Честь нації понад усе!

Честь нації понад усе!

Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… І не буде Кому помагати.

Тарас Шевченко

Отак воно і йдеться до руїни. Отак ми й загрузаємо в убозтво. Є боротьба за долю України. Все інше – то велике мискоборство.

Ліна Костенко

Я не маю ворогів! Так, саме так – я не маю своїх особистих ворогів. Жодного! Моїми ворогами є вороги моєї Нації. Української нації!

Я люблю жидів, москалів, ляхів, мадярів, румунів, папуасів, представників будь-яких інших народів, що заселяють нашу Землю. Люблю палкою християнською любов’ю. Вони такі самі люди як і ми – українці, зі своїми перевагами та недоліками, зі своїми традиціями та цінностями, радостями і печалями. Я знаю, що так є.

Але, для мене вони люди, брати во Христі тільки до того моменту, коли вони будують свої доми, запроваджують в них свої правила життя та орієнтири. Тільки до цього часу! Бо, як тільки вони кидають свою країну, своїх жінок і дітей та, як Орда, лізуть до моєї “хати”, де завжди була і буде “своя й правда, і сила, і воля”, нав’язують свої ниці “істини” моєму народу, який дав людству Цивілізацію, плюндрують мою землю, найпрекраснішу у світі, ґвалтують моїх жінок, рівних яким немає на земній кулі, розтлівають майбутнє моєї нації – мою молодь, руйнують мої християнські святині, на місце яких ставлять свої поганські капища, забирають у моїх дітей рідну мову, даючи “взамін” недорозвинуті діалекти, я перестаю бути мирною людиною. Я одягаю обладунок Віри, я беру караючий меч і йду у Хрестовий похід в ім’я мого Господа Ісуса Христа та в імя моєї Великої Нації. Так було, так є і так буде.

Бо бузувірам, злодіям, ґвалтівникам, нелюдям немає місця в “моїй хаті”. Бо я вірю, що нетлінними є речі тільки духовні: Бог, Батьківщина, Свобода. Тільки заради них треба жити та вмирати, боротися і перемагати. Бо вірність національному та родинному обов’язку, національний солідаризм, право на геройську смерть – це ті цінності, які завжди були властиві українцям. Тільки завдячуючи їм ми не зійшли зі світової арени, а залишилися як нація і далі виконувати у Всесвіті Божу волю.

Погано коли сторіками ллється людська кров. Погано, коли від вибухів, та кулеметних черг гинуть ні в чому неповинні діти та жінки, але ще гірше, коли без жодного пострілу зникають етноси і народи. Гірше, коли без війни знищують Віру, Надію та Любов, позбавляють людей честі, гідності, історичної пам’яті. Катастрофічно, коли “тихою сапою” розривають триєдиний ланцюг “і мертвих, і живих, і ненароджених”.

Я дуже не хочу вбивати! Вбивати ні тіл, ні душ людських. Я не садист, мені не приносять задоволення людські страждання та смерть. Але я і не баран, якого ведуть на заріз, а він не чинить спротиву. Я не безмовне бидло, яке вирощують для того, щоб воно стало харчом та засобом існування людини. Я українець, я нащадок княжих дружинників, запорозьких козаків, гайдамаків, січових стрільців, повстанців. У моїх жилах тече кров бойовиків, для яких слова Честь та Гідність не були порожнім звуком. Які знали, що тільки зі зброєю в руках можна відстояти право бути Вільною людиною у Вільній Державі, що “ідея та мораль – у мечі”, що “немає більшої любові, ніж віддати душу свою за друзів своїх”. Амінь.

Пишу ці слова, знов таки ж, виконуючи свій християнський обов’язок, без надії сподіваючись на те, що ті, хто сьогодні претендує на провідництво, одумаються та змінять напрям руху: від чергового рабства і кабали до Свободи, Справедливості, Добробуту.

Владоможці! Схаменіться, побійтеся народного прокляття та величезного моря крові в якому втопитеся і ви, і ваші поплічники. Пишу не тільки від свого імені, а від імені тисяч живущих зараз українців, які не зважаючи на те, що більша частина суспільства відійшла від Бога та морально деградує, здатні, навіть перебуваючи у меншості (що до речі порушує закони сатанинської космополітичної демократії), “заграти такої коломийки” новим поневолювачам України, що Хмельниччина, Петлюрівщина та Бандерівщина разом взяті здадуться їм квіточками. Так буде.

У 1991 році українцям вдалося після декількасотрічної окупації побачити світло у кінці тунелю. З проголошенням незалежності України з’явився шанс нарешті здійснити віковічну мрію українців – здобути державу української нації на українській землі. Але, не зважаючи на ці, здавалося б абсолютно логічні прагнення народу, державна (хоча точніше антидержавна) еліта, яка в більшості своїй складалася та складається з представників російської окупаційної адміністрації зробила все, щоб збити курс розвитку України з перспективного національно-державницького, Українського напряму на упосліджено-хохляцький, неоколоніальний, узалежнений від зовнішніх чинників (звичайно ж у першу чергу московського). І спричинилися до такого стану всі ті, хто у той чи інший час, на тих чи інших посадах перебував у структурах влади. Всі без виключення. Одні – повною підтримкою вищезгаданого курсу, інші – виконанням злочинних, антинаціональних розпоряджень свого керівництва, треті – непротивленням Злу.

Але, і це можна зрозуміти, бо немає більш підлішої професії ніж «політиканішка»! Немає більш бруднішого заняття, ніж політиканство! А якщо бути точнішим, то політиканства бездуховного, безідейного, космополітичного, аморального. Люди, які у сучасному, штучно глобалізованому світі претендують на роль новітньої аристократії, еліти, поводирів народів та націй, як правило виявляються духовними карликами, плебсом не здатним ні відстоювати інтереси народу, який довіряє їм владне кермо, ні держави, на території якої вони намагаються панувати, ні навіть своїх особистих інтересів. І це закономірно. Бо із Раба ніколи не вийде Пана, Свинопас дуже рідко стає Козаком, а бути Холуєм – це стан душі. І все одно чиїм холуєм – аби ним бути.

Ось з такими плебеями, рабами, свинопасами, холуями при владі (а часто і в опозиції) ми і підійшли до виборів Першої особи держави – Президента України. Ці вибори до краю загострили суспільно-політичну ситуацію, перший раз за останні роки максимально підвищили політичну активність людей, примусили багатьох задуматися про майбутнє своє та своїх нащадків, дали народу надію на краще життя тощо. Здавалося б, плюси очевидні, але, знов таки ж “але”.

По-перше, людей черговий раз обдурюють, обіцяючи ощасливити їх без їхньої участі.

По-друге, ніхто із кандидатів, окрім демагогічних обіцянок (так звані соціальні пакети) так і не запропонував комплексу доленосних для народу ідей, пов’язаних з національним відродженням та державотворенням. А тому, все те базікання про “світле майбутнє”, яке ми, врешті-решт, 70 років чули від звироднілих нелюдей-комуністів, є нічим іншим, як стандартним фарисейським, привабливим для більшої частини, особливо похилого віку людей, набором.

По-третє, ці вибори демонструють шалену атаку на єдину народорятівну ідеологію – український націоналізм. (Хоча, з одного боку це тішить, бо значить наші вороги вважають націоналізм таким фактором, який переверне свідомість людей і не дасть більше паразитувати на крові та поті українців.)

По-четверте, ці вибори стали каталізатором процесів здачі здобутків “оксамитової” революції 1989-91 років. На цьому хочу зупинитися докладніше.

Виборча кампанія в Україні розпочалася не за три місяця до 31 жовтня 2004 року. Насправді вона триває вже декілька років. І головним її проявом є тривалі переговорні процеси по осі Київ-Москва. Переговорами це, звичайно, назвати важко, бо вони більше нагадують примітивний базар, де одна із сторін постійно повторює одну класичну фразу “торг здесь не уместен”.

Декілька років підряд владний режим на чолі з Кучмою продає Москві український економічний потенціал, чим по суті ліквідовує економічну незалежність держави (газотранспортна система, нафтопровід Одеса-Броди, стратегічні підприємства, так званий ЄЕП тощо); віддає на поталу імперській московській псевдоісторіографії нашу українську історію, створюючи робочі групи “по узгодженню деяких спірних фрагментів минулого Росії та України”; надає українську землю під військові бази імперських окупаційних військ; знищує на догоду Кремлю Армію та Флот; віддає на поталу сатанинській Російській Православній Церкві духовний простір держави і т.д. І все це тільки заради одного – особистого збагачення та гарантій на майбутнє для себе та своєї родини.

Ідіот. Він мабуть думає, що забере з собою все награбоване та зароблене своїм холуїзмом у відвічного ворога України – імперської Москви! Марно сподівається! За все приходить час розплати – якщо, навіть, не на цьому світі, то на тому – сто процентів.

Тому, на початок виборів 2004, Росія стала головним гравцем на політичному полі держави Україна. Всі наступні події розгортаються не у площині обрання українським народом свого лідера, а у площині призначення царьком з кадебістським минулим – Путіним свого ставленика – губернатора Малоросії. І головне, що на цю посаду відразу знайшовся кандидат. Звичайно ж, ним став ще один московський холуй з великими амбіціями – гражданін Янукович. Цей у своєму блюдолизстві з самого початку намагається перестрибнути шефа. Чого вартують заявки про двомовність (двоязичіє), подвійне громадянство, відзначення дня жовтневого перевороту в Росії тощо.

Я розумію, що не будучи етнічним українцем, важко Віктору Федоровичу зрозуміти наш народ. Як і мені важко зрозуміти його: “Звідки стільки ненависті до України?” Адже білоруси ніколи не були нам ворогами, тому, здавалося б, навіщо аж так знущатися над почуттями українців. Та воно і на це питання є відповідь: ніколи Янукович не був білорусом, ніколи не стане українцем, він відноситься до категорії безбатченків, манкуртів, яничарів, які за шмат гнилої ковбаси і матір продадуть.

Мені все одно чи сидів він у тюрмі (правда, не все одно за що), для мене не є критерієм оцінки його минуле (ангелів серед тих, хто був та є у владі знайти неможливо, німби над головами не просвічуються, все більше з-під штанів та спідниць хвостики проглядаються), але мені не все одно, що ця людина пропагує зараз, чим вона заповнює уми людей, які перебувають під інформаційним впливом, ну дуже незалежних від честі та совісті, засобів масової інформації.

Мені не все одно, коли до Києва приїжджають моральні уроди типу путіних, зюганових, жириновських і закликають голосувати за діючого прем’єр-міністра. Скільки треба пообіцяти цим імперіалістам ласих шматків держави, щоб вони так активно агітували за типа зі збоченими інстинктами, який як окрім “козлами” українців не називає? Все, що є проти існування української держави групується сьогодні навколо товаріща Януковича. Комуноїди всіх мастей (симоненківці, вітренківці, яковенцівці та інша наволоч) – теж. Але і це добре, бо ворог, нарешті, стає явним.

Мені не все одно під якими прапорами буде йти життєвою дорогою мій народ. Під синьо-жовтими, чи під іншими чужинецькими стягами. До речі кольори символіки кандидата Януковича ідентичні з кольорами прапору держави Ізраїль. До чого б це?

Мені не все одно, чи прийдеться мені вже у цьому році взяти автомат у руки і піти виконувати свій конституційний обов’язок по захисту державної незалежності та територіальної цілісності своєї Батьківщини у лавах націоналістичного підпілля та повстанської армії.

Мені не все одно, чи і далі злодії та зрадники будуть “вішати політичну лапшу” на вуха мого народу та кожні вибори обіцяти країну з молочними ріками та кисільними берегами.

Як я вже говорив вище, я не збираюсь бути свинопасом, якому йдеться тільки про “пожрать от пуза, попіть вдоволь і виполніть другіє природниє потребності”, я – Людина, я – Християнин, я – Українець, я – Націоналіст, я – Захисник своєї Батьківщини.

Тому попереджаю вас – пане Янукович із компанією. Не треба аж так з Україною. Ви марно думаєте, що немає кому захистити Неньку. Згадайте (а точніше прочитайте, бо така наука як історія для вас є несуттєвою. Наскільки я розумію, вас більше приваблюють Фінанси!), що Богдан Хмельницький піднявся на боротьбу проти польських поневолювачів, маючи у своєму розпорядженні всього кількасот козаків. Знаю, що скажете: “немає Хмельницького!” Та помиляєтеся – гаспада! Знайдуться і Хмельницькі, і Кривоноси, і Богуни, і тисячі козаків, які не в далекому минулому, а зараз, плюнуть на ваші закони, які є правилами поведінки для рабів, зібраних у концентраційні табори, вигострять сокири, та й заходяться будить хиренну волю. І вас не оминуть, повірте. Не вдасться вам і до хазяїв своїх московських втікти – і там дістанемо. Бо чудово усвідомлюємо, що непокаране зло, помножує його.

А тому боротьба буде тривати до логічного завершення – здобуття національної держави, яка буде належати “і мертвим, і живим, і ненародженим” українцям в Україні і не в Україні сущим та знищення світового імперського устрою.

Так – мета велика. І шлях до неї довгий і важкий. Але єдиний. І у цьому українські націоналісти сумнівів не мають. А все шумовіння, що складається із зрадників та пристосуванців ми зметемо з нашої дороги.

Бо, як не я – то хто, як не тепер – то коли, якщо потрібно – то можливо!

Ми приречені перемогти! Бо з нами Бог!

Слава Україні! Героям Слава!

Полковник Дмитро Ярош 07.11.2004р. Б. м. Камянське