Україна після виборів. Націоналізм врятує Україну, Україна – врятує світ!

Україна після виборів.

У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії.

Євген Коновалець.

Все, що йде поза рамки нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами хотіли би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє відчуження від рідної нації.

Іван Франко.

Не мир є нашою ціллю, а воля і перемога нашої нації, що є покликана Богом виконати своє призначення на землі.

Ярослав Стецько.

На Сході Європи нема колоній ні для кого, а хто їх шукає, той знайде тільки чорну землю на могилу.

Михайло Колодзінський.

“Україна – це не тільки територія, це, передусім, нація, отже, не зародок недорозвиненого організму і не етнографічна сировина. Україна – це насамперед духовне відчуття приналежності людини до свого народу, до своєї (української) родини, до нації, яка найповніше може розкрити всі свої сили в самостійній державі. Без містичного відчуття, яке вкоренилося в націю міцним корінням, вона не мала б основи для свого існування.

В сучасному світі в зустрічі з іншими народами треба підшукувати в собі все найкраще, що привабливо яснітиме на ринку світових цінностей. Ми маємо попереду великий шлях піднестися вгору, і на цьому шляху оживуть великі приспані сили”, – так передбачав і в це вірив Голова Проводу ОУН Степан Ленкавський.

Велика мета піднестися вгору – це не що інше, як шлях безперервної боротьби українського народу за власну національну державу. На цьому шляху йому траплялися різні вороги, він входив у склад різних імперій, за якими і слід простиг, а українська нація, український націоналізм і ведена ними національно-визвольна боротьба залишилися непереможені. Батиєва азійська орда, польський шовінізм, австро-угорський імперіалізм, німецький фашизм та московсько-більшовицький месіанізм відступили, програли в боротьбі проти українців у їхньому нестримному поході до волі.

Сьогодні ж українці, залишившись у силовому полі модерного російського імперіалізму, зустрілись ще з одним, більш цинічним та витонченим, новим типом імперського поневолення: політичним витвором лібералізму – глобалізмом.

Для ведення в Україні успішної боротьби з цим новим для неї потворним явищем є тільки один шлях – вкотре взяти на озброєння єдино рятівні та доленосні ідеї, теорію і практику українського націоналізму. Лише націоналізм здатний сконсолідувати весь український народ під одним прапором національної ідеї, щоб успішно протиставитись новій формі імперіалізму і вивести українців на магістральний шлях - до власної національної держави.

Розуміючи шкідливу для українців роль модних на Заході матеріалістичних ідей і передбачаючи небезпеку втілення їх в Україні, один із провідних діячів ОУН Дмитро Мирон-Орлик ще в довоєнні часи писав: “Щоби перемогти демолібералізм, треба найперше перемогти хаотичну безлику мряковинну духовність і хиткість поглядів демоліберального світу, безвідповідальність механічної маси й розсвареної партійщини. Не число, не випадкова більшість вирішує, але чин, праця, творчість і вартість особистості і добро цілого народу… Треба вже раз собі усвідомити, що демократія не означає справжнього народоправства і волі народу-суверена, але зводить народ до партійної маси, що лібералізм не означає свободи, лише доводить до анархії і панування спритних і багатих самолюбів, що соціалізм-марксизм не запевнює народові суспільної справедливості і не приносить добра для трудового народу, лише зміну форми визиску” (Ідея і чин України).

Голова Проводу ОУН Ярослав Стецько після звільнення з німецького концтабору, перебуваючи на вимушеній еміграції, не в теорії, а в повсякденному житті західного світу побачив, відчув і осмислив “переваги” імперкомуністичного варіанту глобалізації і дав такий рецепт проти неї: “Історичному матеріалізмові треба протиставити християнський ідеалізм, інтернаціоналізмові - національну ідею, насильству – свободу людини, визискові людини державою – соціальну справедливість, … імперіалізмові – самостійну державу кожного народу, який має на неї право не на основі виборчих бюлетенів, а з титулу пролитої крові за неї… Комунізм можна перемогти тільки діаметрально-протилежними ідеями: християнською і національною” (Українська Визвольна Концепція. ст..269)..

Розумів він і небезпеку, яка постане під час національного визволення українців від Москви, передбачав можливість недовершеної революції та вказував на можливі наслідки цього: “Україна, з нашого погляду, має…особливе, навіть вирішальне значення для цілого світу, і пхати її в сателітні рамки – просто злочин. З відновленням УССД валиться московська імперія, міняється політична карта світу. Трактування України як периферії, на якій має відбутися розигра великих потуг, означає не вірити в свою націю, зраджувати українські самостійницькі позиції. Для такого роду політиканів Україна - міжнародний базар, що на ньому метушаться різні бізнесмени, ласі на український хліб, підземні багатства, на українську робочу силу і небуденний талант…” (Українська Визвольна Концепція. ст.407.)

Постає закономірне питання: чому Провід ОУН часів Є. Коновальця – С. Бандери – С.Ленкавського – Я. Стецька бачив небезпеку глобалізації, постійно вказував на цю проблему в майбутньому для України, - ще тоді, коли вона не панувала в західному світі і через „залізну” кремлівську завісу не докотилася в Україну, а їхні наступники – “славних прадідів великих правнуки погані” - не побачили вже в наші часи, коли вона, як ракова пухлина, роз’їдає людство, не зуміли (а може, навмисно не захотіли?) зупинити зло в зародку, на зорі нашої незалежності, коли воно ще не стало масовим явищем в Україні?

А треба було дати бій носіям цих ідей, очолити боротьбу проти ворожої ідейної пошесті та її політичного витвору, як це робили їхні попередники, що боролися не лише проти зовнішніх окупантів, а також проти їхніх маріонеток – місцевих хрунів-демолібералів. Нинішній же Провід ОУН не тільки, не виступив проти ідейного поневолення українців, а завів ОУН під ворожі соціал-демократичні прапори, у чужий Україні демоліберальний табір – зборище космополітів-глобалістів.

Перед тим, як пхатися в “провідні” і “чолові”, треба було або вивчити ідейну спадщину своїх попередників, або ж, якщо колись і вивчали, вилікувати власний склероз. Тоді, може, пам’ятали б своє історичне минуле, згадали б, чому і з чиєю допомогою загинула створена українцями у 1917-1920 роках українська держава – УНР.

В. Іванишин дуже влучно охарактеризував причину тодішньої поразки: “І не шукаймо пояснень і морального виправдання української національної ганьби і сімдесятилітнього рабства лише в загребущості комуно-імперської Москви. Більшовицька наволоч ніколи не змогла б такими мізерними силами окупувати Україну. Їй підготували грунт усі ті, що задовго до 1917 року цілі десятиліття “несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слов велику силу, та й більш нічого”, ті, що з місця відкидали українську національну ідею як утопію чи “буржуазну” провокацію, ті що своєю модно-“прогресивною” соціал-демократичною демагогією порізнили українців і переорієнтували їх із боротьби за власну державу на сусідове поле і комору…

Усіх знали, усіх цитували, усім вірили. Але не Шевченкові, не старому Франкові, не Міхновському. Для рабодухих ”нема пророка у своїй вітчизні” .

І коли інші народи дружно йшли за своїми Масариками і Пілсудськими в своє державне майбутнє, в Україні розігрувавася черговий безтямний водевіль з традиційним кривавим фіналом. Українські демократи, соціалісти, соціал-демократи, комуністи, націонал-комуністи, есери праві, есери ліві, ”боротьбисти”, “укапісти”, анархісти… Захмелені соціал-демократичним дурманом усіх ґатунків грушевські, винниченки, махни, скрипники, блакитні, кулики, чумаки, хвильові, довженки, ірчани… Духовно обеззброїли народ. Розшматували фронт національної єдності. Допомогли катам України поневолити народ. “По своїй по землі свою кров розлили і зарізали брата. Крові брата впились і отут полягли у могилі заклятій…” (Українська ідея і перспективи націоналістичного руху. – 2000, ст. 100-101).

Там же він писав: “Уявляю, як вжалить цей абзац високопатріотичну і, розуміється, “елітну” інтелектуально-світоглядну каліч, яка зараз запопадливо глорифікує і нав’язує народові на роль українських святих якраз згаданих вище ”батьків” і “діячів”, Але - ні в якому разі! – не тих, що боролися і віддали своє життя за свободу і національну державність України” (ст. 102).

А тепер проаналізуймо причину недовершених національно визвольних процесів 1989-1991 років, які перетворилися в поразку державницько-патріотичних сил і привели до нинішнього плачевного стану. Чи не знайома картина? Лише яскраво виражений ідіот постійно наступає на одні й ті ж граблі. А якщо це пов’язано не з ідіотизмом, не з тимчасовою амнезією, то чи не є це явна і свідома ворожа діяльність апологетів демоліберальних цінностей в Україні на замовлення “сильних світу цього”?

Слово В. Іванишину: “Удруге космополітична демократія і соціально-економічна проблематика були на повну потужність використані в Україні на початку 90-х років.

Національно-визвольний рух стрімко зростав, національна українська держава от-от могла стати реальністю – за прикладом прибалтійських держав. Уже за три роки, як передбачали політексперти Заходу, потенційно найперспективніша і найбагатша з усіх колоній імперії Україна могла з’явитися на міжнародній арені як потужна, економічно самодостатня, політично незалежна і до того ж ядерна держава. Ґвалт! Новий конкурент!… Усі спроби зупинити цей процес зовні не вдалося – ні Москві, ні Заходу. (Згадаймо – таке забувати не можна! – як лідер “країни свободи і демократії” президент США Буш переконував українців в українському парламенті залишитися в московському ярмі..) Треба було знайти інші способи упокорення і неоколонізації України. І вони були знайдені і застосовані.

Національну ідею було замовчано, …з неї було видалено її політичний зміст: створення національної держави. Єдиною панацеєю від усіх бід і найвищою метою всенародного руху було проголошено демократію і ринкові реформи. А що Україна потребувала і першого і другого, то й злочинна підміна мети залишалась помітною для небагатьох” (ст. 103-104).

Мене можуть звинуватити в постійному цитуванні В. Іванишина: мовляв, що - окрім нього інших не було чи бракує власної ерудиції? Так! Були, і навіть багато. Занадто багато!

І списали вони тони різної макулатури: ідеологічні та програмні матеріали для “улюблених” народом політичних партій – “гробів побілених зверху і гнилих із середини”, холуйські оди бездарним лідерчукам, пустопорожні маніфести, меморандуми, звернення, резолюції тощо. І виголошували ці опуси на помпезних партійних форумах, політичних мітингах, вічах, пікетах, масових святкуваннях, урочистих зібраннях та інших імпрезах. Завершувались ці зборища імпрезіоністів численними інтерв’ю, прес-конференціями, презентаціями з банкетами і фуршетами…

А що з усього того написаного є корисним сьогодні? Чи хоч один із цих “пи-сучих синів” наважиться нині признатись перед громадою в „сотвореному”, наважиться виставити на суд людський свою писанину кількарічної давності? Навпаки, при нагадуванні чи цитуванні ними ж написаного смикаються, як ужалені, і сприймають це як підривну діяльність проти їхнього авторитету.

А написане В. Іванишиним актуальне по нинішній день, воно як ніж пронизує наскрізь прогнилий демоліберальний політикум, є і надалі програмою для дій і є (що найбільше дошкуляє різношерстим карликам від політики) незнищенним докором для сумління тих, хто довів Україну до чергової руїни. Він - єдиний з тих, що були на найвищому ідейно-світоглядному та політично-програмовому рівні нашої боротьби, - не відійшов від неї “під тиском обставин” (а тиснули таки добряче - і його, і створену ним Організацію), не зневірився в ідеях, не зрікся своїх поглядів. А все пропоноване ним на всіх найважливіших етапах нашої новітньої державницької історії було істинним тоді і є актуальним понині. Усе те, від чого він застерігав громадськість, а особливо її активну частину – політикум, неодмінно збувалося. І це все завдяки одній простій причині: він не видумував в ідеології нічого нового – усе написане ним випливало з ідейних та програмних засад українського націоналізму.

А тому всім тим, хто має дар Божий до політичної діяльності, відчуває свою причетність до національно-визвольної боротьби, має щирі і не лукаві наміри допомогти “окраденій і в огні розбудженій” Вітчизні, - пропоную не шукати “того, чого нема і на небі, а не тільки на чужому полі”, і щоби вкотре при благих намірах не наробити шкоди, довіритись Шевченкові, піти шляхом його заповітів. Як ішли за цим дороговказом усі визначні ідеологи націоналізму, як це зробив у свій час Провідник “Тризуба” Василь Іванишин. Спадщина українського націоналізму всіх часів - це одне ціле, яке непохитно стоїть на сторожі української нації і яке треба неухильно примножувати.

А щодо пропонованого В. Іванишиним, то треба було прислухатись до його критики і його настанов, уважніше простудіювати його програмну працю (але де ж їм, “провідним” і “чоловим”, прислухатись до бандерівців - “низькочолих плебеїв”), написану ще в 1992 році саме для українського політикуму і для його політичних лідерів, – “Нація. Державність. Націоналізм”. Треба було розпочати широку дискусію, залучити громадськість, доповнити (або заперечити) ним написане та пропоноване і разом виступити “за” побудову української національної держави і “проти” носіїв чужих, ворожих ідей.

Тоді, ще на зорі нашої незалежності, “якби не похилилися раби” і взяли за основу українську національну ідею, а не з масонського “чужого поля” ідейну отруту, - то новітня історія України розвивалась би за іншим сценарієм. “То не стояло б… оцих осквернених палат!” – вчорашньої і нинішньої антиукраїнської та антинаціональної влади, а “була б сестра! і був би брат!” – держава української нації на українській землі – безцінна перлина у короні вільних народів.

Після виборів 2004 року наступив третій етап засилля демоліберальних “цінностей” в Україні. Твориться він за допомогою тих же „татарських людей” – старих і нових продажних політиків та новою (створеною за їх юдиною участю), орієнтованою на демоліберальний Захід владною номенклатурою неукраїнського походження. Попередня владна номенклатура не була кращою, але вона мала за собою “хвіст” червоного імперського минулого, а тому, щоб не викликати масового спротиву, не могла відкрито виступати проти української нації, національної ідеї та національних інтересів. Нинішня владна номенклатура, на відміну від попередньої, має легітимну владу, а тому діє нахабно і відкрито. І дав їй цю владу ідейно збаранізований ними ж народ, проти якого вони гарячково діють від його ж імені, поки він ще не отямився,.

Організовано протиставитись ворожим намірам демолібералів-глобалістів, окрім “Тризуба”, поки що (?) нема кому: як і в часи Шевченка, “на всіх язиках все мовчить”. Один тільки лідер партії Рух за єдність Богдан Бойко, незважаючи на гавкіт ворогів, яничарів та збаранізованих, підняв прапор української національної ідеї і кинувся з ним у вир боротьби. А вождиків усіх тих організацій, які могли і мали б виступити проти засилля чужих, ворожих впливів, привілейовані представники нацменшин заманули чи заштовхали у вагон свого масонського потяга. А тому не боролися вони проти перетворення старою владою України в неоколонію, не протиставляються вони і тепер, уже новим адміністраторам цієї неоколонії, їхнім відвертим спробам стерти українців з лиця землі – шляхом нищення української нації і створення натомість безлико-космополітичної політичної нації, підміни національної ідеї особою чергового “святого”, національного народовладдя – балачками про громадянське суспільство, національного відродження – вступом у новоімперські “союзи” і “простори”, а боротьби за українську національну державу – гризнею за владу для “своїх” шахраїв та злодіїв.

Україна - невід’ємна частина Європи, складова європейської культури, найбільша європейська держава – на грані двох світів: і географічно, і духовно, і політично. А тому шлях її розвитку єдиний – національна держава у колі вільних народів, у світі нового типу – світі без імперій, у якому для неї визначена своя, відома лише Творцеві, місія і до якого у неї свій історичний шлях.

Попри те, що європейські держави заражені вірусом демолібералізму, космополітизму та штучним творенням політичних націй, їхні держави й уряди поки що очолюють представники корінних – етнічних націй. Окремі з них розуміють небезпеку, що нависає над їхнім майбутнім, і всіляко протиставляються цим ворожим тенденціям. Ці країни століттями не знали, що таке чужа і багатосотлітня колоніальна влада, геноцид та етноцид, їм не загрожує втрата рідної мови чи втрата державності. У них закорінені у віках державницькі традиції, а тому в них кращі умови для того, щоб протиставлятись тотальному наступу імперського глобалізму. Але й вони не витримують організованого світовою космополітичною мафією тотального пресу матеріалізму, засилля безбожних ідей, купившись на дешевий споживацький примітивізм.

Хоча вони й мають не перервані державницькі традиції, народоправство, але у них, зажирілих від потоку матеріальних благ, паралізована воля до боротьби, збиті орієнтири для подальшого духовного і національного розвитку. Цивілізованому культурному світові для його подальшого поступу вперед потрібні нові, сучасні полум’яні ідеї, нові Прометеї – їхні носії, нові, не заражені чумою лібералізму народи-соратники, нові фронти безкомпромісної боротьби зі Злом в ім’я торжества Божої Істини, Правди і Свободи.

Україна ввійшла в третє тисячоліття зі своїм, притаманним лише їй унікальним духовним наробком. Протягом багатьох століть неволі та безперервної боротьби за свободу в нас виробився стійкий імунітет до різного роду ворожої ідейної чуми. Українці призабули державницькі традиції, але не втратили їх, не припинили боротьби за національну соборну державу. Жодному окупанту за майже сім століть не вдалося знищити націю, вбити в ній силу животворного національного духу, героїчне християнство та волю до боротьби. Вона зберегла в собі героїчне історичне минуле, розвинула його в нових історичних умовах, виробила імунітет проти будь-якого новітнього поневолення.

А тому перемога української нації та здобуття нею національної, християнської держави стане орієнтиром для всіх інших народів.

Націоналізм, який є носієм ідеї державності кожної етнічної нації, передусім поневоленої чи загнаної в новоімперські рамки політичної нації у власній державі, отримає черговий поштовх на шляху народів до нового, безімперського світового устрою. Україна має неоціненний досвід боротьби за державність, і він може бути успішно застосований іншими народами, поневоленими зовнішніми чи внутрішніми ворогами. Боже Провидіння довго тримало нас у пітьмі неволі, випробовувало силу нашого духу, непохитність нашої віри в Спасителя та вірність ідеалам предків. І тепер, у час піку засилля зла, брехні, підступу і насилля, це дає нам змогу визволитись самим і подати приклад іншим народам. Перемога українського націоналізму – це перемога Ідеї Нації в цілому світі. Це черговий переломний момент у непримиренній світовій боротьбі сил світла і свободи проти темряви сатанізму і будь-якого імперського поневолення.

Для цього в резерві українського націоналізму є вироблені поколіннями і випробувані в боротьбі ідейно-програмові засади, які мають світово-історичне значення. Степан Ленкавський передбачав: “Український націоналізм як духовний і суспільно-політичний рух, що веде бій за всебічний розвиток своєї нації у власній державі, під рідною владою – розвивається у гармонії із світовим розвитком. Він – найвизначніше явище сучасності, без нього немає поступу. Учасники визвольних процесів в Україні, свідомі свого обов’язку супроти української нації, знають, що Україна – зразок для інших поневолених націй, їх авангард у визвольній боротьбі проти поневолення і тиранії” (ст. 449).

У націоналістів відповідь на це питання лише одна-єдина: у нас світле майбутнє у власній національній державі.

Здобудемо ми це світле майбутнє всупереч намаганням усіх ворогів стерти нас з лиця землі. Зробимо це своїми власними силами – за покликом голосу крові, за допомогою українського націоналізму та духу нашої давнини, шляхом української визвольної революції, під прапором української національної ідеї. Залучимо до цієї святої справи всіх українців - як в Україні, так і розкиданих недолею в далеких чужинах.

Нація – це народ у поході до волі, до своєї власної держави, і нема такої сили, щоб зупинила цей похід. То ж поки не пізно - одумайтесь, “юродиві”. Горе тому, хто стає на шляху нації до власної держави.

Здобувається національна держава лише шляхом національної революції, керованої не лакеями “дядьків отечества чужого” та “слугами двох панів”, а лише загартованими в національно-визвольній борні націоналістами, лише за участі цілої нації, лише під національними прапорами і лише в жертовній, безкомпромісній і безпощадній боротьбі!

Суть української революції - у тих збережених і новітніх ідеях, які вона дає світові, у героїчній моралі, у відродженій релігії, у новім політичнім устрої, що базується на основі власних національних традицій і культурних цінностей, на духовних первнях самобутності нації і національному принципі організації світу. У процесі цієї боротьби народиться новий тип української людини – носія нових ідей і великої мети: культу й оборони найкращих людських, національних і християнських вартостей.

Україна – це революційний чинник духовного оновлення світу, це найбільш пекуча, а разом з тим і найважча проблема світу, вирішення якої відкриє двері в якісно інший – одуховлеий, а не зматеріалізований світ.

Ключ до цих дверей – національна Українська Соборна Самостійна Держава.

З вірою в це – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям Слава!

Підполковник Іван Сута Політичний референт ВО “Тризуб” імені Степана Бандери