Карпатський рейд
Українські Карпати завжди притягували і вабитимуть своєю красою та якоюсь незбагненною величчю, яка відштовхує полохливих, але приваблює охочих до гострих відчуттів. Карпати ще з першого дня примушують ставитися до себе із повагою, й це підтвердить кожен, хто хоч раз ходив ними, а не лише відпочивав у санаторії.
Для кожного тризубівця Карпати це насамперед прекрасна нагода перевірити свої можливості, вольові якості, а вже потім відпочинок на природі. Саме фізичний та вольовий вишкіл стали метою цього рейду, в якому взяли участь тернопільські та львівські тризубівці. Маршрут, який повністю охопив Чорногірський хребет, від г. Петрос до г. Піп Іван, ми обрали спеціально, бо він рахується найважчим в Український Карпатах. Більшість із учасників рейду були в Карпатах уперше, а тому це стало прекрасною нагодою перевірити як особисті якості, так і командний дух загалом. Адже дух побратимства та його культивування в “Тризубі” є основою як фізичного, так і інших видів вишколу.
Рейд розпочали 25 серпня зі станції с. Ясіння. Першим завданням було правильно визначити та здійснити підхід на полонину Шесу від якої вела єдина стежка на першу із 10 вершин Чорногір г. Петрос. За відсутності частини мапи, яка мала би містити цей відрізок маршруту вихід на першу гору ставав цікавішим та більш екстремальнішим. Прекрасно усвідомлюючи, що жарти з Карпатами зайві, ми, набравшись терпіння, вперто обсервували навколишню місцевість допоки не вийшли до гірської хатинки посеред лісу. Там від місцевих гуцулів й дістали необхідну нам інформацію. Це пришвидшило наші пошуки і вже через годину ми піднялися на потрібну нам полонину, де у її “депутата”, так називають тутешніх господарів полонин, дізналися про єдину стежку, яка веде до самої вершини Петроса. Сам підйом став для багатьох холодним душем, після першої маленької перемоги. Адже добрий старт це не завжди легкий фініш, і для кожного з нас підйом на г. Петрос запам’ятається мабуть на довго. Дощ, майже нульова видимість, сильний пронизливий вітер стали для нас справжнім кайфом, який відчувається тільки після того, коли здобуто вершину. Коли ми піднімалися на вершину, у всіх було непереборне відчуття одного, земного – добре поїсти, загорнутися в теплий спальник і годин 12 поспати, але коли її було взято це відчуття одразу ж змінилося почуттям безмежності, стихійної величчі та смаком справжньої перемоги. Перемоги над своїми слабкостями. Спуск мало чим відрізнявся від підйому. Цьому сприяла і дощова погода, вітер, й важкі рюкзаки. Проте, приблизно, за 3 години ми вже смакували кашею з рибною консервою, яка мабуть була смачніша за найвишуканіші страви.
Заночували ми у підніжжя Петроса. Зоряне ясне небо, гірський вітер та гуркіт гірської річки, мабуть це найкращий сон.
Зранку, вставши, просушили свій одяг, поснідали та, визначивши сьогоднішній маршрут, ми пішли далі. Головним завданням на цей день стало підкорення найвищої вершини України г. Говерли та таких гір як Брескул, Данціж, Туркул та ще 2-3 назви яких вже не пам’ятаю. Кінцевою точкою мало стати озеро Несамовите, що знаходиться у підніжжя г. Туркул, там ми й мали розбити табір. Як і вчорашня гора, Говерла зустріла нас густим туманом, так що, вийшовши на вершину нам здалося, що стоїмо на кінці світу, адже під ногами та навкруги суцільна безодня. Це відчуття змінювалося лише декілька разів, коли пориви гірського вітру відкривали у тумані незрівнянні гірські краєвиди. Спустившись із Говерли на висоту 1800 м., ми продовжили свій рейд у трохи легших умовах та за нормальної погоди. Виходячи на чергові вершини, перед нами відкривалися чудові краєвиди на навколишні Карпати, навіть Петрос та Говерла були відкриті як на долоні. Здається, що уся краса карпатських гір пізнається тільки тоді, коли ти пройшов через усі не надто приємні випробування влаштовані горами. Ці слова можуть здаватися занадто романтичними, але той хто був зрозуміє.
Кожний кілометр походу давався усе важче, але після короткого відпочинку, сили швидко відновлювалися. Перші дні було не легко звикнути до низької температури, тиску та розрідженого повітря, адже знаходилися на висоті двох кілометрів над рівнем моря. Мандрівка цього дня на відміну від вчорашнього, туманного, сходження відрізнялася прекрасним заходом сонця та красою, яку неможливо передати словами від побаченого гірського озера Несамовите. Саме біля нього й розташувався наш табір. Завдяки другу Креміню, який вміло поводився із примусом, без якого не можливо було б зготовити ні вечері, ні сніданку, адже на висоті більше 1500 м. не знайдете жодного дерева для дров, ми швидко повечеряли і вляглися спати.
Пробудившись із самого ранку, гріх було не фотографувати те, що не можливо описати словами. І близько години, ми насолоджувалися гірськими пейзажами та купанням у справді холодному о. Несамовите, температура якого була приблизно 50С.
На наступний третій день ми доходили до кінця Чорногірського хребта. На відміну від попередніх двох днів, не стану детально описувати рейд. Скажу лише коротко, були й прекрасні панорами гірських річок, скелі, далекі гуцульські села, були й історичні залишки від, проходячого тут більше століття тому, кордону між Польщею та Чехословаччиною – мотки колючого дроту, оборонні окопи, підземний грот на одній з гір, старовинна австрійська обсерваторія на г. Піп Іван, прекрасна природа. Уже коли спускалися з хребта до с. Луги, насолоджувалися із багатими на малину, ожину, гриби гірські ліси.
Хотів би також коротко розповісти про учасників рейду. Насамперед про єдину дівчину, подругу Лесю, яка вперто, всупереч нашим вмовлянням не брати участь у цьому складному рейду, все ж таки довела, що може на рівні змагатися у витривалості із будь-яким тризубівцем. Друг Кремінь, який вміло орудував примусом та слідкував за господарською частиною рейду. Друг Чорний, корінний галичанин, який весь час своїми жартами та діями тримав групу у доброму гуморі. Друг Залізняк, який щодня перемагав себе та піднімав планку власним можливостям щораз вище, й все ж таки домігся свого.
Той, хто хоч раз був у Карпатах закохався у них на все життя. Цей рейд ми присвятили українському Дню Зброї і всім тим незламним борцям за волю України, що освячували своєю кров’ю цей святий для кожного українця край.
поручник Скіф