Два світогляди в період глобалізації...
Петро Іванишин
Перед обличчям істини,
або Повернення на “поле бою”
Маланюк Євген. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи / Серія “Ad Fontes – До джерел”. – Львів: Світ, 2005. – 496 с. + іл.
Тоді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій –
це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє –
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
В залежності від нагод і годин, –
Тільки знати:
Вона – Мати,
Ти – син.
І бачити вічність – блакить бездонну,
І тільки вічністю міряти час.
Не благати, не переконувати
Ні їх, ні нас.
Євген Маланюк
А поле бою все чека
І мріє крізь туман і віддаль.
Євген Маланюк
Наприкінці 2005 року у відомому львівському видавництві “Світ” у серії “Ad Fontes – До джерел” з’явилась книга різнотипних, переважно раніше не публікованих, творів (поезій, літературознавчих праць, публіцистики, щоденників, листів) блискучого поета, мислителя і культуролога Євгена Маланюка (1897-1968), значення якої важко переоцінити для сучасної української культури. Поява цього фундаментального видання може бути підставою для численних і різнотипних критичних та метакритичних праць, ми ж коротко зосередимося лише на деяких аспектах, що увиразнюють основні й актуальні, на нашу думку, моменти.
Назва книги дуже вдала – “Повернення”. Справді йдеться про повернення Батьківщині, кожному з нас, не лише фахівцям-літературознавцям, неприсутньої досі частини спадщини одного з найактуальніших українських письменників ХХ століття. Можлива актуальність його пояснюється не лише тим, що перед нами найталановитіший (на думку різних дослідників) представник прекрасної плеяди митців-вісниківців (Ю.Дараган, Ю.Липа, Ю.Клен, Л.Мосендз, О.Ольжич, О.Теліга та ін.), пам’ять і шану котрі заслужили своєю естетично майстерною та високо ідейною націоцентричною творчістю, а часто й стоїчною смертю в німецьких чи російсько-радянських катівнях. Перед нами, попри все інше, фундаментальний онтологічний автор, глибокий націоналістичний мислитель “трагічно-оптимістичного” (Д.Донцов) шевченківського кореня, котрий завжди вмів поставити читача перед обличчям істини, істини як “неприхованості” (М.Гайдеґґер) українського буття, як його “вогненного сліду”:
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
- А – тут – молюсь, убогий митар,*
Шукаю Твій вогненний слід…
Ні! Не знайти! Ніхто не знає.
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сінаю,
Як завше, – золото й мечі*[1]**.*
Ліричний герой Є.Маланюка вміє в дусі буттєвого герменевтичного мислення “розкривати… єство” всього існуючого (сущого) і тому здатний “все бачити і чуть і в людях, і в речах”(“Свідомість”). Але насамперед Є.Маланюк здатний вияскравити основу національної свідомості кожного українця як свідомості “дієво-історичної” (Г.-Ґ.Ґадамер), допомігши, в дусі Т.Шевченка та інших класиків-націотворців, зрозуміти, якою і чим українська людина вже була: через образи варягів княжих часів, козаків, гайдамаків, письменників-борців, воїнів УНР, сучасників-націоналістів тощо. У його поезії історія справді, як вказував геніальний німецький філософ Мартін Гайдеґґер, “починається або ж починається заново”[2] через те, що ліричний протагоніст як філософ раз-у-раз, запитуючи, “зупиняється перед обличчям неприхованості сущого з питанням, що таке суще”[3]: “невже заллє потоком тьми?” або “чи ж чужина не скінчиться ніколи?”. І тим самим зупиняє нас перед тим, що є найважливішим у житті кожної нормальної людини.
На витворення саме такого типу художньої свідомості прямо впливала “революційна, національно-визвольна епоха боротьби за українську державність”[4] (Т.Салига). Минули десятиліття драматичного протистояння шевченківської національної ідеї та різноманітних “позанаціональних”, універсалістських ідей у другій половині ХІХ – на початку ХХ століть, відгриміли криваві бої за українську республіку та захлинулись у крові і жахіттях першого голодомору (1921-1922 рр.) антикомуністичні селянські повстання 20-х, а покоління борців, що пізнало біль поразки і розпач окупації, на еміграції і в ліберальніших (порівняно із більшовицькими) умовах другої Речі Посполитої заново “починає” в літературі міжвоєнної доби уже, здавалося б, “умерлу” історію України в особі тих, що, як Є.Маланюк, зробили “стилетом” “стилос”. Поет-мислитель знову ставить герменевтичні історіософські питання, котрі розкривають істину вітчизняної історії, осмислюює суть власної історичної екзистенції, але, запитуючи в дусі Шевченкового протагоніста, дещо конкретизує акценти. Якщо герой Кобзаря охоплював усе коло буттєвих питань, але передусім прагнув з’ясувати основоположне і первісне для будь-якого національного самоусвідомлення, тим більше окупованого, “що ми?”, “чиї сини?” й “ким?”, “коли?” та “за що закуті?”, то герой письменника-націоналіста, знаючи вже відповіді на ці питання, розвиває інші, але теж шевченківські. Й основними при цьому стають архіважливі і для нашого, начебто повністю вільного, постімперського, часу питання, що розкривають сенс бездержавної історичності: “…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, / Проклятий край, Елладо Степова?!…” (“Варязька балада”).
Але всі ці та схожі до них речі, котрі утворюють структуру національної ідеї та національного чину Є.Маланюка, котрі допомагають збагнути велич його як класичного письменника-націотворця, націософа, політичного і культурного (культурологічного) націоналіста, дають побачити себе лише тоді, коли уміємо культивувати в собі та в довколишньому суспільстві пошану та розуміння цієї великої людини, героя у шеллінґівському значенні цього слова. І біда тому поколінню, котре сприймає власних національних героїв через вульгаризуючі україножерські призми різних імперських ідеологій. Тоді Є.Маланюк (та подібні йому класики чи просто однодумці, духовні побратими) здаватиметься, наприклад, інтернаціоналістичним марксисто-ленінцям – “буржуазним націоналістом”, “бандитом”, репрезентантом “феодальної ідеології”, “мобілізатором” зарізяк з битого шляху” (В.Коряк), “духовним Квазімодо” (Я.Савченко) та ін., а космополітичним демолібералам – “вуличним розбишакою”, “літературним хуліганом”, представником “печерного”, “зоологічного”, “ксенофобного” чи “старосвітського націоналізму”, сповідувачем “примітивної ідеології” тощо (Г.Грабович та обслуговуючі його дослідники). (Судження представників цих начебто протилежних антинаціональних доктрин промовисто подібні!) І в першому, і в другому випадку маємо справу із типово фальсифікаторським, “міфотворчим”, за вдалим окресленням Валерія Шевчука, “авантюрним літературознавством”. Агресивне продукування чи “толерантне” сприймання цих україновбивчих, наскрізь фальшивих стереотипів оголює маргінальну, “знекорінену” (М.Гайдеґґер), малоросійську, типово рабську природу того чи іншого нетрадиційно зорієнтованого жалюгідного апатрида, на смерть переляканого націоналізмом, мабуть, ще в радянській колисці, бо, як писав свого часу видатний англійський філософ Томас Карлайл, “Сказано: Якщо самі ми холопи, то для нас не може бути героїв. Ми не впізнаємо героя: якщо ми побачимо його, то приймемо шарлатана за героя”[5]. Цей тип псевдодемократичного перевертня-холуя, жертви ліберального фундаменталізму, блискуче викривав у своїх творах Є.Маланюк:
Дрібним та сплющено-плескатим,
Що загнили в людськім кублі,
Їм не дано владикувати,
А пасожитами землі
Проживотіти в гнойних верствах
І снить, на шлунок молячись,
Про “волю, рівність і братерство”
Та “перековані мечі”.
Ганебний час…
…………………………………
…Добро здрібніло й зблідло зло…
………………………………
Наш вбогий біс – не Мефістофель.
І Фавст давно на біржі гра,
Збрехлілий парлямент – наш форум,
Дух – грамофон і гума – честь,
Доляр – lapis filosoforum
Й навколо нього – космос весь.
……………………………………
Холопські культи, рабські схизми,
Солодкий сморід гуманізму,
Звалашена душа міщан –
Все палить Бога ярий дотик…
(“Посланіє”)
У цьому зв’язку вкрай важливою постає роль інтерпретатора спадщини великої людини, осмислювача, котрий уміє не лише глибоко проникнути в сутність досліджуваного явища й актуалізувати його, але поруч із цим має наукову мужність викрити хибні, фальшуючі, приховуючі істину стереотипи культурно-імеріалістичної “надінтерпретації”, котру італійській вчений та письменник Умберто Еко окреслював ще й як “маразматичну”. Можна з упевненістю і без іронії сказати, що Є.Маланюкові пощастило, оскільки упорядником, науковим редактором та автором ґрунтовної передмови рецензованого видання став провідний український учений, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка Тарас Салига, котрий зумів залучити до співпраці талановитих істориків літератури, одних із ключових фахівців сучасного маланюкознавства – репрезентанта блискучої кіровоградської школи (не буде, мабуть, перебільшенням окреслити її школою професора Григорія Клочека) професора Леоніда Куценка та перспективного вихованця львівської філологічної школи доцента Миколу Крупача.
Пощастило Маланюкові саме тому, що Т.Салига належить до того не надто поширеного (а жаль!) в нашому літературознавстві типу вчених, котрим не стрягне в горлі позитивне окреслення українського націоналізму, котрим не тремтять коліна від діалогу із шевченківською національною ідеєю, котрим не кривиться від огиди обличчя при згадці про когось із українських культурних чи політичних націоналістів, котрі не вагаються витягнути полемічний меч супроти антиукраїнської квазінаукової доктрини (не зважаючи на її “плюралізм”, “толерантність” і “мультикультуралізм”), котрі мають відвагу стати на захист того чи іншого паплюженого вестернізаційними “десакралізаторами” (Л.Костенко) класика, котрі мають мудрість іти за настановою рідного генія: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь” (Т.Шевченко), а не за смішним своєю рабодухістю циркуляром малоросійського самоїдства: “позбутись сили національного тяжіння” (Я.Грицак).
До речі, чи не наявність принципової національно-ідейної позиції у такого типу українських вчених, як Т.Салига (а також, більшою чи меншою мірою, С.Андрусів, О.Вертія, С.Гречанюка, І.Денисюка, В.Дончика, М.Жулинського, С.Квіта, Г.Клочека, Л.Сеника, Г.Сивоконя та ін.), зумовлює до сумного рідкісне національно-заангажоване збочення із магістрального євро-космополітичного інтерпретаційного шляху заблукалих на демоліберальному “чужому полі” (Т.Шевченко) дослідників, котрі, непрямо розвиваючи національно-екзистенціальні методологічні ідеї[6], цілком вмотивовано, наприклад, закликають боротися із новітнім “культурним колоніалізмом”[7] (О.Забужко), або слушно протиставляють по-гайдеґґерівськи націоналістичний тип пізнання істини типові імперіалістичному[8] (Т.Гундорова)?
Не випадково саме Тарас Салига, національна самість якого стає органічним способом наукового буття, першим упорядковує антології української січової – “Стрілецька голгофа” (1992) та христологічної поезії – “Слово Благовісту” (1999), стає упорядником творів Є.Маланюка, Б.Кравціва, Р.Купчинського, М.Лужницького та дослідником і критиком великої частини українських письменників другої половини ХХ ст. Він, відчуваючи природний для українця-інтелігента поклик турботи про культурне буття народу, не вагається осмислювати поезію воїнів Української повстанської армії та, зокрема, образ Степана Бандери, уміло дає відсіч українофобам-“пушкіністам” та цілком у маланюковому дусі “гіркої й суворої правди” поборює “шевченкофобство”, відстоюючи наше право спілкуватися із Кобзарем як українським предтечею: “Сто сорок літ Шевченкової Вічності, його безсмертя, його Слави, його Сонця над нами, і світла у наші рабські душі, але й стільки ж літ чужого і нашого рідного шевченкофобства, ницості і лукавства, що проростає нині не тільки в диявольських бузинових корчах, а й часом плодиться в наукових інституціях. Це теж традиція – це шлях від витонченого і по-петербурзьки біснуватого україножера Віссаріона Бєлінського до по-американськи вишколеного естета й екстреміста в літературознавстві Джорджа Грабовича”[9]. Як це перегукується із герменевтичною позицією – “національним підходом” – Є.Маланюка, котрий вказував, на глибинний зв’язок Т.Шевченка “із самим національним єством своєї Батьківщини”[10] та демаскував породжене “духом другого Івана” “шевченкоборство”: “Бунти проти Шевченка мають завжди підозрілий характер…”[11]!
Окреслена націоцентрична, національно-екзистенціальна спрямованість і водночас традиційна скрупульозність, ретельність, відповідальність перед читачем дослідницького таланту Т.Салиги дозволяє йому глибоко пізнати та виважено оцінити феномен Є.Маланюка. Так, скажімо, характеризуючи “світоглядний та естетичний фундамент” таланту поета, вчений уміє вийти на основні складові того, що окреслює як “ідейно-творчу сутність” вісниківця: характеризує “варязство” як домінанту “могутньої концепції” історіософії Є.Маланюка, випрозорює зображення “Анти-Марії” не як “образу жінки-українки в прямому значенні”, а як “образу України” – “жертви власних вад” в історіософському її осягненні”, аргументує звернення поета до донцовської філософії “трагічного оптимізму”, виявляє провідний – “найпотужніший” – мотив творчості як “глибоке почуття любові до України” та “синівське почуття обов’язку перед нею”, окреслює “стильову різноаспектність” поетичного дискурсу, витлумачує специфіку “судительства” (інвективності) в поета, спрямованого насамперед проти “сатанізму більшовицької імперії”, проти “влади соціалістичного імперіалізму” та ін[12]. Це допомагає досліднику вдруге за останні дев’ять років, після сміливого й талановитого почину відомого науковця Олега Багана (у 1996 році), звернутися до філософсько-політичної поеми “Посланіє” (1925-1926) – витворити необхідний контекст культурно-історичної проблематики 20-х років та вдало порівняти поета-вісниківця із трагічною творчою долею Максима Рильського, ще одного “архимайстра нашої поезії”, з яким веде у творі діалог Є.Маланюк. Це дозволило окреслити ще й феномен українського радянського письменника, його можливості й неможливості творчості всупереч червоній окупаційній владі[13].
Зрештою, Т.Салига прямо вказує на основну тезу, що формувала “державницьку місію Слова” Маланюка як істинно національного митця. Йдеться про базовану на національній ідеї позицію “державно-духовної суверенності України” як “основу основ його націоналістичного… світогляду”[14]. Таке продумане спостереження не лише розбиває вщент фальшивий радянсько-ліберальний образ Маланюка-“фашиста” чи “ксенофоба”, але й спонукає читача поглиблено розуміти націоналізм: не тільки як одну із правих політичних ідеологій, а як органічний, базований на власному історичному досвіді та культурі народу, національний світогляд.
Витворенню різноаспектного, багатогранного і водночас привабливого образу письменника сприяє й продумана структура роботи (при цьому варто було б очевидно виділити у змісті авторів окремих упровідних слів та пояснюючих розвідок), численні світлини, зразки автографів та привабливий дизайн. Книга складається із чотирьох розділів. У першму вміщено вибрані поезії з усіх збірок поета від “Стилету і стилосу” (1925) до посмертної “Перстеня і посоха” (1972). До другого увійшли поезії з-поза збірок, зокрема, ранні російськомовні твори, десять поетових поезій, що входили в “альманах трьох” “Озимину” (1923) (крім творів Маланюка, містив вірші ще двох інтернованих поляками вояків петлюрівської армії – Михайла Селегія та Михайла Осики), поеми “Посланіє” та “Голоси землі” (1929), не видану свого часу збірку “Чорні вірші” (підготовлену до видання восени 1938 р.), шкіц до лібретто опери “Ярослав Осмомисл” (1943) та ін.
Третій розділ складають унікальні публіцистичні, літературознавчі, щоденникові записи, що не увійшли до двотомної “Книги спостережень” (1962, 1966). Цікавим видається те значення, котре надає філософсько-культурологічним есе та записам поета Л.Куценко, у наступний спосіб актуалізуючи, наприклад, статтю “Вступне слово…”, присвячену ініційованому Організацією українських націоналістів Дню зброї (14 жовтня): “Не можу уникнути спокуси, переадресувати статтю Євгена Маланюка кожному із нині сущих. Адже маємо сьогодні державу, про яку так мріяв поет, маємо зброю в руках, але чи “витворили, виростили в організмі народу” отой “елемент моральної – духовної і психологічної озброєності, без якої матеріальна зброя залишається лише шматком металу”?”[15]. Запитання, як бачиться, риторичне. Окрім питань, пов’язаних із філософією мілітанс, представлені тексти, котрі репрезентують надзвичайно цікаві та актуальні міркування автора з приводу української літератури, мистецтва взагалі, творчості Шевченка, Гоголя, Тичини, Нарбута, Гайворонського, Ліни Костенко, Симоненка та ін. Один із наскрізних мотивів цих записів, як і взагалі всієї поетичної та непоетичної творчості Є.Маланюка, може бути фраза із щоденникового запису від 23 березня 1941 року:
“Я кажу (до мого народу):
– Мусиш бути собою, ц.т. не калікою, а собою – здоровим, природним, повним, не ущербним”.
Четвертий розділ містить листи письменника до сина (Богдана Маланюка), а також О.Сембай-Галицької, Є.-Ю.Пеленського, Б.Романенчука, котрі збагачують наше уявлення про непересічну особистість поета, незгірше за лірику розкривають інтимні деталі його складного, як у кожної великої людини, але багатющого внутрішнього світу.
Таким чином, разом із першим українським виданням творів Є.Маланюка, упорядкованим також Т.Салигою (“Поезії”, 1992 р.), книга “Повернення” дає можливість зацікавленому читачеві ознайомитись із найповнішою на сьогодні добіркою поезій “залізних імператора строф”, котра містить опубліковані й неопубліковані вірші всіх періодів творчості. А це, погодьмося, з одного боку, відкриває нові можливості для поглибленого вивчення спадщини цього справжнього “князя духу”, а з іншого – спонукає до подальших текстологічних та джерелознавчих напрацювань з метою віднайдення та опублікування досі не виданих праць поета, зрештою, підготування до виходу в світ академічного видання його творів.
Насамкінець, хотілося б відзначити ще одне. Нове видання творів Євгена Маланюка, ретельне прочитання його духовного спадку спонукає уважніше приглянутися до тих культурних та антикультурних процесів, що відбуваються навколо нас і в нас самих. Чи не нагадує сучасна постколоніальна Україна – “наша – не своя земля” (Т.Шевченко) – знову, висловлюючись образотерміном поета, “поле бою”? Чи не бачимо ми чіткої різниці, якщо тільки користуємось світоглядними ідеями українського класика, між тими, що живуть і творять заради української України, і тими, що ведуть проти всього українського, у тому числі й проти самого Є.Маланюка, його попередників-класиків, однодумців-націоналістів та духовних спадкоємців, цілеспрямовані та щедро фінансовані Заходом і Росією “культурні війни”(Е.Сміт)? Чи не фарисействуємо, коли дозволяємо “мікромалоросійській”, містечково-космополітичній частині нашого літературознавства нав’язувати решті наукової громади в ролі єдино “нормальних” лженаукові політичні ідеї “культурного імперіалізму” (С.Дюрінґ)?
Бачиться, основний сенс повернення Є.Маланюка в сучасний культурний простір як простір боротьби між Україною та різноликою Нео-Малоросією ще й у тому, щоб відвернути нас від імперських глобалістичних чи євразійських сурогатів і повернути обличчям до істини національного буття (“блакиті бездонної”), до націоналістичного (само-)усвідомлення, щоб, перефразовуючи суть “національного підходу” (характерний збіг назв у обох авторів) американського вченого Самуеля Гантінґтона, Україна могла залишитися Україною. “Повернення“ Є.Маланюка – це повернення “сина” на “поле бою” за свою “Матір” – за українську державність, за українську самототожність, за українське буття:
Дарма припрошуєш: “Скорись!”, –
Удосконалюючи пута.
У відповідь буде: обріз!
У відповідь буде: отрута!
Безбатченку, ти не збагнеш,
Чим дише слово Б а т ь к і в щ и н а, –
Прозрієш в полум’ї пожеж,
Научишся під нашим чином*[16]**.*
(“Голоси землі”)
Війна – інформаційна, економічна, політична, культурна тощо – імперій з Україною триває. І “поле бою” Є. Маланюка, котрий “не відступав від свого покликання не лише служити найвищим ідеалам нації, а й формувати їх”[17], чекає на кожного з нас, якщо ми, звичайно, не “безбатченки”.
[1] Маланюк Є. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи / Серія “Ad Fontes – До джерел”. – Львів: Світ, 2005. – С.26.
[2] Хайдеггер М. Исток художественного творения… – С.308-309.
[3] Хайдеггер М. О сущности истины… – С.18.
[4] Салига Т. “Поезія і ніж” та строфи – на шаблі…” // Маланюк Євген. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи / Серія “Ad Fontes – До джерел”. – Львів: Світ, 2005. – С.3.
[5] Антология мировой философии. В 4-х т. – Т.3. – М.: Мысль, 1971. – С.657.
[6][6] Детальніше див.: Іванишин П. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні і прагматичні аспекти): Монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308с.
[7] Забужко О. В Україні панує невігласократія // Урок Української. – 2006. – № 1-2. – С.3.
[8] Гундорова Т. Український окциденталізм: бути чи не бути Римом? // Критика. – 2006. – С.1-37.
[9] Салига Т.Ю. Шевченко і ми (до 187-річчя від дня народження Шевченка і 140-річчя з дня його смерті) // Салига Т.Ю. Вокатив (Літературно-публіцистичні статті). – Львів, 2002. – С.18-19.
[10] Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – Т.1. – С.35.
[11] Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень… – Т.1. – С.80.
[12] Салига Т. “Поезія і ніж” та строфи – на шаблі…”… – С.3-16.
[13] Салига Т. Євген Маланюк та його “Посланіє” // “Маланюк Є. Повернення… – С.219-225.
[14] Салига Т. “Поезія і ніж” та строфи – на шаблі…”… – С.9.
[15] Куценко Л. Про “меч духовний” // Маланюк Є. Повернення… – С.255.
[16] Маланюк Є. Повернення… – С.243.
[17] Салига Т. “Поезія і ніж” та строфи – на шаблі…”… – С.9.