Я не збираюся жити в резервації!
Головний командир ВО “Тризуб” ім. С. Бандери полковник Дмитро Ярош
Я не збираюся жити в резервації!
Я не збираюся жити в резервації! І я не дозволю, щоб мої діти були рабами чужинецьких зайд або “своїх” перевертнів та прислужників іноземців. При цьому я не збираюся зважати на те, що багато хто бажає втілити в життя такі “проекти”, що комусь ідеться про “загальнолюдські цінності” від Тель-Авіву, про “демократію” від Люципера з Вашингтону, про “стабільність і спокій” як на цвинтарі від Москви.
Господь Бог створив нас українцями, і да святиться воля його на віки віків! А вони, усі як один, століттями намагаються перетворити українців на мовчазне або іншомовне, бидло, з якого можна пити кров і не боятися, що коли-небудь це йому набридне й він, випроставшись у повний зріст, дасть такого прочухана своїм кровопивцям, що вони до кінця світу цього будуть пам’ятати про це.
У листопаді 2004 року, перед другим туром президентських виборів, у своїй статті “Честь нації понад усе!” я зазначав, що обрання на абсолютно безідейних засадах Віктора Ющенка Президентом України не вирішить найголовнішого питання сучасності для української нації – створення Української Національної Держави. А значить, жодна проблема, яка турбує як українців, так і представників національних меншин, що мешкають на території нашої держави, також не буде вирішена. Переважна більшість людей тоді не вірила цим словам, а орієнтувалася на солодкуваті, як отруйний газ, обіцянки.
Але сталося не Так, як їм гадалося, а Так, як говорили українські націоналісти-бандерівці, які для багатьох є незручними, колючими, явно не “білими й пухнастими”, особливо у порівнянні з тими, хто тоді рвався до керма влади, а точніше – до владного корита.
Наш світогляд, наша ідеологія, досвід національно-визвольної боротьби наших попередників – це така матриця, яка ніколи не дає похибок та збочень. Вона дозволяє нам, як і нашим попередникам з ОУН-УПА, вивільнитися з полону страшних для нації ілюзій – “болотних вогнів”, що втягують народи у трясовину матеріалістичних доктрин, лібералістичних, соціалістичних, комуністичних, а по суті своїй – сатанинських ідеологій. Ця ідеологія дає вічні орієнтири для всіх “мертвих, живих і ненароджених” українців, що ведуть на криваву прю за Бога, Батьківщину, Свободу, цілим поколінням за поколінням нових і нових борців, Воїнів Національно-визвольної Революції…
Також, одночасно з висвітленням нашої, націоналістичної позиції щодо так званого “помаранчевого” табору, тоді я чітко висловлювався на рахунок можливого приходу до влади головного опонента пана Ющенка – “ПроФФесора” всіх часів та народів Віктора Януковича. І для мене, і для моєї Організації “Тризуб” імені Бандери, і для всіх свідомих громадян України призначення Москвою на пост губернатора Малоросії цієї одіозної фігури означало б початок великого кровопролитного конфлікту, який тривав би рівно стільки, скільки б треба було українцям часу для повного звільнення з-під ярма нових-старих окупантів – московських імперіалістів.
Майдан, перші напружені дні в столиці, недокінчений похід внутрішніх військ у ніч з 27 на 28 листопада на придушення повсталого проти несправедливості народу, – також повністю підтвердили наші, націоналістичні прогнози.
До мене як командира Народної Варти – структури, створеної на базі ВО “Тризуб” ім. С. Бандери для забезпечення безпеки цивільних громадян та для можливої протидії вилазкам проросійських сил, – постійно стікалась інформація про можливість початку силового протистояння, про провокації прихильників біло-голубих (до речі не можу черговий раз не звернути увагу на тотожність партійних кольорів Януковича та держави Ізраїль), про неготовність так званих “помаранчевих лідерів” до будь-яких конфліктів, про безлад та сварки в керівництві тими подіями.
Також кидався у вічі пацифістсько-танцювальний, якийсь водевільний і постійно підігріваний політичними „діджеями” настрій великої частини “бунтарів”. Будь-яка, особливо справедлива агресія людей, що бажали радикалізувати розгортання подій та, нарешті, почати вирішення більш важливих за саме обрання Ющенка Президентом проблем, відразу ж наштовхувалась на спротив новоявлених і, як потім виявилося, шахраюватих “вождів”, що ще так нещодавно вірно служили своєму рудому шефу – Кучмі, а тепер з таким надривом у голосі, розмахуючи блудливими (і вже тоді не те, щоб зовсім чистими) ручками, що загребли не один мільярд народних гривень у свої кишені, хором кричали “Кучму геть!” Бридко було від того концерту. Так хотілося взяти за біленькі комірці той кагал, ту перефарбовану гидоту і дати кожному з них добрячого копняка, щоб їм не кортіло більше дурити українців, забиваючи уми і серця наївних та обдурених ідейною гниллю, щоб назавжди відпало бажання вкладати в уста народні бездумні крикливі слова, щоб більше ніколи не творили вони для людей кумирів, на які ті змушені молитися. Великим було бажання наше використати революційний настрій мас і повести Україну по іншому – Національному шляху розвитку. Тоді не вдалося… Але прийде час, і український націоналізм опанує й уми, і настрої народу. І ось тоді не буде більше ідейного блуду та духовного збоченства. Тоді буде боротьба – боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу: державу української нації на українській землі. Так буде, бо на це воля не людська, а Божа. І чекати вже недовго…
А поки що – чергові вибори: вибори до Верховної Ради України, місцевих рад та голів міст і сіл. Чи відрізняються вони від усіх попередніх, які відбулися за часи незалежності держави? Однозначно так. Спробуємо перерахувати такі відмінності.
Перша і найсуттєвіша. Цього разу ми вже не самі: разом з нами під червоно-чорний прапор боротьби за українську національну державу стають і кримські татари, зокрема їхня молодь. Вони не тільки підтримали нашу ідею-мету, нашу „Програму реалізації української національної ідеї у процесі державотворення”, але й беруть участь у спільних із „Тризубом” заходах.
По-друге, у нинішніх виборчих перегонах беруть участь партії, які декларують необхідність реалізації української національної ідеї – створення національної держави. Наша Організація, єдина в Україні, усі роки Незалежності проповідувала вищезгадану ідею-мету. За що і була під пресом як у друзів, так і у недругів. Зараз же ситуація кардинальним чином змінилась.
Першою структурою, яка вирішила використовувати націоналістичні формули, стала партія Народний Рух України за єдність під проводом Богдана Бойка. І хоча світоглядно Рух не є націоналістичним, і для нас дещо наївно звучать з їх уст заявки про створення “ідеології українського патріотизму” (мабуть, не розуміють, що патріотизм – це, всього-на-всього, важливе людське почуття, а націоналізм – це світогляд, це ідеологія, це мислення та діяння в ім’я своєї Нації). Та менше з тим. Головне зроблено – необхідність здобуття держави, в якій би повноправним господарем своєї долі став українець, озвучено та винесено на рівень політичної боротьби. І озвучено не ким-небудь, а людьми з національно-демократичними переконаннями – людьми, які, незважаючи на причетність до недолугої партійщини, зробили цей історичний крок. Зараз „Тризуб” та НРУ за єдність тісно і продуктивно співпрацюють у всіх регіонах України.
Другою партією, яка на цих виборах відмовилась від антиукраїнського соціал-націоналізму, від символіки, яка дискредитувала в очах широких верств народу український національно-визвольний рух, стала колишня Соціал-Національна Партія України (СНПУ), а тепер Всеукраїнське Об’єднання “Свобода” під керівництвом народного депутата Олега Тягнибока. Використавши положення розробленої “Тризубом” “Програми реалізації національної ідеї у процесі державотворення” (2001 р.), узявши за основу своєї діяльності ідеологію українського націоналізму, ця партійна структура також іде на вибори під прапором національної ідеї.
Звичайно, що дивує у цій ситуації інше: чому такі організації (а за націоналістичну наполегливо видає себе ще й Українська консервативна партія Щокіна, націоналістичним традиційно називає себе КУН), нібито сповідуючи спільні засади, не йдуть єдиним фронтом і чому пан Олег не відгукнувся на мій відкритий лист-звернення до лідерів тих структур, які вважають себе націоналістичними, із пропозицією про спільні дії, скероване ще в травні минулого року? Є і деякі інші питання…
Але, не зважаючи на них, однозначно позитивним є те, що стає все більше політиків, які з різних причин, навіть чисто кон’юнктурних, беруть за основу своєї політичної діяльності парламентського типу слова Тараса Шевченка “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Це є першою і головною відмінністю цих виборів від усіх попередніх.
Наступне. Кожна дія завжди породжує протидію. “Помаранчеві” події на деякий час відсунули Україну від її віковічного ворога – Росії, правда, підсунувши до іншої імперії – США. Москва на Майдані отримала доброго стусана, який породив сподівання українців на те, що залежність від колишньої метрополії буде радикально зменшена. Та не так сталося. Цього разу кадебісько-шовіністичний режим Путіна зробив належні висновки й перейшов у контратаку на багатьох ділянках українсько-російського фронту. Усі ми були свідками, як протягом року кремлівські бонзи намагалися проводити різні спецоперації (політичні, економічні, військові, інформаційні, духовні). Мета у них була і є одна – поставити в Україні таку владу, яка б повернула нас повністю у сфери впливу імперії, нейтралізувала національно-визвольні прагнення народу, ліквідувала українську націю як таку.
Головною ж подією для них, як і я для нас, що в котрий вже раз загрожує самому існуванню нації та держави, стають вибори 2006. І не йдеться тут про катастрофальність мислення. Мова йде про факти, які говорять самі за себе.
Перше. Влада, яка в більшості своїй є неукраїнською за походженням і мисленням, у принципі не хоче вирішувати проблем, які стоять перед титульною нацією держави. Та й чи можуть “міняйли і торгаші” взагалі думати про що-небудь величне, коли головним для них у всі часи були паразитування, гроші та власне збагачення.
Друге. Роз’єднаність народних мас на партійні, а точніше – кланові табори. Наша нинішня партійщина з її рабським способом думання та діяння, який не дозволяє піднятися над шлунковим бажанням – або прийти до влади самому, або провести до влади пана, який своїм рабам щось, у нагороду за службу, дасть. Особливо про поділеність народу свідчать деякі візуальні ефекти. Страждаючи одною із форм шаманізму, партійні активісти від Луганська до Ужгорода пообвішували все різнокольоровими стрічками. Кольори стрічок також міняються в залежності від теренів.
Третє. Зневіра великої частини тих, хто готовий був віддати навіть життя за позитивні зміни в державі. Переорієнтація їх з активності на пасивність.
Четверте. Розкладання Росією “політичних яєць” у більшість українських виборчих “прохідних корзин”. Однозначно промосковськими і в ідейному, і політичному, й економічному, і кадровому плані, а значить, відверто ворожими для українців на сьогоднішній день є наступні партії та блоки: Партія Регіонів Януковича, Ахметова та Гризлова, блок “Не так!” Кравчука, Медведчука та Мєдвєдєва, КПУ Симоненка, Грача і Зюганова, блок “Народна опозиція” Вітренко, Марченка і російського криміналу.
Дає підстави для сумних роздумів також несподіване закриття російською генеральною прокуратурою кримінальної справи на лідера БЮТу Ю.Тимошенко у вересні минулого року. Бо не пам’ятаю в історії україно-російських відносин хоча б одного факту, який би свідчив про те, що Росія може зробити що-небудь просто так або, тим більше, в ім’я справедливості.
Не можна забувати і про “друзів”, а точніше – холуїв “старшого брата” із блоку Литвина МИ (до речі, у народі його ще називають “Діти КучМИ”).
Та й СПУ Мороза по сьогоднішній день, не зважаючи на досить патріотичні заяви і дії Ю.Луценка, не викинула зі своєї програми положення про зближення з Росією, про підтримку Московської церкви в Україні тощо. До речі, у це „тощо” вписується й листопадовий обшук у мене на квартирі, зроблений уже оранжево-соціалістичною міліцією, і те, з якою запопадливістю російськомовні міліціонери днями кинулися розшукувати серед школярів „злочинця”, котрий насмілився зірвати червоно-рожевий прапор СПУ, який чомусь висів над будинком сільради в с.Чернещина Зачепилівського району Харківщини, а також багато подібного.
Та й у списку “Нашої України” – ціла купа бізнесменів, які, м’яко кажучи, мають неабиякі зацікавлення у збереженні “партнерських” (читай – холуйсько-холопських) стосунків з “братским русским народом”. То ж не випадковими є і заяви декого з лідерів оранжевого табору про підтримку державного статусу російської мови в Україні, і дії „нашоукраїнського” мера Харкова, який за допомогою перевертнів-депутатів запровадив у місті статус російської мови як офіційної…
Так що поля для гри в українську політику у збірної команди Росії вистачає. І бажаючих підіграти у цій грі також хоч відбавляй.
П’яте. Введена в дію з 1 січня цього року “політична реформа” максимально децентралізує владу. Не треба бути аналітиком для того, щоб дати відповідь на просте питання: “Які сили переможуть на місцевих виборах у східних та південних регіонах України?” Відповідь проста – відверто антиукраїнські! Таким чином істеричні декларації про створення ПІСУАРу (Південно-східної української автономної республіки), які лунали в Сєвєродонецьку в кінці 2004 року, набувають абсолютно реальних образів. При цьому вони йдуть в контексті концепції радника президента Путіна Олександра Дугіна про розподіл України на декілька самостійних суб’єктів – два чи навіть три. До речі, працю українофоба Дугіна “Основи геополітики” викладають у вищих військових та дипломатичних навчальних закладах “братньої” нам Росії. Так явний або замаскований розкол українських земель може після виборів стати фактом. У всякому випадку, я, як людина, сім’я якої постійно живе в Кам’янському (окупаційна назва – Дніпродзержинськ), чудово усвідомлюю, що надію на національне відродження мого краю на деякий час доведеться відкласти. Тим більше, що варто позбутися ще однієї ілюзії, пов’язаної з виборами. Так, це правда, що схід і південь України в масі своїй проголосує за відверто антиукраїнські сили. Але правдою, хоч і гіркою, є й те, що, як переконує аналіз абсолютної більшості партійних програм та виборчих списків, на решті території навіть виборці-патріоти, які вкинуть свої бюлетені в урну, вважаючи, що голосують за Україну, насправді проголосують за неукраїнські сили. Хто не вірить – хай почекає місяць-другий…
Шосте. Антиукраїнська істерія, яку нагнітає не тільки московська “п’ята колона”, але, як це не дивно, і представники єврейського народу. Бо як інакше оцінити заяви пана Червоненка про те, що національні герої України – такі, як Богдан Хмельницький, – є різунами, погромниками та бандитами? Чи нормальним є те, що із десяти найбагатших фінансово-промислових корпорацій в Україні жодна не належить українцям, зате дев’ять – євреям? Як можна допускати представників хасидської секти до формування своєї міліції в серці України – Умані? Чому ці ж хасиди дозволяють собі в Умані виголошувати ті чи інші принизливі правила поведінки і заборони для українців-уманчан? Фактів аналогічного кровопивства та хамства щодо українців не бракувало і в старі часи. Як і відповідної реакції на них. Нагадати?
Тому користуюся нагодою, щоб ще раз звернутися до єврейської національної меншини, яка знаходиться на нашій – українській землі. Ті євреї, які своїми діями розпалюють антиєврейські настрої і паразитують на поті українців, чудово усвідомлюють, що при першій небезпеці вони зникнуть з нашої території. Але більшість із вас, нормальних, порядних людей, залишаться, і саме такі люди можуть потрапити під святий, бо праведний, гнів повноправних господарів України – українців. Не дозволяйте провокаторам, які народилися євреями, ганьбити честь вашого народу й роздмухувати міжнаціональну ворожнечу, стикати лобами євреїв та українців. Відмежовуйтесь публічно від їхніх злочинних слів і дій, самі ставте на місце своїх одноплемінників. Бо буде біда.
Український націоналізм ніколи не був антисемітським рухом. І ми чудово пам’ятаємо тих євреїв, які сформували, озброїли та екіпірували за власний рахунок Жидівський пробоєвий (штурмовий) курінь на Тернопільщині, надавши його в розпорядження уряду ЗУНР. Ми бережемо пам’ять про тих чотириста стрільців-євреїв, що загинули тоді в боях за „Україну, за її волю, за честь і славу, за народ”. Ми шануємо тих євреїв, які в лавах УПА боролися за Українську Соборну Самостійну Державу. Ми пам’ятаємо великого єврея – нашого побратима Мартина Феллера, який уже в незалежній Україні зробив безліч добрих справ для зближення єврейського та українського народів. Ми готові жити в добрі й злагоді з кожним із вас, хто поважає право українців бути господарями своєї долі на своїй землі. Степан Бандера говорив: “Нам усім тут вистачить місця!” Але всіма силами ми будемо поборювати тих, хто п’є кров з нашого народу, підпрягаючись до прагнень імперських та світових хижаків стерти з лиця землі нашу націю.
Для повноти букету антиукраїнської діяльності вороги України на цих виборах знову додають і мовне питання – так зване “двуязычие”, і так званий ЄЕП – форму новітнього уярмлення держави, і так зване “двойное гражданство” тощо. Усе це – ті засоби, якими імперія намагається не просто поневолити, а ліквідувати нашу державу та націю.
Безкарність усіх цих дій уже не дивує. Безідейність, слабохарактерність та безвольність Президента навіть для більшості найпалкіших симпатиків В.Ющенка вже стала притчею во язицех. Ще тоді, коли він у залі Верховної Ради під час “помаранчевих” подій перший раз поклав руку на Біблію і прийняв Присягу Президента, а потім відмовився від неї, узявши участь у переговорах з тими, про яких сам говорив, що руки їм не подасть, розставили правильні акценти. Може, наш Президент не знає, що за такі речі Господь карає? А може, знає і свідомо так робить? Може, про всяк випадок одночасно ставить свічки і Богу, і чорту? Багато чого міг змінити В.Ющенко, якби мав він Ідею, Віру та Волю. Без надії сподівався і я на те, що Боже Провидіння поведе Президента по шляху боротьби за українців. Не сталося…
Але що ж зробиш, коли він вважає, до речі, як і його попередники Кравчук і Кучма, що євреям, росіянам, представникам інших національних меншин в Україні має житися краще, ніж на своїх батьківщинах, а про українців усі вони чомусь геть забувають? Роблять вигляд, що нас не існує. Вважають, що треба створити так звану “політичну націю”, яка, як і радянський “плавильний котел”, покликана перетопити всі народи, у першу чергу, звичайно ж, український та вирішити раз і назавжди українську проблему старим імперським способом за принципом “Є українці – є проблеми, немає українців – немає проблем!”
Так що розраховувати на те, що гарант незалежності, державності та територіальної цілісності кинеться на їхній захист, не доводиться. Відсидиться, поспіває тужливих українських пісень, купить чергову ікону та якийсь трипільський черепок і на тому все. А ви – ті, що прагнете Істини та Свободи, мастіть собі голови та лягайте трупом за ВАШУ УКРАЇНУ. І правильно… Бо колись було, що державою нашою правили “луччі люди” – “мудрі, мужні і шляхетні” (Д.Донцов), а тепер біля керма міняйли, торгаші, обліковці-бухгалтери, колишня радянська чиновна дрібнота…
Та нічого. Завжди так не буде. Добро завжди перемагає. І не тільки у казках…
Думається мені, що буде так, як каже полковник Василь Іванишин: “Якщо Бог сотворив бандерівців, то він про них і подбає!” Наближається той час, коли не облудні політикани-фарисеї, не „патріоти-іскаріоти” (П.Скунць), не „соціалідіоти” (Д.Донцов) будуть “правити бал” в Україні, а шляхетні лицарі Ідеї і Чину стануть на захист Честі Нації, стануть провідниками широких народних мас, виразниками національних інтересів.
У 2004 році ми були готові реалізувати своє громадянське та національне право – зі зброєю в руках продовжити бій за Україну. Готові й тепер.
Березень 2006 року дме на нас неспокійними вітрами, які руйнують усталені порядки, які нав’язують нам інші правила життєвої гри, які визначають іншу лінію поведінки для українців.
Я не пророк. Я не знаю, що і як буде 27 березня і надалі, але передчуття підказують мені одне – треба бути готовим до гіршого, до того, що антиукраїнські сили запанують якщо не на всій території нашої держави, то на її частині – певно. Сподіватися на Захід, Північ, Південь не доводиться. Сподіватися на те, що Президент поведе за собою народ на боротьбу за Свободу, Справедливість, Добробут – також немає підстав. Тішити себе ілюзіями, що партійні лідери ні з того ні з сього переймуться українськими бідами – справа марна. Тому, як учив Бандера, “Треба розраховувати на власні сили – свої та свого народу”. Тільки так можна виграти бій за Батьківщину.
Також, маючи нагоду, хочу звернутися до членства і симпатиків ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери, до українських націоналістів, які перебувають у складі інших організацій, до всіх патріотів України, незалежно від національності, яким не байдужа подальша доля Вітчизни.
Побратими! Може статися так, що ваші сили, ваша наснага, ваша віра найближчим часом вирішуватимуть долю України. Тому закликаю всіх вас до повної мобілізації і готовності стати на захист незалежності та включитися в боротьбу за державності української нації. Відкиньмо те, що нас розділяє, засуньмо подалі свої амбіції, об’єднаймося навколо ідеї та боротьби за Україну! Бо як не ми – то хто? Як не тепер – то коли? Якщо потрібно – то можливо!
“Тризуб” готовий до повноцінної участі у відстоюванні національних інтересів всіма доступними методами і засобами, координуючі свої дії зі всіма зацікавленими державними та недержавними структурами. Свою готовність до такої діяльності наша Організація доводила протягом усього свого існування. Доведемо і зараз. При необхідності.
З нами Бог! Тоді хто ж проти нас?! Слава Україні!
P.S. Дописую цю статтю, а в голові крутяться слова відомої козацької пісні: “Ой чи пан чи пропав – двічі не вмирати. Гей, нумо, браття, до зброї!” Мабуть, це не просто так…
07.03.2006