Поза межами можливого
Соціал-демократи та інші “соціалісти” в Україні намагаються паразитувати на авторитеті Івана Франка і виставляють себе без всяких на те підстав спадкоємцями його політичної спадщини. Не бракує людей і в інших середовищах політикуму, які висувають і підтримують хибну тезу про те, що українцям, аби вирішити злободенні питання, треба займатися передусім економікою, а вже потім здобувати політичну владу. І перші, й другі є запеклими матеріалістами, які, незалежно від способу маскування своїх вузькокорисливих цілей, заводять українців на манівці і діють на руку гнобителям українського народу, бо й самі, найчастіше, перебувають з ними в спілці. Сучасний розвиток глобальних обездуховлюючих процесів тільки прискорюється з ростом міжнародних ринків і появи феномену “масової культури”. Але І.Франко, розгледівши справжнє єство європейської соціал-та іншої „демократії”, до кінця своїх днів залишався українським націоналістом і в тому дусі виховав своїх дітей. Не легковажачи економічними питаннями, він на перше місце ставив Ідеал національної незалежності України, який видавався тоді поза межами можливого, але мав бути досягнутий „одним поривом у неможливе” кращими силами українського народу. На підтвердження цього подаємо витяги зі статті І. Франка “Поза межами можливого”.
Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духової, це не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їхні руки і їхні думки відскакували, як від скляної гори, це для нас показується зовсім можливим і навіть зглядно легким до виконання.
Ці, може, трохи банальні уваги насунула мені на думку дискусія, яка недавно велася в наших щоденних газетах про деякі основні питання нашого національного розвою.
Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Адже ж уся соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться на усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить тим самим бути змаганням до усунення визискувачів, своїх чи чужих, а в разі даного вибору, певно, насамперед чужих, а потім своїх. А що значить політична несамостійність якоїсь нації, як у останній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддавати частину здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання, самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, пауперизації, культурного застою й упадку. Правда, наші (і не наші) прихильники здорового розуму не ставлять цього питання так широко. Усунення всякого визиску — це ж утопія, це неможливість! Головна річ — удержання політичного і соціального спокою, при якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій одні йдуть угору, а другі - вдолину. Іншими словами: “Не викликайте вовка з лісу, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх дітей, то й цілій нації буде ліпше. Аджеж, коли забезпечений я, мій сусід, другий, десятий, сотий, то це значить, що забезпечена така- то частина нації. Економічний проґрес у тім і лежить, щоб та частина нації була чимраз більша й більша і щоб її забезпечення було чимраз ширше й тривкіше”. Розуміється, так ясно ці панове цього не скажуть, бо тут занадто виразно було б видно їхній класовий і хатній егоїзм, їхню нехіть до всякої боротьби, до всякого ідеального (отже, й національного) змагання, коли воно має бути важким здобуванням, а не влітати в руки готове, так як міфічний печений голубець в рот.
Соціальна динаміка нашого часу показує, що збагачення одиниць стоїть звичайно в простій пропорції до зубожіння народної маси, а число збагачених одиниць стоїть у простій пропорції до числа зубожілих. Чим більше багачів у центрі, тим більше бідності довкола; чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші простору займає зубожіння мас. Соціальний спокій - це найкраща гарантія для п’явок висисати їхні жертви. Що з погляду ширших, навіть чисто економічних інтересів нації, ані такий економічний прогрес, ані такий соціальний супокій не пожадані — цього не треба б доказувати. Що великі соціальні п’явки, нассавшися хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тієї нації, якої соками вони наситилися, це доказують нам приклади наших домашніх Харитоненків, Терещенків і братії їхньої.
Головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київському періоді було переконання про конечність міститися українству - і політичне, і літературно — під одним дахом з російством. Українська література — популярна для домашнього вжитку: все, що понад те, повинні українці за приміром Гоголя й Костомарова писати по-російськи, наповнюючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю.
Одне слово, глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою.
Останнє десятиліття XIX ст. можна назвати епохою реакції проти одностороннього марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму. Для Маркса і його прихильників історія людської цивілізації, то була поперед усього історія продукції. В останніх роках обернено питання другим кінцем. Що гонить чоловіка до продукції, до витворювання економічних дібр? Чи самі тільки потреби жолудка? Очевидно, що ні, а цілий комплекс його фізичних і духових потреб, який бажає собі заспокоєння. Продукція, невпинна і чимраз інтенсивніша культурна праця — це виплив потреб і ідеалів суспільності. Тільки там, де ті ідеали живі, розвиваються і пнуться чимраз вище, маємо й прогресивну, і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції в сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій. Коли ж ідеал життя індивідуального треба признати головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок і т. д., то не менше, а ще більше значення має ідеал у сфері суспільного й політичного життя. А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів.
Виплоджений т. зв. матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, а разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою “імманентною” силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля цього кивнути пальцем, чи ні, належать сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра у відьом, в нечисте місце і феральні дні. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина.
Іван Франко