Іспанія

Шлях Іспанської Фаланги

Хосе Антоніо Прімо де Рівера

Засновником Іспанської Фаланги є іспанський дворянин, маркіз Хосе Антоніо Прімо де Рівера (1903-1936). Він був сином генерала Мігеля Прімо де Рівери, що очолював Уряд Іспанії в 1923-30 роках.

Проте в 1930 році під тиском опозиції була встановлена конституційна монархія, що відкрила шлях до перемоги республіканського партійного блоку. 14 квітня 1931 року монархія в Іспанії була повалена, що в найближчому майбутньому привело до початку запеклої громадянської війни. У ці ситуації в 1933 році Хосе Антоніо Прімо де Рівера разом з молодим філософом Раміро Ледесмой Рамосом почав випускати газету “EI Fascio”. У ній вони викривали: лібералізм з його республіканським ладом; лицемірне масонство, що прикривалося соціалістичними ідеями і гаслами; марксизм, з його класовою боротьбою, доведеною до абсурду; а також анархістів, атеїстів і інших ліваків. Демократичній владі протиставлявся шлях національної диктатури, здатної зупинити розгул лібералізму, захистити інтереси народу і ідеали соціальної справедливості.

Генерал Франко

На вимогу демократичних організацій газета “El Fascio” була заборонена, а Хосе Антоніо Прімо де Рівера арештований. Вийшовши з в’язниці, він створив організацію, якою було дано назву Іспанська Фаланга (Falange espanola).

Перше, що всіляко підкреслював засновник Іспанської Фаланги, це надпартійний і навіть антипартійний дух нового руху.

Він закликав усіх іспанців служити не численним партіям, а єдиній Вітчизні. Іспанія визнавалася вищою цінністю.

У економічній частині програма руху носила одночасно і антикомуністичний і антикапіталістичний характер. Владу капіталу фалангісти критикували не зліва, а справа. Вони не визнавали капіталістичну систему тому, що вона ігнорує духовні цінності і робить культ з приватної власності. Хосе Антоніо вважав, що матеріалістичний і інтернаціональний капіталізм позбавляє людину індивідуальності, відчужує від сім’ї, від Церкви, від традиційних цінностей і, врешті-решт, перетворює людей в товар, а народ – в маси виробників і споживачів. Засновникові Іспанської Фаланги “матеріалістичний рай” був ненависний тому, що він віддавав перевагу Раю Небесному. Його особистим ідеалом був середньовічний лицар-чернець.

“Віра і рицарське служіння - ось дві вічні і дійсні форми нашого буття”, - писав Хосе Антоніо.

Після об’єднання в 1934 році Іспанської Фаланги з Хунтою національно-синдикалістського наступу до програми руху увійшли ідеї Ледесми Рамоса про корпоративну державу, де весь суспільний організм розглядався як єдина профспілка, а нація як дружна сім’я. Була прийнята і його символіка: трьохсмуговий, червоно-чорно-червоний прапор з розташованим в центрі хрестоподібним знаком, що сполучає стріли і ярмо (з герба засновників Іспанії, католицьких королів Фердинанда і Ізабелли). Це збагатило ідеологію фалангістів, але не змінило її суть. Головні гасла залишилися тими самим; “Єднання Вітчизни. Пряма дія. Антимарксизм. Антипарламентаризм”. Члени руху, вітали один одного римським салютом з вигуком: “Arriba Espana!” (“Повстань, Іспанія!”) і з нетерпінням чекали вождя, щоб почати “марш на Мадрид”.

Проте під час парламентських виборів 1936 року більшістю голосів переміг т.зв. Народний фронт. Країну захопив настрій революційної ейфорії. Натхненні прикладом Радянської Росії, комуністи і анархісти закликали перетворити Іспанію на народну, соціалістичну республіку “без капіталістів, без поміщиків, без реакціонерів”. Їх заклики спровокували хвилю стихійних експропріацій і захоплень земель “у ворогів республіки”. “Культурна революція”, що почалася, обернулася примітивною антирелігійною пропагандою, яка на практиці доходила до руйнування храмів і публічних розправ над священиками. Всього за три роки було повністю або частково зруйновано більше 20 000 храмів і монастирів. Близько 17 000 священиків і ченців було убито і замучено. Рушилися вікові традиції і засади. Закривалися школи. Розпадалися сім’ї. Країна ввергалася в жахливий хаос.

Пізніше деякі революціонери зрозуміли, кому вони зіграли на руку. У своїх спогадах, написаних в Росії, Долорес Ібарурі прямо написала, що комуністи, захопившись боротьбою пролетаріату за свої права, “як правило, не приділяли увагу тій ролі, яку явно або таємно грала масонська організація”, хоча в роки революції “вплив масонів набував вирішального характеру”.

“Президент республіки Мануель Асан’я і особи із його найближчого оточення були масонами. Голова парламенту Мартінес Барріо, значна частина членів буржуазних республіканських партій і навіть лідерів соціалістичної партії теж належали до масонських груп, так само як і деякі керівники національних профспілкових організацій”, - свідчила Ібарурі.

Масони, що об’єднували в свої ложі, головним чином, демократичну і ліберально-республіканську інтелігенцію, прагнули до двох основних цілей: по-перше, направити боротьбу робочого класу проти сил реакції, проти аристократів і консерваторів; по-друге, не допустити самостійних політичних дій пролетаріату.

Але це визнання було зроблене багато років опісля, в еміграції, а тоді, в 30-і роки Долорес Ібарурі закликала своїх співвітчизників йти за закликами комуністів до революції. Коли криза охопила всю країну, коли революційна буря, що вибухнула, загрожувала знести на своєму шляху саму іспанську державність, на політичну арену виступив Франциско Франко (1882-1975) - наймолодший генерал Європи з часів Наполеона. Йому нічого не залишалося, як ухвалити радикальне рішення: терміново почати збройний контрнаступ проти республіканців. Про це було оголошено 17 липня 1936 року в Іспанському Марокко, а наступного дня засоби інформації передавали знаменитий пароль-сигнал: “Над всією Іспанією безхмарне небо”.

Так почалася Друга Реконкіста. Перша Реконкіста (reconquista - відвоювання), направлена на звільнення Піренеїв від “маврів” (три семітських племені: араби, бербери і євреї), що захопили півострів, - почалася в VIII столітті і завершилася в 1492 році узяттям Гранади. Друга тривала з 1936 по 1939 рік.

Проте незабаром після її початку Іспанська Фаланга втратила свого лідера - Хосе Антоніо Прімо де Ріверу. 20 листопада 1936 року він був по звірячому вбитий республіканцями у в’язниці. Але в особі каудильйо Франко Іспанська Фаланга знайшла нового вождя. Франко дав їй друге дихання, перерване після мученицької смерті Хосе Антоніо.

Зрозуміло, Іспанській Фаланзі довелося пережити певні зміни. Але вони були неминучі. Відмінності між Фалангою Хосе Антоніо Прімо де Рівери і Фалангою Франциско Франко визначалися різними фазами однієї контрреволюції. Перша, консервативно-революційна фаза, виражалася в неприйнятті ліберальної, масонської і марксисткої моделей держави. Друга, революційно-реставраційна, робила упор на повернення до традиції і її пристосування до умов, що змінилися.

І Франко виконав свій обов’язок. Він привів Фалангу до перемоги, а Іспанію до миру і процвітання. Проте, зовні Франко менше всього нагадував вождя або героя. Маленький зростом, з обличчям південноєвропейського типу, близького до арабського, з тихим, якби заглибленим в себе, голосом, з аристократичними манерами триматися і якоюсь домашньою ходою, він здавався геть позбавленим харизми, яка зробила інших відомих вождів народними трибунами і живими ідолами для поклоніння. Навіть на офіційних фотографіях, в офіцерському мундирі і в оточенні величної символіки, Франко завжди виглядав як проста людина, що опинився якимсь дивом на самій вершині державної влади.

Навіть манера говорити у Франко була незвичайною. Багато хто помічав, що під час бесід він лише зовні підтримував співбесідника своїми репліками, а в той же час був цілком занурений в себе. Його промови нагадували довгий монолог, в ході якого він розмовляв не із запрошеними, а як би з самим собою. Всі знали, що Франко, крім поточних документів, пише щоденники, спогади і роздуми на загальні теми. Він завжди бачив себе з боку, ніби за його спиною стояв Ангел-Хоронитель і постійно прояснював йому те, що відбувається.

За життя Франко порівнювали з Михайлом Архангелом, Олександром Македонським, Юлієм Цезарем, Карлом Великим, Ель-Сідом, Філіпом II, Наполеоном і цілою плеядою інших історичних і легендарних осіб.

Одного разу після уранішнього прийому на сніданку у Франциско Франко Сальвадор Далечіні сказав: “Я прийшов до висновку, що він святий. Він типовий містик, що продовжує традицію великих іспанських містиків”. У дитячій книжці тієї епохи мовилося, що “каудильйо – це Божий дар народам, які того заслуговують, і люди повинні сприймати цей дар, як вираз Господньої волі, посланої в ім’я порятунку Вітчизни”.

Близький сподвижник каудильйо - Луїс Карреро Бланко, в 1957 році заявив в Кортесах (las cortes - старовинна назва іспанського парламенту): “Господь удостоїв нас вищої милості, пославши незвичайного вождя. Такі дари даються народу по вищому Промислу для здійснення воістину великих завдань і притому вельми рідко, не частіше за один раз в три-чотири сторіччя”.

В день смерті Франко 20 листопада 1975 року по ТБ було зачитано його офіційний “Заповіт”. Каудильйо писав, що все життя він прагнув бути вірним сином Вітчизни і служити Матері-Церкві. Він завжди хотів жити і померти як католик. В кінці “Заповіту” він просив вибачення у співвітчизників за звершені помилки і від щирого серця прощав тих, хто вважав його своїм ворогом. Він говорив, що у нього самого особистих ворогів не було, а своїми супротивниками він вважав тих, хто боровся проти Іспанії. “Не забувайте, - писав Франко, - що вороги Іспанії і християнського світу не сплять”.

За матеріалами книги Пола Престона “Франко”

Про Нову Культуру

Маніфест іспанської нової правиці

Ера модерну розпочалася у 1789 році, після Французької революції, вона почала домінувати у тогочасному суспільстві, набираючи рис ідеології руху, який вплинув на стан європейської традиційної системи. Ера, яку ми можемо окреслити як постмодерн, розпочалась із відомим падінням Берлінської стіни, стіни ганьби, яке започаткувало розпад комуністичної системи в Східній Європі, та закінчення холодної війни, в якій перебував світ з 1945 року після Ялтинської Угоди. Ця ера, як зазначають офіційні аналітики і ті, котрі відстоюють позицію Нового Світового Порядку, може досягнути найбільших результатів щодо Свободи, Рівності і Братерства, домінації класу буржуа, ринкової економіки і розвитку транснаціональних корпорацій. В чому полягає цей проект? Це насамперед, підрив залишків традиційного і родового ладу, підпорядкування людства економічній, соціальній та культурній глобалізації з безпрецедентним тоталітарним забарвленням. Це світова диктатура, ідеологія якої здобуває підтримку завдяки гаслу „політично коректний”, вона глибоко вкорінена в ідею 1789 року: осмислення всіх речей з точки зору буржуа, нового класу, який зруйнував сакральну (церква, релігія, духовність), воюючу (військові установи, дисципліна) і селянську (урбанізація), традиційні верстви, знищив органічні спільноти, трансформуючи їх у групи людей, пов’язаних спільним інтересом, який полягає в економіці та соціальному утилітаризмі. Ці нові суспільства нагадують групи бухгалтерів, пов’язаних між собою не більш, ніж роботою з комп’ютерною технікою.

Цей проект матиме величезний успіх у встановленні нового порядку, як юридично так і фактично, однак протиріччя, які існують всередині, стануть більш очевидними.

Культурний рух, який ми презентуємо в Іспанії, Нова Культура є інтегральною частиною європейського і світового руху, який має різні назви: в Португалії – Нова Культура (Nova Cultura); в Франції – Нові Праві (Nouvelle Droite); в Італії – Новий Синтез (Nuova Sintesi) та ін. Нашим головним завданням є започаткувати обговорення певних цінностей, з надією, що наше суспільство засвоїть їх і увійде з ними у ХХІ ст. Альтернативна програма не має на меті зробити крок назад в історії, чи бігти поперед неї. Навпаки, ми віримо в те, що так званий „прогрес” є нічим іншим як регресією, яка розпочалась завдяки ідеології лібералізму, який в свою чергу, прямує до уявного „світлого майбуття”, де все є „бездоганним”: без культур, без мов, без рас, без верств. Ми знаємо, що диференціація (видів, культур, рас) є результатом еволюції, а не навпаки.

Нова Культура стверджує, що і цінності традиційних спільнот, і позитивний вклад деяких „лівих” чи ”правих” мислителів у синтезованому вигляді отримують сьогодні нове, реалістичне звучання.

Нова Культура діє на захист місцевої ідентичності проти імперіалізму Нового Світового Класу, національної суверенності проти диктатури лібералізму, за побудову нової об’єднаної Європи, яка поставить край нашій залежності від закулісних сил. Нова Культура зможе протистояти викликам майбутнього, захистити свободу від агресивної „політкоректності” лібералізму, який все більше використовує у своїй боротьбі шантаж і репресії. Нова Культура – дім для всіх інакомислячих, для всіх дисидентів. Ми закликаємо всіх до діалогу, до обміну думками і програмами, до об’єднання навколо проблем, які нас цікавлять, аби це все знайшло своє продовження в новій Добі, дуже цікавій Добі.