Про вербальну облуду, грушки на вербах і український вибір

ПРО ВЕРБАЛЬНУ ОБЛУДУ, ГРУШКИ НА ВЕРБАХ І УКРАЇНСЬКИЙ ВИБІР

Що таке Людина? Це дуже складне і багатовимірне поняття. Те чим ми є сьогодні, насправді є поєднанням багатьох чинників: Божественної суті походження, досвіду всіх минулих поколінь, приналежності до спільноти (расової, національної, територіальної, родинної, професійної тощо) на цей момент, і зародком майбутнього водночас… Чи може хто не будь сказати про себе, що він вільний від минулого, - «tabula rasa»*, з якої можна заново почати опис життя? Адже кожна людина на генетичному і культурному рівнях носить у собі частину своїх дідів, батьків, ширше предків, і визнає вона цей факт чи ні, - спадковість має вагомий вплив на наше сьогоднішнє «Я». Кожна людина «на рівні колективної свідомості, підсвідомості та світогляду є також частиною національного духовного простору» (П. Іванишин). Звісно, розуміння людини не вичерпується лише сказаним вище, бо, виходячи з Божественності походження, - вона є ще й тим, що не можливо сповна ні пояснити, ні осягнути розумом.

Як це все стосується політики? А саме про неї і йтиметься у цій статті.

Усі політичні сили в Україні, незалежно від ідеологічного спрямування, декларують метою своєї діяльності покращення долі людини, бо і народ у цілому, й окрема соціальна група, скажімо пролетаріат, складаються з поодиноких індивідів - людей. Отже, при розпрацюванні політичної програми «ощасливлення» людини очевидним є конче врахування всіх граней, усього комплексу того, чим є людина. Без такого цілісного підходу будь-яка програма буде просто не дієвою або тільки частковою, і намагання втілити її в життя - лише черговим болючим експериментом. Виходячи з неможливості повного пізнання сутності людини, а відтак усіх без виключення її потреб, створення досконалої програми є утопією. Жодна людина сама не відає достеменно, чого саме їй не вистачає для повноти буття, умовно кажучи, - щастя.

Що ж сьогодні пропонують як панацею політичні сили, представлені в Україні?

На «червоних», різного роду лібералах і соціал-демократах детально зупинятися не будемо, адже для перших історія почалася з постання СРСР, есересером і закінчилася – крапка. Світорозуміння других, базується на теорії Чарльза Дарвіна, і про свою спадковість їм згадувати не хочеться, а майбутнє з позицій дарвінізму спрогнозувати неможливо, через непередбачуваність еволюційних процесів.

Розглянемо ті сили, у яких, наявне саме підґрунтя для пізнання істинного шляху: втілення породжених українським світоглядом прагнень, головним з яких є прагнення національного самоутвердження і створення механізму для його досягнення і подальшого захисту (своєї національної держави).

Найперше, що впадає у вічі при попередньому аналізі передвиборчих пропагандивних матеріалів, – це намагання переконати суспільство у тому, що політики знають увесь спектр людських проблем і, головне, володіють універсальним рецептом їх вирішення, й самі є невіддільною його частиною, то ж варто тільки обрати відповідну політичну силу, щоб наступного після виборів дня усім стало добре. Для підтвердження своєї всеохопності партійні списки рясніють фахівцями з різних галузей, починаючи з юристів і закінчуючи кібернетиками.

Італійський вчений Умберто Еко в одній зі своїх праць, згадує байку про Сталіна, який для визначення сили Папи Римського, запитав: «А скільки у нього дивізій?». Очевидно, що сила Папи не в кількості і якості його підлеглих, а в істотно іншому. «Історія свідчить, - продовжує вчений, що апарат – річ дуже важлива, але це ще не все. Існують нематеріальні сили, котрі важать більше, ніж будь-що інше, хоч в термінах ваги не визначаються».

Тому метою українських націоналістів є здобуття, подальша розбудова і зміцнення української державності як механізму забезпечення гідного життя не тільки сьогоднішньої української людини але й тих, що житимуть після… Вони (попередники і нащадки), згідно з націоналістичним баченням процесів буття, також є активними і невід’ємними учасниками державотворення. Таке розуміння випливає з Шевченкової поетичної формули нації як спільності «і мертвих, і живих, і ненароджених, в Україні й не в Україні сущих». І саме така містична постановка питання, зроджена на ґрунті християнського вчення про безсмертя душі, забезпечує врахування і Божественної суті походження людини, і зв’язку усіх поколінь у сфері політичної діяльності в її ім’я.

Всеукраїнською Організацією «Тризуб» ім. Степана Бандери була створена «Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення», у якій, на нашу думку, враховані всі перелічені на початку статті аспекти і які покликані не ощасливити людину взагалі, а утвердити право української людини на своє національне «Я» як фундаменту для подальшого всебічного розвитку. Звісно, ми не претендуємо на досконалість своєї Програми, тим більше не приватизуємо боротьби з позицій українського націоналізму, але ця програма могла і ще може стати базою для вироблення інших, можливо, кращих. Поки що так не сталося. Але часу на чекання немає, діяльність ні на мить не повинна припинятися, реалізація мети мусить відбуватися за будь-яких історичних і політичних реалій. Ті, в яких доводиться боротися, не нами створені, але саме в них, попри все, доводиться діяти. І нам вдалося дещо зробити. Можливістю поєднання політичної боротьби за мандати і посади з боротьбою за Українську Соборну Самостійну Державу ми зацікавили партію «Народний Рух України за Єдність». На основі нашої вони написали свою Програму і пішли з нею на вибори. Зауважимо, що Програма НРУ (є) не є націоналістичною, цього й не вимагалося від партії демократичного спрямування, вона іншого сорту, але, прищеплена до життєдайного стовбура ідеології українського націоналізму, живлячись його цілющими соками, повірте, таки дасть добрі плоди.

Як же виглядає ситуація з іншими націоналістичними організаціями і партіями? Маючи на озброєнні ідеологію українського націоналізму, вони застосовують її лише принагідно і лише вибірково, чим самі себе знесилюють. А в безсиллі своєму, але з претензіями, намагаються залишатися в політиці, тримаючись за когось сильнішого, при цьому дурять і себе й інших, що таким чином облагороджують (українізують) того, за кого тримаються. Намагання приживити трохи національного структурам, заснованим на антагоністичних до націоналізму засадах, схожі на спробу прищепити парость грушки до верби. Якщо так продовжуватиметься, то їх прихильники ще довго чекатимуть, доки на вербах виростуть груші.

Скрута сьогоднішнього патріотичного політикуму породжена нерозумінням «механіки» буття людини взагалі, й української людини зокрема. Причиною такого нерозуміння є передусім спадок нещодавнього минулого - матеріалістичний світогляд - Марксове вчення про людську, а не Божественну природу ходу історії. Останній стверджував, що «ідея – це абстрагована праця; історія не є відображенням ідеї, а тільки суспільної праці, і творення історії – справа не ідеї, а промисловості: праці і працюючих». Звідси переконаність у першочерговості економічних важелів у питанні покращення долі українця і, як наслідок, нехтування духовною силою національної ідеї. Справа у тому, що «мертві й ненароджені українці» не є суб’єктами виборчого права, а тому й ігноруються патріотами-«реалістами».

Ситуацію ускладнює ще й та обставина, що сьогоднішня громада, не знаючи як або не наважуючись сама подивитися своїм негараздам прямо у вічі, в очікуванні когось, хто вирішить за неї її проблеми, перекладає відповідальність на інших, зокрема на політиків. Таким самоусуненням з процесу вирішення своєї долі громада віддає його на відкуп партіям. А у світі, де кожен відстоює особисті інтереси, – партії відстоюють свої партійні, і тільки організована громада зможе відстояти власні. Наша «Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення» містить у собі такий комплекс механізмів національної самореалізації, які ставлять будь-які політичні чи державні чинники у залежність від волі української громади.

На Президентських виборах 2004 року висунутий від створеного за нашої участі Блоку «Рух за Націю» Богдан Бойко отримав 12 тисяч голосів виборців. Цифра, у порівнянні з загальною кількістю обираючих, здається мізерною. Але, враховуючи те, що люди голосували за програму реалізації української мети, з якою Бойко йшов на вибори, ця цифра обнадійлива. Дванадцять тисяч українців уже сьогодні здатні розрізнити, що є добром, а що злом для нації. Насправді таких людей набагато більше, але зумисно поширюване упередження про правильність, але «непрохідність» Блоку зв’язало багатьом руки. Але наше завдання й полягало зовсім у іншому: не прихід до влади Богдана Бойка, а використання можливості, яку дають вибори, для широкої пропаганди української національної ідеї; засвідчення факту присутності українського націоналізму в політиці України. Взагалі, президентські вибори 2004 р. - унікальні: вперше за роки незалежності національно-патріотичні сили стовідсотково досягли бажаного. Одні хотіли інтронізувати Кучму і опрезидентити Ющенка – змогли; інші, тобто ми, прагнули голосно заявити про дієвість українського націоналізму і заявили.

І ще одне. Українські націоналісти ще ніколи за новітніх часів не були «прохідними». Кирило-Методієвське Братство, котре налічувало неповний десяток людей, за мірками «реалістів» не мало жодних шансів на перемогу; Революційна Українська Партія Миколи Міхновського не витримувала жодної конкуренції з популярними на той час соціалістичними й соціал-демократичними силами; триста українських юнаків-крутянців взагалі, на думку сьогоднішніх «тверезомислячих», мали б бути якщо й не повними ідіотами, то принаймні – «обдуреними вищим керівництвом». Як це декількома погано озброєними сотнями - проти тисяч вишколених боями головорізів? Євген Коновалець зі своїми Легіоном Українських Січових Стрільців, Українською Військовою Організацією, Організацією Українських Націоналістів не був зрозумілим і схваленим тодішніми авторитетними і «мудрими політиками». А ОУН Бандери і створена нею Українська Повстанська Армія теж не мали перспективи, протиставляючись трьом хижим імперіям. Очевидно, що перспективи українського націоналізму зовсім не такі, якими вони вбачаються «Хомам невіруючим». І не потрібно сприймати порівняння діяльності «Тризуба» з боротьбою героїв минулого за нахабство. Йдеться лише про тенденцію, про те, що націоналізм веде свою боротьбу, не зважаючи на будь-яку кон’юнктуру, усіма доцільними на той час методами. Крутянці, Січові Стрільці, бойовики УВО і ОУН, вояки УПА не схилялися й перед обличчям смерті, нам же сьогодні незрівнянно легше вистояти проти тієї лавини брудних звинувачень, за послідовне впровадження механізму реалізації ідей українського націоналізму в політичній практиці, з позицій рятівної для українців ідеології, з тими силами, які не мудраґельствують, а долучаються до цієї боротьби.

Сотник Яр

tabula rasa (лат.) – чистий аркуш, дослівно чиста табличка