НОВА ЛЮДИНА - лицар, воїн, революціонер!

НОВА ЛЮДИНА - лицар, воїн, революціонер!

Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона.

Леся Українка.

Людство чекає на державних мужів-провидців, не виключно прагматиків і виборчих тактиків, але й людей з почуттям Божого післанництва, що з Богом розмовляють, як урятувати людство від знищення…

Ярослав Стецько.

Порівняно з поколінням, яке дало Україні й світові таких титанів духу, провідників національно-визвольної боротьби, як А. Шептицький, Д. Донцов, Є. Коновалець, С. Бандера, Р. Шухевич, нинішні, котрі прийшли на зміну, не змогли сягнути його вершин. Героїчна доба життя і боротьби цього безсмертного покоління породила безліч легенд, переказів, витворила об’ємистий і неповторний пласт поезії української героїки, десятки тисяч патріотичних пісень, дум й інших літературних та мистецьких творів. Згадане покоління, натхненне могутнім голосом Великого Кобзаря, заклало фундамент теорії українського націоналізму й на практиці довело всі його життєдайні засади: примат духовного над матеріальним; нерозривну сув’язь націоналізму і християнства; орієнтацію на власні сили народу, який черпає сили з духу нашої давнини; політичну мету - здобуття власної національної держави; соборність українських земель та ін. Це покоління зуміло витворити єдинорятівний для українців чинник - ОУН (Організацію Українських Націоналістів), який компенсував втрату тих державотворчих чинників, що мали інші народи: національні - аристократію, шляхту, інтелігенцію, церкву, військо, буржуазію тощо. Воно сповна виконало свою історичну місію у надскладні для України часи й передало нащадкам колосальну теоретичну і практичну базу для продовження національно-визвольної боротьби.

А що нащадки? Бракує їм розуму, знань, таланту, вміння, натхнення, працьовитості, винахідливості, мужності, жертовності і т. д? Нічого не бракує. Ми маємо національного генія - Ліну Костенко, а скільки українців знає її, захоплюється її творчістю? Маємо інших світового рівня поетів, а також художників, музикантів, вчених, літературознавців, політологів… Але чи відомі широкому загалові такі видатні особистості сучасності, як П. Скунць, Л. Сеник, В. Дончик, І. Марчук, В. Іванишин, Я. Дашкевич, С. Дмитерко та інші, котрі живуть серед нас і творять для нащадків нинішню історію України. Навпаки, українцям нав’язали інших кумирів (своїх і чужих), діяльність і творчість яких не має нічого спільного з нашою духовністю, наукою, історією і культурою: без сумніву, талановитих російськомовних спортсменів братів Кличків і А. Шевченка, які поряд зі спортом займаються не відповідною їхньому талантові рекламою; виразників культу збочення і виродження: на сцені - А. Данилка, у (псевдо) літературному жанрі - О. Подеревлянського; десакралізаторів (Л. Костенко) українських геніїв - О. Забужко і О. Грабовича; фальсифікаторів історії України - П. Толочка і Ю. Канигіна та інших бузин, мариновичів, нагієвих, глоб, пєнкіних, табачників… Те саме відбувається й у політичному житті. На зміну дисидентам, які заволоділи умами мільйонів революційно налаштованих мас і після здобуття незалежності України призупинили революційні процеси, антиукраїнська державна машина випустила на політичний конвеєр нових провокаторів.

Чому в наш час, після такої героїчної боротьби, коли ще живі її учасники, коли здобуто державність і незалежність, настала духовна, ідейна, світоглядна та моральна руїна? Адже жертовну боротьбу минулих поколінь, що опиралася на масовий героїзм та геройську смерть найкращих синів і дочок українського народу, нащадки мали б успадкувати, як заповіт, як символ, безперервну політичну революційну практику, а не лише як історичні спогади та перекази. Чому тільки жменька націоналістів-бандерівців у нових, невідомих національно-визвольному рухові умовах, продовжує боротьбу? В умовах, коли здобуто незалежність, є держава Україна, а українці надалі залишились упослідженими на рідній землі.

Старше покоління, зорієнтоване на програмні засади ОУН, виховане на високих ідеалах і самопожертві, під тотальним пресом комуністичної системи зробило все можливе, щоби добитися державної незалежності. Вони були причетні до святої справи, й за це їм честь і слава. Ні мужності, ні шляхетності, ні відваги вони не втратили, не зломили їх десятки років більшовицьких концтаборів, у яких тривала боротьба. Після здобуття Україною незалежності переважна більшість із них щиро повірила лукавим політикам, що це вже і є та держава, за яку вони боролися, проливали свою кров. Тому й зупинилися на досягнутому, а що найгірше, на догоду недругів стали переконувати в цьому інших.

Провідні члени ОУН не дожили до нинішніх днів. Більшість із тих, кому вдалося вижити, були рядовими бійцями національно-визвольних змагань. Не кожен із них, на жаль, зумів дорости до провідного рівня, постійно йти в ногу з часом, глибинно перейнятися тими негативними “сучасними” світовими тенденціями, що заполонили світ. Лише одиниці зрозуміли, що здобуття незалежності України - це лише перехідний етап, що воно не привело до головного - державності корінної української нації, тому необхідно продовжувати національно-визвольну боротьбу. Вони, на фоні тодішніх “батьків народу” - демократів і демолібералів, яких кадебістська репресивна машина (на відміну від націоналістів) зберегла в політичних концтаборах і масово випустила на волю під час Горбачовської перебудови, не мали достатнього авторитету і впливу, щоб переламати ситуацію. Єдину авторитетну людину, яка на фоні дисидентів яскраво вирізнялася своєю непохитністю і чітко вираженими націоналістичними поглядами, - керівника Крайової ОУН З. Красівського, підступним способом убили у незалежній Україні.

Повернення в Україну після того, як вона здобула незалежність Проводу ОУН - Ордену Нашої Надії (В. Іванишин), який на той час складався із людей теж похилого віку (вони при житті С. Бандери, С. Ленкавського, Я. Стецька перебували в Організації на другорядних ролях), відхід від орденської революційної боротьби та розгортання ним широкомасштабної партійної та громадської діяльності, пішло не на користь, а тільки на шкоду Національній Справі. Керівництво цієї єдиної для українців націорятівної і націо- та системотворчої революційної організації, перебуваючи за кордоном, після вбивства Провідника ОУН Степана Бандери не зуміло втриматися на орденському шляху боротьби. Воно прийняло чужі демоліберальні правила політичної гри і тим самим започаткувало глибинну ідейну та світоглядну кризу в рядах українських націоналістів. Лікування (і терапевтичне і хірургічне) цієї червоточини - одне з невідкладних завдань нашого сьогодення.

Середнє і молодше покоління, які найбільше спричинилися до здобуття незалежності, вже у незалежній державі потрапили під шкідливий вплив чужих ідей, зазнали духовної, ідейної і моральної деградації. До тотальної русифікації, яку небаченими досі масштабами повела внутрішньо-окупаційна “українська” влада, додалися витонченіші методи денаціоналізації і національного виродження. В Україну потекли ріки ворожої, безбожницької, ліберальної масової псевдокультури, з культом замаскованих під права людини (ігноруючи Закон Божий і право нації) вседозволеності, насильства, розпусти, вільної любові, сексуальних збочень, наркоманії тощо.

Навіщо це? Кому це вигідно?

Українцям? Ні!

Тоді кому?

Однозначно - новітнім окупантам, котрі мов сарана злетілися звідусіль в Україну! Головне завдання глобалістів-космополітів, тих, хто є становим хребтом внутрішньої антиукраїнської окупації і ставить собі за мету панувати над світом - знищити в людині її духовність, історичну пам’ять, національну свідомість, тисячолітні моральні, родинні устої і традиції, тобто перетворити її на безтямну худобину, зрозуміло, з тваринними інстинктами.

А зі стадом, отарою рабів можна робити все, що заманеться. Ось і роблять.

Враховуючи, що середнє та молодше покоління - це найактивніша частина суспільства, вороги одночасно створили передумови для масового виїзду цього прошарку українського народу за кордон, у пошуках кусня хліба і кращої долі. Там представники згаданих поколінь мають змогу пірнути у море принад “вільного”, безбожного, бездуховного і зденаціоналізованого світу. Частина заробітчан відцуралася від свого рідного, “європеїзувалася”, заразилася ліберальними ідеями та розпусним способом життя, і ще довго заражатиме ними свої рідних, близьких та знайомих. Ворогам певною мірою вдалося досягти мети: значна частина молодих, активних і перспективних людей тимчасово відсторонена від насущних суспільно-політичних проблем, перестала бути активними у громадському й політичному житті.

Це покоління, як і всі попередні, теж має своїх героїв, вони поки що невідомі широкому загалові, але їхні імена будуть увічнені в Пантеоні Української Слави. Воно теж залишило свій кривавий слід у новітній історії України: політик Р. Купер, офіцер Я. Горошко, священик Я. Лесів, бойовик Б. Климчук та інші націоналісти вже у незалежній Україні поклали голови за утвердження національної ідеї. Вони, як і їхні попередники, разом із своїми побратимами, пішли пробоєм проти течії, боролися за право української нації у бурхливому морі чужих ідей та інтересів. Кожен із них мав незаперечний авторитет у своєму середовищі, колосальний вплив на місцеву громаду. Можливо, хтось із них, у майбутньому, став би членом революційного політичного проводу, відомим політичним лідером, очолив би котрийсь із фронтів національно-визвольної революційної боротьби. Не судилося. Антиукраїнська система діє на випередження. Це покоління не втрачено для продовження національно-визвольної боротьби, але постатей рівня Є. Коновальця та С. Бандери воно вже не дасть.

Підростаюче покоління, те яке виросло у часи незалежності й виходить на суспільну арену, як природна зміна, найбільше потрапило під шкідливі та ворожі впливи чужих ідей, чужих політичних доктрин, чужих релігій, культур, традицій. А воно є найдорожчим для української нації, йде нам на зміну, і ми не маємо права, не можемо дозволити ворогові підрубати ці молоді пагони, відірвати це покоління - нашу надію від пуповини предків, від нашого живильного коріння, залишити його напризволяще, віч-на-віч із жорстоким, підступним і ворожим довкіллям. До нього щонайпильніше прикута увага тих, хто намагається на берегах Дніпра створити новий Ханаан, хто теж безмежно любить Україну, але - без українців. Ця молода поросль також зазнала втрат. Правда, не помічених і не осмислених у суспільстві. Ворог ще в зародку нищить тих, хто, в юному віці проявив свій талант. Підло вбиті - юна поетка М. Рудакевич з Тернопільщини та поет О. Степаненко з Харківщини - далеко не поодинокі випадки “пильної уваги” ворогів.

Є й інші, “демократичні”, але не менш підлі та підступні методи боротьби проти становлення у майбутньому в Україні - української провідної верстви. Роблять це дуже просто - для цього необхідно у ще не сформованому ні ідейно, ні світоглядно юному віці - заразити обдаровану молодь чужими ідеями, привабити матеріальними подачками або підступно купити її талант.

Чим і займаються “меценати” й “благодійники” - сороси, рабиновичі, суркіси та їм подібні. Саме цьому поколінню, для його ж порятунку і порятунку однієї з найдревніших у світі української нації, необхідно вже в недалекому майбутньому виступити авангардною силою у вирі безкомпромісної та жертовної боротьби. Боротьби не на життя, а на смерть, в ім’я торжества Божої Істини, Свободи й України. Саме воно має дати (і дасть!) українській національно-визвольній боротьбі нові імена, нових лідерів і провідників.

На жертовний вівтар України віддали життя представники всіх поколінь. Сьогодні на плечі всіх, хто живе на Землі та є українцем, незалежно від віку й статі, лягла чи не найбільша за всю нашу тисячолітню історію відповідальність подальшу долю України. Ми одночасно висимо над провалля втрати державності та стоїмо на порозі власної національної держави. Українці здобули незалежність і суверенітет, але не державність і свободу.

Україною “заправляють” привілейовані представники національних меншин, які створили і з допомогою місцевих маріонеток, зміцнюють режим внутрішньої антиукраїнської окупації.

Вибори 2006 року, що були черговим антиукраїнським політичним шоу, остаточно усунули українців від будь-якої влади. А переможці приступили до створення в Україні резервації для місцевих аборигенів, під демократичною ширмою політичної нації у громадянському суспільстві.

Тому лише безкомпромісна, безпощадна, жертовна, праведна і тільки революційна боротьба вкраїнського народу, під прапором української національної ідеї, проти режиму внутрішньої антиукраїнської окупації та її зовнішніх покровителів єдиний вихід із нинішнього непевно-тривожного стану.

Для продовження національно-визвольної революції ми маємо все: политу потом і кров’ю українців землю; заповіти великих предків; своїх святих, мучеників, пророків, геніїв і героїв; безперервну тяглість боротьби; незгасну жагу до свободи; основану на Шевченковому “Кобзарі” ідейну платформу; грунтовану на християнстві й націоналізмі світоглядну базу; націоналістичну ідеологію і програму; випробувану часом багатогранну методику боротьби, розкиданих долею по цілому світу, що найменше сімдесят мільйонів українців. Бракує одного - політичного революційного проводу, провідників сучасності, здатних нести цю тяжку ношу - відродити діяльність ОУН, об’єднати усі покоління, згуртувати мільйони під прапором національної ідеї, і з гідністю виконати першу заповідь Декалогу українського націоналіста: “Здобути українську державу або згинути у боротьбі за неї!”.

Проблема провідництва не була би такою пекучою, якби не існувало ще одного тривожного для новітньої історії України явища, - замаскованого під український, а насправді ворожого до всього національного й українського - продажного політикуму. Політична дезорієнтація суспільства, ідейна вихолощеність, ставка на лідерів, а не на доленосні програми, культивування чужих, а не власних націорятівних ідей, випускання пари з котла народного гніву; творення політичної ширми - ось далеко не повний перелік “діянь” цього троянського коня вкраїнського політичного життя, цієї бацили світового глобалізму.

Без повернення до націоналізму, без внутрішнього духовного, світоглядного та ідейного переродження, без відриву від впливів нинішнього демоліберального політичного спрута жодне з поколінь не здатне до продовження героїчної, жертовної боротьби за втілення найзаповітнішої мети - створення власної національної держави.

Виникає тривога: невже, перервана символічна нитка кількасотлітньої священної боротьби українців за власну державність? Чи, може, українці перестали бути нацією? Зупинили свій похід до волі?

Нічого подібного! Нації не творяться, нації народжуються. Нації мають не лише матеріальну основу, тобто нас із вами, живих представників різних поколінь, вони мають також духовну основу.

Українська нація - це Шевченкові і мертві, і живі, і не народженні всі покоління українців. Єдиний раз народжені - вони є вічними і незнищенними.

Тоді хто ж, і що може вивести Україну й українців із цього “зачарованого” кола, з трясовини чужих ідей та інтересів?

Відповідь лише одна - християнство і націоналізм! Тільки безкомпромісна, жертовна боротьба за торжество цих ідеалів врятує Планету, Людство й Україну. Все інше від лукавого, марнота-марнот, шлях у нікуди.

Боротьба “в ім’я чого” - за найвищі ідеї: духовна, ідеологічна, політична чи збройна вилонює з народних мас велетнів духу, провідників нації. Така доба дає людству нових Богунів, Вашингтонів, Боліварів, Гарібальді, Шевченків, Бісмарків, Петефі, Міцкевичів, Неру, Донцових, Коновальців, Бандер.

Боротьба “за щось” - за владне корито, за матеріальні вигоди - це боротьба за ніщо. Вона перетворює ці маси на керовану різними шахраями підконтрольну юрбу. “Помаранчева” революція та її антиукраїнські плоди - найпереконливіший аргумент цього.

Щоби витворити політичний революційний провід нації, необхідно повернути її нині живучі покоління на той шлях, яким йшли їхні мудрі предки E у вир боротьби за торжество Свободи, котра запанує тільки з постанням Української Національної Соборної Держави.

У нашій історії вже не раз були ситуації, коли етапи героїчної боротьби змінювалися черговими втратами, руїнами, занепадами. Але з’являлися нові провідники, генії та пророки і вказували народові шлях у пітьмі неволі, могутнім голосом закликали його до боротьби, відроджували її знову й знову.

На їх заклик ставали майже нікому не відомі наймити, батраки “на нашій не своїй землі” - Шевченкові Яреми, які, будучи причетні до святої справи - перетворювалися на воістину народного месника Гала йду.

УКРАЇНЦІ! Україна чекає на нову добу великих звершень!

УКРАЇНЦІ! Україні потрібні новітні лицарі!

УКРАЇНЦІ! Вперед!

Керівник політичної референтури ВО “Тризуб” імені С. Бандери підполковник Іван Сута 9 квітня 2006 р.