Під Покровом Пресвятої Богородиці Діви Марії
ПІД ПОКРОВОМ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ ДІВИ МАРІЇ
Така природа людини, що вона у всі часи намагалася заручитися підтримкою якихось вищих сил у цьому неосягненному для її розуму світі, коли власні зусилля чи інші засоби уже не діяли. Часто це були вигадані нею самою сили - уявні боги чи обожнювані явища природи, міфічні предки чи родові тварини. Давні люди запобігали ласки духів тварин, навіть казкових, яких вважали предками свого роду й обожнювали їх. Таке явище в науці називається тотемізмом, а зображення таких тварин – тотемами. У нас аналогічні скульптури називають ідолами, кумирами або бовванами. Скажімо, в українських степах ще в ХІХ столітті було безліч кам’яних зображень-бовванів Матері-прародительки, мандрівник бачив їх ген далеко на обрії, від цього й народився вираз – бовваніти, тобто маячити. Такі фігури й виконували, поміж іншим, роль степових орієнтирів.
Наші далекі предки, у часи матріархату, поклонялися матері всіх богів, вважали її наймогутнішою, відповідно вшановували і просили у неї найвищого захисту. У Велесовій книзі – літописній пам’ятці українського письменства ІХ століття по р. Х. - згадується птах Матир-Слава, котра, розпростерши свої крила над військом русичів, боронила їх від ворожої зброї.
З античних часів нам відомий також вислів - брати під егіду. Походить він з міфології давніх греків, де егіда – це магічний щит Зевса з напнутою на нього шкірою кози Егіди, котра у свій час врятувала «бога богів». Тому елліни, шукаючи захисту, порятунку, талану, звертались до Зевса, щоб він прикрив їх своїм чудодійним щитом і таким чином допоміг уникнути небезпеки або прикрості.
З прийняттям в Україні християнства відійшли на другий план і давні українські вірування. Українці почали шукати заступництва Ісуса як Бога живого та святих мучеників за віру Христову. Але незаперечним є той факт, що з глибин тисячоліть притаманний нам культ матері знайшов своє віддзеркалення в любові до Матері Божої - непорочної Діви Марії. До неї ж почали українці звертатися й по допомогу.
З історії відомий такий факт. Коли 1034 року Божого син хрестителя Русі Володимира Великого князь Ярослав, названий пізніше Мудрим, зійшовся у герці з печенігами, що прийшли завоювати Київ, ослаблений міжусобицями, і становище складалося не на користь княжої дружини, тоді жінки й діти, котрі залишалися в місті, чином останньої надії звернулися у спільній молитві до Богородиці. І саме тієї миті невидима сила нараз переламала хід подій. Несподівано наче щось зруйнувалося всередині лав непохитних до того кочівників, а знесилені й майже зневірені русичі раптом спромоглися здолати ворога. Вражений цією подією Ярослав із щирої вдячності й побожності збудував потім на місці бою церкву Святої Софії. Чільне місце в цьому храмі займає величне зображення Матері Божої Оранти – захисниці, котра розпростовує свої руки в обороні української нації. В основу цього закладений глибокий символізм, бо саме Богородиця, на думку українців, здатна, як ніхто, зрозуміти Україну: на очах Марії знущалися над її єдиним сином й розіп’яли його, і на очах Матері-України розпинали, саджали на палі, підвішували на гаки, палили, й катували її синів і дочок лише за те, що вони, виконуючи Божу волю, боролися проти духовного й національного рабства.
Матір Божу шанувало як свою покровительку й Запорізьке козацтво, тому свято Покрови Пресвятої Богородиці вважається Днем козацького війська Запорізького. Згодом звичай ставати під захист Божої Матері, а значить, присвячувати їй своє життя у ревному служінні, стали переймати всі українські військові формації й борці за національне визволення. Своє народження на Покрову святкує Українська Повстанська Армія, яка постала цього ж дня 14 жовтня 1942 року. Під святим заступництвом вояцтво УПА змогло витримати понад десять надважких років нерівної боротьби проти двох надпотужних сатанинських систем знищення - спочатку гітлерівсько-нацистської, потім сталінсько-більшовицької. Вона ж, Мати Ісусова, ставала останньою розрадою сотням тисяч українських матерів, чиїх синів забирала ця нелюдська різанина.
Також, згідно з традиціями попередників по боротьбі за право українців на вільне життя у власній українській хаті і як спадкоємець їхньої справи, 14 жовтня 1993 року з ініціативи Організації Українських Націоналістів розпочала свій етап боротьби Всеукраїнська організація «Тризуб» імені Степана Бандери. І недаремно козацький «Богородичний марш» є однією з найулюбленіших пісень тризубівців, а охорона Всецерковної прощі до Матері Божої Зарваницької – наймасовішим щорічним заходом Організації.
А тепер від героїчного перейдемо до трагічного. Історія, як відомо – учителька, і горе тим, хто не хоче нічому в неї вчитися. І поки українці протягом останніх десятиліть, нехтуючи гірким досвідом попередніх поколінь, змагалися між собою в обожнюванні різних кумирів, – незчулися, як Київською державою вже безпосередньо керують нащадки отих літописних печенігів. Чому? Бо шукали всі ці роки своєї правди, і сили, і волі не там, де вони є насправді. Шукали „земного бога”, дармовірили (спасе! обдарує! ощасливить!) – й ошукалися. Не сталося. І не станеться, поки українці, за прикладом предків, не вийдуть на прю за право самим господарювати на власній землі, а їхні матері, дружини, сестри, діти молитимуть для них заступництва - і не в чергового «месії», хоч і з мученицьким ликом чи з німбом у вигляді коси над головою, а таки Святої Непорочної Діви Марії, Матері Божої.
Сотник Яр