Як із піску бич, або інтерв'ю при світлі маяків
ЯК ІЗ ПІСКУ БИЧ,
або ІНТЕРВ’Ю ПРИ СВІТЛІ МАЯКІВ
7 листопада телебачення повідомило, що Україна має надію незабаром чи то повернути собі, чи офіційно передати Росії кримські маяки. За коментарем наш кореспондент звернувся до відомого політолога сотника Чорного.
Кореспондент: Пане сотнику, я знову до Вас! Є свіжа тема. Це вже буде мій четвертий матеріал. Може, хоч цього разу редактор буде задоволений.
Сотник: О, вітаю юну акулу пера! Що там у Вас?
Кор.: Пане сотнику, як би Ви прокоментували повідомлення, що наша влада надіється якось вирішити питання про маяки?
Сот.: А що ж тут коментувати? Чоловік взагалі живе надією – така людська природа. Мій сусід, наприклад, вже третій рік надіється, що я йому віддам ті сто гривень, які позичив ще до президентських виборів. Тепер усіх розпитує, чи антикризова коаліція, бува, не збирається відмінити наступні президентські вибори, і дуже тішиться, якщо йому брешуть, що ні…
Кор.: А чому ж Ви не віддаєте?
Сот.: Я позичав до виборів. Так? Так. А хіба то були вибори? То було шоу, клоунада, цирк на дроті, клянусь Майданом! Такі вибори не варто брати до уваги – вони нічого доброго не принесли. От я й не беру. І тому не віддаю – принципово. Бо як віддам, то так вийде, що ніби я ті вибори визнаю. А дулю – я їм не Верховний Суд!..
Кор.: Бідний сусід… Ну, добре: не віддаєте, то не віддаєте. А от наше керівництво держави віддає і маяки, і…
Сот.: Ах ти, тюлько пера нещасна! Я – чесний, фактично – навіть дуже чесний чоловік, а ти мене з ким порівнюєш? Та я тебе зараз роздеру, як імперський прапор!..
Кор.: Заради всього святого, пане сотнику, я не хотів Вас образити!.. І зовсім не збирався порівнювати Вас із якимись пройдисвітами! Я тільки хотів спитати, чому наші керівники надіються віддати Росії наші маяки!..
Сот.: Ну, то вважай на писок, бо будеш мати ширший, як довший! А надіються, як я вже пояснював, бо людям властиво надіятись. От тут недавно ходив по квартирах один оптиміст – мав надію продати якісь пігулки від переїдання. Казав, що дуже помічні: з’їси одну – і ти знов голодний як гак. Але хто ж їх тут купить, як у нашому під’їзді – самі пенсіонери? Пенсія і тарифи такі, що вони й так їдять хіба через день: по вівторках, четвергах і неділях.
Кор.: Боже, Боже!.. А Ви як харчуєтесь, пане сотнику?
Сот.: Ну, у мене ситуація абсолютно інша! У нас у „Тризубі” заведене триразове харчування. Тобто, якщо трапиться роздобути якісь гроші, то їмо у понеділок, середу і п’ятницю (у суботу і неділю ми переважно на акціях, а там, здебільшого, буває не до їжі). А як ні, то оголошуємо вишкіл на виживання – може пригодитися. І, знаєте, майже кожного місяця стає в пригоді, особливо перед авансом і зарплатою – якщо хтось має роботу. Дуже вигідна штука цей вишкіл на виживання! Але Ви ліпше не пробуйте: у Вас і так хребет трохи товстіший за талію – он хребці крізь шкіру випирають. Ви колись об них сорочку порвете. Маєте вдома ще одну?
Кор.: Сумно це все…
Сот.: Справді, давайте про щось приємне. От я чув, що недавно знов підірвали якогось чи то олігарха, чи депутата, а іншого застрелили з автомата. А недавно, кажуть, в одного такого стріляли з пістолета, але тільки поранили. Тепер, певно, будуть змушені стріляти ще. Воно й не дивно: пістолет є пістолет – це більше для самооборони. А купили б автомат, то вже за перший раз мали б святий спокій. Тим більше, що – теоретично! – з доброго „калаша” можна завалити до тридцяти таких „благодійників”. Але скупий завжди два рази тратить!..
Кор.: Бійтеся Бога, пане сотнику! Від Ваших „приємностей” мороз по шкірі дере. І так діється таке, що вже страшно на вулицю виходити, а тут ще й Ви…
Сот.: Ну-ну, Ви не дуже… Регіонали наїжджають на головного міліціонера Луценка, і Ви туди ж. А він же виступав на Майдані – отже, майже святий! Свобода слова свободою, але можуть бути неприємності. І чого Вам боятися? Ви що – олігарх чи, вибачайте на слові, депутат? Та й не кожний в такого худого вцілить. А от у нас є один ройовий, так той за тридцять метрів шнурівку кулею зрізає. Думаю, що метрів з десяти він би й у Вас вцілив. Тим більше, що Ви не п’єте.
Кор.: А до чого тут це?
Сот.: Ну й мислення!.. І чого вас вчать по тих університетах? Та до того, що тверезий не хитається! От спробуйте колись вцілити в мого кума після зарплати!.. До речі, кума була б дуже і дуже вдячна…
Кор.: Дайте спокій!.. Краще скажіть, чому наші надіються передати ці маяки? Що, Москва може їх не взяти?
Сот.: Звичайно! Вона їх і так вже має. А приймати офіційно – це підписувати якісь угоди, брати на себе якісь зобов’язання, встановлювати якісь терміни… Воно їй треба?
Кор.: А нам ці маяки не потрібні?
Сот.: Чому ж, дуже потрібні. Правда, кораблів у нас фактично нема, але ще є моряки. От іде, наприклад, вночі якийсь п’яний моряк, а темінь така, що не тільки додому – до коханки не втрапиш. А тут маяк засвітив – і вже чоловік виходить на правильний курс. Як бачите, наша влада розуміє, що про флот треба дбати. От і дбає!..
Кор.: Але чому про передачу маяків повідомили саме сьомого листопада?
Сот.: Темнота!.. І чому зараз чим вища освіта, тим нижча свідомість? А повідомили, бо в цей день у нас свято! А на свята треба робити подарунки. От наші керівники і стараються…
Кор.: Ви сказали: „У нас”. То для Вас це теж свято?
Сот.: Так!
Кор.: І Ви особисто теж святкуєте? Ви – сотник „Тризуба”? Разом з імперіалістами, комуно-реваншистами і яничарами?
Сот.: Святкую, ще й як! І саме тому! І тільки з ними – як же без них? Я ж не в тилу ворога, щоб, як Штірліц, святкувати наодинці. Вони в цей день виходять на вулиці, та ще й із червоним ганчір’ям, тому не треба за ними шукати. Ото з хлопцями розімнешся гарненько в масовій бійці, а потім піймеш собі таке імперкомуністичне бидло із молодшх, затягнеш у підворітню – і б’єш донесхочу. А в результаті настрій в обох святковий – ніби босий ангел по грудях побігав…
Кор.: В обох?!
Сот.: Звичайно! У мене – бо відвів душу, а в нього – бо зберіг душу: його ж відпустили – хоч побитого, але, за деякими клінічними ознаками, таки живого. Хіба не подарунок долі? То ж чим більше дістав, тим більше радіє. Щоб Ви знали, у логіці це називається пряма залежність. А Ви вчили логіку?
Кор.: Господи, якась кара небесна, а не інтерв’ю: питання про одне, відповідь – про інше! Тепер ще й про логіку… Ви знаєте, що мені редактор зробить, як я це принесу в редакцію?
Сот.: Ні, але можу дати йому щодо цього кілька дуже цікавих порад. Береш, наприклад, такого кадра за задні лапки…
Кор.: Але ж пане сотнику!.. Та скажіть же, нарешті, щось про ті маяки!
Сот.: Слухай, ти, міль редакційна! Ти мене вже дістав з тими маяками. А я, по-твоєму, про що весь час говорю? Ще раз заїкнешся – і я не буду чекати на твого редактора, а сам тобою займуся. Бо часом простіше самому щось зробити, ніж навчити іншого!
Кор.: Пане сотнику, хоч убийте, хоч засмажте, але ж скажіть, на милість, щось про ті трикляті маяки, хай би вони погасли, бо чимало читачів і наш редактор конче хочуть знати, як за них боротися! Що я маю написати?
Сот.: Напиши їм, що вони бовдури! Їм би тільки з плакатами перед телекамерами постояти. Який сенс боротися за ЩОСЬ, як не борешся за ВСЕ – за свою державу? Буде своя, національна держава – то й за маяки чи за пенсії не треба буде боротися. Але думаю, що хіба змарнуєш на них папір і чорнило. Бо з них такі борці, як із „помаранчевих” вождів революціонери, а зі злодіїв – слуги народу, клянусь Майданом!
Інтерв’ю брав учетверте лупцьований за це редактором кореспондент Льолик Тичка
8.11.2006