В усьому винен кацап?

В УСЬОМУ ВИНЕН КАЦАП?

Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, хто знати не хоче. Зненавидь глупоту: тоді хоч і дурний, а будеш у числі блаженних.

Григорій Сковорода

2005 рік – 14-й після проголошення незалежності України й уже на чолі з «новою народною владою» – приніс українським патріотам декілька несподіваних, на перший погляд, «подарунків». Після того, як КПУ, ПСПУ та інші червоні, відверто підтримавши Януковича, разом з ним програли битву і, здавалося, мали б податися на заслання до омріяного ПіСУАРу, раптом масово з’являються на ще не охололому після «помаранчевої революції» Хрещатику. І не просто з’являються, а влаштовують 9-го травня небачений останніми роками за своїми масштабами антиукраїнський шабаш - за цілковитої байдужості центральної і повного сприяння Київської міської влади. Потім був демарш вулицями столиці доморощених україножерів та їхніх однодумців із шовіністичних молодіжних організацій РФ. І найостанніший – 15 жовтня на Майдані Незалежності – цинічний плювок з вуст помаранчевих лідерів в обличчя усім тим, хто переконував голосувати за них як за носіїв української національної ідеї.

Те, що червоні разом з іншими українофобами активізувалися, – цілком зрозуміло. Москва, так само відкрито поставивши на «ПроФФєсора», втратила багато позицій на Україні. Зокрема, дуже болючою виявилася втрата ілюзій щодо правдивої суті Кремля саме киянами. Отже, позиції потрібно відвойовувати, і то негайно, і то саме у Києві. Чому? Про те, що Російська імперія в будь-якій формі неможлива без адміністративного підпорядкування Києва, написано дуже багато численними дослідниками. Зупинимося на найсуттєвішому, як на нашу думку.

Роман Кісь у своїй праці «Фінал третього Риму» наводить цікаві висловлювання деяких російський ідеологічних авторитетів, зокрема Константіна Леонтьєва та Фьодора Достоєвського. Один із них пише про: «взятие Царьграда и заложение там основ новому культурно-государственному зданию». На його думку, це є вирішальним кроком до утвердження нової самобутньої слов’яноазійської цивілізації. І «Константинополь должен быть наш, рано ли, поздно ли, хотя бы во избежание тяжелых и неприятных церковных смут, которые столь легко могут возродиться между молодыми и не жившими народами Востока и которым пример уже был в споре болгар и вселенского патриарха, весьма плохо окончившемся. Раз мы завладеем Константинополем и ничего этого не может произойти… Не один только великолепный порт, не одна только дорога в моря и океаны связывают Россию с решением судеб рокового вопроса, и даже не объединение и возрождение славян… Задача наша глубже, безмерно глубже. Мы, Россия, действительно необходимы и неминуемы для всего восточного христианства и для всей судьбы будущего православия на земле, для единения его…» – пише інший. Не більше і не менше.

У такому дусі вихована вся сьогоднішня російська еліта. Але, щоб якось легітимізувати «взяття Константинополя», мовляв, це у нас традиційно, Росії необхідно вести державний родовід від Києва, адже Московські князі не прибивали щитів на воротах Царгорода. Тому й кидає Кремль шалені гроші на те, щоб антиукраїнщина у столиці України процвітала й купувала собі нових прихильників. Легше прийняти ключі від міста із рук зрадників, ніж брати його приступом. Такою була і є політика північної сусідки. За принципом усіх імперій – «Поділяй і володій». Невідомо, збирається сьогоднішнє керівництво Росії здійснювати такі глобальні прагнення свого народу, чи ні, та одне відомо точно: для того, щоб стати центром світового православ’я, а про це вони заявляють відкрито, володіння Києвом – обов’язкова умова. Хрещення Русі почалося знову ж таки не з Суздаля чи Москви і навіть не з Новгорода, а таки з Києва, й історію не перепишеш.

Але було б помилковим і шкідливим для справи звинувачувати у всіх бідах тільки зажерливість Москви, бо найбільшою бідою є (читайте Донцова) звиродніння власної провідної верстви. Саме звиродніння останньої створює сприятливі умови для поширення неоімперської зарази. Начебто все зрозуміло з чільниками, які стали державними діячами волею обставин, так би мовити, заскоченими зненацька хвилею національного зрушення і винесеними на її гребінь поза власним бажанням. Виховані здебільшого тоталітарною радянською системою, у якій були лише бездумними гвинтиками величезного механізму, вони звикли оцінювати масштаби всесвіту мірилами власного болота й не здатні оцінити загальну ситуацію, тим більше - зробити якісь більші висновки з історії. Найгірше те, що, хоч, може, й несвідоме, але сприяння імперським планам Росії надходить з боку тих, котрі мали б бути заборолом нації перед будь-яким ворогом; тих, хто виховувався в системі інших цінностей, у системі, яка вчить мислити всеосяжними категоріями й плекає розвиток самодостатньої особистості. Це – система організованого українського націоналізму. На жаль, вчились не так, як треба.

Провід однієї дуже поважної в минулому організації, оцінюючи події 15 жовтня на Хрещатику, констатує в офіційній заяві наступне: «Справжньою причиною конфлікту, що відбувся на день Покрови у Києві, є невиправдане зволікання органів державної влади з визнанням ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Саме довготривале зволікання із державним визнанням ОУН і УПА спричинило активізацію проросійських, антидержавних, антиукраїнських сил…».

Яка примітивність мислення! Яка дурість в оцінці явища! Чи може людина при повному розумі видавати наслідки за причину? Адже очевидно, що причиною антиукраїнських шабашів є бездержавність української нації. Усе решта – тільки наслідки. І тільки дурень, обливаючись потом, роками викорінює плісняву, замість того, щоб один раз усунути причину її з’яви – підвищену вологість.

Біда в тому, що наведена вище цитата не є поодиноким випадком у політичній практиці національно-демократичного табору останніх двох десятиліть. Протягом періоду Незалежності ця болячка – нездатність уповні усвідомити завдання доби, а відтак осягнути кінцеву мету й окреслити проміжні цілі – привела Україну до того стану, який ми маємо сьогодні. Невже важко зрозуміти, що проблема невизнання українських героїв є проблемою невизнання за українцями права на власну державність?

Але пояснювати таке політикування, тільки способом мислення було б цілком наївно: тут пахне ще й іншою ознакою звиродніння, а саме – приматом приватного інтересу над інтересами нації. Про що йдеться? Якщо визнати, що причиною розгулу антиукраїнства є неукраїнська суть сьогоднішньої держави з назвою Україна, то, за логікою, необхідно визнати й те, що державне керівництво не є українським, бо нічого не робить у площині українського національного відродження. А таке визнання тягне за собою ой які наслідки – відлучення від корита, втрату «друзів», цькування маси тощо. Відомо, що ці діячі не гребували підтримкою з урядової казни ні за Кравчука, ні за Кучми, а тим більше - за Ющенка, тому доводили й доводять, що державність уже здобута, залишилося її розбудовувати. І допоки існуватиме такий стан речей, доти не вирішиться питання деструктивної ролі Росії у вирішенні українського питання. Проблема – всередині, у недолугостіі «еліти». І як би хто себе не обманював, так воно є.

Але так буде не завжди. Бо час від часу - й українська історія тому підтвердження - гнів українців проти національного гноблення переростає у відверту боротьбу, а в боротьбі народжується справжня еліта.

Сотник Яр