ШЛЯХ ВОЇНА – НАЦІОНАЛІЗМ

ШЛЯХ ВОЇНА – НАЦІОНАЛІЗМ

Є боротьба за долю України. Все інше – то велике мискоборство.

Ліна Костенко

Важко залишатися романтиком у ці прагматичні часи. Нелегко ідеалісту йти «до зірок», коли трясовиння матеріалізму засмоктує на кожному кроці. Майже неможливо «наближатися до Бога», у той час, коли люциперові діти обступили зі всіх сторін та не дають прорватися у Вічність. Навіть життя важко зараз віддати так, щоб від того була користь для Боротьби. Так, важко зараз бути націоналістом, важко вірити у вічні ідеали абсолютного Добра та ще й ділом постійно доводити причетність до Святої Справи. Важко й, здавалося б, неможливо…

І, мабуть, справді було б неможливо, коли б не йшли тою самою Дорогою плече в плече тисячі соратників та десятки побратимів. Коли б благословення Боже не сходило кожного дня та кожної години на тих, хто йде шляхом Революції.

Бог! Україна! Свобода! – рветься з тисяч сердець українців.

Свобода або Смерть! – долітає до вух тих, хто приспаний неволею.

Україна для українців! – заклик летить від Карпат аж по Кавказ.

Не всі розуміють ці слова, не всіх «Дух одвічної стихії» піднімає над землею, даючи Віру та Силу. Тільки «немногі» обрані приєднуються до лав Борців, тільки ті із маси піднімаються на прю зі Злом, хто твердо рішає стати Лицарем честі, для кого слово Батьківщина не є порожнім звуком, хто вірить, що «плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ!»

Все це, від того часу, як «перша крапля червоної української крові впала в обороні чорної української землі», надихало цілі покоління українських Воїнів. Згадуєш їх, і перед очима пропливають світлі образи князів Святослава і Данила та їх дружинників; гетьманів Сагайдачного і Хмельницького та їхніх відірваних від земних благ воюючих монахів – січовиків; отаманів Гонти і Залізняка та їх «Лицарів Святої Помсти» – гайдамаків; полковників Коновальця і Болбочана та їх жертовних і безстрашних стрільців; Провідника Бандери і Командира Шухевича та їх безкомпромісних воїнів національно-визвольної Революції.

Минають сотні й тисячі літ, тече життя, змінюються покоління, які сіють й жнуть пшеницю, надходять нові й нові хвилі ворогів з різних країв, деколи трапляються зради, народжуються, живуть і гинуть Борці… Усе минає, але залишається пам’ять і залишається Україна. І не було такої миті, щоб не було жодного сина нашої Матері-землі, який би не мав готовності покласти на жертовний вівтар своє земне життя заради Бога і Вітчизни. А значить, ніколи не переривався ланцюг «мертвих, живих і ненароджених» українців. А значить, українська нація була, є і буде, незважаючи ні на що: навіть на Ворога роду людського та його прихвоснів – п’явок на тілі народному, які теж були, є і, можливо, будуть аж до Страшного Суду. А далі… тільки Господу відомо!

Життя плине. Україна є. І в сучасній Україні теж триває боротьба між Добром і Злом. І зараз на сторону Добра стають дружини українців, об’єднаних Вірою, Ідеєю, Справою. Багато зараз є покликаних, та мало обраних. І ті обрані є людьми, які своє життя присвятили визволенню Вітчизни з-під чужинецьких пут, ті, які складають живий націоналістичний організм – «Тризуб» імені Степана Бандери.

Всього декілька слів – Всеукраїнська Організація «Тризуб» імені Степана Бандери, але скільки стоїть усього за цими словами, скільки ідейного чину тисяч хлопців і дівчат, чоловіків і жінок. Скільки Віри, Надії, Любові несуть ці слова! І згадуються початки, коли і наші «друзі», й відкриті недруги в один голос вторили: «з ім’ям Бандери перейти Збруч нереально», «назвіться як-небудь, тільки не ім’ям Бандери», «ви ніколи не станете всеукраїнською організацією», «навіщо вам та форма», «навіщо організаційні звання» і, врешті-решт, «хлопці, про яку боротьбу ви говорите; ми вже здобули Україну, тепер вила та лопати треба брати в руки, а не про якусь там революцію думати»… Казали всього багато, і казали не марно, бо нам – тим, хто створював «Тризуб», – усі їхні слова давали можливість думати і приймати вірні рішення. І правильними вони були не від нашої геніальності, а від того, що ми нічого не видумували, проводячи нашу боротьбу, ми просто користувалися напрацюваннями наших попередників і намагалися їх втілювати в життя у сучасних умовах. Тому ніколи й не збочували з обраного шляху. Ми твердо йшли, «у нас нема зерна неправди за собою».

Початки. Завжди найважчим є перший крок. Чи не завжди?.. Наприклад, для мене, тоді двадцятитрирічного хлопця, початок перебування в Організації, був найщасливішим часом у житті. 1994-95 – це роки, коли вдавалося майже все, коли наш Командир – полковник Василь Іванишин – робив із мене та хлопців націоналістів, коли романтика переповнювала моє серце й серця моїх побратимів: Сокола, Вітра, Крука східного, Крука західного, Палія, Вовка, Олега, Залізного, Степового, Кота, Списа, Лісника кам’янського, Лісника донецького та інших хлопців з провідного активу.

Ці роки – це час «шабельних атак», це багато виграшів і практична відсутність програшів на зовнішньому фронті; це набивання гуль у внутрішньо-організаційних відносинах; це сподівання на швидку і результативну перемогу; це надія на «теорію птаха» (ОУН-КУН-«Тризуб»), який «заклює всіх ворогів», приведе до влади в Україні гідних людей, і таким чином всі питання для нас будуть вичерпані; це тисячі зрілих, але не підготовлених до довготривалої боротьби бійців у розгорнутих організаційних частинах і підрозділах, готових виконати будь-які накази командування; це «тризубівський» гумор і жарти, які супроводжують нас по сьогоднішній день…

Тоді ми боролися, часто тішили себе ілюзіями і чекали Наказу – чекали на час «Ч»… Усе було просто: «Тризуб» організація вузькофункціональна, яка створена для проведення «розумової праці» (вправляння розуму особливо обдарованим); усі постанови Проводу ОУН для нас – закон, а розпорядження Голови Проводу ОУН – наказ і вказівка до дії.

Так ми боролися певний час. Відверто говорячи, рідко коли вдавалося вирвати якесь розпорядження або наказ від Проводу, ніколи не було свого транспорту і грошей, а тому діяли так, як вважали за потрібне, а розбудовували структурні підрозділи за допомогою послуг «Укрзалізниці». А точніше, одного її підрозділу – так званих електричок. Пригадується, як я з Круком та Палієм промандрували залізницями Батьківщини з Кам’янського (окупаційна назва Дніпродзержинськ) через Лозову, Харків, Полтаву, Київ, Вінницю, Хмельницький, Тернопіль, Львів аж до Дрогобича. І все електричками, використовуючи організаційний однострій як квиток у всі кінці (тоді таке проходило!).

Ми діяли! А разом з дією приходило усвідомлення своєї непотрібності для ОУН і для КУН. Кров у жилах закипала, коли бачили, як наші хлопці життям і свободою своєю ризикують ледь не щодня, а всяка гидота, маючи якісь посади у тому ж Конгресі або депутатський значок, жирують, крадуть організаційні гроші та ще й намагаються підпорядкувати собі «Тризуб» для вирішення знов таки ж не організаційних, а своїх особистих питань. Бачили все те, але не зневірювалися і не сиділи склавши руки, а в міру своїх скромних можливостей наводили лад у націоналістичному середовищі, «вправляли розум» – то за допомогою слова, а то й, як не допомагали слова, використовували інші, більш дієві, засоби…

Таким чином, до початку репресій проти Організації ми підійшли у «всеозброєнні»: керівництво з боку ОУН практично відсутнє; серед Проводу в нас – в основному «симпатики», які шкуру живцем готові з нас здерти; в організаційних лавах перебувають тисячі не вишколених членів; фінансування організаційної діяльності здійснюється за принципом «вовка» і не претендує, м’яко кажучи, на стабільність; технічна база – пара «волинянок» в західноукраїнських областях і старий «Запорожець» друга Шакала на Січеславщині, а також різноманітний вишкільний реманент, який вдалося нашкребти через прапорщиків рідних Збройних Сил. І найголовніше: відчуття того, що щось у націоналістичному середовищі робиться не так, як треба. Поки що тільки відчуття, розуміння прийде пізніше.

Ось так ВО «Тризуб» ім. С. Бандери підійшов до року 1996. І тут почалося: арешти, порушення наказів через неусвідомлення стратегічної лінії і радикальні дії як наслідок, вбивства, обшуки, травмування, сутички з криміналітетом, штурми об’єктів, які ми охороняли і т.д., і т.п. До того ж додалося звернення різнобарвних комуноїдів до Кучми з вимогою ліквідувати УНСО, Варту ДСУ і «Тризуб» і, як наслідок, активізація московської «п’ятої колони» по нейтралізації діяльності нашої Організації. Боротьба для нас перейшла на новий етап – етап «ар’єргардних боїв». Доводилось переходити на нові правила гри, випрацьовувати інші схеми діяльності, розвивати якісно нову методологію ведення національно-визвольної боротьби в умовах, які склалися. Але оборотів ми не збавляли: провели в січні 1998 року закритий ІІ Великий Збір, національно-захисні та пропагандивні акції, рейди, польові вишколи ставали системними, розбудова підрозділів не припинялася ні на день, що давало можливість поповнювати втрати та підтягувати до боротьби все нових борців.

З одного боку – це були роки втрат, з другого – роки набуття досвіду і специфічних навиків, яких отримати в інший спосіб було неможливо. З 1996 по 99 відбувалось калібрування «Тризуба», створення дієвої, специфічної націоналістичної системи; організму, який може вижити в будь-яких умовах, ні на йоту не поступившись своїми принципами, своєю метою та завданнями. У ці ж роки, незважаючи на владний та позавладний пресинг, вдалося налагодити тісну співпрацю з чеченським рухом опору та з білоруськими національно-патріотичними об’єднаннями. Більше того, за нашою допомогою була сформована та вишколена перша націоналістична білоруська організація «Край», а її лідери стали нашими побратимами та соратниками в антиімперській боротьбі. Саме в ті роки оформилась і провідна команда, яка склалась із людей, що витримали перші серйозні випробування на міцність. Випробувань різноманітних ще буде багато.

Але, не зважаючи на всі згадані вище іспити долі, «Тризуб» не тільки не ослаб, а навпаки – зміцнів. І хоча за ті роки ми, із зрозумілих причин, втратили у кількості особового складу, зате в якості ми явно виграли. І за те щиро подякуємо нашим ворогам: що б ми без вас робили?

Подякуємо також і Проводу ОУН, який навчив нас бути самими собою, який розвіяв ілюзії нашого членства та сподівання на те, що «заграница нам поможет». Ми чітко побачили, що ті, хто реально контролює ситуацію в ОУН, мають дуже далеке відношення до націоналізму і не збираються створювати потужного націоналістичного руху (навіть навпаки!); на провідні посади розставляють патологічних холуїв, яким не про революційні зміни в державі, не про здобуття УССД йдеться, а про свій власний інтерес (квартири в Києві, зарплати немаленькі, посадовий статус, який зігріває і серце, і кишеню тощо); і, врешті-решт, головним їх завданням є викопати могилу для єдиного державотворчого чинника, що є в розпорядженні українців, – для «Ордену Української Надії» (В. Іванишин), для Організації Українських Націоналістів. І це завдання вони з належною запопадливістю перед своїми господарями виконують донині. Хто не вірить – відстежте розвиток ОУН за останні 15 років, і все стане зрозуміло.

Взимку 99-го члени ОУН, що діють в «Тризубі» (а це декілька десятків чоловік) звернулися з листом до Проводу, в якому висловили своє ставлення до тих деструктивних процесів, які відбувалися в «родині». Кожна думка була підкріплена або цитатою ідеологів та практиків українського націоналізму, або історичним прикладом наших попередників. У папірці це звернення нічого не загортало. Говорили ці хлопці як націоналісти, а не як партійні шахраї та інтригани. Окрім критичних висловлювань, були в тому зверненні і конструктивні пропозиції на рахунок виходу зі становища, що склалося. Та марно сподівалися ті, хто писав, на розуміння та зближення позицій Проводу і людей Ідеї та Чину. Незважаючи на рішення дисциплінарної комісії, яка була створена рішенням Проводу для розгляду цього Звернення (а воно визнавало, що на 80% автори Звернення мають рацію), «Тризуб» було брутально, з порушенням усіх статутних норм, витіснено з силового поля ОУН. Більше того, нікому з членства, яке займало провідні позиції (Провід, тереновий провід, Організаційний суд тощо) навіть не було повідомлено (по сьогоднішній день!) про припинення виконання ними їх організаційних обов’язків. Так спроба знищення Національного Ордену, на думку ворогів, вийшла на завершальний етап. Бар’єр на їх шляху у вигляді націоналістичного «Тризуба» було прибрано.

Але марно сподіваються бузувіри, що їхній план спрацює. Бо доки на світі існують націоналісти, доти буде існувати ОУН, доти націоналістична боротьба не припиниться, доти члени ОУН, які діють в різних організаціях, будуть робити все від них залежне, щоб полум’я національно-визвольної Революції не згасло, щоб ОУН відродилася. Так було, так є і так буде!

Ось так «Тризуб» прийшов до року 1999. Для нас настав інший час – час використання досвіду і навиків, здобутих немалою ціною в попередні роки. Перше, що було зроблено, – це мені вдалося провести внутрішньо-організаційну “спецоперацію” та передати повноваження Головного командира полковнику Афганцю. І це було правильно, бо друг Євген жертовно і самовіддано керував «Тризубом» з 1999 по 2005 роки. Саме він у парі з Провідником вивів Організацію на якісно інший, майже самодостатній рівень. Саме йому вдалося відносно стабілізувати матеріально-технічне забезпечення організаційної діяльності. Він має багато заслуг перед Батьківщиною, бо я не з переказів знаю, що таке керувати такою непростою Організацією, як «Тризуб», та ще й під час кризових зрушень у житті держави: «Україна без Кучми!», «Повстань, Україно!», «Помаранчева революція». Віддав він справі багато сил й енергії… віддасть і ще.

Найбільше за ці роки вкарбувалися в моїй пам’яті декілька фрагментів.

Червень 2000 року. Ворожа наволоч спалила музей-табір УПА на Бережанщині у Слав’ятинському лісі. У відповідь була проведена акція на Бережанщині з вимогою до влади про негайну відбудову цього об’єкту. Рейдові групи буквально прочесали район, зібрали цілу купу інформації про негативну діяльність або бездіяльність владних структур (позитивної чомусь не виявилось); заслужено покарали не одного негідника, який пив кров із простого народу («священний бук» так добре карав, що голови сільських рад та «колгоспів» кукурудзою втікали з сіл); надихнули масу людей на боротьбу за свої права, таким чином припинили їх рабське нидіння; врешті-решт домоглися головного – табір силами районної та обласної влади було відбудовано. Згадав цю акцію, тому що вона, на мою думку, відобразила в якійсь мірі діяльність ОУН-УПА 50-60 років тому і може слугувати прикладом для наслідування будь-якого підрозділу «Тризуба». Паразитів треба «к ногтю»: “Вони не дають нам жити – ми не дамо їм панувати!”…

Лютий 2001 року. Київ, Хрещатик, акція «Україна без Кучми». Це був перший раз, коли Організація у всеукраїнському масштабі грала «соло». Було нелегко, особливо у перші дні. Ми не стали на позиції жодної зі сторін, які були представлені у протистоянні, бо чудово розуміли, що стати на бік одних або других – це зрадити націоналізм. Бо по один бік барикад – злочинний антиукраїнський режим Кучми, на іншому ж боці – поряд з державницькими організаціями стоять під криваво-червоними символами відверто антиукраїнські угрупування, такі як КПУ і СПУ. Ми ж обрали третій шлях – націоналістичний і запропонували його українському суспільству. Тоді не прислухалися, але, як відомо, «вода камінь точить не силою, а частотою падіння».

А взагалі-то було весело: з бійок практично не виходили. Мені, як координатору акції, найбільше припав до душі принцип: «бий червоних, поки не побілюють, бий білих, поки, не почервоніють!» Що й робили з великим ентузіазмом… За декілька днів, проведених на Хрещатику, ситуацію вдалося переломити кардинально: від абсолютного неприйняття нас патріотично налаштованими людьми, учасниками акції УБК, – до потрійного «Слава!», виголошеного загоном УНСО на честь «Тризуба». Переломним моментом став захист нами наметового містечка опозиції від декількох сотень «анархістів» (а точніше – перевдягнених у цивільне курсантів міліцейського училища). Із загоном у 50 хлопців вдалося за лічені хвилини розсіяти та витіснити з Хрещатика 400-500 молодиків у чорному. Це так само є живим прикладом для нового покоління тризубівських командирів, як можна ефективно діяти проти переважаючих сил противника, тим більше в несприятливих умовах. Віра в правоту своєї справи та в свої сили, рішучість у виконанні поставлених завдань, відвага та попередній вишкіл членства – ось запорука успіху при проведенні націозахисних акцій.

Також не можу не пригадати Кримський похід 2002 року. Для мене він був не перший. У 1995 році довелося командувати зведеним загоном чисельністю понад п’ятдесят хлопців, який пройшов по Кримському півострову рейдом та мав неабиякий успіх: пропагандивний ефект (російські ЗМІ декілька днів кричали про «навалу бандерівців на Крим»); створення Кримської чоти «Тризуба»; наведення стосунків з українськими організаціями Криму та представниками кримськотатарського народу.

Цей же рейд мав абсолютно інші завдання. Він швидше був вишкільно-відпочинковим. Керівництво Організації прийняло рішення про проведення цього заходу для відзначення певних заслуг провідного членства, а заодно використати цю можливість для підвищення рівня знань і навиків хлопців. Тому великої таємниці з цього походу ми не робили – не було сенсу.

Рейдова група зібралася на Ангарському перевалі, «хвости» помітили відразу, тому, щоб вони нам не надокучили, провели тактичний маневр і вийшли з-під стеження. Після того скерувались на Чатир-Даг. Декілька днів провівши в горах та отримавши масу вражень, навиків і задоволення, відійшли на чорноморське узбережжя – в Алушту.

Розташувавшись на одній із гір над морем, продовжили виконання вишкільно-відпочинкової програми. І тут до нас зателефонував полковник Афганець, який повідомив нам новину про те, що, виявляється, вже декілька днів нас розшукує вся кримська міліція, СБУ, прикордонники тощо. Здивуванню не було меж. Але у правильності цього повідомлення ми змогли переконатися наступного дня, коли на одному з алуштинських безкоштовних пляжів нас оточила група спеціального призначення кримського СБУ «Альфа», при чому при досить потужному стрілецькому озброєнні. Але менше з цим.

Найцікавішим було спілкування наших хлопців з бійцями «Альфи» (особливо відзначилися дотепністю друг Гатило та наш капелан отець Петро. Луна від нашого реготу, мабуть, долітала до Стамбула). Я бачив, як міфи про бандерівщину, які сиділи в головах «альфівців», розвіюються буквально на очах – при роз’ясненні питання «хто такі бандерівці і за що вони борються» Бачив, як у процесі спілкування ми і вони знаходили все більше точок дотику. І, врешті-решт, розставалися ми вже не як вороги, а як люди, що пробували одні одних зрозуміти. Цей випадок ще раз підтвердив для мене силу і велич ідеології українського націоналізму та ще раз довів правоту націоналістичного курсу на соборність нації та держави. Брешуть ті, хто кричить про те, що Схід не сприймає націоналізму. Та й говорять це, як правило, або вороги (відверті та замасковані), або недолугі партійці, або дурні.

Наша зустріч з кримськими «есбеушниками» потім мала своє продовження… Але це вже інша історія.

І ще один момент. «Помаранчева революція», Київ, ніч з 27 на 28 листопада 2004 року. Загін «Тризуба» на прохання керівництва «Народної гвардії», сформованої Ющенком, піднято по тривозі та скеровано на прикриття цивільних громадян, які блокували Адміністрацію Президента та Кабінет Міністрів. Розвідка повідомила про те, що колони внутрішніх військ вирушили на Київ для розгону протестуючого народу. Доводжу цю інформацію особовому складу, розраховуючи хоча б у когось побачити в очах страх і паніку… Не побачив ні в кого. Хоча серед наших бійців були різні люди – віком від 18 до 50 років. Навпаки, з’явився вогонь в очах, відбулась повна внутрішня мобілізація хлопців, і хтось зі східняків сказав: «Ну що ж, окропимо сніжок червоненьким, бо така воля Божа». Всі приготувалися з честю виконати поставлене завдання.

Тоді, слава Богу, до крові не дійшло, але роблячи висновки із того, як розвиваються події в державі, як зміцнюється режим внутрішньої окупації України, прихожу до висновку, що криваві жнива дуже можливі, і пора для них може прийти досить швидко. Бо, як я вже писав в одній із статей, ні я, ні мої побратими жити в резервації не збираємось.

Під час усіх цих акцій, вишколів, повсякденного спілкування дуже цікаво було брати безпосередню участь та спостерігати за процесом становлення молодих кадрів Організації. На моїх очах була випрацювана якісно інша, відмінна від усього, що є на сьогодні в Україні, система людинотворення. Я неодноразово бачив, як молодий чоловік, який, можливо, до цього навіть не задумувалася над своїм Призначенням на цьому світі, за досить короткий проміжок часу ставав зовсім інакшим, ставав патріотом, націоналістом, командиром – ставав кращим. Слова Провідника полковника Василя Іванишина про те, що «людина, яка причетна до доброї справи, стає кращою», сотні разів на моїх очах перетворювались у реальність. І часто я був безпосереднім учасником цього процесу. Чим і горджусь.

Вважаю, що одним із найбільших досягнень «Тризуба» є, власне, підготовка людей з орденським способом мислення та діяння в ім’я Бога і Нації. Коли бачиш, як вісімнадцятилітній хлопчина із невизначеного юнака перетворюється на мужчину, на Воїна національно-визвольної Революції, тоді розумієш, що живеш не марно (навіть не зважаючи на відсутність так званої «життєвої перспективи»).

Два останні роки – це теж новий етап в процесі боротьби нашої Організації за Українську Самостійну Соборну Державу. Ми підійшли до того, що можна підвести підсумки, зорієнтуватися в просторі та часі, зважити на плюси та мінуси нашої діяльності, накреслити чіткі напрямні подальшого розвитку як «Тризуба», так і всього націоналістичного руху.

Ми – українські націоналісти-бандерівці – чітко усвідомлюємо весь тягар своєї відповідальність за долю Нації. Ми уявляємо, яку титанічну роботу необхідно буде ще виконати для того, щоб українці, нарешті здобули свою державу, в якій буде «своя правда і сила, й воля». Знаємо, що не все вдасться зробити самим. Але переконані, що свою ділянку тої Дороги ми пройдемо з максимальною користю для спільної Справи.

Виглядає на те, що саме «Тризуб» імені Бандери стане тою молекулою ДНК, з якої відродиться всеохопний, потужний націоналістичний рух. І це не мрія фанатика – це реалії життя. Бо тільки наша Організація непорушно встояла на позиціях українського націоналізму в інтерпретації Шевченка, Міхновського, Донцова, Бандери; бо тільки «Тризуб» пройшов горнило духу й тіла, не збочивши на політичні манівці; бо розвиток націоналістичної думки в сучасних умовах так само відбувався, на жаль, тільки в «Тризубі»; бо обов’язком кожного націоналіста є відроджувати орденський дух та об’єднувати націю, а не поширювати шахрайську партійщину, виборюючи земні блага для себе та собі подібних, як це роблять сучасні партійні «теж-націоналістичні» керівники (найпереконливішим прикладом є діяльність «великого націоналіста», який приватизував КУН, пана Івченка та осіб, до нього наближених. Але це тема окремої статті.); бо тільки «Тризуб» може творити таких хлопців, які зараз командують обласними, міськими та районними підpозділами і реально – і словом, і ділом – формують майбутнє українського націоналізму тощо.

А майбутнє українського націоналізму є більш ніж перспективним. Національна та державницька свідомість українців, часто всупереч державній політиці, зростає. Орієнтація народу на безідейних злодійкуватих лідерчуків відходить у минуле. Пропаганда українського націоналізму та Програми українського державотворення, розпрацьованої «Тризубом», набирає все більших обертів та знаходить розуміння не тільки в Україні серед різних суспільних верств, а й у місцях компактного проживання українців у світі. Організаційна націоналістична мережа кожного дня поширюється по Україні, засновуються наші політичні представництва в діаспорі. Налагоджується унікальна в своєму роді співпраця між українськими націоналістами та кримськотатарським народом. Створюється політичне крило Організації у вигляді політичної референтури та організаційних станиць.

Наступні наші кроки будуть зроблені у напрямку відродження повноцінної діяльності Організації Українських Націоналістів, згуртування націоналістичного табору, створення потужного національного руху, проведення національно-визвольної революції, здобуття національної державності українців…

Це буде не прогулянка. Під час цього далекого походу буде постійне й системне протиставлення злу: поборювання й максимальна нейтралізація антидержавних та антиукраїнських, заангажованих у політику бандформувань; доведення щоденною діяльністю незаперечності та безальтернативності націоналізму та орденських засад Організації, ведення національно-визвольної боротьби; посилення пропагандивної роботи серед широких народних мас; розбудова та зміцнення націоналістичних структур в Україні та в діаспорі; координація дій українських націоналістів з національно-патріотичними об’єднаннями інших поневолених народів світу; постійний вишкіл членства та симпатиків тощо. У цій дії треба постійно пам’ятати слова сл. п. Провідника ОУН Степана Бандери «Боротьба виковує кадри, кадри розгортають боротьбу» та користуватися цією формулою кожного дня. І просто йти вперед…

Ідея є, люди є, бажання йти цим нелегким шляхом теж є. Залишається уповати на допомогу Господню та на власні сили української нації.

А тому звертаюсь до Бога зі словами молитви в надії на благословення:

Господи, Боже наш! Царю над царями! Царю неба і землі, твердиня мого життя! Перед Тобою, що дозволив мені дожити до дня сьогоднішнього, складаю я звіт. Господи мій, перед Тобою і Твоїм поглядом мої зобов’язання і справи… Дозволь мені бути першим у Святій Битві в цей день, не залишай мене ні в прямуванні по шляху істинному, ні в помислах.

Зміцни в мені любов до моєї Нації, щоби міг я в її інтересах і навіть проти її волі рятувати її від Твоїх ворогів.

Господи мій, ниспошли мені щастя дожити до Перемоги, але якщо це занадто багато, то сподоби мене козацької смерті, дай мені можливість померти за Тебе й Україну, щоб душа моя могла служити Тобі во віки віків, а моя кров щедро оросила поля моєї Батьківщини; щоб ті, хто прийде після нас, звернувши свій погляд на наші справи і могили, могли сказати: “Вони впали за Бога, Україну, Свободу…”

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Слава Україні!

Полковник Дмитро ЯРОШ, Голова ЦП ВО «Тризуб» ім. С. Бандери

22.09.2006 р.Б.