Україна після виборів. Переможці та переможені.

Україна після виборів.

“Хто визволиться сам, вільним буде! Кого визволять – в неволю заберуть”.

Ярослав Стецько.

“Хто будує на невластивих для нашого грунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих змаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни”.

Степан Бандера.

“По їхніх плодах ви пізнаєте їх”

(Від Матвія 7: 16)

“Гарантована перемога – це ще не гарантоване добро: є перемоги, яких не варто здобувати. І чи стане перемога Президента перемогою народу”

Василь Іванишин. (Українська ідея і перспективи націоналістичного руху). 2000р.

“Майбутній президент буде приречений діяти не в інтересах народу, нації, держави, а тільки в інтересах свого клану і зовнішніх сил, тим більше, що ніякого організованого впливу суспільства на нього не буде. Куди це може завести Україну, можна тільки здогадуватись”.

Василь Іванишин. (На розпутті велелюднім). 2003р.

Нація – це ідейно-політичне оформлення і завершення народу.

Необхідною передумовою вільного розвитку та процвітання нації – є власна національна держава.

Держава – це форма політичного завершення нації, механізм політичної самоорганізації народу, гарант постійного всестороннього розвитку та продовження буття нації у часі.

У націй, які живуть повнокровним державним життям є державницькими націями, влада є носієм національної ідеї і захисником національних інтересів. Нації, які не здобули, або тимчасово втратили державність – є бездержавними. Носієм національної ідеї у них виступає націоналізм, оформлений і діючий одночасно у двох площинах – як ідеологія і як чин – революційна дія. Найдосконалішою формою націоналістичного чину – є організований націоналістичний рух, який охоплює всі без виключення проблеми нації, діє в усіх без виключення прошарках суспільства, ведеться всіма методами та засобами боротьби, під керівництвом одного національного політичного революційного Проводу.

Українська нація, не дивлячись на те, що на частині її етнічної території утворена у 1991 році держава Україна, (створена за участю цієї ж нації) – залишилась бездержавною, безправною та упослідженою. Здобувши державу і незалежність, українці, через ідейну виродженість і політичну короткозорість тодішніх лідерів не змогли здобути владу у цій державі. А тому боротьба за перетворення нинішньої нічийної держави в українську національну державу – є головним імперативом, найголовнішим політичним завданням української етнічної нації під сучасну пору. Одночасно з цим треба усунути всі чинники, за допомогою яких наші помаранчеві „друзі” намагаються у підступний спосіб перетворити її в політичну націю – безідейне космополітичне стадо без роду і племені.

Саме виходячи з такої позиції, ставлячи перед собою саме такі завдання, необхідно розглядати ту політичну ситуацію, яка виникла в Україні після перемоги опозиції на президентських виборах 2004 року. Тільки під таким кутом можна побачити і зрозуміти те, що відбулося насправді, а не лише те, що нам хочуть показати, та дати оцінку тим проблемам, які залишились від старої влади, як і тим, що виникли перед нами у зв’язку із приходом нової.

Насамперед необхідно вияснити, чи відбулася насправді революція. Якщо - так, то в чому її революційність. Якщо – ні, то що ж відбулося насправді під вивіскою “помаранчевої революції”, та знайти те, які вказує незмінність ситуації, підтверджує органічний зв’язок нинішньої влади із попередньою, її спадкоємність, традиційність тощо, виявити те, що нова влада взяла у спадок від старої, і що є гальмом української нації у її боротьбі за державність, що є спільним для вчорашніх і нинішніх господарів Банкової, а що появилося нове, з чим теж необхідно боротись, але вже шукати нові, адекватні способи та методи боротьби.

Почнемо із першого – найголовнішого показника: система влади.

Вона була головним гальмом у боротьбі нації за державу. Вона мала всі ознаки ворожої, антиукраїнської, антинаціональної, антинародної та антилюдської.

Ворожої – бо, всі владні механізми діяли проти будь-якого розвитку корінної нації, в будь-якій сфері діяльності, проти будь-якого прояву українства в політичному, духовному, релігійному, соціальному, економічному, морально-етичному житті.

Антиукраїнської – бо, створений механізм витіснення українців з України, та заповнення її чужорідним елементом. Тотальний грабунок українців колишніми окупантами неукраїнського походження.

Антинаціональної – бо, йде тотальна, зростаюча денаціоналізація, русифікація, та американізація. Створені передумови, де шляхом прищеплення чужих духовних, морально-етичних, світоглядних і т. д. цінностей, провадиться цілковита національна деградація українців, та перетворення української етнічної нації – у інтернаціональний конгломерат – політичну націю.

Антинародної – бо, вся життєдіяльність системи побудована на тотальному пограбуванні народу, утримуванні його на межі крайнього зубожіння, у щоденних турботах та пошуках засобів для виживання, щоб у такий спосіб відвернути його увагу від більш важливих життєдайних проблем.

Антилюдської – бо, система національного, духовного, матеріального та соціального поневолення деградує людину – як неповторну особистість, гальмує її всесторонній розвиток, забирає можливість у повному обсязі розкрити їй свої, дані Богом природні таланти.

Сама ж система творилася як, антидержавна – стосовно законного господаря на українській землі – українців, у їхньому праві на власну національну державу. В повному обсязі система протиставляється Божим, людським і природнім законам розвитку людства, а тому, як така – повинна була цілковито і повністю демонтована.

Щодо того, чи відбулася після виборів зміна системи влади, то ніяких ілюзій нема і бути не може. Головні суб’єкти протистояння: влада і опозиція, і ті хто за ними стоїть, при всьому взаємному антагонізмі та ворожості, в питанні зміни системи влади були єдині – любою ціною залишити все так як є. Саме завдяки цій системі, вони мають змогу безкарно грабувати державу, панувати над народом, визискувати його. Чиї маріонетки не прийшли б до влади: з Кремля, Кнесету чи Капітолію, – система універсальна, вона дає змогу наживатися усім. Звичайно більше скористає той – у кого влада; за що й борються.

Система витворила надійні механізми свого захисту, за надійністю функціонування якої пильно стежать і місцева маріонеткова влада і її господарі – міжнародна мафія.

Йдеться ж не про якусь там дрібну державку, а про Україну – найбільшу і найбагатшу країну Європи, з казковими ресурсами та можливостями. Країну – космічну, ядерну, високотехнологічну, забезпечену всіма видами транспорту та транспортними артеріями, енергоносіями та енерготранспортними системами, ідеальними кліматичними умовами, корисними копалинами, чорноземом тощо. До того ж розташованої у центрі Європи та центрі колиски світової цивілізації – Понтиди – “Золотого кільця”, до якого входять окрім неї – Мала Азія, Балкани та Кавказ. Хто ж із імперських хижаків упустить таку нагоду для її закабалення та пограбування. (А тепер гляньмо на карту і гляньмо під чиїм безпосереднім впливом знаходиться Болгарія, Туреччина, віднедавна Грузія, а тепер і Україна. Згадайте, хто? і чому? у свій час усував у Греції “чорних полковників”? Здогадуєтесь про що йдеться?).

Але опустимось на землю, до наших з Вами проблем, – до системи влади.

Головними захисними механізмами, гарантом її функціонування, який унеможливлює її розпад з середини – є система добору кадрів до цієї системи влади. А саме, недопущення у ній носіїв національної ідеї. Нинішню систему влади творили та удосконалювали антиукраїнські сили, власне вона є спадкоємницею СРСР. Вона постійно пристосовувалась до нових умов, а тому виробила свій власний імунітет, і ті, хто належить до неї, безпомилково відчувають небезпеку спроб її ліквідації, а тому незалежно від того, хто до яких кланів належать, дружно стають на її захист, навіть тоді, коли борються одні з одними за владу. До неї відкриті двері всім тим, у кого є солідні апетити щодо України, необхідні для цього ресурси, які вони готові вкласти в антиукраїнську справу, органічно вписатися у цю систему, захищати та зміцнювати її.

В цю систему закритий доступ лиш одній категорії людей – українським патріотам, свідомим українцям. А щодо націоналістів, не може бути і мови, вони єдині, хто розуміє всю її ворожість, і не покидають спроб в революційний спосіб її демонтувати.

Про це Ющенко говорив відкрито, під час виборчої кампанії, коли обіцяв чільні місця у владі всім – комуністам, соціалістам, лібералам, навіть демократам, і т. д., окрім націоналістів (цікаво, чому ті хто себе з ними ототожнює, не покинули підтримувати його після таких заяв, навіть не запитали, що це має означати; а може вони і ніякі не націоналісти?). Маю тверді переконання, що він і надалі не допустить туди свідомих українців, навіть якщо вони не будуть ототожнювати себе з націоналізмом, навіть якщо би захотів, - господарі не дадуть.

Система влади на те і антиукраїнська, щоб бути головним гальмом для української нації, на її шляху до власної держави. А тому, першим найважливішим завданням націоналізму – є демонтаж цієї влади. Її неможливо зруйнувати із середини - еволюційним шляхом. По перше тому, що це можуть зробити лише національно свідомі українці, а вони туди просто не можуть попасти, а ті випадкові одиниці, що їх там ще не „розкусили” – не можуть утворити критичної маси, необхідної для цього. По друге, цю систему однаково стережуть та вдосконалюють всі – хто туди вхожий, без поділу на нинішніх і вчорашніх, тих, хто виграв; чи тих, хто програв. Прихід будь-якого нового господаря, означає одне – він відрегулює системні механізми на свій лад, державна машина поїде туди куди йому потрібно, до новітньої колонії чи неоколонії (в даному випадку на Схід чи на Захід), але аж ніяк в сторону національної держави.

Нинішню систему влади в Україні можна усунути єдиним способом – за допомогою національно-визвольної революції, з участю всього українського народу, під прапором національної ідеї.

Те що система влади не демонтована – перший аргумент, що при зміні влади в Україні ніякої революції не відбулося.

І в цьому нічого винити новообраного Президента. Кому, і коли він обіцяв демонтувати антинаціональну систему влади? Чи може хоча раз натякнув на те, що в Україні, в українського народу існують національні проблеми? Згадав що тут споконвіків жила і живе (і дасть Бог буде жити!) корінна нація – УКРАЇНЦІ, і що вона теж має право на своє майбутнє? А так, як нічого цього нікому не обіцяв, тому і не зобов’язаний перед українцями, щось в цьому напрямку робити.

Щоб змінити антиукраїнську систему необхідно було перетворювати народну хвилю у національно-визвольну революцію, а це вже справа революціонерів-націоналістів а не тюхтіїв, теж-націоналістів, демократів чи демолібералів.

Друге: cтруктури влади.

Це ті важелі, за допомогою яких функціонує система. Попередня влада створила нам поліцейський режим, а відповідно і поліцейські структури влади. Кожна із них була створена так, щоб в будь-який момент могла виконувати поліцейські функції.

Давайте пригадаємо, у якій загінці опинявся будь-який законопослушний громадянин, якщо він не належав до владної еліти, тоді, коли вирішив зайнятись підприємництвом, бізнесом, фермерством тощо. Скільки інстанцій потрібно було пройти, для того щоб тільки зареєструвати (зрозуміло що за певну винагороду) свою діяльність. А що було пізніше?, чи міг він вільно, відкрито розвивати свою справу у поліцейській системі? А на які неприємності наштовхувався кожен під час інспекційних перевірок будь-якої із державних структур: (читай узаконеного державного рекету) електриків, пожежників, санстанції, відділів охорони природи, охорони праці, статистики, землевпорядників і т. д. А що було тоді, коли за них бралися виконуючи завдання чиновника – податківці, правоохоронні структури, КРУ, прокуратура, СБУ. Добавте до того, створених за допомогою влади та контрольованих нею “бритоголових”, які “за опрєдєльонную мзду” готові “обєспєчіть надьожную кришу”. Чи наказані новою владою винуватці цього антинародного “бєзпрєдєлу”?

Навпаки ця активна частина суспільства, зародки майбутньої національної буржуазії, яка внесла чи не найбільший вклад у перемогу нової влади, фінансувала Майдан, в даний час ще більше затиснута в рамки режимного податкового пресу.

Ми згадали тих, хто займався підприємництвом, бізнесом тощо. А що мають говорити ті, хто причетний до політичної, громадської, вишкільної, пропагандивної, націозахисної, просвітянської патріотичної діяльності. У них було лише два шляхи: або стати слухняним знаряддям у руках влади, (що більшість і зробила) або діяти всупереч її, з усіма витікаючими наслідками. Могили українських націоналістів, та патріотів яких знищила ця система: З. Красівського, отця Я. Лесіва, Р. Купера, Я. Горошка, Б. Климчука, В.Чорновола, І. Гавдиди, та ін. стали непроминальними у віках символами нинішньої бездержавної епохи.

Чи робиться щось для увіковічення їхньої пам’яті, чи ведеться розслідування та пошук винуватців цих злочинів?

Чи повелася робота по ліквідації цих поліцейських структур та утворення нових – підконтрольних громаді? Чи змінилося щось? Поки що все без змін. Йдуть лише кадрові перестановки, та переорієнтація діяльності, відрегулювання гвинтів системи під нових господарів, одночасно під виглядом боротьби із наслідками діяльності старої влади, йде тотальне нищення тих позитивних елементів, які були у системі освіти, охорони здоров’я, безпеки, війську, правоохоронними органами тощо.

Структури влади, і ті що перетерпіли часткову чи повну реорганізацію, зумовлену переорієнтацією нової влади на своїх нових господарів, і новоутворені – залишилися антиукраїнськими і поліцейськими.

Візьмімо хоча би Міністерство адміністративної та територіальної реформи. Ця новостворена поліцейсько-режимна структура призначена для того, щоб шляхом адміністративно-територіальної реформи, шляхом укрупнення сільських рад остаточно добити українське село, опустошити його духовно, соціально і матеріально, створити умови для витіснення звідти селянина українця-землероба, видурити за безцінь у нього землю для нового заморського поміщика-феодала і перетворити Україну в новітню резервацію – кормоцех для забезпечення продовольчих проблем у цілому світі, але без керівної участі у ньому українців. Їхнє місце, за очевидним задумом нової влади – або з торбою по чужих світах, або з кайлом на власній землі, в якості новітніх гоїв-кріпаків. Чисельність яких намагаються обмежити до двох мільйонів.

Ідея руйнування українського села, цієї живої, націотворної та людинотворної системи української нації не нова. Вона втілювалася в життя комуністичною партією ще в часи радянського імперського минулого. І ось нова, глибоко продумана “доброзичливцями” поза Україною та втілювана за допомогою місцевої влади спроба вкотре “допомогти” українському селянинові. Але тут – пішла коса на камінь. Ту „теплу” зустріч, яку влаштували авторові згаданої вище реформи на Київщині його земляки, він запам’ятає на довго. Одночасно цей випадок, є яскравим свідченням того, що українці чудово розуміють ту страшну небезпеку, яка загрожує їм і їхнім нащадкам., а головна боротьба в цьому плані – ще попереду.

Структури влади, як були, так і залишилися – поліцейськими.

Третє: ще одна складова частина системи влади – люди влади та кадрова політика.

Люди влади. Тут діє одне правило: після перемоги одного із кланів, ключові місця у владних структурах дістаються переможцям, а також, для створення видимості демократії, та для чергового випускання пари із котла народного гніву, вводиться невелика кількість маріонеток-демократів.

Хто вчасно “переорієнтується”, перескочив у табір переможців, той теж залишився при владі, іноді в тимчасово пониженому, але як буває часто – пішов на підвищення у ранзі. Вони ж для нової влади свої, - люди однієї системи; вони її творили, вірно їй служили, вдосконалювали; а тому необхідні цій системі та її новим господарям. Щодо тих, хто займав іншу позицію, (в даному випадку проросійську) був у команді опонента, - вони теж не залишилися за бортом, вони ж не викидали нинішніх переможців із цієї системи, (усування із займаної посади, не означає поставити чиновника, чи олігарха поза системою) то чому переможці повинні викинути їх. Для нового керівництва - викинути номенклатуру із системи влади означає одне: наплодити собі ворогів, яких та ж система буде захищати. Навіть не викинувши, а розпочавши тотальне переслідування людей владної еліти, можна дорого за це поплатитися.

Відбулося інше, звільнення величезної кількості ні в чому не винних чиновників, іноді за поданням тих же антиукраїнських, персонально наближених до переможців осіб, Професійні якості, навики, практика державотворення і т. д. до уваги не бралися.

Ворогом для будь-якої антинародної, тим більше, антинаціональної системи влади, є не номенклатура, чиновницький апарат чи кримінальні структури, ворогом для неї – є корінний український народ, якого вона визискує, як соціально, так і національно. В даному випадку, це той народ, який рятуючи Україну від московського ярма, повірив брехливим продажним політикам, надіючись на краще майбутнє, і привів до влади чергових обіцяльників, котрі як і їхні попередники не позбулися комплексу меншовартості перед „старшим ” братом.

Зміна ключових людей антиукраїнської системи влади, на українських патріотів, можлива лише після успішно завершеної національної та одночасно і соціальної революції. А так, як ніякої революції не було, а лише грандіозний обман, – помаранчевий водевіль із антиукраїнським фіналом, – то ніякої зміни людей влади, які виступають проти всього українського не передбачається. Українцям, як не було місця у попередній владі, так і не знайшлося і в новій – „помаранчевій”, а незначне і традиційно тимчасове відхилення від цього правила в Галичині, загальної картини не міняє.

Нинішня влада – свідомо зберегла антиукраїнську систему. Вона не нищить державності (поки що), але не зробила жодного кроку для утвердження українців в якості господарів на своїй землі, шляхом допуску їх до керівних структур в якості людей влади. Витіснення українців з владних структур продовжується.

Кадрова політика. Аго-о-ов демократи, де ви? Озвіться, покажіться на люди в нових “мережаних лівреях”. Марні старання. Ні слуху, ні духу! Не народові служити і не для задоволення ваших апетитів прийшли до влади нинішні неукраїнського походження справжні господарі Банкової.

Свою роль керівництво національно-патріотичного та демоліберального політичного табору для досягнення їхньої перемоги виконало, і зрозуміло, що як всякий непотріб, їх викинуто на смітник. До керівництва держави прийшли вірні слуги дійсних закордонних господарів нинішньої України – молодше покоління неукраїнського походження олігархів, та (про людське око проамериканськи налаштовані) усунуті Кучмою із займаних посад, вчорашні владоможці, чий бізнес має російське коріння і вони від неї суттєво залежні.

Керівництво “Тризубу” передбачало такий сумний для демократів результат, тому неодноразово зверталось до патріотичної частини політикуму: “Допоможіть нам переконати його, щоб він (В.Ю.) відважився підняти прапор української національної ідеї. Тільки тоді його боротьба за особисту владу стане боротьбою нації за власну державу, за кращу долю України”. Василь Іванишин. („Бандерівець”. Ми – за Україну, вони – за владу!). 2004р.

Не допомогло, демократи вкотре не прислухались до пропозицій націоналістів, знову зробили по своєму, на шкоду і собі і українському народу. Мабуть понадіялись що як і в 2002 році Ющенко витягне їх на чільні місця. Не витягнув, бо влада цілковито перейшла до тих, хто був справжнім господарем опозиційного блоку, а тому після їхньої перемоги, все відбулося як у відомій трагедії Шекспіра – мавр зробив свою справу, мавр повинен піти.

Після „помаранчевої революції” розпочалася шалена боротьба у неоднорідному таборі переможців. Влада, як і було обіцяно Ю. Тимошенко і О. Морозом стала лівою, а перемога на виборах – перемогою лівих сил. Кого тільки тут немає, розмаїття нових імен, нових прізвищ, що правда, як і в старі часи в основному неукраїнського походження. Але нічого дивного: хто, де і коли, обіцяв українцям місця на владному олімпі. Тому нічого робити представникам правих, патріотичних, та ще й переварених між собою структур в середовищі лівої влади. Для необізнаних з націоналістичним визначенням правого і лівого політичного спектру зазначу – праві надають перевагу національному первню над соціальним, у лівих навпаки. Права ідеологія базується на духовних засадах, ліва на матеріалізмі.

Отже на кадровому рівні в органах влади опинилися не люди з народу, який відстояв незалежність на Майдані, а далекі від його інтересів олігархи.

Але як новоспеченим переможцям заховати явний обман від народу, а тут ще й недавні спільники – демократи-імпрезіоністи голос підіймають, незадоволені бач результатами розподілу владних портфелів. А дуже просто. Навчені досвідом (були ж на чільних державних посадах при старому президентові) нинішні керівники держави знають: якщо не можливо задовольнити інтереси народу, необхідно враховувати його настрої, тим більше – після такого масового народного піднесення. Щоб хоч якось скрити від нього обман, використано старий перевірений спосіб – вкраплення у владу на другорядні державні пости відомих в Україні, але послушних системі влади представників демократичного табору. Тому новопризначений міністр культури не випадковість, а ситуативна закономірність. Свою лояльність до владної системи вона довела тоді, коли під час голосування за ЄЕП – “утрималась”, тобто толерувала входження України в нове імперське ярмо. Це один із небагатьох прикладів коли владні портфелі отримують українці. Неукраїнців на найвищих владних постах знову більшість, і ця тенденція йде по наростаючій. І це хтось посміє назвати здобутками революції.

“Тризуб” неодноразово попереджав демократів, але вони вкотре не повірили: “…Все логічно. Адже для соціал-демократії, якою В. Ющенко хоче рятувати Україну, характерний не національний а класовий підхід, не націоналізм, а інтернаціоналізм. Звідси й принципова космополітична безпринципність при укладанні списку цього (Наша Україна) блоку…”. Василь Іванишин. (Вибір нації - 2002). 2002р.

Четверте: наявність в Україні економічно промислових груп кримінального взірця.

У своїх передвиборчих нинішній Президент Ющенко та Глава Уряду Тимошенко часто згадували їх, та запевняли, що поведуть із ними запеклу боротьбу; навіть називали з якими, кланами трьох Вікторів:. До того ж вони постійно, і справедливо наголошували, що це злочинна влада та злочинні клани. А якщо злочинна – то чому ніхто і досі не розслідує їхньої злочинної діяльності?

Чому вони і надалі є власниками майна пограбованих українців?

Чому в Донецьку за їхнього сприяння демонстративно, під російськими прапорами проводяться антиукраїнські шоу-концерти, з участю виключно російських виконавців?

Чому в них досі не забрано інформаційні канали та друковані ЗМІ?

Чи може хтось навмисне, якась невидима рука, створює ситуацію для чергового протистояння між собою вже у недалекому майбутньому українців? Тобто свідомо провокується черговий політичний водевіль з кривавим фіналом? Олігархи, і ті що програли, і ті, що виграли, не постраждають, а нас і справді залишиться 20 мільйонів рабів. Про це вже не раз для „затравки” натякали нам антиукраїнські сили через ЗМІ. То чому нова влада закриває на це очі?

Всі олігархічні клани виникли і утвердились у рамках антиукраїнської державної системи. Їхня видима правляча верхівка – люди комуністичної номенклатури, або вчорашні комсомольські функціонери, або “совкові” ділки-цеховики, або боси кримінального світу; до того ж в більшості – люди неукраїнського походження. (А невидима? а хто його знає, цілком можливо що десь за кордоном. Світова міжнародна мафія кордонів не знає). Весь їхній капітал нажитий за допомогою системи пограбування корінного народу, якого вони за любу ціну намагаються не допустити до керівництва державою.

Що робиться з такими кланами після перемоги революції?

Клани ліквідовуються, правоохоронні органи розслідують їхню злочинну діяльність, судові органи визначають ступінь вини та міру покарання, майно їхнє націоналізується на користь народу і держави.

Вибори завершились. Опозиція перемогла. Що? із усього перерахованого вище, народ домігся з приходом нової влади?

Чи перестали існувати клани? Чи постало перед судом їхнє злочинне керівництво? Чи націоналізовано їхнє незаконно придбане шляхом пограбування народу майно? Чи може їх, і їхніх людей цілковито усунуто із Банкової, Кабінету міністрів, стін Верховної Ради, та інших рад, Чи бодай ліквідовано їхні шкідливі антиукраїнські впливи? Що змінилося?

Правильно! Нічого не змінилося. Тоді чому?

Після виборів владні клани програли. Вони програли – політично, фінансово, матеріально, (про якусь моральність в даному випадку говорити не приходиться) але програли в межах системи, а тому, як складові цієї системи, у ній же залишилися. Бо не могло бути по іншому. Вони, – і переможці і переможені, необхідні один одному, як магнітові обидва його полюси, без існування будь-якого з них, він перестає бути магнітом.

Відповідь на питання – „Чому не відбулося революційних змін?” треба шукати в іншому місці. Для цього треба поставити себе поза системою, вийти із її силового поля.

Тоді неозброєним оком видно те, що режисери та переможці виборчого марафону намагаються старанно замаскувати. Проти трьох кланів, які були при владі, діяли ще кілька кланів, тимчасових спільників, об’єднаних під ширмою опозиції. Їхньою перевагою над противником було те, що вони не уособлювали ненависну владу, а тому могли виступати – як опозиція. Другою перевагою було те, що вони, бодай декларативно, не ставили собі за мету ліквідовувати державність України. Третьою перевагою було те, що їхній кандидат ішов під вивіскою не лідера цього тимчасового блоку, а як народний кандидат. Четвертою перевагою – що він, про людське око, відверто не ототожнював себе з московським імперіалізмом, а переконував що своє майбутнє пов’язує з досі ще невідомим для українців “цивілізованим заходом”. А тому на його сторону, у вкотре безвихідному становищі став народ.

Створений за допомогою національно-патріотичних сил політичний блок “Наша Україна”, щостав основою опозиції, із входженням туди олігархів і вчорашніх людей влади, перетворився в тимчасовий, нестійкий олігархічно-політичний клан. Він, за допомогою іноземних чинників, та колосальній підтримці народних мас, став ще одним суб’єктом у боротьбі за владу. Цей четвертий клан у передвиборчий період очолив нинішній Президент України – Ющенко. В ході виборчої кампанії до нього приєдналися інші угруповання, і напередодні “помаранчевої революції” він діяв, як політичне об’єднання Ющенка-Тимошенко-Мороза. У протистоянні чотирьох Вікторів (Януковича, Медведчука, Пінчука, Ющенка) перемогу отримав останній, той, хто у момент виборів не був владою, кого підтримав народ в Україні, численна діаспора та міжнародні політичні об’єднання.

Перебуваючи в одній антиукраїнській системі влади, всі клани (переможені і переможці) тісно і взаємно пов’язані між собою. Тут не існувало, і досі не існує залежності виключно від російських, чи виключно від західних інтересів; їхні інтереси як перепліталися, так і переплітаються. На виборах йшла лише боротьба за владу, а не за кращу долю окраденого народу бо, хто має більше влади, той має більше можливостей

То ж про яку революцію йдеться? Якщо про заміну фінансово промислових кланів на владному троні, – то так, це справді була революційні зміни всередині ворожої для суспільства і для корінної нації антиукраїнської системи влади. Якщо ж про революцію всередині цілої держави, яка йде на користь людини, суспільства, нації – то тут, все залишилося на своїх місцях.

П’яте: Ідейна спадкоємність. Після кожної революції, переможці тотально ліквідовують ворожу ідеологію, осередки духовного та релігійного впливу, старий прпаганивний апарат, усувають наслідки їхнього панування, загоюють рани заподіяні нею. Втілюють в життя семимильними кроками своє, рідне, те що було в минулому заборонено чи зазнавало утисків, і що вкрай необхідне для національного відродження, для творення національного світогляду тощо.

Що ми маємо в нашому випадку?

Визнання боротьби ОУН-УПА, героїв Холодного Яру, відзначення на державному рівні Дня Героїв, Акту 30-го червня 1941року, відродження національних свят, традицій, українізацію зденаціоналізованого окупантами українського народу? Демонтовано пам’ятники ворогів українського народу? Перейменовано міста, вулиці, площі, якими ще в радянські часи увіковічували запроданців і катів України? Передано українським традиційним церквам пограбоване у них московською церквою майно? Усунуто впливи ворожої до всього українського РПЦ?

Якби то.

Ще більшими темпами продовжується тотальна русифікація і денаціоналізація! На помпезному рівні відзначається за комуністичним сценарієм перемога у „Вєлікой Отєчєствєнной”, естрадні сценічні майданчики України віддані не українським творчим колективам, які відіграли не останню роль на Майдані – а знову російським, щоб ті надалі продовжували засилля низькопробної російської „попси”.

І так всюди: в освіті, культурі, науці, ЗМІ, спорті, мистецтві, книгодрукуванні, кінематографі тощо. Вся ідеологічно-пропагандивна машина старого режиму, як працювала на повну потужність проти національного та духовного відродження українців, так і працює дальше, але вже легітимно, прикриваючись здобутками „помаранчевої революції”. А старий кадровий пропагандивний апарат збережено у всіх сферах суспільної діяльності.

Навіть в найреакційніші часи правління Кучми російські шовіністи не посміли використовувати у своїх антиукраїнських акціях прапор чужоземної держави – російський триколор. Нині ж, вони, викрикуючи антиукраїнські гасла з антидержавними транспарантами безкарно розгулюють Хрещатиком.

В цьому напрямку теж немає ніяких революційних змін, а відбувається чітко виражена контрреволюційна діяльність ворожих сил.

Шосте: Що на політичному фронті? Тут, галопуючими темпами йде підготовка до наступних виборів, а заодно спроба добити до кінця рештки національно патріотичних структур. Демократам дали зрозуміти, що їхня пісня вже проспівана, і якщо вони хочуть на наступних парламентських виборах примкнути до когорти справжніх а не вдаваних переможців, вони повинні розпустити свої політичні партії і влитись в новостворені олігархічні кланові партійні об’єднання. Робиться це для того, щоб зруйнувати останки політичних структур, які були причетні до здобуття незалежності, і в таким чином усунути будь-які, навіть мізерні впливи на українську політику нинішнього патріотичного політикуму. Тим самим ліквідувати будь-які містки для (можливого) приходу в майбутньому, шляхом всенародних виборів до влади представників українського народу. Тобто остаточно похоронити ті суспільно-політичні сили, які здобували незалежність України у 1989-91 роках.

Але, борони Боже, не викинути на задвірки, не ліквідувати (демократія ж) явних ворогів української державності – червоних комунореваншистів, надійних і вірних слуг системи влади.

На установчому з’їзді новоствореної “під нього” політичної партії – „Народний Союз Наша Україна” В. Ющенко дав всім чітко зрозуміти, хто собою являє нинішню політичну еліту і кому буде відкритий (звісно дозовано) доступ до адмінресурсу. Це – партії Ющенка (читай Безсмертного), Тимошенко і Литвина, (тобто тих, хто в свій час при Кучмі займав найвищі державні посади). Прозоро натякнув, хто і що толерується владою, але шляхи до парламенту нехай протоптує собі сам – це соціалісти Мороза (небезпечно ж цілковито викидати за борт протеже самого Сороса, адже він теж фінансував вибори), та явні вороги – комуністи (якщо усунути – то що скаже Москва). І чітко вказав, кому із українського політикуму вказана дорога на двері, – це рештки національно-патріотичних сил (виявляється що, навіть у такому жалюгідному стані, але зробивши належні висновки після уроку на Майдані, вони можуть бути небезпечними).

Тут вони нехай нарікають самі на себе. Заради власної кар’єри, надіючись на майбутню милостиню, вони творили серед народу для Ющенка образ „непомильної ікони”. Через свою ідейну безпринципність і політичну короткозорість змирилися із входженням в створений ними ж блок – “Наша Україна” олігархів і космополітів, які усунули їх на другорядні ролі.

А тому і програли, бо.

Творячи виборчий блок не відстояли (навіть не пробували ) ні своїх ідей ні програмних (може тому що не мали) засад.

Не виступили проти явних антиукраїнських випадів лідера “НУ” – таких як, поборювання націоналізму, вибачення перед поляками, надмірна зацікавленість проблемою нацменшин та ігнорування проблем українців, зрадницька позиція по ЄЕП.

Підкорили свої політичні партії волі олігархів-„опозиціонерів”, і разом з ними увійшли в альянс з явними ворогами України – червоними комунореваншистами.

Цілковито відірвались від народу і від вирішення його різносторонніх проблем. А тому стали на українській політичній шахівниці за висловом І. Франка “цілковитим зеро”, тобто повним політичним нулем, а для нинішньої демоліберальної, лівої влади непотрібним баластом.

Чи є для них вихід з скрутного становища? Звичайно є, і не тільки можливість вкотре встигнути заскочити в останній вагон політичного потяга, але і стати його локомотивом.

Для цього треба врахувати наступне:

• покінчити з практикою проведення безідейних виборів;

• підняти прапор української національної ідеї;

• розпочати боротьбу за Україну, а не лише за владу в Україні;

• створити українську політичну правицю з єдиною політичною платформою;

• створити спільну програму національного державотворення;

• зайняти принципову позицію щодо антинародних, антиукраїнських і антинаціональних дій нинішньої влади: а)стосовно штучного творення нею політичної нації, б)стосовно творення замість національної держави – громадянського суспільства, в)стосовно штучного витіснення українців з України, г)стосовно всіх видів русифікації, американізації та інших видів денаціоналізації, д)стосовно повного виходу України із ЄЕП, е)стосовно подальшої діяльності антидержавних політичних та громадських об’єднань, є)стосовно припинення етноциду проти української нації, ж)стосовно цілковитої націоналізації незаконно приватизованих об’єктів, з)стосовно антиукраїнських олігархічних кланів і кримінально-мафіозних об’єднань, к)стосовно правильного політичного вирішення проблеми кримських татар, л)стосовно справедливого розмежування прав корінної нації і національних меншин, м)стосовно ворожої підривної діяльності РПЦ, н)стосовно повернення із за кордону награбованого майна, о)стосовно антиукраїнської адмінреформи … (на всі проблеми абетки не вистачить);

• залучити до активної боротьби за національну державу весь український народ;

• запропонувати програму революційного перетворення нинішньої ворожої антинародної системи влади в українське народоправство;

• на майбутніх виборах змагатись не лише за мандати для політичної верхівки, але повести широкомасштабну боротьбу за органи місцевої влади;

• що ворожі промосковські олігархічні клани, які програли вибори, при підтримці Кремлівського керівництва – готуються до чергового реваншу; шляхом силового взяття влади.

• що подавляючи частина капіталу нинішніх олігархів-переможців є російським;

• команда переможців є неоднорідною, і у кожного свої власні політичні амбіції…

Це далеко не всі проблеми, які треба вирішувати, чи вигідні моменти, які можна успішно використати. Але якщо відкинувши особисті образи чи надмірні амбіції, об’єднаною командою державників націонал-патріотів і представників націоналістичного табору, з єдиною політичною платформою, під прапором української національної ідеї, поставити українським народом конкретну мету – здобуття власної національної держави, і вказати реальні шляхи для її досягнення, то можна в дуже короткий термін змінити політичну ситуацію в Україні, виправити співвідношення сил, між українськими національними з одного боку, і космополітичними, демоліберальними та ворожими червоними з іншого, на користь України і українського народу.

Підсумок. В Україні не відбулося ніякої революції.

Революції відбуваються тоді – коли усувається та докорінно міняється все те, – що стояло гальмом на шляху природного розвитку людини, родини, суспільства, народу, нації; пов’язувало із їхнім дореволюційним минулим: - система влади, структури влади, люди влади, та механізми їхнього функціонування; і на зміну їм запроваджуються нові, прогресивні, державні механізми – для ефективного втілення в життя мети та програми революції, та надійного забезпечення її захисту. Коли між новою і старою владою пориваються будь-які генетичні зв’язки, і вона не має перед нею ніяких обов’язків. Коли нова революційна влада, кардинально міняє політичний курс розвитку держави, на цілком інших ідейних засадах, втілює в життя інші суспільно-політичні програми.

Нинішня влада має пряму спадковість від попередньої на ідейному, політичному, системному, клановому, соціальному, особистісному рівнях, продовжує та вдосконалює політику денаціоналізації українців, та перетворення держави України у новітню неоколонію, сировинний придаток, об’єкт для безкарного її пограбування “сильними світу цього” .

Позитивом “помаранчевої революції” є те, що було усунуто попередню владу, яка задля свого збереження, намірялася підпорядкувати державну систему – імперській Москві, і тим самим знищити Україну як державу.

Наше з вами першочергове завдання – не дати новій владі можливості остаточно перетворити цю державу на адміністративну систему новітньої неоколонії, для обслуговування інтересів міжнародних імперських хижаків сходу та заходу, та виходячи з наших програмних засад, виконати наступне: “Провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування української державності та незалежності”.

То хто ж, і кого переміг?

Переможцем вкотре вийшла антинародна, антиукраїнська, антинаціональна, вкотре удосконалена система влади. Український народ знову програв, його ошукали, відкинули на задвірки суспільного життя чергові політичні шулери. Але його не перемогли як націю, не здолали його волі, навпаки, це був ще один етап національного пробудження, росту національної свідомості, школа політичної боротьби.

Історична перемога українського народу, очоленого українським революційним політичним Проводом, під своїми, – національними символами, та під прапором національної ідеї – попереду, у горнилі національно-визвольної революції.

А що буде, якщо авангардною силою української політики стане український націоналізм?

Підполковник Іван Сута Політичний референт ВО “Тризуб” імені Степана Бандери