Квебек

Автор невідомий

Фронт звільнення Квебеку

Невипадковим був час народження Фронту Звільнення Квебеку (Front de Libération du Québec): це був період політичного пробудження в колоніях взагалі, і в Квебеці зокрема. На початку 1960-х у Квебеці закінчився тривалий період реакції, пов’язаний з багаторічним перебування на посаді прем’єр-міністра провінції Моріса Дюплессі. Антикомуністичний режим Дюплессі використовував націоналізм як ідеологію самоізоляції і з його відходом прогресивні сили Квебеку отримали простір для діяльності. Квебекський націоналізм, під впливом праць абата Лайонала Гроу, мав характер бюргерської ксенофобії з неабиякою долею антисемітизму. З 1960-х національно-визвольний рух у провінції почав набувати сучасного історичним реаліям змісту – виникли такі групи як “Звільнення за національну незалежність”, “Соціалістична дія за незалежність Квебеку” і “Мережа Опору”. Кінець багаторічного періоду реакції вкупі з впливом ідей національно-визвольної боротьби в країнах третього світу створили ту унікальну атмосферу, в якій тільки і міг виникнути ФЗК.

ФЗК з’явився в 1963 році. Його засновником був Жорж Шете – бельгійський іммігрант, який в часи Другої світової війни брав участь в русі Опору. Спочатку діяльність Фронту зводилась до організації вибухів та підпалів державних символів Канади, зокрема вибухів поштових скриньок в англійському кварталі Монреалю Вестмаунті. У квітні 1963 року під час вибуху вербувального пункту канадської армії в Шербуці (Східний Квебек) загинув охоронець. Після цього було заарештовано 23 учасника раннього ФЗК. Ще низка акцій, спрямованих на забезпечення групи, призвели до загибелі двох людей: власника збройового магазину та випадкового перехожого. В результаті до кінця 1963 року було заарештовано більшу частину учасників ФЗК.

У 1966 році естафету перейняла нова група, на чолі з П’єром Валері і Шарлем Гагно. Ця група провела ряд акцій солідарності із страйкуючими робітниками. За короткий період організація здійснила низку великих терактів. Так, від вибуху бомби ФЗК на взуттєвій фабриці Лагранжа загинув секретар директора фірми; вибух в “Домтекс” (найбільше в Канаді текстильне підприємство) забрав життя учасника ФЗК, який не встиг сховатися; широкого розголосу набули також вибухи, влаштовані ФЗК в представництві Канадської Ліберальної партії у червні 1966 року. Як і у випадку з першою групою ФЗК, їх наступники дуже швидко були або заарештовані, або загнані в підпілля. Гагно і Валері втекли до США, де влаштували демонстрацію перед будівлею ООН на підтримку квебекських політв’язнів. Однак незабаром після цього їх також заарештували та екстрадували до Канади, де вони були засуджені до тривалих термінів тюремного ув’язнення. Найбільш цікавим документом того періоду є автобіографія Валері “Білі нігери Америки”, яку він написав у нью-йоркській в’язниці.

Незабаром був затриманий і лідер тих учасників ФЗК, що ще залишалися на волі, П’єр-Поль Жоффрей, під керівництвом якого організація продовжувала здійснювати регулярні акції. Він був засуджений на 124 довічних ув’язнення.

1970-ий був найвідомішим роком в історії ФЗК і водночас точкою спаду активності організації. 5 жовтня 1970 року осередок Фронту “Ліберасьон” на чолі з Жаком Ланкто, викрав британського дипломата Джеймса Річарда Кроса. Вимогами викрадачів було звільнення 23 арештованих учасників ФОК, 500 тис. доларів викупу, поновлення на роботі звільнених водіїв вантажівок компанії “Лапальм” і літак до Куби або Алжиру.

П’ять днів по тому осередок «Шеньє», (брати Жак і Поль Розі, Франсуа Сімара і Бернар Лорта), викрав міністра праці та імміграції Квебеку Пьера Лапорта просто з майданчика біля його будинку, де він грав в американський футбол.

ФЗК не бракувало підтримки народних мас. Незабаром після другого викрадення трьохтисячна демонстрація зібралася в Монреалі, щоб привітати адвоката ФЗК Роберта Лемью, Валері і Гагно. Демонстранти скандували: «ФЗК!», «ФЗК!» Три дні потому прем’єр-міністр Канади П’єр Трюдо запровадив у провінції воєнний стан і ввів у Монреаль війська. Без висунення звинувачень були заарештовані близько 500 представників інтелігенції та профспілкових діячів, що висловлювали симпатії до діяльності ФЗК.

У відповідь на ці заходи, 17 жовтня, П’єр Лапорт був убитий. Конкретні обставини його вбивства невідомі донині, хоча Поль Розі ніколи не заперечував свою роль у цьому вбивстві. Смерть Лапорта позбавила ФОК значної частини симпатій серед населення. Крос залишався в полоні, але місце його ув’язнення було виявлене у грудні 1970 року. Викрадачі змогли домовитися про свій від’їзд на Кубу, в обмін на живого Кроса. Викрадачі Лапорта були затримані в кінці грудня 1970-го, суд на ними почався у січні 1971 року. Всі вони були визнані винними, але впродовж кількох років їх звільнили на поруки.

Ці події стали фіналом короткого, але бурхливого життя ФЗК, хоча організація ще кілька років підтримувала мляву активність. Деякі її учасники і сьогодні продовжують діяльність у лівому русі Квебеку. Поль Розі є учасником гуртка, що утворився навколо лівої газети «l’Aut’journal», Франсуа Сімара прославився своїми спогадами про діяльність ФЗК («Це закінчилося у жовтні»), Валері до самої своєї смерті у 1998 році брав участь у діяльності різних лівацьких груп, Гагно деякий час очолював Марксистсько-ленінську групу «Боротьба», а Ланкто, після того як повернувся з Куби і відбув покарання за викрадення Кроса, відкрив своє видавництво.