітню неоколонію; “помаранчева революція” 2004 року, перетворена на бунт проти старої влади, вислідом якої є прихід до влади чергових пройдисвітів, та їхнє намагання добити українську націю, шляхом перетворення її у безідейний конгломерат – політичну націю.

Вперше українців “ощасливили” звісткою про те, що вони вже не сироти, без роду і племені, а новонароджена нація – вожді “помаранчевої революції” на Майдані у перший же день всенародного революційного зриву. Це було сказано публічно на всю Україну і на весь світ; для всього світового українства – щоб знали, кому завдячувати такою високою честю бути нацією; і для міжнародної громадськості – щоб знали, що є такий народ “політичні українці” і вони вже не “рашин”, для міжнародних стерв’ятників, як сигнал для злітання на черговий бенкет.

Зроблено це було у той момент, коли мільйони озлоблених владним режимом, охоплені революційним поривом людей, не були підготовленим ні ідейно, ні світоглядно, ні організаційно до логічного сприйняття та осмислення цієї цинічної, стосовно корінної нації – українців, заяви. Тим більше, що готові на все, щоб тільки за любою ціною усунути ненависну владу, перебуваючи в ейфорії, вони готові були “проковтнути” будь-яку ідейну наживку, лиш би вона йшла від опозиції, і тим більше, від її лідерів. А протиставитись цій зловорожій і далекосяжній політичній авантюрі, роз’яснити громаді про що власне йдеться, окрім “Тризуба” було нікому, та й хто би нас – “чорних і колючих” слухав, коли від імені народу виступають – “білі і пухнаті”. Вина цілковито і повністю, за те, що відбулося під час подій на Майдані, та їх майбутні наслідки лежить на нинішньому керівництві Проводу ОУН.

Про вас і ваше гадюче плем’я писав Великий Кобзар: “Не вам, не вам, в мережаній лівреї, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу! Розпинать, а не любить ви вчились брата!”.

Заява про утворення на території України нової політичної нації – це офіційне заперечення того, що тут споконвіків проживає корінний народ – українці, який вже давно оформився у націю; та відверте визнання-погроза – що подальше місце українців у новітній резервації та на смітниках Європи, а господарями України наміряються стати непрохані зайди, чужинці – окупанти, які і збираються оформитись у політичну націю.

Що ж, давайте вияснимо, хто тут господар, а хто непрошений гість.

І зробимо це разом – всією українською нацією:

• ми, нині живуще покоління українців;

• разом з тими, хто творив і примножував велич нації, – зі своїми князями, королями і гетьманами, знаними і незнаними героями, геніями і пророками, мучениками та ісповідниками Христової Віри, княжими дружинниками і запорізькими козаками, січовими стрільцями і воїнами ОУН-УПА, замореними голодом і помордованими у концтаборах;

• разом із ненародженими, задля щасливого майбутнього яких, і задля продовження через них, свого буття у часі – живе і бореться український народ.

Запитаємо, самі себе і цілий світ, словами нашого національного Пророка і духовного Батька: “…Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..”

А також і тих новітніх “фельдфебелів-царів”, хто “латану свитину з каліки знімає”, хто надумав нас – українців, стерти з лиця землі, та їхніх “чорнилом политих, московською блекотою в німецьких петлицях” хохлів-яничарів:

А чи знаєте ви - “оперені а злозачаті”, що Українська Нація – органічна кровна і духовна спорідненість: “і мертвих, і живих і ненароджених земляків моїх в Україні і не в Україні”, є вічною і незнищенною?!!!.

“По якому правдивому , святому закону” ви – “раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття”, посміли подати свій немічний писк проти могутнього хору міліонів, піднести свої руки супроти найдревнішої нації, плюнути в зболілу душу цілого народу?

Як посміли ви – іуди, продавати свій народ (а разом з тим і свою душу), і на догоду ворогам України, на цілий світ проголосили що: – на скропленій потом і кров’ю українців, українській землі, ви, “суєслови, лицеміри, Господом прокляті” – народили нову націю?!!

Чи ви – “люті звірі в овніх шкурах”, справді вважаєте, що “закони катами писані за вас”, за допомогою яких ви “людей у ярма запрягли” допоможуть вам відгородитися від праведного народного гніву.

Невже “о роде суєтний, проклятий”, ти не віриш, що до “рабів отих малих німих”, із могил – де “воля спить”, встануть і знову прийдуть козаки?

Встануть! Бо ми українці - діти однієї нації. Прийдуть і запитають нащадків козацьких – “братів моїх”: “Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди не собаки!”. Розкажуть, що діялось в світі, чия правда, чия кривда і чиї ми діти. Достукаються до їхньої приспаної віковою неволею пам’яті, “збудять хиренну волю”. Прокинеться доля; козак заспіва: “Ні жида ні ляха”, а в степах України – о Боже мій милий – блисне булава!”.

Чи може ви – “сліпі і малиє душою” – “лукаві чада”, що привикли “лизати у ліктора халяву” думаєте: – що у обдуреного і приспаного вами народу, вже більше не знайдеться таки – “одного козака із міліона свинопасів”, який за “безчестіє, і зраду” затопить в рило вашого новітнього “капрала”?

Сподіваєтеся, – що нікому вирвати ваше “несите жало”, що вже більше ніколи не народиться Гонта і Залізняк, – які знову “своїм святим огненним словом” піднімуть “люд окрадений” на святу боротьбу проти вас - “ідолів в чужих чертогах”, що “людей у (новітні І.С.) ярма запрягли”, і своїми “руками скверними” вчинили гріх проти свого ж народу?

Невже ви – ”пани лукаві” та ваші “німії, подлії раби” – “перевертні”, що допомагали “москалеві господарювати, та з матері полатану сорочку знімати”, думаєте, що “на нашій – не своїй землі” з наймита Яреми, над яким століттями “поганий жид коверзував” – вже більше ніколи не постане народний месник Галайда?

Погано ви – “царі, кати людські” знаєте український народ, нічого вас історія не навчила, не знаєте ви душі козацької, вольної, у якій:

“Іскра огню великого, Тліє не вгасає, Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає, Злого часу.”

І дочекаєтеся, час прийде, “за честь, за славу, за повагу” підніметься весь український народ:

“…І без сокири , Аж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфіру, Роздавить вашого кумира, …”

Невже ви, – “злії люде”, що приспали Україну “лукаві, і в огні її, окраденую збудили…”, сподіваєтесь – що на вас і нащадків ваших, не зійде праведний народний гнів та обмине Божа кара?

І не надійтесь:

“І без царя вас, біснуватих, Розтнуть, розірвуть, розіпнуть, І вашей кровію, собаки, Собак напоять…!”

Чи може ви – “Людськії шашелі. Няньки. Дядьки отечества чужого!”, надієтеся що вас захистять ваші нинішні покровителі “во время люте”?

Марно сподіваєтесь: “Не втечете і не сховаєтеся; всюди вас найде правда мста”! Бо – “хто матір забуває, того Бог карає, того люди цураються, в хату не пускають”.

А тому ви – новітні “Галагани, і Киселі, і Кочубеяї-Нагаї”, що “…несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слов велику силу, та більш нічого”, поки ще не пізно – “схаменіться недолюди, діти юродиві”; осмисліть якого ви роду-племені, усвідомте свій гріх, наберіться відваги стати новітніми “блудними синами”, поверніться до батьківської оселі, де “своя правда і сила і воля”; “не дуріте дітей ваших, що вони на світі на те тілько, щоб пановать…” не забирайте у них, і їхніх нащадків право належати до найдревнішої нації на землі – українців.

Нема на світі такої сили, щоб змогла зупинити походу української нації до волі. Цього не зуміли досягти всі вороги України на протязі більш ніж семисотлітньої неволі. Не зуміють і нинішні міжнародні імперські сили, новітні “царі з царятами” та “псарі з псарятами” і їхні “хорти” – новітні яничари “підніжки царськії, лакеї капрала п’яного”.

Україна таки буде Суверенною Соборною Національною Державою.

“І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі”.

Нехай простить мені читач за цей мимовільний, емоційний відступ, та своє власне і довільне трактування Тараса Шевченка. Але Шевченко один для всіх, і один для кожного зокрема одночасно. Кожен по своєму сприймає, відчуває, перепускає через своє єство, душу і серце ним написане. Він будучи генієм, пророком, “українським предтечею” (П. Іванишин) для всіх поколінь і для кожного зокрема “на сторожі поставив слово”.

Поставив і для вас “ледаче ледащо”, але одночасно і проти вами содіяного, а тому, пропоную і вам - не полінуйтеся, візьміть наше національне Євангеліє “Кобзар”, уважно прочитайте його “од слова до слова не минайте ані титли, ніже тії коми”, “все розберіть”, і застановіться над словами нашого національного Пророка, шо він мав на увазі, звертаючись і до сучасників, і до нащадків:

“Не ховайте, не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона. Не славтеся царевою Святою войною. Бо ви й самі не знаєте Що царики коять”.

Всім тим, , хто надумав творити на Шевченковій землі, в “епоху Тараса Шевченка” (П. Іванишин) нову “політичну націю”, я пропоную теж скористатися його творчою спадщиною.

І на основі його творчої спадщини, його заповітів показати і довести:

• що, – до сьогоднішнього дня – ніякої української нації не існувало;

• що, – нинішнє покоління українського народу не має ніякого відношення до Кобзаревих “і мертвих, і живих і ненароджених земляків моїх в Україні і не в Україні”;

• що, – він заповідав зректися своєї героїчної минувшини, (яку він з таким трепетом оспівував) піти в найми до ворогів, (яких він, і їхні чорні діла – навіки затаврував) і на згарищі своїми власними руками спаленої хати, на догоду новітніх зайдам – із байстрюків покручів, що одцурались рідної матері та чергових “орд завойовників заброд” (В. Симоненко) утворити якийсь гібрид – “політичну націю” у “модерному глобальному світі”.

Якщо ви здуру і справді захочете це зробити (все одно треба закладати ідейний фундамент під свою хворобливу теорію) і вам це справді вдасться, то перед вам скинуть капелюха всі Мессінги і Каліостро, і ви знайдете ще одного свого палкого прихильника у моїй скромній особі.

Так чи інакше, але зустрічі з Шевченком вам не уникнути. Прийдеться, або цілковито заперечувати його, (що навіть цілому пеклу не під силу) або винаходити у його творчості щось нове, ще досі невидане, (шукала, але так і не знайшла імперська комуністична пропагандивна машина) або у підлий спосіб за допомогою лібералізму – “десакралізувати” (Л. Костенко). Що ваші господарі, вашими ж руками намагаються безуспішно робити.

Кандидат філологічних наук доцент Петро Іванишин, який відслідковує і послідовно на науковому рівні у численних публікаціях розвінчує новітніх “фарисеїв” від шевченкознавства, у своїй новій праці – “Український предтеча: Тарас Шевченко, його людина і його імператив” дуже влучно висвітлює причини виникнення цього новоімперського антиукраїнського явища:

“А боротьба з Т.Шевченком (та іншими українськими класиками), мабуть, не випадкова. Вона виростає з усвідомлення того, що він – духовний батько новітньої української нації. Він – основний елемент новітньої української культури. Він – найголовніший критерій українськості кожного, хто претендує називатися українцем. Як же ж його за це не знищувати тим, для кого поневолення інших народів стало основною ідеєю існування? Як не обпльовувати тим, для кого “права людини” є насправді правами колонізатора (дійсно, хіба ж колонізований, то людина?) на політичне, економічне, духовне визискування свого ближнього? Як не фальсифікувати тим, для кого природна наявність на Земній кулі незалежних націй, їх культур та держав є кровною образою їхньої універсалістсько-глобалістичної збоченості “євро-атлантичного” чи “російського” зразка? І не важливо, йдеться тут про імперіаліста царського, комуністичного, націонал-соціалістичного чи ліберально-демократичного типу, – Кобзар пропонує нам духовний імунітет проти будь-яких їхніх лжеістин. За це його заслужено ненавидять вороги нашого незалежного національного буття, але чи не саме за це він заслуговує на нашу любов, повагу, розуміння і захист? “

Саме він – Шевченко у поетичній формі вивів генезу та висвітлив усі засадничі постулати та прикмети української нації та українського націоналізму, показав його політичну мету, методи та способи діяльності. А тому вступаючи в протиборство з новітніми “батьками Отєчества” необхідно скористатися саме цим наробком.

Як відомо з підручників історії початкових класів, вектор розвитку людства відбувався у такій послідовності: етнос – народ – нація. Кожен період мав свою початкову стадію розвитку. Вона являлася одночасно підсумком попереднього етапу історичного буття, вершиною його розвитку, та ознаменовувала перехід на новий, якісно вищий суспільний, а згодом і суспільно-політичний рівень. Отже перехід із одної фази в іншу відбувався природно, органічно доповнював один одного. Для кожного народу він проходив на лише притаманних йому, особливостях спільного історичного розвитку. Через це, людство і має таку широку багатогранну палітру націй народностей та культур, кожна з яких є неповторною, особливою, кожна вносить свій вклад в загальну скарбницю надбань людської цивілізації. Втрата будь-якої – є одночасно втратою для всього цивілізованого світу.

Але не всі народи стоять на однаковому ступені розвитку. В генетичному коді нації, в голосі її крові - віддзеркалюється все те, що вона увібрала від усіх культур (мисливської, скотарської, рільничої) на всіх етапах її самобутньої історії. Українська нація (навіть коли ще не була нацією в сучасному розумінні цього терміну) з глибин тисячоліть, стоїть на найвищому рільничому, арійському рівні культурного розвитку. Звідси і її феноменальна живучість (нема більше в історії випадків, щоб підневільний народ, на протязі більш ніж семи століть був бездержавним, і зберіг всі без виключення риси та прикмети окремішньої нації) та доцентрова сила всіх без виключення етнічних гілок українців. Українство – це феномен, неповторне і непоясниме явище в розвитку людства, в становленні людської цивілізації.

Коли ми стали нацією, календарної дати невідомо нікому. Не вдасться дослідити цього і найприскіпливішим ученим, чи навіть науково дослідним інститутам. Куди важливіше знайти і дослідити передумови та причину виникнення нації, вказати ті рушійні сили, які спонукають народ до переходу на вищий ступінь розвитку.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов так охарактеризував ці фундаментальні первні: “Прив’язання до мови, віри, звичаїв до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм вистражданих і викутих в огні змагань, і переказаних прадідам, внукам – це прив’язання є фундаментом нації”.

Провідник українських націоналістів Євген Коновалець дуже влучно визначив спосіб оформлення народу у націю: „У вогні перетоплюється залізо на сталь, у боротьбі перетворюється нарід у націю”. А створений ним військово-політичний орден ОУН, пішов ще дальше, вказавши і момент зародження нації: “Українська Нація зродилася тоді, коли в її обороні впала перша краплина червоної української крові на чорну українську землю”.

Отже – народ стає нацією, коли в ньому витвориться сильна воля і ідея творити власне життя, політично себе оформити у національну державу, коли усвідомить собі своє історичне покликання, духовну єдність з минулими поколіннями, та у процесі безперервної боротьби намагається творити свою майбутність. Суть нації творять внутрішні, витворені протягом історичного становлення суб’єктивні чинники: психологічно-динамічний; суспільно-історичний; духовно-етичний; та політичний.

ОУН так характеризує основні прикмети нації: “Нація – найтриваліша людська спільнота, коріння якої виростає з глибини віків, а розвиток якої йде у незбагненне майбутнє, це єдність усіх поколінь, це ідейно-політичне оформлення і завершення народу, і найвищий ступінь розвитку народів. Національний розвиток – це підсумок життєдіяльності усіх поколінь. Одночасно нація – це суб’єкт міжнародного життя, вирішальний фактор міжнародної справедливості”.

“Українська Нація – сягає своїм животворчим корінням у глиб віків, проходить через сьогодення у незбагненний і безмірний світ майбутнього – незнищенна, вічна”.

Отже, нація – це сукупність усіх верств і прошарків суспільства, і поза нацією повноцінне життя нормальної людини не можливе. Повнокровне життя людини можливе лише за формулою – “Людина – Богоподібне єство – в рамках Нації, що є твором Бога”. Людина – невід’ємна складова частина нації, органічно з нею пов’язана, є ініціативним дієвим та керівним фактором національно-суспільного життя, а не “гвинтиком” ворожої системи.

Але і розвиток нації не стоїть на місці. В процесі свого історичного буття – вона постійно видозмінюється, але ніколи! не пориває із своїм минулим, навпаки – воно є фундаментом нації, невичерпним джерелом її творчого потенціалу. Приміром, українська нація жила і боролася задовго до Шевченка, він лише довів, що вона є, що вона вічна, вказав її ідею-мету, відкрив закони її буття, (як в свій час Ньютон відкрив закон земного тяжіння, який існував з часу зародження планети Земля) окреслив єдино правильний шлях подальшого її поступу. Але одночасно він став “духовним батьком новітньої української нації”, (П. Іванишин.) сформованої на основі його політичного та світоглядного імперативу. Тобто нація стала на свій вищий, більш сучасний і прогресивний ступінь розвитку, ввійшла в “епоху Шевченка”, (П. Іванишин.) під його батьківську опіку, і не залишить він її до того часу: “Як реве ревучий. Як понесе з України у синєє море кров ворожу…”. У його неустанній молитві за своїх “рабів отих малих німих” перед лицем Всевишнього є і такі слова:

“Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги. Поборов ти першу силу, Побори ж і другу, Ще лютішу!…”.

Отже: “Нація і держава, українська нація і українська держава” – такий категоричний імператив українських націоналістів.

А що пропонуєте ви: “розбойники не ситі, голодні ворони” – слуги “правди гонителів”, і ваші “царі”, творці “нових політичних націй”?

Ви навязуєте українцям діаметрально протилежне, штучний витвір – політичну націю та космополітичне безбожне громадяське суспільство, підписуючи їм (і своїм нащадкам) у такий спосіб смертний вирок, як повноцінним людям створеним по образу і подобі Божій.

А чи знаєте ви, що смерть нації настає лише тоді, коли серед її живучого і діючого покоління не залишається жодного, хто готовий во ім’я найвищих її ідеалів написаних на її бойових знаменах: “Бог, Україна, Свобода”, віддати найдорожче – життя, щоб зберегти безцінне – честь нації.

І на що надієтесь ви, вважаючи що серед: пробуджених до національного життя, “не сотень … а міліонів полян, дулебів і древлян”, не знайдеться кому захистити матір Україну, вирвати її із ваших смертельних обіймів.

Підполковник Іван Сута Політичний референт ВО “Тризуб” імені Степана Бандери