Усевалад Родзька. Провідник білоруських націоналістів

Мінськ, «Голас Краю», 2001, 32 с., іл. (переклад з білоруської)

Від видавництва

Ця брошюра присвячена особі провідника Білоруської Незалежницької Партії, майорові Білоруської Крайової Оборони та керівникові Білоруської Військової Організації Усеваладу Родзьку. Він жив та змагався для Білорусі. Він виділявся безмежним патріотизмом та видатними здібностями. Це він запалював у серцях білоруської молоді вогонь боротьби та долучав її до змагань за незалежність країни.

Колись прийде час, коли пам’ять Усевалада Родзьки, як і тисяч інших білоруських націоналістів, що віддали свої життя у боротьбі за Білоруську Незалежну Національну Державу, буде відповідно вшанована. Поки ж пам’ять про них та їх героїзм зберігається в наших серцях, кличе нас до боротьби та перемоги.

Шлях героя

Більшовицькі окупанти зробили все можливе, щоб нащадки не пам’ятали Усевалада Філаретавіча Родзьку. Вони викривили його прізвище та у своїх пропагандистських пасквілях називали його “Радзько”. Вони поливали його ім’я брудом, звинувачували його у злочинах, яких він не вчинював. Врешті-решт, більшовики сховали правду про його подальшу долю…

Але, рано чи пізно, білоруський народ довідається правду про своїх Героїв та Захисників, що віддали свої молоді життя за незалежність Батьківщини. За останні роки повернулося з небуття і ім’я білоруського націоналіста Усевалада Родзьки. І хоч у його житті та діяльності залишаються “білі плями”, ми вже тепер багато знаємо про Усевалада Родзьку та його боротьбу.

Усевалад Родзька народився 1920 року у селі Чучавичи на Лунінеччині. Батько Усевалада Філарет Родзька походив з села Вераскава (Новоградчина), де народився 9 лютого 1890 року. Отримав освіту у Новоградку та Несвіжі, з 1909 р. Працював вчителем на Мозирщині. Філарет Родзька воював у Першу Світову, був контужений, отруєний газами. Закінчив офіцерську школу та війну закінчив капітаном російської армії. У 1918 році повернувся знову на Мозирщину, працював учителем у Леніні, через рік оженився на вчительці з сусіднього села Гричиновичі Вірі Гулевич. У рідну Вераскаву Родзька повернувся у 1920 році, ймовірно, через Лунинеччину, де й народився син Усевалад. Такий шлях Філарета Родзьки з Мозирщини на Новоградчину наводить на думку, що він з дружиною восени 1920 р відступав з-під Мозиря разом з відділами генерала Ст.Булак-Балаховича.

У Вераскаві Ф.Родзька став директором школи (після того, як у Кракові скінчив курси польської мови), викладав білоруську мову, організував драматичний гурток, хор. Коли прийшли більшовики, Родзька став директором білоруської школи у Вераскаві. Під час німецької окупації він працював у Новоградку, викладачем у вчительській семінарії та директором білоруської гімназії. У 1944 р. Філарет Родзька віїхав до Німеччини, а звідти – до США, де і помер 5 березня 1977 року.

Усевалад вчився у польській гімназії імені А.Міцкевича у Новоградку. Вчився на відмінно. Відзначався не тільки здібностями до науки, але і як добрий спартовець. Він був командиром дружини скаутів у гімназії.

У 1934 році у Новоградку польською владою була закрита білоруська гімназія, а її учнів перевели до польської ім. А.Міцкевича. Серед них були майбутні відомі білоруські діячі: Барис Рагуля, Язеп Сажич, Уладзімер Набагез. Вони розворушили національне почуття у багатьох білорусів, які там навчалися, а серед інших – і в Усевалада Родзьки. Білоруські хлопці не тільки боронилися від полонізації, але й уникли комуністичного впливу, зберегли своє національне спрямування. Тут їм допоміг відомий білоруський діяч Василь Рагуля, який казав:”Соціалізм – це міст до комунізму. І позаяк ти не хочеш переходити на той бік річки, не лізь на міст!” Родзька добре запам’ятав ці слова.

Гімназію Усевалад закінчив у 1938 році та потрапив до польської підофіцерської школи у Замброві. Там він так само виділявся своїми здібностями та не був визаний першим курсантом школи тільки тому, що був записаний білорусом. Це тільки зміцнило його бажання боротися за незалежність Білорусі, за створення білоруського війська.

Під час німецько-польської війни вересня 1939-го Ус.Родзька потрапляє до німецького полону, де знаходиться до серпня 1940 року. Німці звільніли з полону багато білоруських військових, які виказували бажання боротися проти більшовиків за свою Батьківщину. Родзька очолив філію варшавського Білоруського комітету у Кракові, вперше увійшов у контакт з Організацією українських націоналістів. Самовідданість і рішучість українських націоналістів у боротьбі за волю України штовхнула Усевалада на такий самий шлях визвольних змагань.

У Варшаві Родзька знайомиться з Миколою Щорсом, ксьондзом Вінцентом Гадлевським, який вів активну нелегальну роботу по створенню білоруського націоналістичного руху. Гадлевський включив у цю роботу і Родзку, який відзначався своїми видатними організаторськими здібностями та безмежним патріотизмом. Ймовірно, вже у 1940-41 рр. У окупованій німцями Польщі організувався зародок підпільної Білоруської Незалежницької Партії, яка влітку 1941-го перенесла свою діяльність на Батьківщину.

У Білорусі Родзька продовжує діяти під політичним керівництвом ксьондза Гадлевського, створює підпільні групи, веде роботу по структурному оформленню БНП. Для прикриття підпільної роботи він працює бургомістром Вітебську, проводить білорусизацію міста. З тими ж цілями Родзька співпрацює з Абвером (німецькою військовою розвідкою та контррозвідкою).

Протягом усього часу німецької окупації Ус.Родзька підтримує контакти з українськими націоналістами, спочатку з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем, командиром Поліської Січі, а потім з ОУН Бандери. У серпні 1941 р. Родзька, Вітушка, отаман Харевський-Новік керували відділами Білоруської Самооборони, яка разом з Поліською Січчю очищала Полісся від більшовицьких банд. Це була друга активна акція (після десанту Першого штурмового з’єднання у червні 1941-го), яку провели молоді білоруські націоналісти.

У 1942 році Усевалад Родзька стає головою ЦК підпільної Білоруської Незалежницької Партії. Його авторитет у білоруському суспільстві стрімко зростав. Після загибелі у наприкінці січня 1942 р. в катівнях гестапо ксьондза Вінцента Гадлевського Родзька залишився без політичного керівництва і тривалий час працював самостійно. У 1943 році він розробив план, згідно з яким голова Ради Білоруської Народної Республіки Микола Абрамчик повинен був повернутися з Берліну до Білорусі й очолити Національний Спротив. Абрамчик з планом погодився, восени 1943-го здійснив поїздку по Білорусі, але невдовзі був заарештований гестапо й опинився під домашнім арештом у Парижі.

Родзька не впадав у відчай. У 1943 він у співпраці з абвером розпочинає підготовку білоруських диверсійних груп, котрі повинні були воювати на зайнятій Червоною Армією території Білорусі. Поширювалася мережа БНП. У Глибоцькій окрузі партією керувала Янка Гінько, у Слонімській – Ригор Зибайла, У Новоградзькій – Барис Рагуля, у Мінській – Юльян Сакович (після його загибелі у червні 1943 р. – Аляксей Сянкевіч), у Барановіцькій – Усевалад Кароль, у Поставах (з весни 1944-го) – Віктар Сікора, у Вільні – Францішак Аляхнович (після його загибелі у березні 1944 р. – Марцінкевич?), у Білостоцькій окрузі – Іван Гелда, на Смоленщині і Бранщині - Міхал Вітушка й Дзімітри Касмовіч і т.д. У партії згуртувалися найкращі сили молодої національної еліти, яка була готова зі зброєю в руках здобувати незалежність Білорусі.

У січні 1944 р. Ус. Родзька увійшов до складу дозволеної німцями Білоруської Центральної Ради , яка складалася з 14 чоловік на чолі з президентом Астровським. Родзьку обирають й у Президію Ради, разом з такими відомим діячами, як Астровський, Сабалевський, Кушаль, Кандибович, Шкяльонак. Таким чином, Усевалад Родзька та Микола Шкяльонак отримали ще ширші можливості для підпільної роботи. У Раді Родзька відповідав за роботу з молоддю, а Шкяльонак керував відділом пропаганди і преси.

Навесні 1944 року знов виникла надія на створення Білоруського Війська. Німці дали дозвіл на це ще 23 лютого 1944-го, а у березні президент БЦР Радаслав Астройський оголосив мобілізацію у Білоруську Крайову Оборону. Націоналістичне підпілля вирішило взяти під свій контроль новостворені білоруські військові формації. З цією метою група молодих офіцерів-членів БНП вступили до війська. У Глибокому БКО керував Ригор Зибайла, у Новоградку – Барис Рагуля, у Слонімі – Язеп Дакіневич, головою персонального бюро при Головному Управлінні БКО був Симон Раманчук, мінськими офіцерськими курсами керував Віктор Чебатаревич, намісником Кушаля був Віталь Микула…

Пішов у БКО і Родзька. 20 березня 1944 року він отримує від президента БЦР звання лейтенанта, працює керівникм пропаганди Головного Управління Білоруської Крайової Оборони.

Однак Усевалад Родзька не хотів бути простим пропагандистом, йому потрібний був вірний військовий підрозділ, бо в нього вже зародилася ідея антінімецького повстання у Мінську і оголошення Незалежної Білоруської Республіки…

20 травня Р. Астройський видає наказ № 37 “Про призначення члена Ради – старшого лейтенанта РОДЗЬКА Усевалада командиром 15-го батальйону Білоруської Крайової Оборони”. Астройсьуий писав :”Беручи до уваги клопотання та щире бажання члена Ради пана Родзька Усевалада принести користь Батьківщині у беспосередній боротьбі з ворогами Білоруського Народу, - призначити його Командиром 15-го батальйону Білоруської Крайової Оборони зі збереженням за паном Родзькою статусу члена Ради”(За державну незалежність Білорусі. Льондон, 1960, б. 110-111). Родзька був єдиним членом Білоруської Центральної Ради, який пішов служити до білоруського війська беспосередньо у бойовий відділ (Ф. Кушаль, керівник Головного Управління БКО, в основному сидів у кабінеті та робив інспекційні поїздки, у боях він участи не брав).

Наприкінці травня – у перших днях червня 1944 року 15й, або Гарадзішчанський, батальйон склав присягу у Мінську:

“Я, солдат Білоруської Крайової Оборони, присягаюся Всемогутнім Богом та солдатським гонором, що буду вірно служити своєму Білоруському Народові, чесно та відмінно виконувати всі накази своїх командирів та начальників.

Я присягаюся, що поряд з німецьким солдатом , не випущу з рук зброї доти, доки не буде встановлений повний спокій та безпека у наших селах та містах, поки не буде знищений на нашій землі останній ворог Білоруського Народу.

Я присягаюся, що скоріше згину смерттю героя, ніж дозволю, аби моя жінка й діти, брати і сестри, батьки та весь Білоруський Нарід знов терпіли більшовицькі знущання та неволю.

Коли ж через свою слабкість або злий намір я порушу цю присягу, то нехай покарає мене Бог ганебною смертю зрадника свого народу та Батьківщини”

(НАРБ, ф. 3601, в.1, спр. 21, а. 76).

Газета “Голос села” писала 9 червня 1944-го :”Вдумливо і ясно повторювали солдати слова присяги, яку читав їм командир батальйону, член БЦР, лейтенант Родзька. Після присяги командир батальйону звернувся до солдатів з короткою промовою, у якій висловив свою впевненість у тому, що вони у своєму спротиві проти ворога - більшовицького бандита – повністю виправдають надії білоруського народу і що у боротьбі за волю Батьківщини не опустять зброї , допоки ця воля не стане фактом.”

Обставини, за яких створювалася Білоруська Крайова Оборона, були вельми складними. З одного боку, німці не бажали озброєння БКО, оскільки остерігалися антінімецького виступу, з другого боку, радянські партизани отримали з Москви наказ зірвати мобілізацію, розвалити або знищити білоруські військові одиниці. Також діяла й польська Армія Крайова, що бачила для себе небезпеку у виникненні білоруських збройних сил.

На одній з нарад округових командирів БКО і намісників БЦР наприкінці березня 1944 р. Родзька казав: ”Польські дії , безумовно, шкідливі, але ми не повинні їх боятися, бо вони зникнуть, якщо ми на всі випадки польської активізації протиставлятимо свою організовану силу. На цей час організація збройної сили є найважливішою справою, а адміністраційні негаразди ми як-небудь здолаємо. Стосовно одностроїв , важливо не виглядати гарно, як польські легіони, а мати силу.”

Фактично, “організовану силу” білоруські націоналісти створити не встигли. Та й замало було в них часу для цього. Всього чотири місяці!.. Однак і за цей час були створені й підготовлені особливі боєздатні військові одиниці, які налічували тисячі бійців. Їх і хотів стягнути Родзька у Мінськ наприкінці червня 1944 року..

Білоруські націоналісти хотіли, хоч і з запізненням, повторити акцію бандерівської ОУН влітку 1941 р. Тоді фашисти жорстоко розправилися з українськими націоналістами, які хотіли побудувати незалежну українську державу. За три роки білоруський націоналістичний рух значно поширився, зміцнився, організаційно сформувався. Найбільш радикальна його частина – Білоруська Незалежницька Партія на чолі з Усеваладом Родзькою –почала навесні 1944 р. підготовку до повстання. За свідченням Бариса Рагулі, план повстання готував Родзька. Вірогідно, в розробці плану також брав участь і Міхал Вітушка. До часу “Х”, а саме – відкриття Другого Всебілоруського конгресу – у Мінськ повинні були бути стягнуті відділи БКО, очолювані незалежниками, а також бійці БНП з регіонів. Правдоподібно, що виступити проти німців повинні були також білоруські поліцейські та інші відділи, що перебували в Мінську. План був відчайдушний і ризикований. Навіть в тому випадку, коли б усі задіяні в акції відділи прибули до Мінську, сил для успішного повстання було замало. А вийшло так, що батальйон Б. Рагулі до призначеного часу у Мінськ не встигав (німці не дали вагона), не потрапили до Мінську усі бійці БНП (наприклад, паставські – поляки підірвали потяг, і група В. Сікори після бою повернулася у Пастави ). Аж тут ще почався стрімкий наступ радянських військ – операція “Багратіон”…

На засданні ЦК БНП заплановане повстання було скасоване. Усевалад Родзька націлює партвю на партизанську й підпільну боротьбу з більшовіками. Частина сил залишилася на Батьківщині, інші були відправлені до Німеччини.

Так утворився білоруський спеціальний батальйон “Дальвіц”. Головна заслуга в його створенні з білоруського боку належить Родзьку. Німці забеспечували білорусів зброєю, амуніцією та літаками й відправляли у Білорусь. Політичним керівником був майор Родзька, а командиром батальйона – майор Іван Гелда, член БНП, який щойно виравався з білостоцької тюрми гестапо. Родзька вірив у повстанців на Батьківщині і хотів дати їм військове й політичне керівництво. До початку 1945 року було відправлено кілька великих десантних груп, а також окремих десантників. Усі вони були солдатами Білоруського Крайового Війська (БКВ) і членами Білоруської Військової Організації (БВО). БВО утворилася ще в 1944 році, як один з відділів БНП, але лише у квітні 1945 го року у Берліні пройшла перша нелегальна конференція військових БВО. Більшість присутніх висловилися за участь у партизанському русі на Батьківщині. Присутній на конференції провідник СБМ Міхась Ганько покаявся в своїх помилках і заявив, що долучиться до десанту, як партизан..

Одночасно з військовими діями Родзька активно займається політичною діяльністю. У 1944-45 рр. він активно шукає союзників у боротьбі проти більшовизму. Були налагоджені контакти з представниками націоналістичних організацій прибалтійських держав. У Берліні Ус. Родзька зустрічається з Степаном Бандерою та отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем , укладає з ними угоду про спільну боротьбу проти більшовиків. Постає питання щодо ставлення до дій генерала Власова. Родзька вважав, що з Руською Визвольною Армією треба співпрацювати. Напевно, він розумів, що якщо власовці піднімуть на етнографічній російській території антирадянський рух, той білоруським партизанам легше буде боротися проти більшовиків, бо не всі військові транспорти доходитимуть з Росії у Білорусь.

12 грудня 1944 року ситуацію з діями ген. Власова обміркувала й Білоруська Центральна Рада у Берліні. Усі доповідачи (Р. Астройський, С. Станкевич, Ф. Кушаль, А. Калубович) прагнули співробітництва з Власовим. Зі спізненням на нараду прибув з батальйона “Дальвіц” капітан Родзька разом зі старшим лейтенантом Лазаревичем. Протокол того засідання зберіг слова Родзька та його опонентів:

“Капітан Родзька: Ми найбільше зацікавлені у вирішенні ситуації на радянському фронті. Можливо, це вирішення прийде у наступному півріччі шляхом революції у Червоній Армії й визвольних рухах всередині Росії. Ми повинні підтримати матеріально, збройною силою й морально - будь-яку силу, спрямовану проти більшовиків. Самі ми, наодинці, нічого зробити не зможемо. Ми повинні йти з тими, з ким ми зможемо досягти того, чого прагнемо. Тому ми повинні зробити все, аби діяти спільно з ген. Власовим. Кап. Родзька засвідчив, що група білоруських військових, до якої належить він сам і ст. лейт. Лазаревич, направили до Головного Управління Військових Справ БЦР меморандум про необхідність долучення до акцій ген. Власова й зачитав деякі аргументи з цього меморандуму.”

Після цього думки доповідачів розділилися. Підсумок дискусії підвів ген. Езавітав, який вважав , що “всі розмови про долучення до дій ген. Власова є передчасними” (За державну незалежність Білорусі, стор. 151-153).

Не зважаючи на всі намагання, Ус. Родзька не зміг перекинути свій батальйон на територію Білорусі. Навесні 1945-го у німців вже не було зайвих літаків. Але він не втрачав оптимізму. Навіть після капітуляції Німеччини й роззброєння батальйону “Дальвіц” у Чехії місцевими партизанами, Родзька з групою своїх хлопців пішим маршем прибивається до Білорусі. На Беласточчині він затримався, тут і відбувся провал – Родзьку та ще деяких заарештували гебісти. Врятувалося небагато. Деякі втекли на Захід, інші продовжили піший марш на схід й влилися у партизанську армію ген. Вітушки.

У Беластоку Родзька жив під і’ям Яна Єрмаловича. Після арешту його одразу привезли до Мінська, до міністра держбеспеки Цанави. Чекісти розуміли значимість особи, що втрапила їм до рук: віце-президент БЦР і намісник Астройського у Білорусі, майор БКО, голова ЦК БНП, керівник Білоруської Військової Організації. А Родзьку було тоді лише 25 років! Зрозуміло, що держбеспека доклала всіх зусиль, аби його зламати, змусити працювати на них. Не вдалося. Найголовніших партійних таємниць Усевалад не видав. Більше того, він зробив спробу вирватися з поневолення й визволити своїх соратників, організувавши ризиковану гру з чекістами. Деякий час розглядався варіант десанту заарештованих членів БНП на чолі з Родзькою у Грецію на допомогу місцевим комуністичним партизанам або використання їх якимось іншим чином. Родзька сподівся перехитрити Цанаву й вирватися на волю, щоб включитися у антибільшовицьку боротьбу, що вже ширилася в країні.

Однак окупанти не випустили його зі своїх лап. У 1946 році він і Іван Гелда були засуджені на смерть. І якщо про публічне покарання на горло Гелди у Беластокові відоме, то про Родзьку невідомо нічого. Тільки ходили різні чутки. Наприклад, про те, що він був у сибірських таборах…

Однак соратник Ус. Родзьки Барис Рагуля впевнений, що його вбили:” Якби Родзька вижив, він би знайшов можливість передати нам звісточку. Знаючи його, я можу казати це з впевненістю”. Його повісили, як і Каліновського. Й було йому, як і легендарному Кастусю, 26 років. Його життя й діяльність – це неспинна боротьба за визволення Білорусі з-під окупаційного гніту. Усевалад Родзька прожив мало, проте як багато встиг зробити!

Й сьогодні нам невідоме місце поховання великого білоруського націоналіста Усевалада Родзьки. Кати поховали його таємно, як це раніше робилося з білоруськими повстанціми Міхалом Валовичем, Кастусем Каліновським та іншими. Боялися та й зараз бояться, що на прикладі й крові полеглих Білоруських Героїв виростатимуть нові покоління білоруських націоналістів, які продовжуватимуть їх справу й наближатимуться до мети - Білоруської Незалежної Національної Держави.

Сяргєй Йорш