Виникнення ОУН і УПА як історична...
Юрій Романишин
Завідувач відділом періодичних видань ім.. Мар’яна та Іванни Коців ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України. Опублікував понад 40 статей у наукових виданнях і періодичній пресі. У 2004 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: „Видавнича та публіцистична діяльність ОУН і УПА на західноукраїнських землях (40 – 50 – і роки ХХ ст.)”
Викладач у Військового інституту сухопутних військ України при НУ „Львівська політехніка”, кафедра журналістики. Член Національної спілки журналістів України.
Виникнення ОУН і УПА як історична необхідність.
(Подаємо із скороченнями. Ред.)
Про політичну платформу ОУН передвоєнного періоду можемо судити із Маніфесту ОУН, прийнятому в грудні 1940 р. У цьому Маніфесті головна мета оунівців була визначена так: “Боремося проти московського імперіалізму всіх видів, а зокрема, проти більшовизму… Через повний розвал Московської імперії і шляхом Української національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську державу та визволимо поневолені Москвою народи”.
Таким чином, у Маніфесті, що був фактично першим програмним документом діяльності ОУН(б), було зазначено, що метою ОУН є здобуття незалежної Української держави, а шлях досягнення цього – українська національна революція, методи ж досягнення – збройна боротьба.
22 червня 1941 р., порушуючи договір про ненапад, укладений між СРСР і Німеччиною, фашистська Німеччина, випереджаючи Сталіна, який також мріяв про новий переділ світу на свою користь і відповідно готувався до війни, першою напала на СРСР, зокрема й на Україну.
Під натиском гітлерівців Червона армія змушена була відступати. Відступаючи з території Західної України, як, зрештою, й із Прибалтики та Білорусії, сталінський режим позначав свій шлях відступу актами нечуваного вандалізму, садистської жорстокості та кровожерності. Однією з ганебних сторінок режиму, наприклад, були звірячі розправи з людьми, які знаходилися у в’язницях. Так, “з Луцької тюрми 23 червня 1941 р. було відпущено на волю лише 44 засуджених за побутові злочини. Усіх інших, біля двох тисяч осіб, знищено у дворі в’язниці”. А загалом в тюрмах Західної України були знищені тисячі і тисячі невинних українців. Зрозуміло, що німецьких військ українське населення чекало і зустрічало їх з симпатією, як визволителів. Сприяли цьому й німецькі пропагандистські відозви, широко розповсюджувані у червні 1941 р., у яких німці, зокрема, обіцяли: “Українці! Ви будете рівні й вільні в сім’ї європейських народів”.
Вибух війни сприяв і зростанню політичної активності українських національних сил. Певним чином сприяли цьому похідні групи ОУН, організація яких розпочалася за межами України ще напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Однак найактивніше розгорнули свою діяльність такі групи з початком війни проти СРСР. Так, під керівництвом Степана Бандери на Україну було вислано три такі похідні групи: Північну, якою керував Микола Климишин, а після його арешту в Києві – Дмитро Мирон-Орлик; Центральну (середню) – керівник Микола Лемик - Сенишин, і Південну, очолювану Зіновієм Матлою. ОУН (м) також вислала на Схід три похідні групи, загальне керівництво якими здійснював Олег Кандиба-Ольжич.
Водночас українці, плануючи допомагати німцям в розвалі СРСР, розраховували й на здійснення власних планів, приховуючи їх від німців. Планувалося, що в міру знесилення вермахту будуть організовуватися нові українські відділи, які згодом зможуть стати домінуючою силою у південній частині фронту. Тоді, залежно від розвитку подій, можна буде одній або другій ослабленій стороні продиктувати свої умови, а згодом довести до створення власної держави.
Одним з напрямів до реалізації цього плану стало формування регулярного військового українського відділу, до якого спрямовували військово підготовлених членів ОУН(б) і колишніх вояків Карпатської Січі. Формування цього підрозділу відбувалося за допомогою німецьких старшин. Так виник новий український легіон, що складався з батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд”, які спільно з німецькими військами взяли участь в поході на СРСР. Українці називали ці батальйони “Дружинами українських націоналістів” (ДУН).
30 червня 1941 р. представники ОУН (б) разом з німецькими військами та батальйоном “Нахтігаль” увійшли до Львова й, не очікуючи на підтримку ОУН(м), а, можливо, намагаючись їх випередити, без узгодження з німецьким командуванням, вирішили проголосили у Львові Акт відновлення Української держави.
З цією метою ОУН (б) скликала представників міста, передовсім інтелігенцію, на “законодавчі збори західноукраїнських земель”, де Ярослав Стецько за дорученням Степана Бандери зачитав текст Акту відновлення Української держави. Документ закликав населення “не складати зброї доти, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада”. Акт відновлення української держави сколихнув не лише галичан, але й всіх українців, став важливою віхою в державотворчому процесі української нації. Адже, як зазначає професор Ю.Ю.Сливка, “Це був, по суті, перший вияв готовності українства засвідчити, що Україна не може бути тільки об’єктом, а прагне відіграти роль суб’єкта міжнародної політики”. Однак на його проголошення вкрай негативно відреагували в Німеччині. Уже на початку липня 1941 р. фашисти розпочали масові арешти діячів українського незалежницького руху. 5 липня 1941 р. в Кракові гестапо заарештувало С.Бандеру і в той же день запропонувало українському державному правлінню та лідерам ОУН відкликати Акт відновлення Української Держави. А після відмови це зробити в Україну, за особистим наказом Гіммлера, було введено спеціальну каральну групу “СС” для “наведення порядку”, й Галичину приєднали до окупованих польських земель, так званого Генерального губернаторства, де проживало майже 4,5 мільйона українців.
Репресії проти ОУН (б) постійно зростали: 25 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти бандерівців і їх таємної страти без суду. Лише за причетність до ОУН (б) або за самостійницькі погляди людей знищували. Так, після тривалих допитів і катувань було страчено керівника ОУН (б) Житомирського району, розстріляно деяких активних учасників похідних груп ОУН (б) тощо.
Таким чином, стало очевидним, що у Другій світовій війні українська справа опинилася в дуже важкому становищі. Всі українські землі окупували два ворожі українському народові імперіалістичні режими, а “війна між ними точилася по суті за Україну, за її багатства, за її людські та природні ресурси.
Однак і на цей раз українська державотворча ідея не була знищена. Так, восени 1941 р. у Києві представники ОУН (б), “не питаючи дозволу німців, розвісили по місту великі заклики українською мовою.., у яких зазначалося, що велика визвольна ідея не вмерла в серці волелюбного українського народу. Боротьбу … проводить тепер Організація Українських Націоналістів, яку очолює Степан Бандера”.
Зрозумівши, що Німеччина не вбачає в Україні союзника, а лише свою майбутню колонію, ОУН знову переходить в підпілля і обирає нові форми боротьби. Однак щодо масових збройних акцій, то провід ОУН і надалі дотримується вичікувальної позиції, яка мала вияснитися в ході боротьби між двома агресорами – німецьким і більшовицьким - про що, зокрема, було задекларовано і в рішеннях Другої конференції ОУН, яка відбувалася у квітні 1942 р. Тим не менше було підтримано рішення Першої конференції ОУН про те, що в очікуванні масової збройної боротьби треба проводити збір та складання зброї, організовувати вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.
Однак в низових структурах усе частіше лунали вимоги переходу до збройного спротиву окупантам. Зрештою, в окремих регіонах України почали самочинно організовуватися озброєні загони, які діяли самі по собі і в різних формах. Так, на північно-західних українських землях з метою оборони від грабіжницьких нападів німецьких військ, польської поліції і радянських партизан була розгорнута мережа самооборонних кущових відділів (сітка самооборонних кущових відділів – СКВ) в силі від роя до чоти на село, які почали вести боротьбу проти окупантів, ліквідовували жандармів і поліцаїв, нападали й на каральні німецькі загони . Окрім того, виникало й чимало різних за чисельністю озброєних формувань, а це призвело до того, що на початках цієї боротьби в таборі українських національно-визвольних сил панували хаос і отаманщина. Треба було об’єднати усі партизанські загони в єдину армію. Здійснити це могла лише така організаційно могутня, авторитетна сила, як ОУН(б).
Очевидно, саме виходячи з того, у вересні 1942 р. провід ОУН (б) під керівництвом Миколи Лебедя (Максима Рубана) розпочав створювати мобільні збройні відділи розмірами сотень для постійної допомоги місцевим сільським боївкам (СКВ). Першу таку сотню зорганізував військовий референт Крайового проводу ОУН Сергій Качинський — “Остап” - у жовтні 1942 р. в Дивинському лісі на Берестейщині. У листопаді цього ж року другу сотню організував поблизу Луцька пор. Іван Перегійняк, а згодом виникли й інші сотні УПА . Окрім того, ще з 1941 р. на Волині і Поліссі існували збройні відділи під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця, які отримали назву “Поліська Січ”. Загони цієї Січі проводили воєнні операції проти німців, однак з лютого 1942 р. змушені були перейти в підпілля, хоча й там не припинили чинити збройного опору окупантам і водночас розширювали як терени своєї діяльності, так і самі зростали чисельно. Зрештою, ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. Так, із березня 194 2 р. в Дніпропетровську базувався потужний Південнокрайовий провід ОУН, який поширював свій вплив на Запорізьку, Дніпропетровську, Харківську, Херсонську і Миколаївську області, на Донбас, Крим і Кубань. Його активісти старанно працювали з кадрами, тримали під контролем їхню розстановку, намагались робити все, щоб представники ОУН працювали у найвпливовіших органах влади тощо. Коли ж до місту підходила Червона армія, з Центрального Проводу дніпропетровським оунівцям надійшла директива вливатись в УПА або залишатись у підпіллі й протидіяти Радам. Тоді ж в області почали створюватись склади боєприпасів – на той випадок, коли оунівцям довелося б вступити у відкриту сутичку з апологетами московсько-радянської системи. Тому можна стверджувати, що з перших днів свого зародження УПА мала не регіональний, а всеукраїнський характер, що випливало з політичної програми ОУН – боротьби за відновлення Самостійної Соборної Української Держави. І ця мета поєднала в рядах УПА, окрім членів ОУН, вояків УНР, бійців і командир ів Червоної армії, які виривалися з німецького полону, представників різних національностей більшовицької імперії: 20 % повстанців УПА становили росіяни, білоруси, узбеки, грузини, вірмени, азербайджанці та представники інших націй.
Щодо соціально-класової приналежності учасників УПА, то про це, наприклад, свідчать матеріали судових процесів, які відбувалися в Станіславській області над 416 учасниками ОУН - УПА: 28 з них були вихідці з сімей куркулів, 150 осіб – із середняків, біля 30 – бідняки.
Тому саме з організації першого загону, сформованого С.Качинським 14 жовтня 1942 р. у день Покрови Святої Богородиці – покровительки Війська Запорізького почалася боротьба проти отаманщини і об’єднання усіх партизанських загонів під проводом ОУН (б), а день 14 жовтня визнано згодом днем створення Української Повстанської Армії (УПА).
У грудні 1942 р., після ув’язнення німцями начальника крайового військового штабу Д.Грицая, військовим референтом Проводу ОУН став сотник Роман Шухевич. Незабаром (лютий, 1943 р.) відбулася Третя конференція ОУН, після якої Провід ОУН призначив командиром УПА, створеної на Поліссі і Волині, Крайового провідника ОУН Дмитра Клячківського – Клима Савура, а шефом штабу УПА сот. Василя Сидора – Вишитого – Шелеста. У травні 1943 р. сот. Роман Шухевич замінив Лебедя на посту провідника ОУН і негайно розширив Крайовий Штаб ОУН до розмірів Головного Військового Штабу (ГВШ), який сам і очолив. ГВШ ОУН був зорганізований на такій основі, як і державні військові штаби з відділами пропаганди, розвідки, організаційно-мобілізаційним, політично-виховним. З цього часу організаційно-військова структура УПА вважається завершеною.
Перші бої УПА з німецькими окупантами викликали серед українського населення захоплення. Лави повстанців швидко поповнювалися добровольцями. Влітку 1943р., наприклад, Українська Народна Самооборона, загони якої діяли в Галичині, добровільно перейменовуються в Повстанську Армію. Виникають перші повстанські загони на Буковині та в Бесарабії.
Однак події на фронті вимагали створення єдиного політичного керівництва збройною боротьбою. За цих умов літом 1943 р. відбувся Надзвичайний Збір ОУН, який визначив такі програмні вимоги, як право кожного народу на створення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода друку, совісті і світогляду. Було також підкреслено, що ОУН бореться проти імперіалізму як СРСР, так і Німеччини й ще раз чітко задекларовано, що мета ОУН – створення Української Самостійної Соборної Держави.
Відтак визначилася й структура УПА. У 1944 р. УПА поділялася на чотири групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА - Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння); УПА - Південь (Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька області і південна частина Київської області); УПА -Схід (північ Житомирщини і Київщини, частина Чернігівщини). Відтак кожна з груп розділялася на воєнні округи (ВО), а вони, в свою чергу, на тактичні відтинки.
Тактичною військовою одиницею УПА вважалася сотня, яка складалася з трьох стрілецьких і однієї кулеметної чот. Бойова сотня складалася із чот, які поділялися на рої. В рій входило 10-13 чоловік, чота складалася з трьох роїв (20-40 чол.), сотня з трьох чот (100-120 чол.), курінь з трьох сотень (300-400 чол.). Найвищою тактичною одиницею був курінь. Система військових звань в УПА копіювала армію УНР й ЗУНР. Головною тактикою УПА була партизанська війна, що істотно відрізнялася від тактики регулярних армій. Вона мала такі форми боротьби, як засідка, напад, терористичний акт, саботаж, рейд, прорив з оточення.
З ініціативи ОУН і УПА 11 – 15 липня 1944 р. була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) як Тимчасовий український парламент, яка представляла різні політичні сили, що стояли на спільній платформі самостійності України.
Водночас УПА збільшувала масштаби боротьби як проти більшовиків, так і проти німців. Однак в міру того як в Україні слабла міць німецького війська, головний удар спрямовувався проти більшовицьких загарбників, які на 1945 р. у західних областях зосередили сотні загонів НКВД, десятки полків Червоної армії, сотні провокаторів та спецагентів. Гинули повстанці, гинули провідники, але УПА не здавалася. Межевою датою в боротьбі УПА стала загибель головного командира генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) 5 березня 1950 р. біля Львова, арешт у 1954 р. його наступника Василя Кука (“Коваля”), але повстанці і далі тримали в напрузі окупанта, хоча і їхні сили танули. Тому в червні 1950 р. Конференція Проводу прийняла рішення про децентралізацію, тобто перетворення УПА на невеликі збройні відділи. Ці переорганізовані осередки УПА ще до початку 60-х років чинили опір загарбникам. Звичайно, без всенародної підтримки проти такого гіганта, як СРСР, вона б стільки часу не вистояла.
Тому Л. Шанковський цілком слушно зазначав, що “УПА – це неминуча ланка в історичному ланцюгу подій, закономірний етап у житті українського народу, історична конечність”. УПА не була якимось штучним витвором, а виникла з волі народу як єдиноправний власник славних традицій збройної боротьби козацької демократичної республіки, визвольних змагань 1917–1921 рр., на які вона опиралася у своїй боротьбі за Незалежну Соборну Самостійну Українську Державу. Її кадри формувалися на основі ідеології ОУН, із найсвідоміших патріотів-українців та представників інших національностей.
Виникла УПА без будь-якої допомоги чи підтримки ззовні, тобто її створив сам український народ для захисту своїх національних і економічних інтересів, тому й підтримували її усі верстви української нації і тому такою вона була міцною.