Хибний шлях „націонал- патріотів” до втілення української національної ідеї на початку ХХІ ст.
ХИБНИЙ ШЛЯХ „НАЦІОНАЛ-ПАТРІОТІВ” ДО ВТІЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.
Чому у своїх намірах віднайти правдивий шлях боротьби за національні права українців ми поряд з Біблією та Шевченковим „Кобзарем” звертаємо свої пошуки також до теоретично-практичних напрацювань Степана Бандери? Та тому, що саме Бандера був ідейним Провідником підпільного і збройного етапів національно-визвольної боротьби українців середини і другої половини ХХ століття. Саме його слово було авторитетним і визначальним для сотень тисяч борців: членів ОУН, вояків Української Повстанської Армії, простих українців і не тільки, які ціною своєї крові і життя захищали священне право української нації на існування.
Правдивість теоретичних праць Степана Бандери довів час, багато з того, про що він писав, здійснилося. Зокрема, Бандера виразно передбачав неминучість швидкого падіння Радянської імперії, у що багато хто з сучасних йому політиків і громадських діячів просто не вірив, і показав шляхи до її повалення – через повне завершення національно-визвольних революцій підкорених Москвою народів, своїми силами і під прапорами своїх національних ідей. Саме політична зрілість і далекоглядність Бандери спричинилася до того, що з початком і в ході Другої світової війни очолювана ним Організація Українських Націоналістів примусила переважну більшість українських сил стати на рейки національно-визвольної боротьби, а не на шлях колабораціонізму. Багато з накреслених ним схем національно-визвольної боротьби дієві й по сьогодні.Боротьба тільки з наслідками, а не з причинами, що їх породжують, – безперспективна і шкідлива!
Для того, щоб розпочати висвітлення цієї теми, не будемо займатись „винайденням пороху”, - він давно винайдений, а тому вважаємо доцільним і вкрай необхідним зацитувати декілька абзаців зі статті Степана Бандери „Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби” („Сурма”, Мюнхен, ч. 27, січень 1951 р.).
„На Заході не люблять націоналізму, не люблять революції, не люблять фанатизму. Непопулярність нашої справи і багато труднощів на зовнішньому відтинку походять з того, що сучасні визвольні змагання організують і ведуть українські націоналісти, які мають марку фанатиків, і що ці змагання окреслюють як національно-визвольну боротьбу, а визвольну концепцію – як національну революцію. Якщо хочемо знайти прихильну поставу західних держав до нашої справи, мусимо все це змінити. Не треба виступати з націоналізмом, з революцією, не підкреслювати постуляту державної суверенності, тільки надавати нашій боротьбі характер резистансу – боротьби проти большевизму як проти системи диктатури й тоталітаризму, за демократичний державно-суспільний лад. Це треба робити не тільки в усьому, що призначене для чужинців, але так само треба внутрішньо провести відповідне переставлення в іделології, програмі, в політичній концепції, в тактиці й методиці, в побудові визвольного руху, в розставленні й наголошуванні значення поодиноких складових сил.
В такому сенсі і з такою аргументацією ідуть постійні атаки на сучасний революційно-визвольний рух за кордоном. Їх ведуть різні чинники, українські й чужинецькі, різними дорогами і способами – з середини й ззовні, від тонкого ідейного проникання аж до грубих наклепів, провокації і засобів безпосереднього натиску. При цьому різні чинники мають різні цілі. Дехто кермується щирим переконанням, що цього роду переставлення справді були б корисні для успішності визвольних змагань. Інші, маючи на оці свої особисті чи групові інтереси, рахують на те, що переставка у визвольному русі дасть їм змогу зайняти чільні позиції. Не бракує також сторонніх намагань прибрати до своїх рук український визвольний рух, впливати на його напрямок і дію, зробити з нього інструмент власної політики, замість мати справу з незалежним, суверенно діючим фактором”.
А тепер давайте перечитаємо наведену цитату Бандери ще раз але, в якості експерименту, замінимо у тексті деякі слова і словосполучення: „На Заході; західних держав” на „На Сході; схід України”, „большевизму” на „кучмізму”, „за кордоном” на „в Україні” - і ми матимемо сьогоднішню повну картину політичної боротьби за право українців бути господарями у свої власній державі і дійсний стан націоналістичного руху.
Як так сталося, що у створеному з ініціативи національно-патріотичних партій і організацій блоці „Наша Україна”, який задумувався організаторами як об’єднуючий фактор у боротьбі за покращення долі українців в Україні, програмні цілі цих національно-патріотичних об’єднань не стали основою програми блоку, а самі об’єднання жодним чином не визначають його політику? Навіть їхня символіка замінена на помаранчевого кольору прапори з підковами замість національних барв і символу державності українців – Тризуба, під якими велася боротьба за незалежність 89-90-х років. Не дивлячись навіть на те, що саме завдяки членству цих партій „Наша Україна” змогла на початках організовувати масові акції і здобувати свій авторитет. А сталося так через давню політичну болячку націонал-демократів – безпідставну віру лише в людський фактор і цілковиту невіру в силу ідеї. Хоча на їхніх же очах свого часу саме ідея незалежності об’єднала українське суспільство і звела нанівець людський фактор в особі КГБ-КПСС. А вже потім „хороші люди”, не потрафивши вияснити між собою, хто з них більший патріот і достойник, – звели нанівець здобутки ідеї. Але помилок не проаналізовано, жодних висновків не зроблено.
Саме тому боротьба за українські національні ідеали на початку ХХІ століття так легко була підмінена виключно боротьбою проти режиму Кучми, на додаток до всього ще й пліч-о-пліч з ворогами української державності комуністами і соціалістами під прапорами СРСР, і всю революційну енергію мас спрямовано саме у це, шкідливе для української справи, річище. Про антиукраїнську сутність такої настанови в процесі боротьби за здобуття Української Соборної Самостійної Держави той же Бандера наголошував не тільки в уже згаданій статті, але й у багатьох інших, зокрема у таких, як „Українська Національна Революція, а не тільки протирежимний резистанс” та „За правильне розуміння визвольно-революційного процесу”.
Чи правда, що ситуація у національно-патріотичному таборі є саме такою, якою ми її тут окреслили, а не інакшою? Щоб не бути голослівними, скористаємося програмними документами блоку „Наша Україна”, офіційними заявами партій та інших організацій, що входять до цього блоку і „репрезентують” національно-патріотичний напрям в політиці України.
Ось до чого у спільній заяві закликають своє членство лідери трьох націоналістичних і однієї соціал-національної організацій (ОУН р., ОУН м., КУН, ВО „Свобода”): „У 2004 році в Україні з’явився шанс змінити стан речей. Таким шансом є вибори Президента України. Українські націоналісти переконані, що єдиним реальним претендентом на перемогу на виборах від національно-патріотичних сил є Віктор Ющенко. У зв’язку з цим, ми закликаємо членство наших організацій активніше включитися у роботу структур блоку Віктора Ющенка „Наша Україна”. Водночас під час виборчої кампанії українські націоналісти повинні зробити все, щоб ідейні засади українського націоналізму утверджувалися у повсякденному житті”.
Дмитро Донцов писав про таких політиків: „старались вгадати, яка сила переможе, щоб на ту „орієнтуватись”, і це звалося „реальною політикою” (Д. Донців, „Українська ідея”). Тобто „реальні політики” рекомендують українським націоналістам і патріотам боротися „За демократичний лад в Україні, за усунення від влади бандитського режиму Кучми”, саме за це веде боротьбу блок Віктора Ющенка „Наша Україна”, а не за Українську Національну Державу. Судіть самі: „Я бачу Україну справедливою і заможною європейською державою. Де кожна людина може реалізувати свої можливості, не шукаючи кращої долі за кордоном. Де кожен, хто бажає працювати, має роботу і гідну зарплату. Де кожна дитина може отримати якісну освіту. Де кожен громадянин має доступне медичне обслуговування; кожна літня людина отримує гідну пенсію. Де надійно захищене життя – сім’я, материнство і дитинство. Де шанують ветеранів. Де влада користується довірою і повагою громадян. Де державні чиновники компетентні і законослухняні, отримують високу зарплату і не беруть хабарів. Де всі рівні перед законом; де кожен із нас, а не лише вибрані, може захистити свої права у суді. Де надійно гарантовані свобода думки, свобода слова, свобода совісті. Я бачу Україну державою, яку шанують і цінують її власні громадяни і до якої з повагою ставляться у світі. Я бачу Україну, в якій житимуть, як казав Олександр Довженко, „по закону Божеському і людському…” В Україні буде зручно і затишно усім і кожному – в цьому я вбачаю свій головний обов’язок” (Якою я бачу Україну /План дій Віктора Ющенка., Київ. 2004 р.).
Не йдеться у намірах „єдиного реального претендента на перемогу на виборах від національно-патріотичних сил Віктора Ющенка” ні про реалізацію права українців мати свою національну державу (тільки європейську), ні про гарантії відродження, збереження і розквіту української нації, її мови, духовної і матеріальної культури, ні про християнську мораль – духовну основу української нації (закони Божеські кожна нація розуміє по-своєму, українці за вченням Ісуса Христа, турки за Магометом, китайці за Буддою.., а людські - то й поготів). Про що ще можна говорити, коли українці взагалі не згадуються у цій програмі? Нас замінено лексемами „кожен” та „громадянин”.
„У Ющенка хороша програма. Вона зробила б честь будь-якому кандидату-соціалісту”, так оцінив виборчу програму „Нашої України” лідер Соціалістичної Партії України Олександр Мороз, а він, будьте певні, добре орієнтується в соціалістичній ідеології. А от у національно-патріотичному середовищі дозволяють собі не зважати на ідеологію українського націоналізму – основу національного державотворення, і тому „провідники” зобов’язують своє членство якнайактивніше залучатися до боротьби за соціалістичний рай, за „Україну зручності і затишності усіх і кожного”.
Отже, робиться все так, як казав не робити Степан Бандера і всупереч його застереженням. Всупереч українській національній ідеї - „держава української нації на етнічних українських землях”, за яку пролито стільки української крові. Чи, може, та кров проливалась за забезпечення прав і свобод кожного заброди, що прийде на нашу землю і, витіснивши українця з усіх сфер життєдіяльності і власної землі, стане громадянином України? А тенденція витіснення українців з України сьогодні зростає в геометричній прогресії. Чи, може, її „парламентським шляхом” призупинили депутати від „Нашої України” після гучної кількісної перемоги на виборах-2002? „Не дали вороги”. Вороги ніколи й не дадуть - треба боротися, але з усвідомленням: за що борешся, те й вибореш!
Марно сподіватися, що у спілці з такими соратниками дійде до утвердження ідейних засад українського націоналізму, - з цим у „Нашій Україні” ще довго не будуть поспішати. Не на часі, адже „це може зашкодити політичному іміджеві В. Ющенка на сході України”, а в разі обрання Президентом – серед світової демократичної спільноти.
У цьому місці радимо зупинитися і ще раз уважно перечитати цитату з Бандери на початку статті.
То за що ж змагають - за імідж Ющенка чи за Українську Соборну Самостійну Державу? Повторимось, за що ведуть боротьбу, те й виборють!
Основною причиною того, що після проголошення незалежності українське питання й досі не вирішене, було і є ігнорування українськими „реальними політиками” всеперемагаючої української національної ідеї, бо лише вона єдина здатна бути зрозумілою для всього українського народу і об’єднати його навколо себе. Не боротьба проти режиму Кучми-Медведчука-Суркіса, на зміну якому може прийти інший, невідомо, чи кращий режим Ющенка-Порошенка-Зінченка; не обіцянки виплати пенсій - не всі українці пенсійного віку; не гарантії виплати заборгованостей по зарплаті - частина українців непогано заробляє й своїми руками, і розумом; не гасла ощасливити „народ України” невідомої національності, а не корінну націю – українців. Об’єднати здатна лише висока мета, і ніколи - жодна людина, якою хорошою вона б не була, якщо вона не веде під прапором національної ідеї свідомий своїх віковічних прагнень народ до перемоги цієї ідеї.
Досвід попередників більш ніж переконливий, і наш обов’язок перед Богом, перед минулими і майбутніми поколіннями українців - продовжувати нашу спільну справу! Не наповнювати ідейно чужі середовища національним змістом, а творити своє власне, націоналістичне, на нашій ідейній базі. Вести за собою, а не плентатися за чужим возом ліберальних, соціалістичних, демократичних, „загальнолюдських” тощо „цінностей”. Цінним для української нації є лише те, що забезпечує їй „поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави” – український організований націоналізм.
Сотник „ЯР” Київ, жовтень 2004 р.