Політичні міфи як гальмо у процесі національного державо- творення

ПОЛІТИЧНІ МІФИ ЯК ГАЛЬМО У ПРОЦЕСІ НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Продовжуючи тему ворожості різного штибу чужинецьких доктрин та ідеологій щодо права українців на існування (збереження, відродження і подальший розвиток), вважаємо за необхідне торкнутися питання шкідливості політичних міфів, а також ще раз вказати перевірений досвідом правдивий шлях духовного, політичного, державного самоутвердження української нації.

Актуальність теми полягає в тому, що українське суспільство внаслідок “помаранчевої революції” отримало можливість підійти до нового етапу власного державотворення, але, шукаючи для цього ідеологічне опертя, ще не цілком позбулося ілюзій недавнього радянського минулого й не набуло стійкого імунітету перед міфами “нових цінностей” західного світу.

Про політичний міф як приховану ідеологію імперіалізму йдеться, зокрема, у цікавому науковому дослідженні кандидата філологічних наук Петра Іванишина “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка” (Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 2001. -174 с.).

“Постколоніальна Україна, - пише автор монографії, - перетворилася на поле битви двох антиукраїнських ідеологічних систем (російського та західного імперіалізмів), які змагаються між собою за право наново її колонізувати (107).

У сучасності вищеокреслені імперіалізми (особливо західний) найчастіше постають у вигляді свого різновиду - мондалізму: “Це імперіалізм без імперій, тобто без її зовнішніх атрибутів, що так само прагне підпорядкувати собі народи і території через внутрішній розклад, перетворення народу в масу без етнічної і національної свідомості, без традицій і коренів у так зване безнаціональне суспільство, яке легко визискувати економічно. Найефективнішим і найбільш випробуваним засобом його утвердження і поширення у світі є космополітизм і зовні приваблива риторика про вищість прав людини над правами націй (наче можлива людина поза спільнотами чи не існує індивідуальних прав, які можна зреалізувати тільки в колективі - етносі), про перевагу універсального (“інтернаціонального”) над національним, етнічним, а в Україні - настирливе переконування українців, які становлять понад сімдесять відсотків населення, у тому, що начебто у теперішньому державному будівництві “національна ідея не спрацювала”, тому треба формувати не “етнічну”, а “політичну націю” (наче етнічна нація не може бути політичною). Насправді ж ідеться про те, щоб в Україні не було саме української нації… (С. Андрусів).

Якщо мета російського імперіалізму (що рідко коли приховувалась) - витворити, поширити і зберегти гігантську (царську, комуністичну чи “демократичну”) імперію, то західний імперіалізм мріє про створення всесвітньої імперії, де панували б певні олігархічні групи, але завжди приховує свої наміри за характерними для нього ліберальними міфологемами: “загальнолюдські цінності”, “права людини”, “громадянське суспільство”, “ринкова економіка”, “глобальна культура”, “демократія” (яка чомусь відверто нагадує космополітичну охлократію /приховану олігархію/ і абсолютно не має нічого спільного із справжнім національним народоправством) тощо (108-109)”.

Одним із методів, які використовуються світовими олігархічними кланами для поширення своїх імперських впливів якомога меншою для себе “кров’ю”, є нав’язування майбутній жертві дезорієнтуючих її політичних міфів (як правило, для цього різним чином заохочуються і використовуються представники місцевої політичної, культурної тощо “еліти”, а ті, відпрацьовуючи “тридцять срібників”, сіють заразу серед одноплемінників).

То ж далі ми подаємо окреслення автором самого поняття “політичний міф”:

“Найбільшу популярність у ХХ ст. отримало витлумачення міфу як сфальшованої дійсності. Одну з найпереконливіших аргументацій такої інтерпретації політичного (політико-ідеологічного) міфу дав французький семіолог Ролан Барт у книзі “Міфології (1957). На його думку, основною функцією міфу стає “деформація реальності”, оскільки у міфі “концепт відчужує смисл”. Так постає “ідеологічний обман” (50). Отже попереднє визначення політичного міфу звучатиме наступним чином: політичний міф є вторинною знаковою системою, призначення якої фальшувати (чи “деформувати” в термінології Барта) дійсність в інтересах тієї чи іншої ідеології (51).*

Виразну тенденцію до міфотворення спостерігаємо в провідних універсалістських ідеологіях сучасності: марксизмі, “традиціоналізмі” (фактично, псевдо традиціоналізмі “консервативних революціонерів”, більш відомому у нацистському, націонал-большевицькому та частково фашистському варіантах) і демолібералізмі (Останній пропонується новою українською владою як базис для подальшого існування держави Україна для нібито безперешкодного влиття до системи цивілізованої світової (в рамках європейської) спільноти. - Яр). Усі ці, на перший погляд, відмінні між собою теорії об’єднує імперське (і шовіністичне) у своїй суті бажання до світового панування, як би воно не називалося: “комуністичний лад”, “язичницька імперія”, чи “глобальна цивілізація”.

Утвердження усіх цих імперських ідеологій завжди відбувалося і відбувається через заперечення пріоритетної ролі націй та національних цінностей, шляхом кривавого утвердження понаднаціональних, універсалістських вартостей різного ґатунку: пролетаріату як “рушійної сили історії”, “класової боротьби”, “рівності трудящих”, “соціалістичної революції”, “наукового” атеїзму, комуністичного “раю” тощо у марксистській ідеології (як наслідок - тільки десятки мільйонів замордованих, заморених голодом, депортованих, посаджених у тюрми та концтабори, денаціоналізованих українців, не враховуючи колосальні втрати інших народів, у ХХ ст. в російсько-радянській імперії); расизму в дусі “давньої нордичної” (чи євразійської) “традиції”, язичництва, “анти-філософії” і “анти-християнства” в дусі теоретиків “консервативної революції”, “третього шляху”, зокрема Юліуса Еволи, ідеї яких в тій чи іншій мірі були сприйняті фашизмом (менше) та націонал-соціалізмом і націонал-більшовизмом (більше) з усіма витікаючими наслідками; ідеали “свободи, рівності, братерства”, “загальнолюдські цінності”, “права людини” (без прав нації), космополітичний “демократизм” (а не національне народовладдя), утвердження “гуманізму”, “космополітизму”, “громадянського суспільства” тощо, які з часів завойовницьких війн Наполеона та винищення індіанців Сполученими Штатами і аж до сучасного геноциду “демократичної” Росії стосовно чеченського народу становлять одну теоретичну базу новітнього демоліберального імперіалізму, котрий в основному паразитує на неоколоніях, країнах так званого “третього світу” (50-51)”.

Сучасна “політична еліта” в Україні через пропаганду демоліберальних “цінностей” пропонує саме такий шлях вирішення проблем українців. Як бачимо, він є хибним і веде до неоколонізації нашої Батьківщини.

Інший шлях - це державотворення на основі української національної ідеї: ідеї побудови на етнічних українських землях української національної держави. Лише таким чином самоутвердившись, Україна може стати повноправним суб’єктом європейської, а відтак і світової спільноти. Адже всі без виключення країни Євросоюзу є перш за все національними державами, що дає їм змогу не розчинитися в морі чужих культур, а вже вторинною їхньою ознакою є демократичний устрій управління.

Методи, стратегія і тактика національного державобудівництва закладені в єдиному вченні - ідеології українського націоналізму, випрацюваній самою українською нацією, за зразками своїх власних унікальних надбань духовної і матеріальної культури, у тому числі й культури суспільних (внутрішніх і зовнішніх) взаємин, за посередництвом найкращих її представників. За визначенням В. Іванишина, “на ідейно-концептуальному рівні націоналізм - це ідеологія національного життя, тобто система політичних, економічних, етичних.., естетичних, релігійних і філософських поглядів та ідей різних громадських і політичних об’єднань, кожен із структурних елементів якої підпорядкований завданням реалізації національної ідеї і спрямований на забезпечення виживання, відтворення і розвитку нації в конкретних умовах дійсності;

• це ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування, яка побудована на пріоритетності національної ідеї в житті народу і яка задоволення індивідуальних та групових інтересів і соціальних потреб громадян ставить у залежність від повноти реалізації ідей національного визволення, державотворення, незалежності” (Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992.- 176 с., 117).

Сотник Яр

** У цій статті ми дозволили собі перекласти деякі наукові терміни авторського тексту українською - для більшої доступності викладеного матеріалу ширшому колу читачів.*