Ідеологія націоналізму і політична прогностика

Майор Віталій Применко

Ідеологія націоналізму

і політична прогностика

Однією з ознак, що відрізняє людину від худоби, є здатність пам’ятати минуле, осмислювати сучасне і прагнення прогнозувати майбутнє. Саме з прагнення прогнозувати і спрямувати розвиток людини чи суспільства виникають філософські теорії та ідеології. Одні з них від початку є мертвонародженими і зникають разом зі своїми творцями; другі - живуть якийсь проміжок часу, доки в них не відпаде потреба або поки не виявиться їх безперспективність (монархізм, імперіалізм, комунізм тощо); треті - існують і розвиваються сторіччями, міцніючи і вдосконалюючись з кожним наступним поколінням (провідні релігії світу, націоналізм). Спираючись на ґрунтовну, випробувану віками ідеологію (зокрема на націоналізм), можна не тільки пояснити сучасні процеси, а й передбачити їх подальший розвиток та наслідки.

Кожному з нас, мешканців космополітичної держави Україна, цікаво дізнатися, чому ми “маємо те що маємо”, що нас чекає в майбутньому та чи можна змінити життя на краще. На всі ці питання представники різних ідеологій дають кожен свою відповідь.

Комуністи з затятістю шаманів, що об’їлися мухоморами, звинувачують у сучасних негараздах усіх і все, крім себе, улюблених і пророкують всесвітні жахи та страхіття, якщо їм не нададуть ще одного шансу провести свій сатанинський експеримент над людством, ще - обіцяють змінити життя на краще. Як? Як завжди - усе забрати і поділити (між своїми); буржуїв, куркулів, гнилу інтелігенцію - “к стенке”, невдоволених - на Колиму, а іншим - норму баланди та норму виробничу. А для номенклатури - комунізм. Здається, ми це вже проходили, чи, може, хтось бажає повторити?

Демо-ліберасти за сучасне і минуле не відповідають, бо їм завжди хтось чи щось заважає (як танцюристу): то брак єдності та згоди, то брак часу і грошей, то власний страх і холопство перед Москвою чи Вашингтоном, то вороги, з якими їм несила стати до борні. На майбутнє дивляться крізь кольорові окуляри (власне, пропонують нам так дивитися): через рожеві, якщо оберуть до влади їх, - буде все і всім, як у казці веселій, або через чорні, коли їх не оберуть, - буде теж як у казці, тільки в страшній. А як змінити життя на краще - відповідь у них одна: оберіть нас, і ми з нашої ласки щось колись та якось вам кинемо з панського столу як псам, - якщо залишиться, звичайно…

Я пропоную розглянути ці питання з позиції націоналістичного світогляду. Сучасний стан економіки, соціальної сфери, культури та політична ситуація в Україні не викликають задоволення у більшості наших співгромадян. Для нас, націоналістів, ніякої несподіванки в тому, що українці в державі Україна залишаються безправним і грабованим населенням, немає: це закономірний результат ігнорування політиками української національної ідеї. Більшість сучасних політиків не знайома з працями Степана Бандери, а він казав: “Тільки в національній революції може цілий український народ розгорнути визвольну боротьбу за власні цілі, за своїм власним планом, класти в неї всю свою енергію та будувати свій власний лад на місце побореної системи національного і соціального поневолення” (С. Бандера. “Перспективи Української Революції”). І навіть Шевченкове “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” для них не указ. Саме через переорієнтацію дешевими політиканами народу з боротьби за національну державу на боротьбу за космополітичну демократію та демоліберастизм Україна вже п’ятнадцятий рік не може вийти з кризового стану. Передбачення цього і застереження “вождям” було висловлене й опубліковане ще в 1992-му році В. Іванишиним в праці “Нація. Державність. Націоналізм.”. На жаль, тодішній політикум та проводи національно-патріотичних сил не сприйняли застережень і продовжили боротьбу за “вселюдські цінності” та власні амбіції замість боротьби за Україну. І де тепер більшість тих “професійних патріотів” та їхні (колись чисельні) організації? Організації, які потенційно могли збудувати Українську державу, заражені вірусом національного дефіциту та спірохетами ліберастії. Вони або зникли (УГС, УКРП, УРП), або, деградувавши, розкололися на кілька мало вагомих партійок (Рухи, УНА), а їх керівництво, яке мало можливість стати проводом нації та держави, нині або на смітнику історії, або стало холуями та статистами заднього плану в інших політиків. Подальший розвиток подій тільки ствердив вірність та обґрунтованість націоналістичної ідеології, правильність націоналістичних прогнозів та неможливість виходу з кризи будь-яким іншим шляхом, крім національної революції.

Ще перед виборами 1999 року ми, “Тризуб” ім. С. Бандери, казали про ідеологічну вбогість і неспроможність існуючих партій, про те, що так званими націонал-патріотами ведеться не політична боротьба, а її імітація, внаслідок чого не знайшлося жодного кандидата в президенти від них. Уже тоді ми наголошували на необхідності вибору ідеї, а не особи. “Безідейність згубна для політичного об’єднання. Як згубна й ідеологічна еклектика: коли політичні платформи монтуються з ідейного чортополоху, насмиканого з чужого поля. Єдине, що може по-справжньому зміцнити наші партії, - це перехід на національно-захисні та національно-державотворчі позиції. Тільки в ідеології українського націоналізму вони знайдуть ті народорятівні і продуктивні ідеї, концепції, аргументи, які збільшать їх членство, зроблять їх критику влади переконливою і конструктивною, привабливою для виборців і перспективною для України.” (В. Іванишин. “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” ).

Крім того, аналізуючи політичну ситуацію, був зроблений наступний прогноз: “…вибори-99 будуть відбуватися в складних умовах активізації реваншистських сил, дискредитації і самодискредитації влади, втрати владою контролю над ситуацією в економічній сфері, зубожіння народу, кримінального розгулу, домінування інтересів і доктрин над національною ідеєю. Ідеологічна боротьба буде підмінюватись боротьбою за виборчий апарат, ЗМІ, із використанням компроматів. Незважаючи на результати виборів, ми чудово усвідомлюємо, що майбутній Президент, не відкинувши стару систему влади, не замінивши людей влади, не досягне ніяких зрушень у напрямку будівництва української національної держави. Ми переконані, що без вивільнення енергії Української Нації з-під ярма національного і соціального поневолення - усі обіцянки й улесливі слова тих політиків, які йдуть до влади, залишаться пустопорожніми балачками, а ситуація в державі буде погіршуватися з кожним днем.” (Д. Ярош. “Вибори-99: боротьба за Україну чи гра в демократію?”).

Подальший розвиток подій повністю підтвердив наші передбачення і обґрунтованість наших вимог до партій і тактики та стратегії виборчої боротьби. Особливо яскраво це було виражено в другому турі, коли команда Президента взяла на озброєння ідею української державності, яка стала вирішальним фактором виборів. На жаль, ідейний підхід був використаний і забутий як Президентом Л.Кучмою, так і партійними лідерами.

І тому на вибори 2002 прийшли змагатися “широкі демократичні коаліції” зі схожими одна на одну соціально-ліберастичними програмами. Замість ідейних та національно спрямованих партій та блоків на старт вийшли іменні блоки з настановою на особу, на “доброго царя”, який усіх ощасливить. Бо, крім особистих якостей лідера (часто перебільшених та прикрашених, а то й просто брехливих) та порожніх обіцянок, їм нема чого запропонувати виборцям.

Замість тотальної брехні та нездійснених прожектів шахраїв від політики ми, націоналісти, запропонували консолідацію всіх національно-патріотичних сил навколо національної ідеї, національно зорієнтованої ідеології державотворення. Ми, “Тризуб” ім. С. Бандери, звернулися безпосередньо до всіх партій, які вважали себе націоналістичними або стояли на державницьких та патріотичних засадах, із закликом створити національно-патріотичний блок і висунути єдиний список кандидатів під прапором національної ідеї. Але всі так звані “патріоти-іскаріоти” та “теж-націоналісти” пішли в найми - хто до влади, хто до “опозиціонерів” сумнівного походження, але з реальними грошима, бо їхніх вождів турбувало не добро України, а місце біля владного корита. Між тим ще в 2000 році, аналізуючи вибори-99, ми прогнозували результати такої псевдопатріотичної політики: “Якщо вони будуть і надалі виступати з тих же ідейно-програмових засад, що й досі, то їх чекає цілковитий крах: депутатський корпус буде сформований адміністрацією, а не ними” (В. Іванишин. “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”). І дійсно - вперше за роки незалежності на виборах-2002 демократи та націоналісти не виступають як самостійні суб’єкти. Цікаво, що переважна більшість членства цих партій сприйняла продажність і холуйство своїх керівників як належне (який піп, такий і прихід? ), лише частина обох Рухів не згодилася брати участь у політичній проституції вождів і перейшла до НРУ (є).

Одним із важливих явищ виборчого процесу-2002 було створення блоку “Наша Україна”. Варто дещо затримати увагу на цьому, бо при розгляді подій 2004 та 2006 років багато питань мають коріння в 2002-му. Блок НУ створили після виборів-99 чотири партії: КУН, ПРП, Рух (Костенко), Рух (Удовенко). Мета блоку - “права” сила на виборах 2002. Але, не маючи міцного внутрішнього націоналістичного стрижня, твердих ідейних та політичних переконань, звикнувши, як шльондри, лягати під будь-кого за мізерні подачки, ці “теж-націоналісти” не спромоглися ні на власну політичну програму, ні на власного лідера. Ці “політики”, як справжні холопи і раби, запросили на царство В. Ющенка, запропонувавши йому очолити блок “Наша Україна”, наївно сподіваючись на його вдячність та мріючи впливати на лідера. В.Ющенко, звичайно, скористався з нагоди й очолив “правий” блок. Але програму і мету обрав не національно-патріотичну, а соціал-ліберальну. І в керівництво НУ потрапили не засновники блоку, а його найближче оточення. Таким чином, ні націоналістів, ні правих на виборах 2002 року ми не бачили, бо всі вони розчинилися в іменних блоках з писаними під копірку лібералістично-соціальними програмами.

Поразка партій, які вважали себе націоналістичними полягає в тому, що їх керівники, за будь-яку ціну пробиваючись до владного корита, забули (якщо знали!) основні принципи націоналізму. А ще С. Бандера писав: “Механічне обєднання без справжнього узгіднення найважливіших справ нашої визвольної політики, без однієї спільної платформи, яка б визначала один шлях до однієї, спільної мети, - не тільки що не скріплювало б цілості української політичної енергії на шляху визволення, але й гальмувало б акцію складових частин нашої політичної дійсності та нейтралізувало б досягнення їх позитивної роботи” (“Перспективи української революції”). Так само Я.Стецько наголошував: “Для організації, яка стає захисником цілої нації, мусить бути аксіомою те, що консолідувати народні маси в боротьбі можна лише ідеєю і дією, а не механічною методою консолідації партій” (“Ідеї, люди, боротьба”).

Шкода, що значна частина національно свідомих українців піддалася на провокацію гендлярів від націоналізму і дозволили себе зазомбувати особою нового “месії”. Причина одна - брак націоналізму. Ми, націоналісти-бандерівці, ще до виборів-2002 давали правдиву оцінку тим, хто спекулювали на патріотизмі та національній ідеї: “То ж коли нас запитують, як ми ставимося до блоків В. Ющенка і Ю. Тимошенко, відповідаємо: “Ми, націоналісти, ставимось до них так само сьогодні, як ви будете ставитись до них через рік”. А коли запитують, чому не підтримуємо і ці блоки, й інших безідейних “наших хлопців-патріотів”, відповідаємо: “Ми не підтримуємо їх тому, що, на відміну від вас, розуміємо: боротьба за владу і боротьба за Україну - різні речі, як би не намагалися ототожнити їх деякі політики, що спекулюють чи паразитують на патріотичній і народозахисній проблематиці” (В.Іванишин. “Вибір нації-2002”). І вже 14 листопада 2002 року В.Ющенко підтвердив нашу правоту, підписавши з російським Союзом правих сил договір, в якому зобов’язувався “поборювати прояви націоналізму”. Цей перший сигнал пройшов майже непомітно, прозріння електорату прийде пізніше. Наслідками безідейних виборів-2002 та зрадницької політики псевдо-націоналістичних організацій стали відсутність національно-патріотичних сил в парламенті та переорієнтація національно-свідомих громадян із боротьби за права і добро нації на боротьбу за владу і добро для неукраїнського клану “Нашої України”.

До визначного для українців 2004 року український політикум і суспільство підійшли в такому ж безідейному та безперспективному для нації стані. Ми знову намагалися перевести вибори з боротьби осіб та кланів у боротьбу ідей та програм. Нам це вдалося! З усіх кандидатів у Президенти, яким ми пропонували нашу “Програму реалізації української національної ідеї в процесі державотворення”, відгукнувся і взяв її на озброєння Богдан Бойко (Народний Рух України за єдність). Уперше в Україні на вибори йшов кандидат з націоналістичною Програмою. Інші, як завжди, займалися словоблудієм та час від часу давали якісь надії українцям, одночасно заграючи з ворогами України. Так, В.Ющенко, домагаючись прихильності національно-патріотичних сил, спекулював національною ідеєю, обіцяючи на Заході національну державу, а на Сході “двоязичіє”, та намагався поєднати в одній команді прихильників націоналізму і соціалізму (добре, що хоч Вітренко з Симоненком не погодилися на його пропозиції). Маючи потужну матеріальну і пропагандивну підтримку, він зумів зазомбувати значну частину українців, які, звинувачуючи в усіх своїх негараздах владу, забули, що треба міняти не тільки людей влади, а й систему влади.

Оцінюючи ситуацію перед виборами-2004, ми зазначали: “Зараз більшість народу готова підтримати кожного, хто виступає проти влади і пообіцяє, що після виборів буде краще. Вони можуть прийти до влади, не взявши на себе жодних зобов’язань перед народом і, головне, не давши народові можливості згуртуватися для щоденного відстоювання своїх прав і для свого національного самоутвердження”. І ще: “Майбутній президент буде приречений діяти не в інтересах народу, нації, держави, а тільки в інтересах свого клану і зовнішніх сил, тим більше, що ніякого організованого впливу суспільства на його політику не буде. Це буде не Президент національної держави, а головний адміністратор космополітичної неоколонії” (В. Іванишин. “На розпутті велелюднім”).

Подальший розвиток подій в черговий раз підтвердив непомильність націоналістичного світогляду стосовно аналізу та прогнозу політичної ситуації. Завдяки безпринципності і продажності політиканів від націоналізму в фінал президентських змагань вийшли дві ворожі українській нації сили: одна - промосковська, друга - прозахідна. Уже вкотре наш народ мав обирати менше зло замість добра. Спекулюючи на національній ідеї, використавши справедливе обурення народу та надававши купу брехливих обіцянок, переміг табір В. Ющенка. “Свідки Ющенка” в ейфорії молилися на свого “месію” і готувалися до щасливого життя в помаранчевому раю… Похмілля виявилося, як завжди, важким! Люди, які готові були віддати життя за свого “доброго кандидата” почали прозрівати після проголошення “політичної нації”, створення уряду України без українців, “дерибану” залишків державного майна та інших “кроків назустріч людям”. Цілком очевидним стало те, про що ми, бандерівці, неодноразово доводили до свідомості виборців - під людьми, яким назустріч крокує помаранчева влада розуміються хто завгодно, тільки не українці. Згадайте нашу оцінку позиції Ющенка у 2002 році!

У рік виборів (10 липня 2004 року) в статті “Єдність замість ідейності” І.Сута писав: “Хто допоможе нам переконати людей в тому, у чому невдовзі їх безжалісно почне переконувати післявиборне життя? А треба, бо вже через рік для багатьох стане очевидним, як вони помилилися, знову послухавши солодкоголосих холуїв усяких обіцяльників, а не носіїв української національної ідеї”. Дійсно, через рік після виборів В.Ющенко і його коаліція геніально профітькали весь кредит довіри, даний їм народом. А як пояснили зраду національних інтересів новою-старою владою видатні “теж-націоналісти” Гайдамаха, Івченко та інші? Чи були зроблені якісь висновки з уроків, які дав українцям “народний” (якого народу?) Президент? Судячи з парламентських виборів 2006 року, висновки зробила лише частина виборців (але, як завжди, хибні - зневірившись в одній особі, подалися до інших, але таких же далеких від української ідеї). А керівництво націонал-стурбованих організацій і надалі прогинається перед чужинцями та шукає собі господарів. Що поробиш - політична імпотенція невиліковна, а психологія раба і Юди в них закладена на генетичному рівні…

На парламентських виборах ми продовжували свою попередню роботу по впровадженню національної ідеї в суспільно-політичне життя України. Своє бачення розвитку подій на виборах-2006 ми висловлювали в статтях керівників та членів нашої Організації. Передбачення про те, що владу в Україні тотально візьмуть неукраїнські та антиукраїнські сили, уже справдились. Та й інші наші прогнози втілюються в життя (реальний розкол України, впровадження окупаційної російської мови, закріплення режиму внутрішньої окупації української нації, значне і прогресуюче погіршення соціально-економічного становища переважної більшості українців тощо).

Не треба бути пророком, щоб, спираючись на ідеологію українського націоналізму, передбачити подальший розвиток подій в Україні. Враховуючи посилення внутрішньої окупації в державі, можна з упевненістю сказати про наближення Української Національної Революції - як єдиного шляху вирішення всіх національних, соціальних і державотворчих проблем. Оскільки на сьогодні всі наші прогнози з 1992 року збувалися на всі 100%, то ми переконані, що час революційних змін та остаточного звільнення української нації наближається з кожним днем. Дух втілиться в чин! Перемога буде за нами!

Слава Україні!

15.05.2006 р.